Календарь

«    Сентябрь 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930



  Популярное





» » За иконостасами алтарей - 04

    За иконостасами алтарей - 04

    1-07-2010 12:06 - duluman - Книги | Просмотров:

    МОЛИТВИ, ВІДПРАВИ, ПОСТИ, СПОВІДІ.

    І ЗНОВ МОЛИТВИ...

    Слід окремо сказати про те, що рада семінарії під безпосереднім контролем єпархіального архієрея постійно дбала про За иконостасами алтарей - 04
    підтримання віри у своїх
    вихованців. Одним з таких засобів був, наприклад, акафіст * святому великомученику і зцілителю Пантелеймону. Виконували акафіст щовівторка при повній ілюмінації вівтаря і храму – горіли всі люстри, бра, усі лампади, безліч свічок на свічниках. Співали семінаристи, а з ними й усі присутні в храмі віруючі. По закінченні акафіста хто-небудь із.семінаристів старших класів, одягнений у стихар, виступав з проповіддю, заздалегідь підготовленою ним й апробованою викладачем гомілетики.

    З розрахунком на зовнішній ефект урочисто служили молебні “о здравії” церковних ієрархів, обставляли заупокійні літургії й панахиди, імена покійних патріархів мали правити для нас взірцем відданості святій православній церкві.

    * Акафіст – особлива церковна служба, яка складається з хвалебних гімнів на честь Христа, богоматері, різних святих. Як правило, співається всіма присутніми в храмі молільниками.

    77

     

    Крім урочистих богослужінь під безпосереднім керівництвом і наглядом духовних наставників у семінарському храмі, нас організовано водили на архієрейські служби до Успенського кафедрального собору або в Іллінську церкву. З огляду на нашу присутність пишномовні витії, часто й сам архієрей, виголошували душеспасенні проповіді. Організовано відвідували ми й “духовні концерти” архієрейського хору, який виконував твори таких відомих композиторів, як Бортянський, Гречанинов, Березовський та інших. Про ці концерти заздалегідь сповіщали з амвонів міських храмів, повідомляла про них і велика саморобна афіша перед входом до Успенського собору. З нагоди визначних церковних дат архієрейський хор виступав і в стінах нашої семінарії.

    Не останніми засобами підігрівання віри учнів були душеспасенні бесіди, а також пости і сповіді.

    Наші духовні наставники приділяли бесідам надзвичайну увагу, вдавалися до них під час уроків, жертвуючи іноді навіть навчальним матеріалом. Виникали бесіди стихійно, і приводом тут міг стати випадок десь у трамваї чи на Привозі, цікаве запитання вихованця чи обговорення поведінки якогось семінариста, всілякі семінарські справи. Коли в таких бесідах “на вільну тему” мова заходила про сучасність, то всі думки викладачів зводилися до одного – настають останні часи: згасає в народі віра, вичерпується любов, занепадає моральність. А тому, мовляв, духовенство і ми, семінаристи, як його зміна, маємо бути готові самі й готувати своїх підопічних до зустрічі з господом...

    Від скромного й без того харчування уривали пости по середах і п’ятницях, а також чотири тривалі пости року: різдвяний (6 тижнів), великий (6 тижнів), петрів (1–5 тижнів) та успенський (2 тижні).

    78

    Піст, звичайно, не зводився лише до певного обмеження в харчуванні. Піст – своєрідний елемент містики. І найзначнішим за своїм впливом на психіку віруючого є великий піст. Підготовка до нього починається за три тижні, коли читають спеціальні уривки з євангелія, співають покаянні пісні, виголошують приурочені до теми проповіді. Початок посту знаменується чорним кольором храмового вбрання й священицького облачення, великою кількістю запалених свічок. Траурні шати – це символ скорботи церкви про гріхи чад ЇЇ. Служби в піст у два-три рази триваліші, ніж у звичайні дні. Всі вони супроводжуються читанням молитви Єфрема Сіріна і земними поклонами. На великий піст у храмі більше читають, аніж співають, співання молитов вирізняється мінорним розспівом. До великого посту безпосередньо примикав “страсна сідмиця” – останній тиждень перед Пасхою.

    У великопісних службах брали участь усі семіна^ ристи: хто читав, хто співав, хто паламарив. Я, наприклад, протягом усього посту паламарив та разом з двома іншими семінаристами співав у потрібний момент посеред церкви “Да ісправиться молитва моя...”

    У великий піст нам категорично заборонялося відвідувати кіно і театр, читати книги світського змісту; рекомендувалось уникати людей, які можуть схилити до спокуси чи гріха.

    Так через відповідні богослужіння, молитви, обряди, проповіді, піст вносить у життя віруючого, в його відносини з “миром” мінорний настрій. Усе земне підкреслено іменується “минущим”, “суєтним”, тоді як потойбічне вважається “вічним” і малюється в рожево-блакитних тонах.

    З власного досвіду можу сказати, що весь комплекс великопісних служб і обрядів вливав у свідомість семінаристів велику дозу містики, набагато більшу, ніж будь-який інший церковний засіб впливу на віруючих.

    79

     

    Велике значення щодо підігрівання віри серед семінаристів мала також сповідь у дні говіння. Наш духівник протоієрей Федір Розумовський так уміло проводив індивідуальну сповідь, що вона скоріше скидалася на сеанс гіпнозу, ніж на “святе таїнство”. Не поспішаючи, впевнено вилучав з глибин душі все найпотаємніше і просіював – одне відкидав як не гідне справи спасіння, а інше перемивав теплими словами із “святого письма” і вкладав назад у душу ніби оновленим і чистим.

    Не забували й про зовнішній вигляд храму. Оскільки обидві семінарські церкви водночас вважалися й парафіяльними, керівництво нашого закладу було зацікавлене в тому, щоб їх відвідувало якомога більше людей. З цією метою в 1950 році Пантелеймонівський собор повністю відремонтували, пофарбували зовні та всередині, верхній храм розписали заново.

