ПРОЩАЙ, АЛЬМА-МАТЕР!

Після посвячення в сан священика мені належало пройти сорокаденну богослужбову практику. Та оскільки у той час в
академії розпочалася екзаменаційна сесія, а особисто для мене – випускні екзамени, то начальство розпорядилося, щоб богослужбову практику я відбув уже після екзаменів.

З двадцятого червня випускники почали роз’їжджатись по домівках та місцях призначення. До батьківських домівок від’їздили переважно холостяки, бо кожному з них належало або одружитись і прийняти сан, або постригтися в ченці. Тільки тоді вони могли одержати призначення. Так, Володимир Васильєв їхав додому в Псков, щоб найближчим часом прийняти постриг і стати ченцем Псково-Печорського монастиря. А ті, хто вже був у сані священика чи диякона або в чернечому чині, від’їздили на місця призначень. Так, Григорій Лисенко їхав до Смоленська єпархіальним секретарем у єпископа Михайла (Чуба); Микола Сокін від’їжджав до Новосибірська, Іван Сничов – до Куйбишева, Георгій Строєв – до Оренбурга, а Вадим Гришин – до Москви: там їм обіцяно “хороші місця”. Василя Стойкова та Вячеслава Шоломицького залишили при академії ще на рік як професорських стипендіатів.

Кожен з нас, хто ще залишався в стінах академії, щодня проводжав на вокзал того чи іншого товариша. Нерідко прощання на пероні супроводжувалися скупими чоловічими сльозами, оскільки боляче рвалися ті невидимі ниті, які пов’язували нас протягом років навчання в єдине духовне товариство.

Особисто на мене чекала богослужбова практика. Тільки після неї я мав дістати своє призначення. Куди саме? Це питання не дуже мене хвилювало. Бо не тільки я був готовий їхати куди завгодно, а й моя дружина.

162

Вона навіть не просила мене (як просили інші матушки у своїх батюшок), щоб умолити митрополита дати мені призначення на “хорошу парафію”. І це мене надзвичайно втішало й надихало.

Закінчилися екзамени 18 червня 1955 року. Було нас, випускників, 19 чоловік – з 32, що вступили колись на перший курс.

Наступного дня після урочистого богослужіння відбувся випускний акт, де кожному з нас вручали диплом та книгу “Новий завіт” з автографами керівників академії. Ректор протоієрей М. Сперанський висловлював кожному добрі напутні побажання. По закінченні офіційної частини для випускників та учителів і наставників була влаштована прощальна трапеза. На ній виступали з промовами і професори, і ми, випускники.

І ввечері останнього дня перебування в академії я записав у щоденнику: “Сьогодні відбувся випуск. Це і радісно і сумно. Кого куди поведе доля – тільки богові звісно. Нехай будуть благополучні наші наставники й учителі! Нехай будуть щасливі товариші по навчанню! Прощай, альма-матер *!”

* Альма-матер (лат., букв. – мати-годувальнии,я). Так звичайно студенти називали ще з часів середньовіччя свій університет, який давав їм духовну їжу. У ширшому значенні – місце, де хтось виховувався, здобував професійні навички.

Пономарь, который хочет стать атеистом

----- Original Message -----

From: Тлеубаев Роман

To: duluman9@i.kiev.ua

Sent: Wednesday, June 30, 2010 5:19 PM

Subject: Сомневающийся православный

Здравствуйте Господин Дулуман, я сомневающийся православный христианин, служу алтарником на Патриаршем Подворье храма рождества Иоанна
Предтечи в Сокольниках (г. Москва). На пол пути к атеизму, единственное чего не понимаю, так что мне предлагает атеизм? будучи православным я верю в Бога и в Его милость, что будет вечная жизнь и Царство Небесное. А будучи атеистом я верю в свою смерть и конец, в вечную смерть. Разве может атеист быть счастлив в этой жизни?
Для меня Православие это мировоззрение, мне трудно представить как жить без него, кажется как будто это лучшее что я вкусил в жизни, а все другое (например атеизм) будет серым суррогатом. Осознанным безбожием. Вот пишу вам сейчас это и боюсь Бога...

меня отталкивает от религии ее (хоть и полезные) запреты. Я просто не подхожу по меркам на православного, я часто в унынии из за осознании своей греховности, все время чувствую себя несовершенным и грешным. Но это (если судить по православному) мои гордыня и тщеславие. И меня сейчас ведут бесы. Что не дает мне стать атеистом так это сильное убеждении в существовании человеческой души, что она не исчезает со смертью, что много тому подтверждений, например так называемые клинические смерти.

Чувствую психологическое истощение... даже панику какую то, помогите пожалуйста советом.

