Календарь

«    Март 2024    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031



  Популярное





» » За иконостасом алтарей - 06

    За иконостасом алтарей - 06

    17-07-2010 09:30 - duluman - Книги | Просмотров:

    КРАПЛИНИ МАСЛА – У ВОГОНЬ

    Та цей спокій було порушено, коли найкращий мій друг по вірі Євграф Дулуман відійшов од релігії і порвав з православною За иконостасом алтарей - 06
    церквою. Я був вражений до глибини душі, коли дізнався про це. Слізно молився про нього як про заблудного, як про відступника. Хотілося вірити, що він розкається й повернеться в лоно святої церкви. Між нами зав’язалося гостре полемічне листування. Я доводив, що Євграф неправий, а він доводив, що помиляюся я, переконував, що релігія суперечить науці і що в ній нема істини. Коли я вказував на християнську мораль, Дулуман говорив, що лише комуністична мораль гідна людини, відповідає людській природі й сповнена здорового глузду, а християнська, з її ученням про смиренність, покору і рабство, знищує людське в людині, робить її безвільною, ідейно обеззброює. Дулуман закидав мені те, що я зі своєю вірою – цілковитий невіглас у сучасній науці, в природознавстві, що я не знаю простого життя, яке вирує навкруги, не знаю своєї країни і т. ін.

    І от, рятуючись від докорів Дулумана, я почав читати книги природничонаукового змісту, стежити за атеїстичною літературою.

    137

    Я вхопився за думку, що знайомство з матеріалістичним ученням ще більше зміцнить мене у вірі, що зрештою я зможу знайти слабкі сторони в атеїзмі й тоді доказовіше захищатиму свою віру. Так поступово почалась моя світська самоосвіта.

    Зрідка вдавалося вибратися до Центрального міського лекторію. Цю ідею подав мені приятель і товариш по курсу священик Василь Лісняк.

    – Хочеш, підемо разом на лекцію про свободу совісті в СРСР? – шепнув мені Лісняк на уроці канонічного права. – На Литейному, в Центральному лекторії.

    – А хіба нас пустять туди? – дивуюсь.

    – А чого ж... Вхід вільний. Я вже бував там. Так почалися нелегальні відвідини лекторію. Нелегальні – бо ніхто, крім нас двох, про те не знав...

    Щоправда, до атеїстичних лекцій я ставився дуже упереджено. Мені не хотілося вірити в те, що релігія суперечить науці, адже в академії нас запевняли, нібито обидві вони йдуть, так би мовити, рука в руку. Пам’ятаю, на одній лекції з астрономії я довідався, що існують зірки в тисячі і мільйони разів більші за Землю. Але ж Біблія твердить, що перед кінцем світу диявол у подобі дракона своїм хвостом стягне на Землю третину зірок, а небо згорнеться, наче сувій, і з нього впаде на Землю решта зірок. Як вони впадуть на Землю, котра набагато менша за будь-яку зірку?

    – Хай це тебе не обходить, чи менші зірки, ніж Земля, чи більші, – заспокоював мене на сповіді найстаріший протоієрей отець Олександр Смирнов, що став нашим духівником після ігумена Філагрія. – Пам’ятай одне, сину мій: Біблія – книга не про небо, а про шляхи сходження на небо. Пам’ятай: слова святого апостола Павла, звернені до Тимофія, а значить, і до тебе: “Філософії та пустих балачок уникай, а вправляйся в благочесті...”

    138

    І я продовжував вправлятися в благочесті: молився, постився, уникав усіляких розваг, сумлінно вчився, відвідував богослужіння, прагнув по-християнському робити добро своїм ближнім. Не дивно, що я навіть уві сні молився. Чи, бувало, заплющу очі, хочу викликати в своїй уяві обличчя матері, нашу хату, а перед очима постають образи святих, кіоти, лампадки...

     

    В МОНАСТИРІ НА ВЕЛИКОМУ ФОНТАНІ

    Щоб розширити богословський кругозір, набути нових релігійних вражень, і, так би мовити, освятити віру, я разом з товаришем по навчанню Григорієм Лисенком у серпні 1952 року відвідав одеський Успенський чоловічий монастир, на території якого була літня резиденція патріарха. В 1949 році ми, семінаристи, брали найактивнішу участь у відбудові цього монастиря, зруйнованого під час війни, і в спорудженні літньої дачі патріарха. Нині не впізнати було монастирську територію: все побілено, пофарбовано, обсаджено квітами, декоративними кущами, деревами. Красувався новий готель для приїжджого духовенства. Значну площу займав фруктовий сад, плоди з якого йшли на стіл патріарха і ченців.

    Нас поселили в монастирському готелі. Благочинний монастиря ігумен Павло Голишев (колишній семінарський викладач) почав знайомити нас з обителлю.

    Зі святинь монастиря ігумен Павло виділив шановану ікону Успіння пресвятої богородиці, а також нетлінні мощі преподобного Іоанна – шматочок ребра в невеличкому заскленому кіоті. Зізнатися, тоді я ще вірив у нетлінність мощей, якось не замислюючись над цим. Уявляв собі мощі як ціле нетлінне тіло, а тут побачив лише шматочок коричневої кістки.

    139

    – Дозвольте, отець ігумен, – звернувся я до нашого сановитого гіда, – як же це виходить? Нетлінні мощі – тіло святого, яке збереглося цілком? Чому ж тоді тут від цього тіла шматок?

    – А як, по-вашому, зашивають мощі в антимінс?–відповів запитанням на запитання ігумен.

    – Невже ріжуть тіло на частини?