    У зв’язку з цим пригадується мені така чудасія. Зображуючи на парусі * храму апостола-євангеліста Іоанна Богослова, молодий художник намалював на хмарі чорнильницю-невиливайку. Комісія, що приймала розпис, помітила цю чорнильницю і назвала її неприпустимою вільністю.

    – А як же без чорнильниці – дивувався художник. – Іоанн тримає в руці гусяче перо, отже, йому потрібна й чорнильниця!..

    Незважаючи на цілковиту логічність доводів, довелося прибрати з хмар чорнильницю й залишити апостола, що пише євангеліє, без чорнила.

    * Парус – архітектурна конструкція, яка створює перехід від прямокутного приміщення до круглого барабана; звичайно має форму ввігнутого сферичного трикутника. У православних храмах на парусах, за традицією, зображують чотирьох апостолів-євангелістів: Матфея, Марка, Луку та Іоанна.

    80

    Під час ремонту були заштукатурені зображення мук зцілителя Пантелеймона на знаряддях тортур. Зникли нарешті сцени катувань, які викликали жах як у вихованців семінарії, так і в парафіян.

    Тоді ж замовк і ручний дзвоник, який будив нас на молитву, кликав у класи та в їдальню: його замінив гучний, рівний, невтомний голос електричного дзвінка.

     

    МІЙ СЕМІНАРСЬКИЙ ДІЯРІУШ *

    Поряд із богословськими дисциплінами в семінарії викладалися мови – живі і “мертві”: російська, українська, англійська, латинська, старогрецька та церковнослов’янська. І хоча на уроках з мов часто-густо використовувалися священні тексти – з Біблії, житій святих, богослужбових книг, проте на цих уроках частіше велися бесіди на загальні теми про філологію як науку взагалі, про стиль літературних творів, правила їх написання тощо. Такі уроки мені подобалися й легко давалися. Незабаром стали нас залучати до написання семестрових творів. Майже кожний мій твір одержував ‘ похвалу викладача і виставлявся перед класом як зразок.

    Чи не любов’ю до мов можна пояснити те, що в семінарії якось спонтанно, ‘ без ніяких задумів я почав писати свого діяріуша – щоденника. Можливо, це була ота підсвідома внутрішня потреба якось виявити себе, що так властива молодим людям. А може, від самотності, на яку приречений мешканець закритого навчального закладу, відірваний од рідного дому, близьких і бажаних людей, з котрими досі не розлучався на такий довгий час.

    * Діяріуш (в основі слова – дія) – щоденник, до якого середньовічні книжники, студенти, а також “спудеї” Київської академії записували свої діяння, канти (пісні), вірші, афоризми, фрази тощо.

    81

     

    Щоправда, записи в ньому найчастіше зводилися до реєстрації подій у моєму житті чи житті моїх товаришів по навчанню. Тому тут переважає звичайна описовість. Однак, гадаю, вибіркові записи навіть у чорновому вигляді сьогодні можуть дати певне уявлення про тодішній мій семінарський діяріуш.

    1947 рік.

    “2 грудня. Вже котрий вечір десь після 19 години у приміщеннях немає світла – гасне в усьому мікрорайоні. Вечірні молитви на сон грядущий читаємо при свічках. Мабуть, це на краще, бо свічки та лампади створюють більш глибокий, потаємний молитовний настрій, ніж повна ілюмінація храму. Та як робити уроки?

    Щоразу випрошую у нашого церковного старости Михайла Денисенка свічкові недогарки, але підготувати при їх освітленні уроки все-таки не встигаю. Невиконані завдання накопичуються. Як надолужити прогаяне?”

    “10 грудня. Сьогодні мої товариші на чолі з наставниками вирушили на вокзал зустрічати митрополита Іллю з Лівану. На превеликий жаль, я не зміг піти з ними – хворий. П’ятий день лежу в ізоляторі – невеличкій кімнаті з одним вікном та двома ліжками. Лежу один. В кутку червоною цяточкою горить лампадка перед іконою святого великомученика і зцілителя Пантелеймона. Лежу і співаю йому тропаря.

    Щойно відвідав мене наш семінарський лікар І. Ф. Чехович. Семінаристи прозвали його Аскофенчиком, бо, крім таблеток аскофена, Іван Федорович інших ліків не дає і не рекомендує. С. В. Зубков жартує: як лікар він не Чехович, а Чепухович”.

    82

    “11 грудня. Сьогодні у нас подія: семінарію відвідав ліванський митрополит Ілля. Я втік з ізолятора і теж узяв участь у вшануванні гостя: співали йому вітання грецькою мовою – “Іс пола еті, леспота”, а також “Достойно єсть” грецького розпіву.

    Іллі років 65. Невисокий на зріст, кремезний, з густою сивуватою бородою. Ряса і панагія на ньому бідніші, ніж у нашого єпископа Сергія.

    Ілля подарував семінарії ікону богоматері “Живоносне джерело”. За словами митрополита, під час війни перед цією іконою він молив божу матір дарувати Радянському Союзу перемогу над німецьким фашизмом і дуже радів, що його молитва була почута. На пам’ять високий гість сфотографувався з нами”.

    “13 грудня. Сьогодні у нас і храмове, і семінарське свято – св. апостола Андрія Первозваного, небесного патрона нашої семінарії. Після святкової служби був святковий обід. На третє дали кожному по кружці грушевого узвару.

    Увечері з дозволу вихователя – отця Птоломея ходив з товаришами в Іллінську церкву слухати проповідь ігумена Пимена (Ізвєкова). Блискучий проповідник! Гарний голос, чиста дикція. А манера триматися на амвоні гідна наслідування”.

    1948 рік.