Аркадий Гринь

(Одесса)

О подлинности некоторых цитат деятелей

раннего христианства

В данной заметке хотелось бы коснуться трёх высказываний, удививших в своё время меня и, судя по задаваемым вопросам в Интернете, удивляющих и других. Удивление вызвано тем, что данные высказывания приписываются крупным деятелям раннего христианства. Характер высказываний таков, что заставляет усомниться в личностных качествах их авторов. В одном случае речь идёт о недалёкости, в двух других – о лицемерии. Но т. к. я близко столкнулся с проблемой фальсификации исторических документов (в частности в области раннего христианства), обмана и самообмана, то я подумал, что и в данном случае это может иметь место. Если в первом случае фальсифицирование исходило от религиозной стороны, то во втором могло бы исходить от атеистической или другой антихристианской. Проблема возникла из-за отсутствия ссылок на первоисточники. Самим же предметом проблемы являются следующие высказывания:

1) «Если бы авторитет церкви не обязывал меня к этому, я тоже не верил бы Евангелиям». Приписывается Аврелию Августину (он же Блаженный Августин, Августин Гиппонский).

2) «Надо побольше небылиц, чтобы… производить впечатление на толпу. Чем меньше толпа понимает, тем больше она восхищается». Обе цитаты приведены в брошюре Е. Дулумана «Почему я порвал с верой в Христа». Госполитиздат. Москва. 1958. Но вторая цитата, причём полнее, приведена и в собрании сочинений вождя советских безбожников Емельяна Ярославского. В книге «Против религии», т. II, с. 421, в разделе «Почему многие образованные люди, в том числе и профессора, религиозны» после указанных слов следует продолжение: «Наши отцы и учители не всегда говорили то, что думали, а то, что влагали в их уста обстоятельства и потребности». Утверждается, что это отрывок из письма Григория Богослова (Назианзина) Иерониму Блаженному (Стридонскому). Кроме того, данная цитата приведена в «Московском Еженедельнике» проф. Евгения Трубецкого за 1906 г.

3) «Епископ Синезий в 410 году писал: «Народ положительно требует, чтобы его обманывали, иначе с ним невозможно иметь дела. Что касается меня, то я всегда буду философом только для себя; для народа же – только священником». Синезий (379 – 412) был епископом Птолемаиды, города в североафриканской области Киренаика.

КРАПЛИНИ МАСЛА – У ВОГОНЬ

Та цей спокій було порушено, коли найкращий мій друг по вірі Євграф Дулуман відійшов од релігії і порвав з православною
церквою. Я був вражений до глибини душі, коли дізнався про це. Слізно молився про нього як про заблудного, як про відступника. Хотілося вірити, що він розкається й повернеться в лоно святої церкви. Між нами зав’язалося гостре полемічне листування. Я доводив, що Євграф неправий, а він доводив, що помиляюся я, переконував, що релігія суперечить науці і що в ній нема істини. Коли я вказував на християнську мораль, Дулуман говорив, що лише комуністична мораль гідна людини, відповідає людській природі й сповнена здорового глузду, а християнська, з її ученням про смиренність, покору і рабство, знищує людське в людині, робить її безвільною, ідейно обеззброює. Дулуман закидав мені те, що я зі своєю вірою – цілковитий невіглас у сучасній науці, в природознавстві, що я не знаю простого життя, яке вирує навкруги, не знаю своєї країни і т. ін.

І от, рятуючись від докорів Дулумана, я почав читати книги природничонаукового змісту, стежити за атеїстичною літературою.

Через триппер – к вере в бога;

от триппера – к атеизму

Кардашов:

----- Original Message -----

From: александр кардашов

To: duluman9@i.kiev.ua

Sent: Monday, July 12, 2010 11:20 PM

Е.К.!  Ты – невероятен!

Здравствуйте уважаемый профессор! Хотелось бы верить, что Вы настоящий. Извините, но смущает в Ваших данных всё: от возраста - до имени.  Ну да ладно! Не это главное.

Главное то, что я наконец-то обрёл то, что искал. А искал я с 1986 года своё мировоззрение. Мне тогда 15 лет было. Ну и тогда же я впервые познал женщину (если конечно "это" можно было назвать женщиной).

Через триппер – к вере в Бога

Через три-четыре дня "произошёл дискомфорт в области ширинки".

Представляете себе, что такое для 15-тилетнего пацана,   воспитанного в семье,                                    где никогда не ругались матом (по крайней мере, при мне), где мама имела педагогическое образование, где папа, не смотря на то что шахтёр любого нынешнего депутата мог бы словесно уничтожить, сын "трипперный"? А ведь тогда (по крайней мере я так считал) любого, у кого закапало с конца, ложили на "трипдачу" на три недели! При это со всеми вытекающими последствиями! По-этому было принято решение: молчать!

Начался поиск решения проблемы. Перечитывались мамины справочники и энциклопедии( у неё первое образование медицинское), между прочим, выспрашивались и выслушивались друзья...

ДУХОВНА АКАДЕМІЯ – ВИЩА БОГОСЛОВСЬКА ШКОЛА

У ті дні до Ленінграда з’їхалися випускники різних семінарій: бажаючих вступити на перший курс академії було більше тридцяти чоловік.

Академія розташувалася в будинку колишньої Петербурзької духовної семінарії, переведеної сюди ще 1847 року з тісного монастирського приміщення тут же, на території Олександро-Невської лаври. До речі, в 50-х роках минулого століття у Петербурзькій духовній семінарії навчався письменник М. Г. Помяловський, автор відомих “Нарисів бурси”.