    – Звісно, ріжуть. Візьміть “мироточиві глави” києво-печерських угодників. Усі вони відокремлені від тулуба. Так відокремлено й інші частини. Тому в різних храмах зберігаються різні частини мощей: там перст, тут десниця, там ступня, а тут голова.

    – Але ж у такому разі неможливо визначити: нетлінні мощі чи тлінні.

    – Нетлінні святі мощі роблять чудеса, а тлінні, грішні останки – ні...

    Коли я уявив собі, що у трупів відрізали голови, ноги, руки, пальці, ребра, – до горла підкотилася нудота. Однак разом з усіма я хрестився і прикладався до шматочка почорнілого ребра...

    Потім ігумен Голишев повів нас до саду, де між сірими валунами, порослими пирієм, пробивалося джерельце.

    – Недавно отверзлося це святе джерело. Отець архімандрит має намір спорудити тут невеличкий басейн, аби можна було брати з нього воду, – розповідав отець Павло.

    Ми набирали воду в пригорщі, бризкали собі в обличчя. Вода солонувата, але холодна й чиста.

    Вельми зацікавив нас чудово обладнаний монастирський фунікулер, що спускався до самої води. На березі спеціально для патріарха було споруджено літній намет: святійший спускався на фунікулері просто в цей намет, купався в морі і приймав сонячні ванни. В ті дні патріарх Олексій саме відпочивав у своїй літній резиденції, тож нас, гостей, запросили покататися на фунікулері.

    140

    І хоч нам, молодим і здоровим, легко було самим збігти з високої кручі до води, ми залюбки спускалися в фунікулері, сидячи у м’яких кріслах червоного дерева, в яких сидів сам патріарх.

    У монастирі зустріли знайомого семінариста Івана Барона, який залишився тут на літні канікули як послушник. Він поспішив повідомити нам усі семінарські новини.

    – Чули? Ваня Коваленко одружився!

    – Оце несподіванка! Пам’ятаєте, навіть слів “дівиця” та “жона” не хотів відмінювати на уроках слов’янської мови. Казав, що гріх їх відмінювати...

    – Уже сан прийняв, служить священиком на парафії, – розповідав Барон.

    Ми сіли в обвитій виноградом альтанці монастирського саду. Невисокий на зріст Іван Барон, сидячи на лаві й не дістаючи ногами до підлоги, теліпав ними, наче хлопчисько.

    – А треби він чинить безплатно, – продовжував Іван. – То до нього з інших парафій почали сходитися віруючі. Ну, звісно, прибуток у сусідніх батюшок поменшав. Вони – до владики Никона зі скаргою. А тут і матушка Коваленчиха до нього: “Владико, – плачеться, – нема за що жити! Отець Іван не бере грошей за служби!” Архієпископ викликав Коваленка, прочитав йому нотацію та, погрожуючи заборонити служити, звелів брати за треби, як усі батюшки беруть. Ще й про всяк випадок перевів його на іншу парафію.

    Від Барона ми дізналися й про те, що священик Дмитро Золотухін, який залишив академію та поїхав на парафію в Донецьку область, організував у себе “сестринство”, тобто церковний актив із жінок-активісток. Золотухін із “сестрами” оголосив місцеве джерело святим, а воду – цілющою, почав правити молебні й навіть “вичитувати” хвороби... “Сестринство” поширювало чутки про чудеса, на які начебто здатен отець Дмитро.

    141

    Про це дізнався правлячий архієрей. Золотухін дістав прочухана і був переведений на па* рафію в сусідню область...

    Одержавши в Успенському монастирі Одеси нові враження, ми повернулися до Ленінграда продовжувати навчання в академії.

     

    НА ПРОЩІ В ПСКОВО-ПЕЧОРСЬКОМУ МОНАСТИРІ

    На літні канікули наступного року я з двома товаришами поїхав до Псково-Печорського монастиря, що за 40 кілометрів од Пскова.

    Перш ніж вирушити до монастиря, ми побували в древньому Троїцькому кафедральному соборі Пскова, поклонилися його святиням. Серед них – мощі “святих” князів Довмонта-Тимофія і Всеволода-Гавриїла. Щоправда, мощей тих не побачиш – вони в закритих раках, і ми прикладалися, власне, не до мощей, а до гробниць. Зізнаюся, мені мало що говорили імена цих святих, тому я попросив настоятеля собору ознайомити мене з їх діяннями та духовними подвигами. Настоятель подав книжку. Поки товариші оглядали ризницю, я прочитав “Житіє князя Довмонта”. Прочитав – і жахнувся!


    Виявляється, отой Довмонт розпочав свої “подвиги” з того, що віроломно вбив великого литовського князя Міндовга та його двох синів. Рятуючись від помсти родичів Міндовга, вбивця втік до Пскова. Житіє цинічно оповідає про дальші злочини, що їх чинив цей “святий” князь. Так, у відсутність литовського князя Герденя Довмонт “пройшов з вогнем і мечем по його володіннях, полонив дружину його з дітьми і гурт литовців”. Житіє згадує єдину заслугу

    142

    Довмонта – побудову ним храмів Федора, Георгія, Тимофія та заснування жіночого монастиря. Окремо відзначено, що Довмонт наділив земельними угіддями монастир Предтечі. Очевидно, ці заслуги перед церквою сповна
    спокутували в очах священнослужителів усі його попередні криваві “подвиги”...

    Подібного змісту виявилось і житіє псковського “святого” князя Всеволода-Гавриїла (XII ст.). Та сама жорстокість, те саме без ліку кровопролиття й та сама жага... закладати церкви.

    Виникало природне запитання: за які ж духовні подвиги й чесноти церква визнала князів Довмонта і Всеволода святими, а їхні останки – нетлінними мощами?