    “8 січня. Ось уже четвертий день вдома. Зійшов з поїзда не в Любашівці, а на Заплазах. Звідти до Петрівки ближче, але шлях там глухий. До того ж за ніч насипало снігу, а вдень знялася хуртовина. Засніженим бездоріжжям йти надто важко. Та ще чемодан повний богословських та богослужбових книжок. Втомився геть. Мама крізь вікно побачила мене здаля і, роздягнена, вибігла зі слізьми радості мені назустріч.

    83

    Сьогодні другий день Різдва Христового. Вчора й позавчора був у своїй парафіяльній церкві. Читав “Апостола”, канон, співав на криласі. Отець Григорій мною дуже задоволений. Дав мені почитати книгу “Бог у природі””.

    “13 січня. Сьогодні бачився з М. – прийшла в гості до своєї бабуні. Моє навчання в семінари схвалює, але, мені здається, не зовсім щиро. Сама вона вчиться в педучилищі. Запрошувала до себе в гості. Сказала:

    – Щоб веселіше було, приходь разом із своїм другом Євграфом. Після побачення з нею щось почало в серці щеміти...”

    “21 січня. Два тижні різдвяних канікул пролетіли мов один день.

    Учні семінарії поз’їжджалися і навперебій діляться враженнями...”

    “24 лютого. Сьогодні разом з Миколою Тарасовим чергував у їдальні. Цей Тарасов, третьокласник, нещодавно переведений у нашу семінарію з московської, бо там, у Москві, він находив дівчині дитину, а одружуватися з нею не хоче. Наш повар, Скафаклі Петро Денисович, грек за національністю, одним куточком губ затиснувши цигарку, а другим випускаючи дим, ніби й не звертаючись до мене, почав розмову:

    – Ось ти, юначе, кажеш, що віруєш. Але чи вистачить тобі тої віри на все життя? – І, не чекаючи, що я відповім, продовжував: –1 я вірив колись... В Києво-Печерській лаврі вже навіть послушником жив, готувався в ченці постригтися. Роки тоді були тривожні, непевні... Я удівцем був...

    – Ну то й що? – питаю я, підігрітий інтересом до його долі.

    – Та не довелося... Якраз тоді один чернець... Уже архідияконом був... Чехуном його прозивали... Так оцей Чехун убив кохану свою в своїй-таки келії.

    – Невже? – вигукую я.

    84

    – А що ж, я брехати тобі стану? І, як з’ясувалося на слідстві, допомагала йому в убивстві інша його полюбовниця – черниця із Флорівського, теж київського, монастиря,

    – Як же так? – не віриться мені.

    – Сокирою убили й порубали на шматки, – продовжує Петро Денисович. – А разом з нею убили й порубали мою віру в бога... Кинув я монастир... Одружився вдруге...

    Відтоді вже не вірю ні в чернечу праведність, ні в богословські тумани-розтумани. Ото я й питаю: чи вистачить тобі віри на все життя?

    Я впевнено відповів, що вистачить не тільки самому, а й для того, щоб запалювати її в душах інших людей.

    Думка про ченця, який у самій лаврі порушив воднораз шосту й сьому заповіді і свої обітниці, не залишала мене. Чому дух святий не уберіг його від блуду? Чому ангел-хранитель не відвів його руки з сокирою, як відвів руку з ножем праведного Авраама?”

    “5 червня. Два тижні нічого не записував у свій діяріуш – складав екзамени. З усіх предметів маю “п’ять”. Через день розпочинаються літні канікули.

    Сьогодні вивішено два накази.

    Один наказ про виключення із семінарії Андрія Шиліна та колишнього актора Миколу Івановича Білякова – обох за неуспішність.

    Звичайно, якби вони не дозволяли собі вільностей, цього б не сталося. А то Шилін на екзаменах, коли виявилось його повне незнання Конституції, заявив:

    – Я і без неї будь-яку требу відслужу...

    А Біляков, нічого не знаючи з церковного уставу, дозволив себі перед екзаменаційною комісією такий жарт:

    – Мені уві сні з’явився святий Сава і не велів учить устава...

    85

    Другим наказом призначено на період літніх канікул Василя Паламарчука псаломщиком, а мене – паламарем обох семінарських храмів.

    Я дуже радий.

    Коли Михайло Денисенко складе випускні екзамени, то ключі церковного старости він передасть Ігорю Тихоновському, семінаристові третього класу. Денисенко хоче вступити до Московської духовної академії, Який щасливець!” (Зауважу, що його наміри здійснились, Навчаючись у Московській духовній академії, він постригся в ченці під іменем Філарета. У 1966 році висвячений в єпископи. Нині він патріарший екзарх усієї України, митрополит Київський і Галицький.)

    “19 липня. Все певніше переконуюсь, що в характері отця Василя Кремльова й досі ще залишилося багато світського. Навіть у вівтарі він може пожартувати,

    Ось учора, в день св. Сергія Радонезького, він разом з дияконом О. Олексієнком служив літургію, а я паламарив. Роздмухавши в паламарці кадило, повертаюсь у вівтар, де отець Василь здійснює проскомидію *. Раптом чую, що він не належні молитви читає, а розповідає щось не церковне. Я прислухався.

    – ...А той чернець узяв та й доніс ігуменові монастиря: мовляв, у брата-інока в келії дівиця, – продовжував отець Василь. – Коли ігумен постукав у двері келії, чернець сховав дівицю під діжку – велика діжка там догори дном стояла. Заходить ігумен з донощиком до келії, сам сідає на діжку, здогадався, в чому справа, а ченцю-донощику звелів шукати. Той сюди, туди – ніякої жінки. “А, значить, мене біс поплутав!” – заволав донощик, поклонився ігуменові в ноги – і миттю з келії.

    * Проскомидія – культовий ритуал, що здійснюється священиком на жертовнику у вівтарі над 5-ма проскурами – невеличкими круглими буханцями – під час літургії. Одна з них використовується як “тіло Христове” для причастя богомольців і самих священнослужителів.