Вступні іспити мали характер колоквіуму. За столом сиділа екзаменаційна комісія з шести професорів і викладачів, вступнику пропонували запитання з різних богословських предметів: Старого і Нового завітів, догматичного і морального богослов’я, історії церкви і церковного статуту. В співбесіді брали участь усі члени комісії. Кожен з них ставив запитання, на яке одразу, без обдумування треба було відповідати.

Ми із Стойковим витримали іспити, тож були зараховані на перший курс. А Золотухіна і Лисеика спіткала невдача – вони “засипалися” на колоквіумі. Разом з іншими невдахами (їх був добрий десяток) вони вирушили до ленінградського митрополита Григорія (Чукова), який у ті роки очолював навчальний комітет Московської патріархії.

104

Митрополит прийняв “делегацію”, вислухав, і враховуючи, за його словами, “вогнепальне” бажання цих юнаків учитися в академії, розпорядився зарахувати їх на перший курс.

Цього дня ми старанно ліпили свічки на ставнику перед іконою святого апостола Іоанна Богослова – небесного покровителя Ленінградської духовної академії, висловлюючи в молитвах дяку Всевишньому за його милість.

МОЛИТВИ, ВІДПРАВИ, ПОСТИ, СПОВІДІ.

І ЗНОВ МОЛИТВИ...

Слід окремо сказати про те, що рада семінарії під безпосереднім контролем єпархіального архієрея постійно дбала про підтримання віри у своїх вихованців. Одним з таких засобів був, наприклад, акафіст * святому великомученику і зцілителю Пантелеймону. Виконували акафіст щовівторка при повній ілюмінації вівтаря і храму – горіли всі люстри, бра, усі лампади, безліч свічок на свічниках. Співали семінаристи, а з ними й усі присутні в храмі віруючі. По закінченні акафіста хто-небудь із.семінаристів старших класів, одягнений у стихар, виступав з проповіддю, заздалегідь підготовленою ним й апробованою викладачем гомілетики.

З розрахунком на зовнішній ефект урочисто служили молебні “о здравії” церковних ієрархів, обставляли заупокійні літургії й панахиди, імена покійних патріархів мали правити для нас взірцем відданості святій православній церкві.

* Акафіст – особлива церковна служба, яка складається з хвалебних гімнів на честь Христа, богоматері, різних святих. Як правило, співається всіма присутніми в храмі молільниками.

77

Крім урочистих богослужінь під безпосереднім керівництвом і наглядом духовних наставників у семінарському храмі, нас організовано водили на архієрейські служби до Успенського кафедрального собору або в Іллінську церкву. З огляду на нашу присутність пишномовні витії, часто й сам архієрей, виголошували душеспасенні проповіді. Організовано відвідували ми й “духовні концерти” архієрейського хору, який виконував твори таких відомих композиторів, як Бортянський, Гречанинов, Березовський та інших. Про ці концерти заздалегідь сповіщали з амвонів міських храмів, повідомляла про них і велика саморобна афіша перед входом до Успенського собору. З нагоди визначних церковних дат архієрейський хор виступав і в стінах нашої семінарії.

Не останніми засобами підігрівання віри учнів були душеспасенні бесіди, а також пости і сповіді.

Дулуман Е. К.

СВЯТАЯ ТРОИЦА — ПЛОД  ИЗНАСИЛОВАННОЙ БИБЛИИ 

И КАСТРИРОВАННОГО  НЕОПЛАТОНИЗМА

Религиозная вера в своем существе не совместима с разумом и резко враждебна ему. Она — религиозная вера — абсурдна и противоразумна от начала и до конца. Даже до мозга костей разумный человек, открывая себе двери в религию, оставляет свой разум за порогом. В религии верующему никак и никаким образом не предлагается что-то ясно разуметь. В сфере чистой религии надо бездумно, слепо и темно верить. При входе в религию, как и в исчадие ада, незримо висит лозунг: «Оставь свой разум всяк сюда входящий!»

Ты хочешь с верующими с пониманием говорить о том, чего они и сами не понимают. Если ты сумеешь помочь верующим ясно осознать, что они при своей искренной вере в Святую Троицу верят в то, не зная во что, — это тот предел взаимопонимания, которого ты можешь достичь в общении с верующими. (В данном случае я говорю о верующем в его чисто религиозном проявлении, об абстрактном верующем в отвлечении от реального верующего человека, в котором религиозные элементы находятся на периферии его реальной духовной и материальной жизни.)

Ты говоришь, что христианское учение о святой Троице — какая-то китайская грамота. Здесь ты высказываешь слишком высокое мнение о разумном содержании религиозных догматов. Христианское учение о Святой Троице — хуже китайской грамоты. Христианское учение о Святой Троице — это концептуальный блеф, выкидыш извращенного религией разума.

При дискуссии с христианскими богословами или, как говорится, с «подкованными» христианами надо постоянно иметь в виду, что они — при всем своем старании и при наличии у них ума палаты — никак не могут ни объяснить содержание, ни обосновать какими бы то ни было аргументами излагаемое их блудливым языком учение о Святой Троице.