    Незабаром ми вирушили в святий Псково-Печорський монастир. Він вразив нас красою і впорядкованістю. Це – монастир-фортеця. Він розташований у великій улоговині, прорізаній стрічкою струмка. Монастир оточений фортечним муром з бійницями та сімома баштами, обкопаний глибоким ровом з водою й обнесений насипними валами. На зеленому тлі могутніх дубів, сосен і лип палають на сонці маківки монастирських церков. Печорські ченці називають монастир “чашею, що належить пречистій богоматері”.

    Передусім ми завітали до намісника. Ним виявився отець Пимен (Ізвєков), нині патріарх Московський та всієї Русі, якого ми знали по одеській Іллінській церкві. Він люб’язно прийняв нас, благословив і розпорядився щодо монастирського готелю. Потім покликав охоронця печер ієромонаха Всеволода і звелів представити нам для поклоніння святині монастиря.

    Перш ніж зійти в печери, ми, як заведено, купили кілька свічок, бо в печерах освітлення немає, хоч усі інші приміщення монастиря електрифіковано. Отець Всеволод підвів нас до масивних дверей, над якими великими церковнослов’янськими літерами виведено:

    143

    “Вход в пещеры Богом зданныя”. Запалюємо свічки й поринаємо в темряву.

    Від отця Всеволода дізнаємося, що місцеві печери мають сім головних лабіринтів загальною довжиною до 200 метрів і тут у минулому поховано безліч ченців. Ось гробниці з останками преподобних Марка, Іони, Васси, Корнилія, Патермуфія, Сави, Трифона та багатьох інших, А мощі покояться в щільно закритих домовинах.

    Я насмілився звернутися до отця Всеволода:

    – А якби відкрити кришки гробниць, щоб відвідувачі на власні очі бачили святі нетлінні мощі? Мені здається, тоді навіть невіруючі увірували б, а віруючі утвердились би у вірі ще певніше...

    – Ви так гадаєте? – здивувався наш гід. – А якщо ви бували в Києві, то бачили: тамтешні гробниці відкриті, окремі частини святих мощей видно. І мироточиві глави на виду. Та чи збільшилася від того кількість віруючих? Музейні працівники кажуть, що мощі – не чудо і не ознака святості, а природна муміфікація. Мовляв, печери зроблені в сухому шпаристому піщанику, а він вбирає трупну рідину, тому поховані тіла не гниють, а висихають, муміфікуються. От і виходить: ми кажемо одне, а вчені – інше.

    ...Тоді я й подумати не міг, що мине ще якихось п’ять років, і я теж буду серед отих музейних працівників, які розвінчували й розвінчують “чудеса” ченців Києво-Печерської лаври...

    Та повернімося до нашої екскурсії по підземних лабіринтах Псково-Печорського монастиря.

    – Невіруючі кажуть: от якби мощі зробили якесь чудо, тоді їх можна було б визнати чудотворними! Та де їм, грішним, знати: того, хто глибоко вірує, не гризуть сумніви, йому ні до чого знати, що там є у гробниці – нетлінні мощі чи кістки. Віра – головне...

    144

    – Але треба вірити, щоб знати, так вчить святий Климент Александрійський, – м’яко заперечую. Для нього моя заява – несподіванка. Він притишує голос: – А чи не здається вам, молодче, що формула Тертулліана “вірую, тому що безглуздо” блаженніша й спасенніша, ніж формула святого Климента? Чи потрібні знання там, де панує віра?

    – А от і наша печерна церква,–оголошує отець Всеволод, звертаючись уже до всіх і цим самим даючи мені зрозуміти, що наш “богословський диспут” закінчено...

    Та мені ще довго не дають спокою “крамольні” думки. Чому ми, віруючі, блаженнішою й спасеннішою вважаємо сліпу, бездумну віру? Адже ніхто з тверезомислячих людей не хоче вірити, що на вербі груші ростуть, А проте, не знаючи, що саме знаходиться в гробниці, віримо, ніби там нетлінні мощі; не будучи свідками ніякого чуда, віримо, що ці мощі здатні творити чудеса...

    І хіба оскверняється святиня – чудотворна ікона, животворящий хрест, цілюще джерело, свята вода, божественна євхаристія – від того, що ми бачимо її? Аж ніяк! Навпаки: видимі, зримі священні предмети зміцнюють віру. Хто ж, коли і з якою метою канонізував думку, нібито святиня оскверняється, коли ЇЇ побачити?

    Такі запитання виникали одне за одним, залишаючись без відповіді. Тим часом я переходив від однієї гробниці до іншої, читаючи при тьмяному мигтінні свічок імена похованих тут преподобних...

    ...Під час прощі до Печорського монастиря ми не лише молилися, поклонялися місцевим монастирським святиням, читали й співали на криласі, а й працювали разом з ченцями, збирали в саду яблука, кололи дрова на зиму, допомагали на пасіці качати мед, по черзі крутячи корбу від медогонки.

    145

    І пригадалось мені літо першого року війни, коли в селі залишились одні жінки, старі та діти. Тоді мені вперше довелося на колгоспній пасіці качати мед. Послали мене з іншими підлітками на пасіку, що знаходилася в балці урочища Чайка. Там ми робили все, що вимагав од нас пасічник дід Михайло Михєєв: підносили рамки, крутили медогонку, носили мед у сховище. Наївшись, як кажуть, від пуза меду, мої товариші один за одним повтікали з пасіки. Зостався я один на всі види робіт. А тут ще й бджоли так насіли, що, кусаючи, загнали мене в темник. Під кінець дня я всім своїм єством відчув, що мед не тільки солодкий і запашний, але й гіркий і болючий...