    86

    А ігумен ченцю: “Я піду, а ти випусти її, щоб ніхто не бачив, і поклади сто земних поклонів”. – Отак: сто поклонів. Не стільки за згрішення, скільки за необережність, – закінчив отець Василь і – до мене:

    – Павлику, кадило!”

    “1 серпня. Сьогодні розсердився на Васю. Поки прибрав у вівтарі і паламарці після відправи, приходжу в келію – його вже нема. Я вирішив піти на пляж. Кажуть, Ідо засмагати на сонці корисно. В селі, скільки жив, не бачив, щоб хто-небудь навмисне пікся на сонці. Навпаки, уникали виставляти тіло під сонце у спекоту. Навіть обличчя оберігали: чоловіки – брилями, а жінки – хустками.

    Приходжу на пляж – в Отраду. Море легенько дихає південним вітерцем, лагідно жене до берега ледь видимі зеленуваті хвильки-баранці... І хоча пляжників не дуже багато, проте хочеться усамітнитись, щоб помріяти та помилуватися морем, високим небом, білими хмарами. Йду праворуч – до великого каменя. І кого ж я там бачу? Сидить під тим каменем Паламарчук і читає... мого щоденника.

    – Ти навіщо викрав щоденник? – сердито питаю його. А він шкіриться:

    – Не викрав, а просто взяв почитати. На, візьми його назад. Подумаєш, яка цінність...”

    “9 листопада. Пожалкував, що не зміг позавчора піти з хлопцями подивитися парад, супроводжував отця ректора в Успенський собор на архієрейське богослужіння. Розповідають, що бачили на параді маршала Жукова. Він – тричі Герой Радянського Союзу.

    А потім подумав: зате я молився всю літургію у вівтарі кафедрального собору разом з владикою і цілим сонмом протоієреїв”.

    87

    1949 рік.

    “17 червня. З учорашнього дня я на канікулах. Перейшов до третього класу. Сьогодні ходив до церкви. Дізнався, що Євграфа ще немає з Москви. Познайомився з новим настоятелем нашої Покровської церкви: отця Григорія перевели на другу парафію. Після відправи отець Даниїл (так звуть нашого нового пароха, на прізвище Чорний), запросив мене до себе. Квартиру він знімає поряд з церквою. Мене здивувало, що отець Даниїл був напідпитку. “Мабуть, надмірно потребив святих дарів”, – подумав я. На столі з’явилася пляшка горілки, заткнута уламком кукурудзяного качана.

    – Єрусалимська сльоза, – кивнув батюшка в бік пляшки. – Потім проливається нашими власними...

    Зав’язалася розмова. Отець Даниїл настійно доводив мені, що споживати вино не гріх, бо, мовляв, сп’яніння наближає нас до бога. Недаремно ж, каже він, і господь наш пив, і апостоли пили. Бо не те грішно, що в уста, а те, що із уст. А святий Павло прямо радив Тимофієві споживати вино...

    – Той же святий апостол також сказав, що “п’яниці царства божого не успадкують”, – зауважив я.

    – А ви знаєте, хто такі п’яниці? – майже фальцетом викрикнув отець Даниїл. – Це ті, хто п’є без ніякого смислу, без вникнення в християнську таємницю буття.

    Усі мої заперечення й докази отець Даниїл відхиляв, повторюючи, що споживання хмільних напоїв відвертає нас од мирських захоплень, знецінює земне існування. А для господа якраз саме це й потрібно.

    – Свята церква вчить, і ви це маєте знати, – наступав мій уже не молодий, сивобородий співбесідник, – що християни на землі – гості. Тому для віруючого тим-ча-со-ве земне існування – це станція підготовки в загробне вічне блаженство...

    88

    На мою репліку, що пияцтво вкорочує життя, отець Даниїл з радістю вигукнув:

    – І прекрасно! Це прискорює час з’єднанню з Ісусом Христом.

    Після таких “богословствувань” нашого пароха повіриш поголосу, нібито він, отець Даниїл, у солдатській флязі носить оковиту, а не святу воду, як він удає”.

    “15 вересня. Я – третьокласник. Почали нам читати Старий і Новий завіти з екзегетикою, тобто з поясненнями і тлумаченнями текстів. Перший викладає отець Іван Канюхов, другий – отець Антоній Мельников, він же інспектор семінарії. Сьогодні отець Антоній, як кажуть, був у доброму гуморі. Розповідав нам про себе. З його розповіді дізналися, що він був іподияконом у самого святійшого патріарха Олексія”.

    1950 рік.

    “1 липня. Після екзаменів трохи затримався в Одесі: вдень бував на пляжах – Лузанівці, Ланжероні, Отраді, Люсдорфі, а ввечері відвідував міські храми.

    Приїхав додому, в село, а тут новина: у Чупахиних відновилася ікона. Вчора завітав до мене в гості Євграф, і ми разом пішли подивитися на чудо. Тітка Глаша люб’язно зустріла нас і показала ікону. Вміщена вона в глибокий чорного кольору дерев’яний кіот розміром приблизно 40 X 50 сантиметрів. Зображений на ній Спаситель благословляючий. Письмо, мабуть, кінця XIX або й початку XX століття. Золотий вигравіруваний німб Спасителя та позолочене тло яскраво сяють. Про те, що до ікони роками ніхто не торкався, свідчить тонісіньке павутиння і дрібні пилинки на ній.

    З розповіді хазяйки дізналися, що сім’я її, власне, невіруюча, і що ця ікона багато років валялася на горищі серед іншого мотлоху. Лише під час окупації, коли фашисти загрожували безбожникам карами, дістали її з горища і повісили в кутку великої хати.

    89

     

    – Приходили віруючі баби зі свічками, квітами молебня співати, – каже, ніяковіючи, тітка Глаша. – Та я не дозволила. Навіщо? Ми не певні, що це чудо. – Трохи помовчавши, вона продовжувала: – Приїжджали й на легковій машині з району. Дивилися, розпитували. Питали й про вас: чи не були, мовляв, тут ваші богослови – Дулуман з Дарманським? Ні, не були, кажу. З тим і поїхали.

    – А що вони сказали про оновлення? – запитали ми.

    – Сказали, що це явище широко відоме в світі і що наука його легко пояснює.

    Ми вибачилися за турботу і пішли. Євграф згодний, що це не чудо. Каже, що їх, студентів, в академії попереджали бути обережними з “оновленням” ікон. А мене бере сумнів: не зачеплені ні павутинки, ні пилинки. А те, що чудо відбулось у невіруючій сім’ї? Чи не прихована тут якась мета господня?”

    1951 рік.

    “27 січня. Якихось півроку залишилося до закінчення семінарії. Наші однокласники Микола Деснов та Дмитро Золотухін уже прийняли духовний сан. Тепер ми їх маємо називати “отцями”. Проти цього протестує Григорій Лисенко:

    – Який ти для мене отець Дмитрій? – звертається він до Золотухіна. – Митько – ось ти хто для мене! А то й просто – Курдупель – так ми прозвали його за малий зріст.

    Золотухін уголос обмірковує справи майбутньої своєї парафії, складає плани, як завоювати авторитет серед парафіян і т. ін.

     

    90

    – Колись духовенству допомагали “братства” з віруючих чоловіків, – каже Золотухін. – Тепер їх нема, чоловіків віруючих дуже мало. І от, братці, я придумав! Нині на парафіях потрібно організувати “сестринство” – з жінок, відданих церкві. Тільки в такий спосіб і зможемо триматись, особливо на селі”. Отак у навчанні та житейських турботах, у відправах, молитвах і поклонах, в постах, сповідях, дрібних гріхах і щирих каяттях, у маленьких радощах і печалях пролетіли роки навчання в семінарії. І от настав час показати свої знання з усіх богословських дисциплін. Маю на увазі випускні екзамени.

     

    ВИПУСКНІ ЕКЗАМЕНИ

    Вони розпочалися після травневих свят і тривали майже півтора місяця. Складали іспити з шістнадцяти предметів, на підготовку до кожного давалося два-три дні. Як і в середній школі та в інших світських навчальних закладах, екзамени приймала комісія. Відповідали ми по білетах, у кожному з яких було три питання. Починали й закінчували екзамени молитвою. Іноді іспити відвідував єпископ Никон (Петін), слухав наші відповіді й ставив додаткові запитання. Пам’ятаю, на екзамені з морального богослов’я він запитав мене, що таке адіофори.

    – Адіофори, – відповів я, – це дії, що не мають морального значення, а в “святому письмі” ясно не заборонені і не заповідані.

    – Що ж це за дії? – запитав єпископ.

    – Ігри, жарти, танці, театр, слухання музики.

    – Як дивляться на це православні богослови?

    – По-різному: одні вважають їх гріховними, інші – морально нейтральними, треті – дозволеними...

    – А як ти вважаєш?

    – Я гадаю, що адіофори дозволені настільки, наскільки в них відсутні протиморальні елементи. Скажімо, танці личать світській молодій особі, коли ж священик почне танцювати, тут з являється елемент аморальності.

    91

    Необхідно враховувати вік, звання, індивідуальність, обов’язок тощо. Головне, щоб ні до чого не мати сильної пристрасті, пам’ятаючи слова святого апостола Павла, який сказав: “Усе мені дозволено, та ніщо не повинно володіти мною”...

    Єпископу Никону, як видно, сподобалась моя відповідь – він власноручно поставив мені у відомості “п’ять”.

    Було нас, випускників, усього 10 чоловік (з 28, що вступили 1947 року в перший клас семінарії), в тому числі троє в сані священика.

    Одинадцятий – Дмитро Туркоман – незадовго до випускних іспитів збожеволів і тепер лікувався.

    Високий, стрункий, з пишним чубом, завжди зі смаком одягнений, Туркоман вважався найвродливішим серед семінаристів. Старанний у навчанні, добродушний та веселий на вдачу, він був загальним улюбленцем. Особливою його пристрастю було захоплення “Одкровенням Іоанна Богослова” (по-грецькому – “Апокаліпсисом”), в якому, згідно з ученням церкви, зашифровані пророцтва про майбутню долю світу і людства. До цієї книги в середні віки існувало близько 300 тлумачень різних богословів та отців церкви. І нині їх налічується майже 80. Туркоман, намагаючись якомога більше дізнатися про зміст “Апокаліпсиса”, настільки заплутався в різночитаннях і суперечностях цих тлумачень, що зрештою сам почав тлумачити “Апокаліпсис” і цитувати його, переконуючи нас, нібито на нього особисто бог “вилив від духу свого”...

    – Це певна ознака, що кінець світу близько, – переконував нас Туркоман. – Бо господь говорить: “І буде в останні дні: виллю від духу мого на всяку плоть, і будуть пророчити сини ваші й дочки ваші, і юнаки ваші бачитимуть видіння, і старці ваші сновидіннями напучувані будуть”...

    92

    І далі наш нещасний новоявлений пророк говорив у такому ж дусі про чудеса, які мають статися на землі, про кров, вогонь та куріння диму й про те, що “Сонце перетвориться на тьму, як настане день господній”...

    Але замість “дня господнього” настали дні випускних іспитів, і на них, на жаль, Туркомана вже не було.

    Випуск був призначений на 14 червня 1951 року. Програма випускного дня складалася з богослужіння, офіційної частини, концерту і трапези.