    – Бджілка – мудра комашка, – тоненьким тенорком ніби співає монастирський пасічник отець Ісаакій, повертаючи мене від спогадів дитинства в пасіку Печорського монастиря. Ієромонаху Ісаакію – за вісімдесят. Від старості він весь зморщився, зсохся і сам став схожий на живі мощі. З-під старої малинової скуфійки вибилося павутиння сивого пухнастого волосся. Він навіть улітку не знімає сірих валянок, м’яко пересуваючись у них, ледь торкаючись землі. – Дивіться, як вправно і точно бджілка будує свої щільники! Архітектор з вищою освітою позаздрить! Божа трудівниця! Виробляє віск для свічки, мед – для поминання душ померлих, прополіс – для зцілення недугів...

    Не уникли ми і бджолиних пекучих укусів. Отець Ісаакій нам на те:

    – Священна мушка! Навіть укус її, хоча й болючий, лікувальний. А кусає вона не тому, що клята... Добро своє захищає.

    Отець Ісаакій порадив нам обов’язково відвідати прозорливого старця їхньої обителі – ієромонаха-схимника Симеона.

    – Помолиться старець за вас, благословить – і все життя на ваші ворота сонце світитиме, – сказав на прощання.

    146

     

    Однак потрапити до схимника нам не вдалося, бо той через хворобу відвідувачів не приймав. А нам треба було поспішати до Ленінграда на навчання.

    Через кілька років дізнаємося, що саме про нього, “прозорливого” Симеона, колишній інок Псково-Печорського монастиря Валент (Пахомов) розповість: “Вразила мене і поведінка схимника отця Симеона. Вигляд у нього благочестивий, а скнарість і непристойність – невимовні. Незважаючи на прийняті ним обітниці проводити строге, усамітнене, аскетичне життя, він завів собі “келійницю” Катерину – гарну, середніх літ жінку. До схимника приїздили з різних міст прочани за святим благословінням. І, мабуть, ніхто з них не підозрював, що їхні щедрі приношення використовувалися не на монастир, а пливли в руки ненаситної Катерини” *.

     

    З СУМНІВАМИ –НА СПОВІДЬ

    Коли почалися заняття в академії, я на сповіді зізнався духівникові в сумнівах щодо святих мощей. Його відповідь була ухильною і зводилася до того, що я уже чув не раз: віруй, тоді й колода оживе за твоєю молитвою. Такі міркування суперечили моєму принципу “вірити, щоб знати” і я звернувся до найстарішого професора академії протоієрея Василя Верюзького. – Думка про те, що нібито мощі неодмінно повинні бути нетлінними, – почав серйозно пояснювати професор, – застаріла, її не можна вважати обгрунтованою. Збереження шкіряно-м’язових тканин – необов’язкова ознака мощей. Навіть кістки є мощами, коли вони роблять чудеса: дають зцілення, виділяють миро і пахощі.

    * Див.: Спасский Н, Н. Не хочу обманывать. М., 1960. С. 40.

    147

     

    Тоді я ще не знав, що погляд церковників на “обов’язкові та необов’язкові ознаки мощей” змінився не випадково. Дослідивши значну кількість гробниць, люди побачили, що там нема ніяких нетлінних тіл *. І ось тут церковники оголосили, що нетлінність для мощей необов’язкова, що основна їх ознака – чудеса.

    – Але чому, – допитувався я у Верюзького, – скільки бачив я гробниць, поклонявся їм, прикладався до них, молився перед ними, а чуда жодного...

    – Усе залежить од віри, – правив своє отець Василь. – Люди відійшли од віри в бога, а хто й вірить, то вірить слабо. Згадайте, Христос учив, що коли хто матиме віру завбільшки з зерня гірчичне, той скаже горі впасти в море і буде так. І святий Граціліан силою своєї віри примусив гору зрушити з місця. Самим лише словом! Як видно, тепер наша віра менша за гірчичне зерня. Ось чому вам не довелося бути свідком чудес від мощей. Та це не означає, що бог нині не вершить чудес. Адже й церква нашими вустами співає: “Ти єси бог, творяй чудеса!”

    Ці пояснення видалися переконливими і притлумили пекучі сумніви... Але не надовго. До рук мені потрапила атеїстична книжка Н. Румянцева “Православні свята, їх походження і класова суть”, в якій, зокрема, я прочитав: “У 1419 році сфабриковані мощі Олександра Невського згоріли (у м. Владимирі), хоча церковники й після цього твердили, ніби мощі вціліли, залишилися нетлінними. Коли після Жовтневої революції на вимогу трудящих було розкрито раку з цими мощами, то там виявилася тільки жменька обвуглених кісток”. За Верюзьким, і цього досить, щоб вважати їх мощами. На думку того ж таки Верюзького, мощі здатні творити чудеса.

    * Див.: О святьіх мощах // Сборник материалов. М., 1961. 148

    Чому ж не вціліли чудотворні мощі Олександра Невського, якщо вони сповнені божої благодаті, а згоріли у вогні, як звичайне грішне тіло?

    Сповідуючись перед духівником, я відбував єпітимію за свої сумніви як за великий гріх. Духівник мене втішав тим, що сумніви притаманні всім, хто присвятив своє життя служінню богу.

    – Диявол – ворог господа нашого Ісуса Христа і лиходій роду людського – спокушає не тільки віруючих, а ще більше служителів вівтаря, – казав мені на сповіді духівник. – Диявол спокушав навіть святих! Він, лукавий, не проминув і самого спасителя – сорок днів і ночей спокушав його в пустелі. Але був переможений господом...

    І я всім серцем жадав “перемоги над дияволом”. Відкидаючи сумніви, закриваючи очі на “уявні суперечності”, продовжував навчання в академії. Я наполегливо готував себе до духовної діяльності. Служити богу і вести людей до вічного спасіння – це уявлялося мені найвищим покликанням.

    Коли про мій намір прийняти сан дізнався духівник, він підтримав мене:

    – Через таїнство священства ти зміцнишся у вірі – діставши божественну благодать, яка немічних лікує й зубожілих обдаровує, – переконував він.

    Та я й сам покладав нддії на те, що, ставши священиком, більше буду зв’язаний з простішим, практичним боком віри; якщо ж по закінченні академії залишуся “мирянином” (як це було модно тоді серед випускників) і працюватиму викладачем семінарії, неминуче знову зіткнуся з теорією і знову розум непокоїтиме й спокушатиме віру. Саме в священнослужінні я сподівався досягти гармонії віри і розуму, узгодження переконань і буденного життя.

    149

     

    ІСАЙЄ, РАДІЙ!”

    Як казав мій товариш по семінарії Люберанський, перш ніж заспівають “Аксіос”, треба, щоб проспівали “Ісайє, радій!”. Тобто перед висвяченням у сан кандидат у священики має взяти шлюб. На той час я вже мав наречену, студентку торговельного інституту. Змалку вона була вихована в релігійному дусі, знайома з церковними звичаями, службами. Коли я у подробицях змалював перед майбутньою дружиною не вельми рожеві перспективи нашого подружнього життя як батюшки і матушки, вона заявила, що згодна на все: їхати на будь-яку парафію, ділити зі мною чашу буття, хоч би якою гіркою вона була.

    Заручившись її згодою та згодою батьків, я написав прошеніє на ім’я ректора академії дозволити взяти шлюб з дівицею такою-то, православного віросповідання. Ректор протоієрей Михайло Сперанський після тривалої й докладної розмови зі мною наклав на моє прошеніє резолюцію: “Благословляю! З богом! На многії літа!” Після цього я вирушив на прийом до митрополита Григорія. Митрополит прийняв мене в своїх покоях, по-батьківськи поговорив зі мною, потім благословив та підніс ікону спасителя.

    – Оце твій путівник і в сімейному житті, і в майбутньому священнослужінні! – сказав владика, благословивши мене образом.

    За иконостасом алтарей - 06
    6 листопада 1953 року в академічній церкві нас заручили, піднесли над нашими головами вінці, подали спільну чашу з вином, змішаним з водою. Ось уже отець Василь, друг і товариш по навчанню, зв’язує нам хустиною руки і веде навколо аналоя. Хор урочисто співає вінчальні тропарі: “Ісайє, радій! Діва імє во чреві, і роди сина Еммануїла, бога же і человєка...” та інші. Закінчується вінчання під “многії літа”, а потім нас вітають друзі і родичі. З-під вінця я повертаюся чоловіком, рука в руку зі мною моя дружина.

     

    За иконостасом алтарей - 06
     

    Тепер, крім навчання в академії і підготовки до прийняття духовного сану, на мене лягають ще й сімейні обов’язки.

    У ті дні я записав у щоденнику: “Хай допоможе мені бог всемогутній в усіх моїх благих починаннях”.

     

     

     

     

     

    ПО СТОРІНКАХ ЩОДЕННИКА

    Свій діяріуш, розпочатий в семінарії, я продовжував вести багато років. Ось дещо з вибраного періоду навчання в академії.

    1951 рік.

    “16 вересня. Після обіду усамітнився в парку, сиджу, читаю старий путівник по Петербургу – хочеться якомога більше знати про це славетне місто. Раптом переді мною з’явилася молода гарна циганка, в широких спідницях, з нескінченними зборками, у квітчастій хустці, вся в намисті. Причепилася, щоб я “подарував” їй десять карбованців, а вона, мовляв, за це скаже наперед мою долю...

    – Ні, долю мою не треба передрікати –вона в руках божих...

    Дивно: береться передректи долю, яка фактично належить майбутньому, і водночас не може “провидіти”, що в даний момент у мене порожні кишені! А це ж куди легше!”

    “8 листопада. З групою товаришів відпросився у інспектора піти до міста: захотілося подивитися на святкову ілюмінацію й кораблі на Неві. Дозволив до 20 години. Все чудово, та надто метушливо. Ця світська метушня навіяла на пам’ять вислів “Екклезіаста”: “Марнота марнот і ловлення вітру”.

    151

    “11 листопада. Сьогодні завідуючий бібліотекою В. К. Попов провів з нами бесіду в читальному залі бібліотеки, її площа – 570 квадратних метрів. Книг налічується понад 105 тисяч примірників. Серед них – твори всіх святих отців і вчителів церкви, а також праці багатьох вітчизняних богословів та церковних істориків. Є в ній примірники Біблії всіх російських видань, починаючи з часів Олексія Михайловича, та 62 іноземними мовами. Завідуючий бібліотекою показав нам книгу, в якій надрукований текст тільки однієї молитви “Отче наш” на 356 мовах. Є дуже багато різних словників, енциклопедій, художніх творів.

    Аби тільки був час черпати звідси для розуму й душі духовну поживу!”

    1952 рік.

    “23 січня. Вчора одержав листа від Д. Золотухіна. Пише, що на стаціонарі навчатися більше не буде – переведеться на заочне відділення. А віднині служитиме на сільській парафії на Донеччині, куди дістає призначення.

    Сьогодні одержав посилку від В. Паламарчука з Гайворонського району, де він служить псаломщиком. Посилка ця являє собою невеличкий рядняний мішечок, наповнений домашнім печивом та бубликами. Мабуть, це різдвяні приношення. Зворушив мене Вася своєю увагою. Бідолаха, він думає, що я тут помираю з голоду. Мабуть, досі не звільнився від тяжких спогадів про роки навчання в семінарії, коли і хліба не їли досита, і шкаралупи картопляні вживали в їжу.

    Слава богу, нині харчування пристойне: вранці булка з маслом, чай або какао, коли не коли – кава; обід з трьох блюд, вечеря з одного блюда та чай з пряником або печивом. Незважаючи на повне дотримання постів та пісних днів – середи та п’ятниці – студентська братія сита.

    152

    Залишається тільки молити Всевишнього не допустити, аби ситість убивала дух. Якщо дух страждає, хиріє й гине від ситості, то нехай вона буде знехтувана! Цікаво, чи розлучився Паламарчук з сонником?”

    “20 квітня. Сьогодні Великдень. Надзвичайно урочисто правилася всеношна. Співали на два хори. По закінченні служби пішли в актовий зал, де були накриті столи. На них красувалися червоні яйця, пишні паски, запашна шинка та інші смачні наїдки. Після розговіння всі розійшлися по спальнях відпочити. Любителі випити ремствували, перекидаючись дотепами:

    – Додержуючись давнього монастирського звичаю випивати щодня “красовулю вина” і підкоряючись зову пасхального канону, належало б пустити “водного зверя во утробу”.,.

    – ...Хоч би пива по склянці. Адже співали: “Прийдіть пиво пієм новоє...”

    – Вино краще. “Єго же і монасі приємлють”...

    – В монастирському статуті так і написано: “І пієм вина по красовулі – труда заради бденного”. А вміст “красовулі” – всього 600 грамів.

    – Виходить, даремно я співав “Прийдіть нового винограду появи в нарочитому дні воскресіння прилучімося...”.

    – А може, тут мається на увазі виноградний сік?

    – “Прилучімося” співається, а не “посмакуємо”.

    – А я вважаю, що в .такий великий день не гріх ковтнути і “єрусалимської сльози”, як іменує горілку Іван Іванович Зеленецький. В пасхальному каноні є прямий натяк на акву віте: “К свєту ідяху, Христє, веселими ногами”... Сказано: “веселими ногами”!

    – За свій рахунок! Стипендію недавно одержав.

    – Та доведеться. Спочатку тільки поспимо трішки.

    ...Прикро чути після світлої утрені отакі балачки з вуст майбутніх пастирів.

    153

    “2 вересня, Новий навчальний рік почали з новим ректором – отцем Михайлом Сперанським. Колишній ректор, єпископ Симеон, помер. А як урочисто, в храмі, відзначали ми його тезоіменитство 6-го червня – в день пам’яті Симеона Стовпника Дивногорця. Служили молебень, молили у бога йому здоров’я, співали “многії літа”. А того й не знали, не відали, що через три тижні доведеться співати йому “вічну пам’ять”. Помер він 30 червня.

    Воістину людина гадає, а бог вирішує”.

    1953 рік.

    “1 березня. Ректора отця М. Сперанського люблять усі не лише за людяність, а й за те, що хороше читає Новий завіт. А чи не найбільше за те, що він справний оповідач. Ось і сьогодні розповів про одного священика-дивака з Тамбовщини. Було це до революції. Освятив, каже, батюшка селянинові хату, а той не має чим заплатити: мовляв, витрати на будівництво, на обід з нагоди освячення житла... Тоді батюшка розсердився і почав “розсвячувати” хату, яку тільки-но освятив. А для цього надів ризу навиворіт, єпітрахиль, скуфію – теж, хрест перевернув, кропило взяв за волосся, а не за дерев’яну ручку... Навіть хрестився навпаки: знизу вверх і зліва направо. На думку батюшки, через такий “обряд розсвячення” благодать повернулася назад “на круги своя”...

    – Це, звичайно, блюзнірство, – зауважив отець ректор. – Але ж треба було додуматися до такого! Владика хотів було позбавити його сану, та пожалів сім’ю – у батюшки дітей було багато. І вислав його на деякий час в монастир – на покаяння.

    Отже, і колись серед священства траплялися всякі диваки”.

    “5 березня. Г. Онищенко всю зиму щоранку виходить у двір, щоб босоніж пройтися по снігу.

    154

    А сьогодні тільки-но вийшов, як через кілька хвилин вбігає в спальню і повідомляє: “Сталін помер!”

    Звістка ця вразила нас усіх. “Що ж тепер буде?” – питаємо один одного. Швидко рознеслося по спальнях розпорядження адміністрації про відміну занять.

    Після вранішньої молитви негайно почалася панахида. Присутніми на ній були всі насельники академії і семінарії. Якось різали слух слова протодиякона, який замість слів “усопшого раба божія” виголошував “усопшого вождя нашого”. Не вміщались у голові і наші вимолювання для “вождя нашого” “царства небесного”. І вже зовсім став відчутним для багатьох алогізм наших заупокійних молитов, коли протодиякон виголосив прохання, щоб Христос упокоїв “зі святими” душу новопреставленого “вождя нашого Йосифа Віссаріоновича”.

    Дивно: Сталін – і раптом “із святими упокой”...”

    “20 вересня. Урочисто служили сьогодні панахиду з приводу 5-ї роковини загибелі протопресвітера Гавриїла Костельника, вбитого у Львові агентом Ватікана.

    Не можу збагнути: що то за віра? Здається, сповідують того самого Христа, керуються тим самим святим письмом, тими ж заповідями – і раптом в ім’я бога вбивають! Та ще й священнослужителя, обраного, як віруєм, самим господом! Знаючи і проповідуючи шосту заповідь “не вбивай”, убивають. Ні! Скоріше всього – це тільки зовнішня личина віри, а по Суті – це політика споконвічних папських претензій на всесвітнє панування над іншими християнськими церквами”.

    1954 рік.

    “17 червня.

    ...Успішно закінчив III і перейшов на IV курс”.

    155

     

    АКСІОС” ОЗНАЧАЄ “ГІДНИЙ

    Останній навчальний рік в академії почався з вибору тем для кандидатських творів *. Список тем з усіх богословських дисциплін вивісили в коридорі на дошці наказів та оголошень. Серед тем були, наприклад, такі: “Символ виноградинка в святому письмі”, “Ієросхимонах Макарій Оптинський та його значення в історії російського чернецтва”, “Значення догмата боголюдськості Ісуса Христа для релігійно-морального життя людини” тощо.

    Викладач патрології професор Парійський якось поцікавився: чи уподобав я дисципліну, з якої писатиму роботу?

    – Ще ні... Справа в тому, що мені хотілося б знайти ніким не досліджувану тему...

    – Така тема є. Ви чули про листи святого Василія Великого? їх збереглося 336, і досі ними ніхто не займався.

    Василій Великий як богослов і церковний письменник імпонував мені, надто його “Бесіди на шістодення” – роздуми про творення богом світу, рослин, тварин і людини...

    Тим часом Парійський згадував мої твори з догматичного богослов’я і літургіки, які він читав як інспектор.

    * Кандидатський твір на останньому курсі духовної академії нагадує собою дипломну роботу в державних вузах. За цей твір, якщо він добре написаний, вчена рада академії присвоює його авторові ступінь кандидата богослов’я. Богословський же твір, що офіційно захищається автором (уже кандидатом богослов’я), називається магістерською дисертацією, а той, хто її захистив, одержує звання магістра богослов’я. Магістр богослов’я має право писати докторську дисертацію, після захисту якої він одержує звання доктора богослов’я.

    156

    – І про Кипріана Карфагенського ви просто блискуче написали, – продовжував професор. – У вас, я сказав би, є іскра божа... І проповіді ваші знаю: вони написані серцем... Подумайте над моєю пропозицією.

    І я після недовгих роздумів обрав тему з патрології – “Листи св. Василія Великого як джерело відомостей про його життя і діяльність” – і взявся до роботи.

    Отож на четвертому курсі доводилося поєднувати навчання, працю над твором і підготовку до прийняття священства.

    Моє висвячення в сан диякона призначили на 6 березня 1955 року. Того дня літургію в Никольському соборі правив ленінградський митрополит Григорій. Добре пам’ятаю, як я, одягнений у стихар, стояв за амвоном, чекаючи, коли почнеться таїнство священства. Мені перехопило подих: два іподиякони беруть мене попід руки й ведуть на амвон до царських врат, де передають протодиякону Симеону Полякову. Той веде до вівтаря. З благоговійним трепетом вперше входжу я в святая святих через царські врата. Протодиякон підштовхує мене і я, згідно зі статутом, буквально в ноги падаю, кланяючись митрополитові, який сидить у кріслі біля господнього престолу. Під спів архієрейського хору протодиякон обводить мене навколо престолу, і я цілую кожний його ріжок, руку митрополита і його коліно. Потім стаю на одне коліно, складаю на престолі долоні навхрест, опускаю на них чоло.

    Престол, за висловом преподобного Симеона Солунського, є “скарбницею благодатних дарів”. Зараз станеться найголовніше – таємниче сходження на мене благодаті святого духа. Митрополит, поклавши руку мені на голову, проказує слова молитви, під час якої на мене і має зійти благодать: “Помолимося про нього, хай зійде на нього благодать всесвятого духа!”

    157

    Потім владика Григорій кладе мені на плече орар – символ янгольських крил, дає на руки поручі – символ оков раба божого, а в руки – рипиду – символ духовної зброї, проказуючи щоразу: “Аксіос!”, тобто “гідний”. За ним повторюють присутні тут, у вівтарі, священнослужителі, а вже після них мелодійно виспівує хор: “Аксіос! Аксіос! Аксіос!” Я цілую руку, плече митрополитові і з рипидою в руках стаю біля престолу як воїн Христовий охороняти святі дари.

    Висвячення закінчилося, літургія триває. Чекаю прийняття святих дарів: сьогодні серед дияконів я причащаюсь першим як “оновлений божественною благодаттю”. Але щось мене бентежить: я не відчув на собі “струму” святої благодаті. Адже протоієрей Яків Брюховецький на уроках катехізису розповідав, що при висвяченні в сан благодать святого духа невидимо, але відчутно – “легким струменем” проходить “від тімені до п’ят” і від цього “здригається” все тіло... Чому ж я не відчув благодаті, яка сходить на посвячуваного, щоб переродити його, очистити од гріхів, хибних нахилів, зміцнити його й утвердити у вірі?

    Мабуть, причина в тому, думав я, що диякон – це найнижчий ступінь священства, і з “трьох часток благодаті” він дістає лише одну. “Ось при посвяченні у пресвітери благодать зійде на мене міцнішим струменем, – міркував я, – тоді вже неодмінно відчую її”.”

     

    ЗАДАРМА ДІСТАЛИ – ЗАДАРМА й ВІДДАВАЙТЕ

    Далі все йде своїм ладом: навчання в академії, робота над курсовим твором, участь у богослужіннях при академічному храмі. А от і наближаються останні весняні пасхальні канікули. Аби набути самостійного досвіду, ми разом зі священиком Григорієм Лисенком попросили відрядити нас на село.

    158

    Митрополит послав нас до села Ратчино Кінгісеппського району Ленінградської області.

    Тут, у далекому північному селі, нам пригадалась історія нашого товариша по семінарії Івана Коваленка, священика з Одеської єпархії, що правив треби парафіянам безплатно. Ми теж правили майже даром; єдине, що приймали, – їжу: хліб, рибу, овочі.

    Якось, відслуживши чергову службу й відпустивши кількох молільників, ми теж зібралися додому. Раптом знадвору почулося гурчання мотоцикла. За мить увійшов високий чоловік з борідкою, що видавала в ньому служителя культу. Перехрестившись на ікони, прибулець розстебнув пальто, потім – пасок, що ним притримувалася згорнута ряса, опустив її, розправив складки і відрекомендувався:

    – Стефан, священик сусідньої парафії. Приїхав сваритися з вами.

    – Що ж, коли по ділу, то можна. Але, сподіваємось, не в храмі?

    – Про священні справи можна і в храмі сперечатися, – холодно мовив отець Стефан. – Ви правите треби безплатно. Цим самим підриваєте мій авторитет пастиря, переманюєте до себе моїх парафіян. У мене, зрештою, доход зовсім упав...

    Ми йому:

    – “Тунє пріястє – тунє дадітє” *. Це – заповіт нашого спасителя.

    Він нам:

    – Цей заповіт цього не стосується. Апостол Павло прямо каже: “Служащії олтарю – від олтаря ядят”!

    * “Тунє пріястє – тунє дадітє” у перекладі з церковнослов’янської мови означає: “Задарма дістали – задарма й віддавайте” (тут мається на увазі “благодать божа”).

    159

    Пояснити нашому духовному колезі, що наш священицький ідеал – безкорисливе служіння богові, нам не вдалося. Отець Стефан і слухати про ідеал не хотів. Отже, розмови не вийшло. Розгнівившись не на жарт, наш гість зрештою підібгав під пальто рясу, і притьмом вибіг з церкви. Крізь шалене тиркання мотоцикла та клубів їдкого диму, що валив прямо у відчинені двері храму, ми, ніби з уст старозавітного пророка, оповитого хмарами, з-поміж громів почули недвозначну погрозу:

    – Я скаржитимусь митрополитові!

     

    І ЗНОВ “АКСЮС!”

    Повернувшись з тої пам’ятної поїздки, я незабаром подав “прошеніє” висвятити мене в сан священика. День моєї хіротонії був призначений на 26 травня – розпал екзаменаційної сесії. Іспитів було більше десяти. Одночасно вчена рада академії на своїх засіданнях розглядала наші кандидатські твори, вислуховувала рецензії опонентів, присвоювала ступінь кандидатів богослов’я.

    26 травня 1955 року в тому ж Никольському кафедральному соборі той самий ленінградський митрополит Григорій під спів тих самих молитов, що й при висвяченні в диякони, рукопокладав мене в сан пресвітера, або священика, з тією тільки різницею, що водив мене довкола престолу не протодиякон, а протоієрей, і стояв я у вівтарі не на одному коліні, а на двох. Убирали мене в єпітрахиль, пояс, ризу, поручі, на шию вішали наперсний хрест на ланцюжку, а в руки дали “Служебник” – книжку для постійного керівництва в богослужінні. При цьому владика знов щоразу виголошував “Аксіос!”, присутнє духовенство гучно повторювало, а хор урочисто співав: “Аксіос! Аксіос! Аксіос!”

    160

     

    І знову – хоч як зосереджено дослухався до себе під час цього святого таїнства – не відчув нічого схожого на те, щоб моє тіло “здригнулося” від божої благодаті...

    І мимоволі пригадалося, як однокласник по семінарії Олексій Донець після висвячення в сан зізнався в колі товаришів: “Братці! Слово честі, не відчув я ніякої благодаті. Та й не переродила вона мене і не порятувала від слабостей: як хотілося палити, так і тепер кортить, як заглядався на гарненьких молодиць, так і нині заглядаюся. А пам’ятаєте, і отець Яків, і отець Олександр, і отець Дмитро повторювали на уроках про якесь переродження...”

    “Це ворог роду людського наводить сумніви, щоб похитнути твою віру”, – шепоче мені голос. – “Та який же ворог роду людського, коли все це відбувається в святая святих?! Хіба місце дияволу у вівтарі?” – шепоче другий голос. – “І все-таки сумніваєшся!” – “Без сумнівів неможливо. Сумніви – то вибоїни на шляху до спасіння”. – “Чи ж справді зійшла на тебе та благодать?” – “Благодать святого духа невидима”. – “Але ж має бути хоча б якесь тілесне відчуття”. – “Святі отці церкви засвідчують, що благодать сходить. Коли б воно було не так, багато б хто визнав, що це – обман”. – “Це ж тільки символ: поклав архієрей свою руку тобі на голову, прочитав молитовну формулу – ось ти вже й диякон або священик”. – “Ні, неправда! Думати отак – тяжкий гріх!” Такі почуття й думки боролися в мені, коли я, одягнений у повне священицьке облачення, причащався святих таїн: вкушав хліб – тіло Христове – і пив з чаші вино – кров його, читаючи відповідні ритуальні молитви.



    Другие новости по теме:

  • За иконостасом алтарей - 10
  • За иконостасами алтарей - 03
  • За иконостасами алтарей - 04
  • Идея Бога в религии. Монография.
  • За иконостасами алтарей - 08


    • Комментарии (0):


      redvid esle