    Перед останньою літургією в семінарському храмі єпископ Никон здійснив над усіма випускниками обряд посвячення в читці через благословення, символічне постриження волосся й одягання в стихар – довгий парчовий церковний одяг з широкими рукавами. Цей обряд – знак початку служіння православній церкві. Для повного ж служіння необхідне посвячення в духовний сан: спочатку в диякона, а потім – в ієрея (священика) *. Але перш ніж прийняти духовний сан, кандидат у священики зобов’язаний взяти шлюб. Однак про це мова піде далі.

    По закінченні урочистої архієрейської літургії і вдячного молебня, що його співали всі семінаристи під керівництвом викладача співів С. О. Кузнецова, ми переходимо до актового залу. Тут зібралися гості, співці архієрейського хору, наші духовні наставники-викладачі, вихованці молодших класів. Після офіційного звіту про закінчення навчального року ректор протоієрей Кремльов кожному з випускників вручає довідку про закінчення семінарії та про надання права на висвячення в духовний сан, а єпископ Никон благословляє кожного й підносить книгу “Новий завіт і Псалтир”, за його словами, “для постійного научання в праведності”.

    * У православ’ї існує три ступені священства: перший – диякон, другий – ієрей (пресвітер, або священик), третій – єпископ. Для висвячення в кожний з них під час літургії здійснюється обряд хіротонії (грецьк“ букв. – діяння силою рук), або рукопокладання. На голову посвячуваного єпископ (або кілька єпископів) покладає руки – передає “благодать божу”. Це не що інше, як пережиток первісної магії в християнстві.

    93

    Семінарський хор супроводив цей ритуал співанням “многоліття”. “За відмінні успіхи і доброчинність” Василя Стойкова і мене рада семінарії нагородила книгами “Повість временних літ” та “Історія російської літератури XIII–XVI ст.”, а також рекомендувала на навчання в духовну академію. Про це сказав ректор у своєму звіті.

    Завершувала програму випускного дня святкова трапеза з червоним вином і морозивом...

     

    ПО ЗАКІНЧЕННІ СЕМІНАРІЇ

    Чотири роки богословського навчання – позаду. Які ж дороги відкривалися переді мною?

    По-перше, одружившись, я мав би право прийняти сан священика і їхати на парафію; по-друге, міг постригтися в ченці й піти в монастир; по-третє, мав змогу продовжити богословське навчання в духовній академії. Я обрав останнє. Я горів бажанням учитися далі, мені здавалося, що семінарія лише закладає фундамент богословської науки, а вже добудовує її академія.

    Ми зі Стойковим (згодом став професором Ленінградської духовної академії, пізніше був призначений настоятелем Володимирського собору в Ленінграді) обрали Ленінградську духовну академію і надіслали туди документи з рекомендацією ради Одеської духовної ‘ семінарії. А потім роз’їхалися по домівках на літні канікули, домовившись зустрітися в семінарії і вже з Одеси їхати до Ленінграда.

    Вдома першої ж неділі я пішов до нашої парафіяльної церкви, де зустрівся з Євграфом Дулуманом. Він щойно закінчив Московську духовну академію і теж приїхав додому на канікули.

    94

     

    Безхмарне минали мої канікули. В будні я залюбки працював у колгоспі, здебільшого возив зерно на елеватор, а в святкові та недільні дні з не меншим задоволенням статечно йшов до церкви. Після богослужіння ми з Дулуманом обмінювалися візитами, разом блукали, гуляли рідними полями й гаями, мріяли про майбутнє. Якось забрели на колгоспний баштан. Сторожиха баба Христя пригощала нас динями та кавунами.

    – Гарні ви хлопці, як подивлюся я на вас, – розрізаючи кривим ножем жовто-сіру диню, казала баба Христя. – Як видно, ви обрані богом... – засмагле зморшкувате обличчя її розпливлося в доброзичливій усмішці.

    – Ви так гадаєте?

    – Ну а як же? В наш безбожний час та вчитеся на батюшок... Я, прости господи, своїх дітей не змогла як слід навіть “отченашу” навчити... їх у мене п’ятеро... – бабця дашком приставила до лоба долоню й подивилася на той край баштану, який упирався в байрак: чи немає там босоногих відвідувачів. – Ось узяти хоча б Антона мого... Ви їжте, наїдайтеся, в місті задарма не дадуть. Зараз кавунчика покуштуєте, – вишикувала на невисокому, з грубо обтесаних дощок, столику цілий ряд соковитих, запашних рожевих скибок, щедра сторожиха взялася за кавуна.

    – Пам’ятаю, вчу його “богородиці-діви”, а він, шибеник, питає: “Це Марія – богородиця?” Так, кажу, Марія. “А чому вона богородиця? Тому що бога народила?” Так, відповідаю, тому. “А яка ж вона тоді діва?” От який вилупок лукавого! І ніяково мені з малим вести мову про це, та й не надто я підкована в священних питаннях. Кажу йому: виростеш, тоді й дізнаєшся... – Вона зітхнула, знову з-під долоні глянула вдалину і сказала: – А виріс – забув ті молитви, що знав... Комсомольцем став, а тепер уже й комуністом. Ось так-то, шановні... Так вам, мабуть, на роду написано...

    95

     

    Зізнатися, тоді ми й самі так думали. В усьому мені вбачалися сліди божественного промислу, в усьому щастило. Церква тоді здавалася мені чистою духовною криницею, звідки я щедро черпав і гарячу віру, і прозоро-блакитне натхнення, яке тамувало жадобу до богословських знань і підтримувало любов до життя. А йшов мені тоді двадцять третій рік.

     

    ОСТАННІ НАПУЧЕННЯ

    Перед від’їздом до Ленінграда ми зі Стойковим взяли участь у всеношній в семінарському храмі напередодні двунадесятого свята Преображення. Служив всеношну ректор семінарії протоієрей Кремльов. Він радів за нас і запрошував разом з ним відвідати завтра Успенський кафедральний собор, де будуть високі ієрархи і де він обіцяв відрекомендувати нас святійшому патріарху Олексію.

    У день свята – 19 серпня – семінарська “Победа” підвезла нас трьох – протоієрея Кремльова, Стойкова і мене – до Успенського собору. У дворі стояло більше десятка автомашин. Натовп вливався в храм через троє відчинених дверей.

    Під час літургії ми разом з отцем Василем Кремльовим підійшли під благословення до єпископа Никона. Він був помітно схвильований: мабуть, позначалася присутність у його кафедральному храмі високих гостей. Обличчя владики ховалося в чорних заростях волосся, пишна, з поодинокими срібними нитками, чорна борода майже сягала панагії. З-за скелець пенсне усміхались чорні очі.

    – Ваше преосвященство! Хочу відрекомендувати наших відмінників святійшому, – сказав, схилившись до вуха владики, отець ректор.

    – Що ж... це не зайве! – відповів співучим голосом єпископ. – Ідіть зі мною.

    Єпископ Никон, протоієрей Кремльов, а за ними й ми попрямували до патріарха. Він в облаченні, але без митри, сидів у кріслі з високою різьбленою спинкою і розмовляв з Антіохійським патріархом Олександром III, який у такому ж кріслі сидів поряд.

    – Ваше святійшество!–знову співучо почав єпископ Никон. – Благословіть цих юнаків – Василя і Павла, майбутніх богословів. Рада семінарії рекомендувала їх як здібних студентів до духовної академії.

    На нас глянули великі карі очі, сповнені розуму і доброти. Сивий німб волосся обрамляв чисте біле обличчя. Від нього йшов дух парфумів. Патріарх майже не змінився відтоді, як я бачив його більше року тому в нашій семінарії.

    Благословивши Стойкова і мене, патріарх Олексій сказав:

    – Навіть коштовне каміння потребує гранування й шліфування. Хай духовна академія зробить з вас адамантів російського православ’я.

    Ми подякували йому, а потім підійшли ще під благословення гостя з Сірії, патріарха Антіохійського Олександра III.

    Отож діставши в день Преображення в Успенському соборі благословення найвищих церковних ієрархів на навчання в академії та приклавшися до святині собору – Касперовської ікони божої матері, ми наступного дня виїхали до Ленінграда.

    Перед від’їздом з Одеси до нас приєдналися ще два товариші по семінарії – Дмитро Золотухін і Григорій Лисенко, які вирішили теж пошукати щастя, вступати до академії без рекомендації ради семінарії.

    96

     

    ЧАСТИНА ТРЕТЯ

    ”У СТІНАХ ДУХОВНОЇ АКАДЕМІЇ

    НЕ ЗАВЖДИ ДОБРЕ БУТИ ПЕРШИМ"

    Колеса вагона, мов годинник, відбивають час: стук-стук, стук-стук... І ми на пероні Вітебського вокзалу. Теплий літній вечір. Незнайоме, але знане місто Ленінград, залите вогнями. Таксі везе нас по набережній Обвідного каналу. А ось і потрібна нам зупинка. Залізна огорожа на цегляному цоколі відокремлює від тротуару широкий двір, в кінці якого – великий сірий чотирьохповерховий будинок. Проходимо через двір і зупиняємось перед широкими дубовими парадними дверима. Під невеликим піддашком яскрава лампочка висвічує дві вивіски з золотавими хрестиками вгорі і такими ж золотавими літерами: “Ленінградська православна духовна академія”, “Ленінградська православна духовна семінарія”.

    – Ну, братіє, з богом! Пішли! – скомандував Лисенко і потяг до себе дверну ручку. Двері не піддалися. Побачивши кнопку дзвоника, подзвонили. Ще раз і ще. Нарешті загримів залізний запор, важкі двері плавно відчинились і перед нами постав високий сивоголовий чоловік. Дізнавшись, що ми приїхали з Одеської семінарії вступати до духовної академії, старий поцікавився, чи не маємо ми в Ленінграді родичів або знайомих?

    99

     

    – Нікого нема, – відповіли ми в один голос.

    – Погано, – крякнув він. – Справа в тому, що в гуртожиток пускати ще не велено. – Ми перезирнулись. – Подзвоню зараз Антонові Порфировичу, нашому економу. А ви заходьте поки що у вестибюль. – Він пропустив нас усередину, знову загримів важким запором і пішов слідом за нами.

    Через невеликий скляний тамбур піднімаємося сходами і опиняємось у просторому вестибюлі з масивними чотирьохгранними колонами. На стінах та в кіотах – ікони, перед ними блимають лампадки. Ліворуч майже на всю стіну висить картина, на якій зображено прокаженого Іова Багатостраждального. У кутку вестибюля – стіл чергового, на столі – телефон, настільна лампа. Під Іовом Багатостраждальним – ряд стільців, на які ми й всідаємося. Черговий по внутрішньому телефону покликав економа, який, виявилося, жив тут же, на першому поверсі.

    – І владика ректор з своєю сестрою, і інспектор з сім’єю теж тут живуть, – розповів черговий. – Але їх сьогодні немає – вони на дачі.

    Невдовзі з’явився економ, міцно збитий чоловік років під п’ятдесят. На ньому великий, наче не з його плеча костюм. На одутлому обличчі виділяються чорні хвости вусів. Холодно, на відстані привітавшись з нами, він звелів нам покинути вестибюль.

    – Нічого не хочу знати. Інспектор розпорядився не приймати приїжджих студентів до понеділка. – Слова із звуком “р” наче зсовувалися з язика економа, він гаркавив.

    – А де ж нам подітись? – не то спитали ми, не то попросили поради.

    – У готель ідіть, – економ повернувся й пішов геть.

    100

    Запала мовчанка. Тільки чути було важкі кроки, що віддалялися.

    – Я вам пораджу, – знизивши голос, майже пошепки каже, порушивши загальну тишу, черговий. – Ідіть у парк, що за будинком академії, розташуйтесь там на лавах... А коли міліціонер вас виявить, то напевне допоможе влаштуватися бодай у Будинку колгоспника...

    Поки ми в нерішучості думали, почулося дзеленькання, і вахтер впустив у вестибюль невисоку літню людину з товстим портфелем у руці. Чоловік був одягнений у толстовку, підперезаний шовковим поясом з китицями. Худе зморшкувате обличчя було поголене, і сива борідка “лопатою” робила його довгобразим... Рівно підстрижене на потилиці сиве волосся – трохи скуйовджене. Вахтер підійшов до нього під благословення.

    – Із Москви, отче Іоанне? – спитав він. – 3 приїздом !

    – Так, тільки-но з Москви... А це що за юнаки?

    – З Одеси... Приїхали в академію поступати. – Він зам’явся і додав: – Та не велено до післязавтра впускати.

    Тим часом і ми підійшли під благословення. Він благословив і спитав у кожного ім’я.

    – А я протоієрей Іоанн Козлов, професор і помічник інспектора. І до вахтера:

    – Як же так – не велено? А де ж молоді люди мають ночувати? Ви Прилєжаєва сповістили?

    – Він невмолимий...

    Козлов швидко подався туди, куди щойно пішов економ, а через якусь мить ми почули його голос:

    – Я буду скаржитись митрополитові! Що це за ставлення до людей?

    Повернувся сердитий – і до нас:

    101

    – Гаразд! Ночуватимете у мене! Сергію Яковичу, – звернувся він до вахтера, – дайте, будь ласка, ключ од моєї квартири. Пішли зі мною.

    Квартира нашого добродія знаходилась у професорському двоповерховому будинку, що у дворі академії. Через чверть години ми разом з гостинним господарем пили чай з полуничним варенням, привезеним із Підмосков’я, де, за словами отця Іоанна, у нього є власна дача. Застеливши підлогу кімнати газетами, ми кинули на них два матраци і після спільної молитви розташувалися на сон грядущий.

    А наступного дня Козлову все-таки вдалося розмістити нас у гуртожитку академії.

     

    “КРАСА І ДИВО...”

    Духовна академія розмістилася на території колишньої Олександро-Невської лаври, на острові, що його омивають Нева, Обвідний канал і невеличка річка Монастирка. Живописний старовинний монастирський сад-парк з доріжками, обсадженими стриженими декоративними кущами, газони-квітники. По сусідству – Троїцький собор, а за його вівтарем – Миколаївське кладовище, де тоді був похований відомий російський письменник І. О. Гончаров (1956 року прах його перенесено в некрополь “Літераторські містки”). Там же могили професорів колишньої Петербурзької духовної академії, зокрема церковного історика В. В. Болотова. Ось Благовіщенська церква-усипальниця, де покоїться прах великого російського полководця О. В. Суворова. Ми переходимо дерев’яний міст, перекинутий через Монастирку, і входимо у вузький проїзд, обабіч якого розташовані некрополі: на Лазарівському кладовищі – некрополь XVIII, на Тихвінському – XIX століття.

    102

    Тут могили багатьох знаменитих російських діячів мистецтва, культури, науки. Ми ще встигнемо побувати в некрополі, і не раз, а зараз нам дуже хочеться просто оглянути Ленінград.

    Через арку Надбрамної лаврської церкви ми виходимо на круглу міську площу. Тут закінчується Невський проспект. А для нас він тут починається. Ми вирішили пройти його пішки.

    Перше, що помітили, – це відсутність черг за білим хлібом (в Одесі тоді за ним ще стояли “хвости”).

    Купили по буханцю свіжого хліба і з буханцями в руках пішли по проспекту.

    Після зелених вулиць Одеси незвично виглядали сірі тротуари Невського без зелені. Зате архітектура Ленінграда приголомшила: палаци, собори, театри, мости, здиблені коні, пам’ятники-монументи... А коли вийшли на Двірцеву площу – дух перехопило: Зимовий палац, Адміралтейство, Головний штаб, Олександрівська колона, а далі–вид на стрілку Васильєвського острова, Петропавлівську фортецю...

    – Братці! – вигукнув Золотухін. – Чи не сон це? Ми – у Ленінграді!

    Досі про Зимовий палац ми лише чули, читали, бачили його в кінокартині “Ленін у жовтні”. А нині він перед нами наяву, можна пргладити його стіни, помацати колони, обійти його довкола, зайти всередину.

    Ми просто розгубилися: куди йти? Підемо прямо – через “державну течію” Неви – трапимо на стрілку Васильєвського острова, а звідти–в Петропавлівську фортецю; звернемо праворуч – вийдемо на Марсове поле, а далі – Літній сад, Михайлівський замок; повернемо ліворуч – пройдемо парком повз Адміралтейство і вийдемо до Мідного вершника та до Ісаакіївського собору.

    Звернули ліворуч.

    103

    Адміралтейство, пам’ятник Петру І, їсаакій вражали своєю красою, грандіозністю, неповторністю. Хтось навіть натхненно процитував Пушкіна... Воістину, краса і диво північних країн...

    Втомлені, сповнені приємних вражень, поверталися ми в академію вже під вечір, пощипуючи на ходу білі буханці.



    Другие новости по теме:

  • За иконостасом алтарей - 10
  • За иконостасами алтарей - 03
  • За иконостасом алтарей - 06
  • За иконостасами алтарей - 02
  • За иконостасами алтарей - 08


    • Комментарии (0):

          Оставить комментарий:

        • Полужирный Наклонный текст Подчеркнутый текст Зачеркнутый текст | Выравнивание по левому краю По центру Выравнивание по правому краю | Вставка смайликов Выбор цвета | Скрытый текст Вставка цитаты Преобразовать выбранный текст из транслитерации в кириллицу Вставка спойлера
          • Ваше Имя:

          • Ваш E-Mail: