Календарь

«    Сентябрь 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930



  Популярное





» » За иконостасами алтарей - 05

    За иконостасами алтарей - 05

    1-07-2010 13:04 - duluman - Книги | Просмотров:

    ДУХОВНА АКАДЕМІЯ – ВИЩА БОГОСЛОВСЬКА ШКОЛА

    За иконостасами алтарей - 05
    У ті дні до Ленінграда з’їхалися випускники різних семінарій: бажаючих вступити на перший курс академії було більше тридцяти чоловік.

    Академія розташувалася в будинку колишньої Петербурзької духовної семінарії, переведеної сюди ще 1847 року з тісного монастирського приміщення тут же, на території Олександро-Невської лаври. До речі, в 50-х роках минулого століття у Петербурзькій духовній семінарії навчався письменник М. Г. Помяловський, автор відомих “Нарисів бурси”.

    Вступні іспити мали характер колоквіуму. За столом сиділа екзаменаційна комісія з шести професорів і викладачів, вступнику пропонували запитання з різних богословських предметів: Старого і Нового завітів, догматичного і морального богослов’я, історії церкви і церковного статуту. В співбесіді брали участь усі члени комісії. Кожен з них ставив запитання, на яке одразу, без обдумування треба було відповідати.

    Ми із Стойковим витримали іспити, тож були зараховані на перший курс. А Золотухіна і Лисеика спіткала невдача – вони “засипалися” на колоквіумі. Разом з іншими невдахами (їх був добрий десяток) вони вирушили до ленінградського митрополита Григорія (Чукова), який у ті роки очолював навчальний комітет Московської патріархії.

    104

    Митрополит прийняв “делегацію”, вислухав, і враховуючи, за його словами, “вогнепальне” бажання цих юнаків учитися в академії, розпорядився зарахувати їх на перший курс.

    Цього дня ми старанно ліпили свічки на ставнику перед іконою святого апостола Іоанна Богослова – небесного покровителя Ленінградської духовної академії, висловлюючи в молитвах дяку Всевишньому за його милість.

    Тепер я студент академії. На першому курсі – 32 учні. Розмістили нас у трьох великих світлих кімнатах з високими стелями, вікна яких виходять на Обвідний канал. Кімнати суміжні: дві з них – спальні, а третя – навчальна, де рядком стоять книжкові шафи, столи і де ми готуватимемо домашні завдання. Шістьох з нас, які вже мали духовний сан, поселили окремо.

    Навчальний рік в академії розпочався з урочистого молебня, в якому брали участь всі професори, викладачі на чолі з ректором академії єпископом Лузьким Симеоном (Бичковим), студенти всіх чотирьох курсів академії й семінаристи всіх чотирьох класів.

    Потім відбувся перший спільний сніданок. Трапезна тут велика – на 300 чоловік. Завідувала нею симпатична жінка середніх років – Ольга Кузьмівна Юдіна.

    З трапезної семінаристи розійшлися по своїх класах, а студенти академії – по аудиторіях. Наша аудиторія світла, простора, з високою стелею. В правому передньому кутку – ікона спасителя, перед іконою – лампадка на мідних ланцюжках. За лампадкою стежить наш однокурсник Володимир Васильєв, родом із Пскова, який щойно закінчив Ленінградську семінарію. Кажуть, його віра межує з фанатизмом. Він уникає жінок і готує себе в ченці (забігаючи наперед, скажу, що після закінчення академії прийняв чернецтво в Псково-Печорському монастирі).

    105

     

    Оскільки в мене хворі очі, сідаю в першому ряду за столом, що ближче до вікна. Поруч Василь Лісняк (після закінчення академії служив на різних парафіях Ленінграда). Він уже в сані священика. На ньому – нова чорна ряса з атласними синіми вилогами на широких рукавах, на грудях – срібний хрест, в руках – товстий зошит і авторучка. Чорні вусики й борідка відтіняють біле обличчя. З-під брів лагідно дивляться карі очі. Так удвох з ним ми і просидимо за одним столом усі чотири роки.

    Духовна академія, очолювана ректором, – вищий богословський навчальний заклад, курс якого розрахований на чотири роки. За навчальну і виховну роботу відповідали інспектор та його помічник. А практичну допомогу адміністрації у вихованні надавали наглядачі. Вони пильнували порядок в аудиторіях, спальнях, учбових кімнатах, у читальному залі, кімнаті відпочинку, також і відвідання студентами богослужінь, ранкових та вечірніх молитов, стежили за виходом студентів у місто та їх поверненням тощо. Нагляд за поведінкою студентів у трапезній в будні здійснювали, як правило, помічник інспектора протоієрей Іоанн Козлов, у недільні й святкові дні –сам інспектор Лев Миколайович Парійський. Оскільки єпископ Симеон останніх два роки хворів і займав посаду ректора формально, фактичним “владикою” ленінградських духовних шкіл був інспектор. Він, як то кажуть, і карав усіх, і милував...

    Викладали в академії здебільшого ті самі богословські предмети, що й у семінарії, тільки грунтовніше й глибше. Так, при вивченні старозавітних книг вдавалися до давньоєврейської мови, при розгляді Нового завіту – старограцької.

    106

    На лекціях з гомілетики ми опановували не тільки методику підготовки й виголошення проповіді, а й загальну історію проповідництва, нам зачитували кращі зразки проповідницького красномовства церковних витій. На літургіці студіювали не стільки форми богослужінь, скільки історичні умови, час і місце появи тих або інших складових елементів різних видів богослужіння. Вивчаючи стародавні мови, ми вже не обмежувалися самим читанням та зубрінням окремих молитов, а робили письмові переклади з давніх богословських творів, аналізували тексти молитов тощо.

    Викладання тієї чи тієї богословської дисципліни супроводжувалося залученням матеріалу з інших дисциплін – як богословських, так і світських, аж до природознавства. І ще одна особливість. Кожне богословське положення супроводжувалося розглядом та аналізом його критики, заперечень з боку так званих раціоналістів – протестантських богословів, філософів, вчених-атеїстів.

    Саме знайомство з протилежними думками щодо тих або інших питань релігійної віри відіграло, гадаю, не останню роль в еволюції мого світогляду. Тривалий час мені здавалося, що система православного богослов’я – непохитна і що віра моя тримається на міцному фундаменті. Однак критичні думки супротивників православ’я, а також численні незгоди всередині самої церкви – між богословами – виявили, що багато чого я ще не розумію, і не знаю. Аналіз різноманітних богословських викладів різних отців і вчителів церкви з однієї й тієї ж теми, події, догмату спонукували до власних роздумів. Скажімо, різноголосність між богословами минулого щодо авторства Старого чи Нового завіту, часу та місця їх появи, пізніші зміни у текстах, нерідко суперечливі тлумачення одних і тих самих біблійних оповідей свідчили про суто земне, людське походження цих книг. Про “святого духа” як справжнього автора священних книг не було й мови.

    107

    Так знайомство з критичним підходом до богословських питань поступово будило думку, привчало самостійно осмислювати релігійні істини, церковні події, загальноприйняті богословські висновки, формувало новий спосіб мислення.

    В академії викладали і деякі нові богословські дисципліни – патрологію з агіалогією, візантологію та історію слов’янських церков, пастирське богослов’я, церковну археологію, канонічне право. Із світських дисциплін нам читали логіку і поглиблений курс Конституції СРСР. До латинської, грецької та англійської додалася ще давньоєврейська мова.

    Буквально з перших днів навчання дуже серйозна увага приділялася так званим семестровим творам, складанню та виголошенню проповідей. Кожен з нас за роки навчання склав і прочитав у храмі як мінімум десяток проповідей на релігійно-богословські теми.

    Матеріальні й побутові умови в академії були значно кращими, ніж в Одеській семінарії. Чисто, затишно, харчування майже бездоганне. Кожний студент одержував щомісяця стипендію, а відмінникам належала й надбавка. Тоді ще не було уніформи, однак студенти одягалися непогано. Кожен мав вихідний костюм, пальто, модельні туфлі.

    Одне слово, умови такі, що можна тижнями, місяцями сидіти в академії: учитися, молитися, служити...

     

    БОГОСЛУЖБОВА ПРАКТИКА ТА ДОЗВІЛЛЯ СТУДЕНТІВ

    Навчальний процес був чітко організований, цілеспрямований, і, я б сказав, “щільний”. Лекції чергувалися s молитвами і богослужбовою практикою, теоретичне осмислення матеріалу проходило через практичне виконання належних обрядів, читань, співів.

    108

    День з ранку до ночі був розписаний буквально по хвилинах. Безперечно, всі ці виховні заходи спрямовувалося на те, щоб обмежити спілкування студентів академії і вихованців семінарії з світським оточенням, уберегти їх від впливу зовнішнього, нецерковного середовища.

    Що робилося для цього? Без дозволу інспектора, його помічника чи наглядача не можна було навіть відвідати театр. Більш-менш вільний час випадав після обіду: з 15 до 18 години. О 18 вечора всі мешканці богоугодного закладу зобов’язані бути на місці: “чередні” починали в храмі вечірнє богослужіння, решта – вечірні самостійні заняття в навчальних кімнатах. А щоб з найбільшою користю заповнити короткі хвилини дозвілля і все ж таки утримати студента під наглядом, адміністрація дозволила організувати гурток музичних народних інструментів, влаштовувати час од часу культпоходи в музеї та екскурсії по Ленінграду і навіть придбати волейбольну сітку.

    Мені грати у волейбол заважала короткозорість, тож я відвідував гурток народних музичних інструментів, яким керував Петро Неньчук, студент останнього курсу академії і регент студентського хору. Вміння грати на балалайці стало мені в пригоді. Розучували і грали ми здебільшого церковні пісні.

    Неабияку роль в утриманні учнів духовних шкіл від “мирських” спокус відігравала продумана організація дозвілля під час різдвяних та пасхальних канікул. Багато студентів з різних причин не їхали на канікули додому, тому в цей час “осередком культури” ставала кімната відпочинку. Тут читалися лекції про міжнародне становище, проводилися “вечірні бесіди”, іноді демонструвалися науково-популярні фільми. Пам’ятаю, якось нам показали художній фільм “Олександр Невський”.

    109

    Надміру благочестиві студенти, переконавшись, що кінокартина ця не про святого, духовного подвижника, а про земну людину – великого полководця, демонстративно виходили із залу.

    “Вечірні бесіди” проводилися завжди цілеспрямовано. В них часто наголошувалось на тому, що ми – слухачі духовної академії, обрані богом, що шлях наш – святий і праведний. В інших бесідах насаджувалася відповідна думка про ту чи іншу історичну особу – скажімо, про релігійність Пушкіна, Дарвіна, Ньютона і т. ін. Часто відбувалися бесіди про творчість церковних композиторів.

    Розповідачі у розмовах з нами торкалися різних питань. Пригадую, одного разу отець Іван Козлов проводив з нами вечірню бесіду “Про друге пришестя Христа”. І на запитання нашого однокурсника ієродиякона Максима Крохи (згодом він вступив до академії в сані ієродиякона, по закінченні академії його висвятили в єпископи, кілька років очолював православну парафію в Аргентіні; після повернення був Омським і Тюменським архієпископом), як саме народи всієї планети зможуть водночас почути й побачити появу спасителя, досвідчений розповідач у своїй відповіді доречно використав такі природничо-наукові явища, як радіо і телебачення: мовляв, саме завдяки їм усі земляни і почують і побачать пришестя свого спасителя.

    Пригадується і бесіда про роль Руської православної церкви в боротьбі за мир. її провів доцент О. Ф. Шишкін, викладач Конституції СРСР і відповідальний редактор церковного журналу “Голос православия”, що тоді виходив у Берліні. Хтось із студентів старшого курсу академії запитав приблизно таке. Тепер, мовляв, багато пишуть і говорять про відданість справі соціалістичного будівництва в нашій країні. А ми, майбутні служителі церкви, виходить, стоїмо осторонь цього процесу? Адже ми не створюємо, з точки зору держави, ні матеріальних, ні духовних цінностей...

    110

     

    По кімнаті перебіг шумок. Шишкін, літній, невеличкого зросту чоловік, зняв з перенісся окуляри у масивній чорній оправі і натхненно виголосив:

    – Друзі мої! Отці і братія! Хай не бентежаться цим серця ваші! Вас, нинішніх і майбутніх служителів господа нашого Ісуса Христа і святої його церкви, як нікого, стосується найголовніший заповіт спасителя: “Шукайте передусім царства божого і правди його, а все інше прикладеться вам”...

    Мушу зізнатись, що на тому етапі навчання і бесіди, і відповіді професорів, і їхні аудиторні лекції теж із численними відповідями на наші нескінченні запитання здавалися нам логічними, правильними і переконливими. Особисто я цілком ними був задоволений.

    Проте цієї “щільності” навчального процесу та продуманої заповненості дозвілля інспекторові академії професору Парійському видавалося замало. Для все повнішого утримання своїх вихованців у стінах духовного закладу він запровадив номерну систему. Номер кожного вихованця було викарбувано на металевих пластинках, які вішали на дошці біля чергового вахтера, а журнал зі списком прізвищ зберігався в його столі. Той, хто діставав дозвіл вийти з академії після 18 години, знімав з дошки свій номер, а повернувшись, вішав його. Тож, інспектор міг у будь-яку мить дізнатися, хто з учнів відсутній та хто коли повернувся.

    Для тих молодих людей, які не полюбляли засиджуватися над богословськими книжками і під будь-яким приводом намагалися відлучитися в місто, номерна система була неабияким випробуванням. Однак згодом вони знайшли вихід: почали вішати номерки один за одного, підсуваючи за це вахтерам троячку або пачку цигарок.

    111

    Коли Парійський переконався, що номерна система не виправдала себе, він скасував її, зате збільшив кількість наглядачів – до чотирьох.

     

    ДОГАНА ЗА ЛЬВА ТОЛСТОГО

    Академія мала багату бібліотеку з богословською, історичною, довідковою, художньою літературою. Були тут навіть твори Маркса, Енгельса, Леніна. Щоправда, нас повсякчас переконували, що “єдиними на потребу” мають бути релігійні, богословські твори. До того ж ні навчальна програма, ні теми семестрових та курсових творів не передбачали, звичайно, звернення до праці класиків марксизму-ленінізму. Крім того, в читальному залі завжди чергували наглядачі, які пильно стежили за тим, хто і яку книгу читає, що пише і взагалі чим займається. Не раз можна було спостерігати, як наглядач, пройшовши між столами, щось занотовував до свого записничка. Систематично перевірялись в нашій бібліотеці й абонементні картки студентів, – таким чином виявляли їх інтереси. Траплялося, начальство вважало за потрібне наставити когось із вихованців на “путь істинну”. Не уникнув такого повчання з боку інспектора і я.

    Річ у тому, що на другому курсі я глибоко зацікавився творчістю Льва Толстого. Я знав, що Толстой був релігійною людиною і що навіть існувала релігійна течія – толстовство. Проте водночас письменник ненавидів православну церкву, і вона піддала його анафемі. Щоб хоч трохи розібратися в цьому питанні, я взяв у бібліотеці чотиритомну біографію Л. М. Толстого, складену П. І, Бірюковим. Начальству стало про це відомо, і мене викликали до інспектора.

     

    113

    – Чим пояснити ваше таке, я сказав би? дивне захоплення?–почав інспектор. – Чи знаєте ви, студенте Дарманський, що Толстой – ворог православної церкви номер один?! Це огудник святих таїнств і наклепник на святих отців. Він дійшов до такого святотатства, що склав власне євангеліє!

    Парійський був не на жарт розлючений. Його маленькі очка сипали іскрами гніву, а фігурне золоте пенсне так і ходило ходором на великому м’ясистому носі. Я зізнався йому в усьому і пояснив причину свого захоплення Львом Толстим.

    – Суєта суєт – оце ваше захоплення! – бризкав слиною інспектор. – Усе це полова, розумієте? Сміття й полова! – Ви здібний учень, – сказав він уже спокійніше. – Не марнуйте сил і часу. Беріть зерна духу святого в творіннях святих отців. Читайте Василія Великого, Кипріана Карфагенського, Афанасія Александрійського... А то – Толстой...

    Так я на своєму досвіді переконався, що й мої, здавалося б, невинні інтереси зазнали духовної цензури.

    Надалі Парійський завжди тримав мене, як кажуть, на оці. Я ж зі свого боку як слухняний син церкви і справний вихованець богомудрих наставників почав приділяти все більше уваги патрології, на яку натякав інспектор, згадуючи про “творіння святих отців”. Саме з патрології я згодом оберу собі тему курсової роботи й писатиму її під безпосереднім керівництвом Парійського.

     

    НАШІ ВЧИТЕЛІ Й НАСТАВНИКИ

    Привертав увагу той факт, що серед професорсько-викладацького складу переважали “миряни”, тобто світські особи, їх було десь утричі більше порівняно з наставниками в духовному сані.

    113

    Як і в Одеській семінаріі, викладачі духовної академії не вирізнялися надмірним благочестям. Візьмемо того ж Парнаського. Будучи інспектором і викладачем патрології, він обіймав ще посаду церковного старости академічного храму. Вихованцям академії було відомо, що Парійський разом з економом Прилежаєвим, який постачав храмові все необхідне – свічки, проскури, лампадну олію, хрестики тощо, а також будматеріали для ремонту, привласнили велику суму грошей. Наслідки цього були як у байці. Прилежаєва зняли з посади економа й призначили... єпархіальним скарбником, а інспектор залишився на своєму місці завдяки високим зв’язкам. Вчинок Парійського і Прилежаєва церковна влада розцінила лише як “порушення фінансової дисципліни внаслідок помилки”...

    Впадало у вічі й те, що під час богослужінь в академічному храмі Парійський всю службу просиджував у кріслі, хоча за канонічними приписами православ’я віруючі мають молитися стоячи або на колінах. Очевидно було, що він присутній на службах тільки тому, що цього вимагала посада.

    Тоді як нас всіляко відохочували від кіно й театрів, а під час посту й зовсім забороняли відвідувати їх, майже у всіх викладачів були вдома телевізори. Пригадую такий випадок. Закінчувалося перше півріччя, і ми активно складали іспити й заліки. В ті дні викладач загальної церковної історії професор О. І. Макаровський хворів, і ми мали скласти залік у нього на квартирі. Пішли втрьох: священик Віталій Бірюков, Василь Стойков і я. І що ж ми побачили, зайшовши до вітальні? Олександр Іванович у квітчастому персидському халаті напівлежав на дивані, дивлячись телевізор. Побачивши нас, професор незадоволено кахикнув, але запросив сідати.

    – Щось цікаве? – запитав отець Віталій, показуючи на екран.

    114

    – “Гаяне” Хачатуряна. Знаєте, чудова річ – і музика і виконання...

    На свій сором мушу зізнатися, що ці слова прозвучали для мене наче якоюсь невідомою мовою – ні про “Гаяне”, ні про Хачатуряна я не мав тоді ніякого уявлення. Зате я блискуче відповів Макаровському про богословські суперечки епохи вселенських соборів на Сході, про такі єресі, як аріанство, євтихіанство, несторіанство, монофелітство, про таких церковних діячів давнього періоду християнства, як Феодор Мопсуєтський, Феодорит Киррський, Іва Едеський, Євсевій Кесарійський.

    Чому я так добре запам’ятав цей випадок? Тому що вперше в житті побачив телевізор. А були то саме дні різдвяного посту...

    А ще врізалося в пам’ять: за митрополита Григорія в академії існував такий порядок: семінаристові чи студенту, що співав під час богослужіння у домовій церкві покоїв митрополита, канцелярія виплачувала 25 карбованців за службу. Співали там ті, кого призначить регент, він же викладач церковного співу К. М. Федоров. Щоправда, студенти про такий порядок довго нічого не знали – Федоров приховував це від них. Одержуючи в канцелярії зароблені студентами гроші, Федоров кілька років привласнював їх. Після розкриття обману канцелярія митрополита почала переказувати гроші’в бухгалтерію академії, і тепер кожен разом зі стипендією одержував плату за спів. А викритий наставник Федоров, як то кажуть, навіть не почервонів і грошей, звичайно ж, нікому не повернув.

    Були в академії й наставники на зразок І. І. Зеленецького, який ставився до Нового завіту, що його викладав, без будь-якої шанобливості.

    – Ну, братія, доб’ємо сьогодні апостола Петра, та візьмемося за Іоанна, – міг, наприклад, сказати Іван Іванович, прийшовши на урок “під мухою”.

    115

    В класі – регіт. Його мовою це означало закінчити розгляд послань апостола Петра і перейти до вивчення апостола Іоанна.

    Саме від Зеленецького ми вперше почули, ніби християнин у молитві “Отче наш” щодня просить... випивки.

    – Як так? – дивуючись, вугукуємо ми.

    – А так, – спокійно відповідає він. – Ми просимо бога-отця дати нам хліба насущного на всякий день?–питає Іван Іванович і відповідає:–Просимо. А хліб і горілка з одного злака – пшениці. Отож молячи Всевишнього про хліб, ми молимо його й про горілку...

    Подейкували, що разом з Новим завітом він носить у портфелі пляшку горілки. Не раз ми зустрічали його на Невському проспекті напідпитку: йде перевальцем і щось наспівує під ніс, дивлячись посоловілими очима.

    Та й сам тодішній ректор академії, кандидат богослов’я, єпископ Симеон не був зразком християнської скромності. Жив тут же, в будинку академії, разом зі своєю літньою сестрою. За ЇЇ словами, Симеон одержував 16 тисяч карбованців на місяць. Розповідали, однак, що коли один семінарист у великій скруті звернувся до нього з проханням подати матеріальну допомогу, преосвященний відмовив йому.

    – Знаєте, юначе, в мене грошей нема. Грошима відає моя сестра.

    – Вас багато, – відказала бідному семінаристові сестра владики, розводячи руками. – Так ви нас з торбами пустите. Тому черевики, тому костюм... Тут вам не богодільня...

    Не вражали християнськими чеснотами й інші викладачі-наставники. Пещені обличчя, що полискували жирком, надто збільшені обсяги в талії багатьох з них свідчили про те, що вони харчувалися не акридами і диким медом, яко Іоанн Предтеча.

    116

    Не дуже на них відбивалися пости й аскетизм, про які вони так гарно розповідали нам на лекціях і в проповідях.

    Не могло залишитися поза нашою увагою і те, що наставники-“миряни”, котрі постійно говорили нам про високе і спасительне служіння святій церкві, православному народові, самі, проте, уникали приймати духовний сан, залишаючись “світськими” професорами, доцентами, регентами, наглядачами, економами, церковними старостами. І синів своїх не поспішали віддавати до семінарії.

    Багато про що говорив і протиканонічний звичай в середовищі викладачів-священнослужителів за стінами академії не носити вбрання відповідно до їхнього сану – ряси, підрясника, наперсного хреста. Свою належність до духовного сану вони спритно приховували модними костюмами та строкатими краватками чи “бабочками”.

    Такі розходження слова і діла наводили мислячих студентів на невеселі роздуми...

     

    МАЙБУТНІ ПАСТИРІ ТА ВЛАДИКИ

    Усіх студентів академії і вихованців семінари, з якими я навчався і спілкувався в стінах духовного закладу, за глибиною релігійних переконань умовно можна поділити на три категорії: помірковані, маловіруючі і фанатично настроєні. Коли перші керувалися принципом “вірую, щоб знати”, то другі виражали свої погляди в словах “хто зна, є бог чи ні”, а треті визнавали тільки принцип “вірую, тому що безглуздо”.

     

    117

    Фанатики складали невелику групу, яка, з одного боку, тішила керівництво духом ревної “церковності”, а з другого – завдавала йому чимало клопоту, надто коли йшлося про виконання того або іншого громадянського обов’язку, не зв’язаного з релігією, вірою в бога. Такі студенти часто відмовлялися голосувати в день виборів, заперечували все світське – кіно, театр, спортивні ігри.

    – Стид і сором! Майбутні пастирі та владики з м’ячем бігають в усіх на очах замість того, щоб бити поклони в святому храмі, – скрушно хитали вони головами, дивлячись, як товариші по навчанню грають у дворі академії у волейбол.

    – Квитки на ігрища будуть речовими доказами у звинуваченні грішних душ на страшному суді! – твердили фанатики, коли мова заходила про театр або кіно.

    Засуджували навіть наш гурток струнних народних інструментів.

    Грати на балалайках та гітарах – тільки диявола тішити – казали противники “гріховних” забав.

    Фанатики ненавиділи все, що хоч трохи не відповідало їхнім поглядам і переконанням. Вважаючи себе обранцями бога, вони не спинялися ні перед чим “в ім’я спасіння”. Так, студент академії Володимир Васильєв відзначився тим, що спалив видану наприкінці минулого століття тиснену золотом, чудово ілюстровану книгу “Життя і труди святого апостола Павла” тільки тому, що її автор, Ф. В. Фаррар, був доктором англіканського богослов’я і архидияконом англіканської церкви. Васильєв мав неабиякий вплив на свою родину, перетворивши її на якусь подобу домашнього монастиря. Сестрам він заборонив виходити заміж, оскільки, за його переконанням, от-от має настати кінець світу і, як він висловлювався, “блажен, хто не заплямує себе шлюбними стосунками”. Сам Васильєв прийняв чернецтво, а потім на його вимогу постригся в ченці і його батько.

    118

    Ще один із фанатично настроєних студентів – Микола Миронов – розповідав однокурсникам, що йому являється диявол – то у подобі дівчини, то у вигляді пса чи якогось, як він казав, “гібридного звіра” – і що він знову переміг біса хресним знаменням. Миронов навіть темою кандидатської роботи обрав підступи бісів та пекло. Ще до закінчення академії Миронов прийняв чернецтво.

    Більшість таких “непримиренних у вірі” студентів згодом постриглася в ченці, деякі з них стали єпископами та архімандритами, тобто кандидатами в єпископи.

    Фанатики нерідко ставали об’єктом глузувань. Надто ревних у вірі однокласників не любили за те, що “живими на небо лізуть”. Сміялися над священиком Зиряновим за те, що боявся жінок; над священиком Желудковим – за відмову споживати м’ясо; над Селівановим – за те, що морив свою “гріховну плоть” безсонням, а потім голосно позіхав цілий день; ієромонаха Сничова брали на глузи, бо жахався з того, що ченці літають на літаках у небі...

    А от серед маловіруючих учнів було чимало шанувальників Бахуса. Декотрі з них і на богослужіння могли з’явитися “під мухою”, та ще й лихословили в храмі на криласі. Іноді під час служби вони розважалися тим, що перекручували слова церковних молитов.

    Були серед майбутніх батюшок і такі, що вважали застарілими заповіді Мойсея і ставилися до них вельми зневажливо, були й охочі до бійок і всіляких негідних каверз. Однієї з “поминальних субот”, коли закінчилися заупокійні служби і панахида, в трапезну зібрали приношення віруючих – кутю, печиво, яйця, булки – й поставили на столі. Коли братія прийшла на обід, почалася справжня катавасія. Не дочекавшись передобідньої молитви, найсміливіші почали хапати з таць і підносів наїдки.

    119

    Сталося так, що семінарист Алферов хотів узяти велике яблуко, та це саме яблуко припало до смаку його однокласнику Дідковському. Алферов перехопив яблуко, а Дідковському запхав до кишені розчавлене яйце. Той зачерпнув пригоршню куті і натовк нею кишеню Алферову. Алферов штурхонув Дідковського під бік, а у відповідь Алферов дістав у перенісся так, що хлопець перелетів через стілець. Закривавленого Алферова підвели, потягли до фельдшера, а Дідковського – в кабінет до інспектора.

    Був у нас такий Козачевський, який не раз перевдягався в якесь дрантя, тікав після обіду в місто, де “підробляв” з простягнутою рукою під магазином. Називав себе “круглим сиротою”, який щойно вийшов з лікарні, і жалісно просив “копієчку на прожиття”. Зрештою Козачевського було викрито і приведено до семінарії під міліцейською вартою. Не стерпівши дошкульних глузувань товаришів, Козачевський кинувся на них з кулаками, найбільше дісталося Ананьку.

    Полюбляли деякі маловіруючі семінаристи та студенти духовної академії й особливий жаргон, що складався з перекручень виразів “святого письма”. Знаходилися і майстри утнути анекдот на церковну тему.

    Третя, найбільш численна група – “помірковані”, до них належав і я. Період сліпої, дитячої, наївної віри минув, і наслідуючи заповіт святого Климеита Александрійського, богослова третього століття, ми “вірили, щоб знати”.

    Такі студенти дотримувалися дисципліни, старанно вчилися, добропорядно відвідували богослужіння. Одне слово, ні в чому не виходили з “рамок” і серйозно готували себе до діяльності на церковному терені. їх не вабило чернецтво, як фанатиків, але вони й не нехтували заповідями, як маловіруючі.

    120

    Це були, так би мовити, кандидати в біле духовенство *. Дехто з них мав уже сан, а більшість готувалася прийняти його.

     

    ВИБІР НАРЕЧЕНИХ

    Перш ніж бути посвяченим у сан, кандидат у священики, згідно з давнім православним звичаєм, має одружитися. Одруження – серйозна проблема, що гостро стоїть перед кожним семінаристом і студентом академії, який бажає стати священиком. З ким побратися? Віруючих дівчат мало, та й не кожна погодиться стати дружиною служителя культу. Невіруючу, котра не розумітиме і не підтримуватиме тебе, брати в супутниці життя боязно. До того ж священикові дозволяється одружуватися лише один раз, звідси й відома примовка: “Остання в попа жінка”. Тому помилка у виборі нареченої коштує батюшці надто дорого. Недаремно це питання розглядається навіть на уроках пастирського богослов’я. Відповідно до канонічних правил і рішень найвищих церковних властей, наречена майбутнього священика має бути обізнаною з основними питаннями православ’я, віруючою, скромною, смиренною і – що особливо підкреслюється – дівчиною.

    Пригадую суперечку на лекції з пастирського богослов’я про моральні якості нареченої. Тільки-но викладач отець Андрій Сергієнко витяг із свого портфеля книжку “Апостольські правила” і прочитав правило 18-е, що забороняє кандидату в священики одружуватися з рабинею, “позорищною”, тобто артисткою, “відринутою від шлюбу”, тобто розлученою, “блудницею” та удовою, як його закидали всілякими доказами і запитаннями.

    * Біле духовенство – це одружені, сімейні священнослужителі (диякони, протодиякони, ієреї, протоієреї). Безшлюбне ж чернецтво складає так зване чорне духовенство. Це ієродиякони, архідиякони, ієромонахи, ігумени, архімандрити, єпископи, архієпископи, митрополити, патріархи.

    121

     

    – Та нехай одружуватися з рабинею – анахронізм. Але чому з артисткою не можна? Як на мене, це теж анахронізм! – починає хтось.

    – Анахронізм і зневажання жінки, – докидає інший.

    – Заждіть, поясню,– говорить отець Андрій, по-правляючи обома руками темно-синю оксамитову скуфію на голові, з якою він майже ніколи не розлучається.

    Усе своє свідоме життя отець Андрій прожив в еміграції у Франції і тільки наприкінці 40-х років повернувся на батьківщину. На лекціях отець Андрій часто відхилявся від теми, починав розповідати про всілякі французькі чудасії та про життя російської еміграції. Запевняв, що слово “піп” у французькому словнику визначається так: “Піп – людина вічно п’яна і в капелюсі”.

    – Звісно, коли йдеться про рабиню, це відношення до сучасності не має. Але чому, скажімо, в давні часи заборонялося майбутньому священнослужителю одружуватися з рабинею? Тут ніякого зневажання жінки нема; адже ви знаєте, що перед богом немає ні раба, ні вільного, ні елліна, ні скіфа, – все і в усьому Христос. Заборона ця випливала з тодішніх законів Римської імперії, згідно з якими діти рабині, хоч би ким був їхній батько, ставали рабами. Ну а це, ви самі розумієте, є несумісним зі становищем священика в суспільстві. Що ж до “позорищної”, то тут нам на допомогу приходить тлумач церковних правил Іоанн Зонара.

    122

    Він пише, – отець Андрій перегорнув сторінку, – що “неможливо повірити, щоб цнотливими залишалися ті, котрі грають на видовищних сценах і живуть як випаде, без сорому розмовляючи з кожним стрічним...” – отець Андрій пошкріб свою невеличку каштанову з сивиною борідку і повів далі: – І хоча твердження це, як на наш час, дещо застаріле, однак... негарно якось було б: батюшка йде у храм на всеношну, а матушка – в театр...

    Сергієнко прокашлявся, підвівся з-за столу, пройшовся до вікна і назад. З виразу його обличчя можна було прочитати: “Та одружуйтеся ви з ким хочете!” Вголос знову своєї:

    – А що до вдови, розлученої та блудниці, ця заборона одружуватися з такими, гадаю, зрозуміла всім.

    – А мені не зрозуміла, – підвівся один зі студентів. – Є серед вдів гарні жінки. І серед розлучених трапляються гідні уваги!

    – А скільки відомо випадків, коли навіть видатні особи одружувалися з блудницями, і ті ставали вірними дружинами, – додає інший.

    – Усе це дуже ймовірне, і цього ніхто не заперечує, – відповідає Сергієнко. – Але ви забуваєте, що мова йде не просто про шлюб, а про дружин священнослужителів – майбутніх матушок! І щодо цього ми маємо не тільки апостольські правила і приписи церковних соборів, зокрема Шостого вселенського. Є прямі вказівки “святого письма”, – отець Андрій заглянув у книгу й прочитав: – “...хто одружиться з розлученою – перелюбствує”. Це говорить сам спаситель. А ось що каже святий апостол Павло: “...той, хто єднається з блудницею, стає одне тіло з нею”. А тіло священнослужителя має бути святе...

    – Надто вже строго! – почувся гомін.

    – Так, строго. Скажу вам більше. Згідно з 26 правилом Шостого вселенського собору і 8 правилом Неокесарійського собору, якщо наречена виявиться недоброчесною або дружина священика порушить шлюбну вірність, повелівається йому розлучитися з такою дружиною, бо інакше священнослужіння йому забороняється.

    123

     

    – Але ж свящекнодії чинить батюшка, а не матушка, – заперечують студенти.

    – Правильно, – погоджується отець Андрій. – Та муж і жона, за апостолом, е єдиною плоттю. Отож нечистота шлюбу не може не оскверняти гідності священного звання божого служителя. Суворість канонічних вимог щодо шлюбу священнослужителів пояснюється як їх високим саном, так і християнським поглядом на шлюб.

    – А коли наречена палить? – несміливо запитав хтось.

    І знову здійнявся шарварок. Одні казали, що палити гріх, інші вважали, що байдуже, палить наречена чи ні, аби була до душі; ті кричали, що дівчатам, котрі палять, треба губи зашивати суровою ниткою, а тим здавалося, що досить для них і кари на тому світі..*

    – Палити, звичайно ж, гріх! – підсумував Сергієико, коли пристрасті трохи вгамувалися. – Адже сказано: “Ніщо мерзенне хай не входить в уста ваші”...

    – Та й не тільки тому, що гріх, – підтримали його кілька голосів одразу. – Просто дівчина має бути, як ангел, чистою в усіх відношеннях. А від тієї, що палить, відгонить тютюном!

    – У таких зуби жовті!

    – А дівчині до лиця вінчальна свіжість! Сказав і я свою думку: наречена має пахнути молоком і медом.

    – ...І яблуками, – додав отець Андрій. – Пам’ятаєте, в “Пісні над піснями” Соломона: “...і запах від ніздрів твоїх, як від яблук”?

    ...Храми при духовних закладах служать не тільки своєрідною “навчальною лабораторією” для учнів, а й парафіяльними церквами, які відвідують усі бажаючі. І треба сказати, що дівчата до наших храмів ходили.

    124

    Отож вихованці духовних шкіл мали можливість приглядатися до юних парафіянок і заводити знайомства. Щоправда, не всім щастило – і тут, у сердечних справах, молитви не допомагали...

    Та в кожного складалося по-своєму. От було, що храмові “тітоньки”-клопотухи познайомили Олександра Ракова, симпатичного й скромного юнака, з “голосистою прекрасною Оленою”. Раков і закохався.

    – В моєї дружини чудовий голос, – нахвалявся згодом Сашко в колі друзів. – Я служитиму у вівтарі, а вона на криласі співатиме.

    Незабаром Раков прийняв сан диякона. А через п’ять місяців після вінчання дружина народила дитя. Згідно з канонічними приписами, шлюб треба було розірвати як “неправильний” або ж диякону Олександру віднині заборонялося служити. Раков обрав перше – розлучився. А одружуватися вдруге, за церковними правилами, не можна. Ні високі особисті чесноти, ні молитви не дали людині щасливої сімейної долі.

    Бувало й таке, що, вислухавши щирі зізнання наречених про “помилки молодості”, колишні женихи йшли в монастир. Декотрі з богословської братії ставали ченцями після того, як їх кидали наречені або дружини.

    “Експерименти”, коли одружувалися з невіруючими, сподіваючись особистою вірою і служінням у “святая святих” “освятити дружину”, як радить апостол Павло, найчастіше виявлялись невдалими...

    Драматично склалася доля Григорія Лисенка. Він твердо вирішив узяти заміж ревно віруючу. З багатьма знайомився, але всі видавались йому надто легковажними. Нарешті під час паломництва до Псково-Печорського монастиря він познайомився у Пскові з сестрою товариша по навчанню Таїсою. Вона сподобалась йому. Та коли він попросив її руки, дівчина відмовила. І її батьки, і сестри, і брат – усі твердили в один голос:

    125

     

    – Ніяких вінчань! Однаково скоро всьому кінець! Треба спасати свої душі!

    Лисенко покликав на допомогу знайомого ігумена, який служив тоді у Пскові, і вдвох заходилися доводити, що шлюб – то не гріх... Нарешті Григорій дістав згоду, молоді побралися.

    А через 13 років сповненого конфліктів і незгод подружнього життя матушка Таїсія утвердилася в думці, що дуже согрішила, вийшовши заміж і народивши двох дітей. Вона покинула свого чоловіка і двох дочок, пішла подорожувати по монастирях і “святих місцях”. Вона була переконана, що тільки так можна замолити гріх колишнього подружнього життя і випрохати в бога прощення.

    Залишившись з двома дочками, протоієрей Григорій Лисенко кілька разів звертався до Ленінградського митрополита Никодима з проханням дозволити йому одружитися вдруге. Та митрополит був невблаганний. Закінчилося тим, що отець Григорій ще зовсім молодим помер від серцевого нападу...

    Досить і кількох прикладів, щоб переконатися: ні благодать божа, ні церковне таїнство вінчання, ні молитви не роблять людину щасливою і не вберігають від трагедій. Навіть служителів божих...

     

    МОЯ ОСОБИСТА ПРОБЛЕМА ОДРУЖЕННЯ

    Для мене особисто нібито й не існувало проблеми вибору нареченої. Ще до вступу в семінарію я дружив з Марією, дівчиною з рідного села, але через надмірне захоплення релігією на якийсь час розлучився з нею. Вже навчаючись у семінарії, знову почав зустрічатися з Марією, вважаючи її своєю нареченою.

    126

    Листувався з нею, коли вона переїхала з батьками в Ананьїв, бачився під час канікул.

    Маючи намір прийняти духовний сан ще до закінчення навчання в академії, щоб набути досвіду служіння до від’їзду на парафію, я вирішив одружитися. Сказав про це Марії. Вона розгубилася. Майбутньому педагогу не випадає виходити заміж за служителя культу... На допомогу прийшли її батьки. Вони порадили нам таємно обвінчатись у знайомого священика, а після закінчення училища офіційно зареєструвати шлюб. Тоді, мовляв, і вовки будуть ситі, і вівці залишаться цілі.

    Щоб домовитись про таємне вінчання, я вирушив пішки кілометрів за 30 від Петрівки в село Ясенове, куди перевели нашого колишнього парафіяльного священика Григорія Жебановського.

    Добре пам’ятаю гарячий липневий день... Високе, безхмарне небо... Виднокіл, скільки сягає око, перекочується серпанковими хвилями. То, за давніми християнськими повір’ями, Петро з Павлом женуть небесні божі отари. В імлі коливається і могила за селом, і вишка, здиблена на ній. Безкрайні колгоспні ниви, лісосмуги зливаються в жовто-зелено-сірі кольори. Привілля. Легко дихається. Чисте терпке степове повітря, настояне на польовому різнотрав’ї. Цей мерехтливий простір, і чисте повітря, і запахи полину, чебрецю, ромашки – все асоціюється у мене з далеким дитинством. Я йду тим шляхом, яким босоногим хлопчаком носив батькові обід в урочище, прозване Чайкою, а потім сам ганяв туди телят. На жаль, уже немає ні того калинового куща, в тіні якого обідав і відпочивав батько, ні тієї криниці, з якої я набирав холодну мутно-сіру воду і наливав худобі в жолоб. Та нема вже й самого батька. Печаль мимоволі пронизує душу, коли усвідомлюєш швидкоплинність часу.

    127

    Ось я, недавній підліток-пастушок, стою нині на порозі, прийняття двох таких великих таїнств, як шлюб і священство.

    Знайомі з дитинства місця навіюють спогади. Пригадую, як у цій долині Коля Бондаренко, хлопець, кількома роками старший за мене, здійснив наді мною “чудо”. Пас я тоді телят, а він – лошат. Лежимо ми он під отим одиноким дубом. Я розповідаю йому про чудесні пригоди святої мучениці Варвари – так, як чув не раз від мами та баби Агафії. Раптом мій напарник підхоплюється – і прямо мені в обличчя:

    – Чудеса творять не тільки святі! Я теж можу! Хочеш – покажу?

    Як же не хотіти побачити чудо! Тільки я не вірю Колі, бо він дуже грішний хлопець: і курить, і лихословить, і по чужих садках лазить. Однак він наполягає, вимагає погодитися на його “чудо”. Зрештою я погоджуюсь. Він зламує з дуба гіллячку, виломлює з неї “рогачики”, кладе їх на дорогу, насипає на них горбочок дорожного пилу, а в горбочок встромляє соломину.

    – Ось зараз буде чудо, – серйозно каже Коля. – Ти береш соломину в рот і з усієї сили смокчеш. І з соломини потече вода.

    – Вода?! – дивуюся я. – А де ж вона тут візьметься?

    – Вірити треба, – каже “чудотворець”. – У тому й чудо: із сухого гарячого пороху вода бризне...

    І страшнувато і не віриться, але підмиває цікавість. А Коля розігрує:

    – Так ти віриш у чудеса?

    Нарешті я зважуюсь. Стаю на коліна, схиляюся, роззявляю рота, щоб ухопити соломину, та в цю мить стовп пилу – мені в обличчя... їдкий пил у роті, в носі, очах змішався з образою і полився гарячими слізьми. А де ж мій кривдник? А він уже здалеку гукає:

    128

    – Ага! Я ж казав! Вода – то сльози...

    Я щодуху біжу до джерельця. Його холодною чистою водою змиваю бруд, сльози і біль сорому за те, що дав себе так грубо й нахабно обдурити.

    ...Це благодатне джерельце збереглося й досі. Он там воно, праворуч од дороги і трохи вгору. Навколо – свіжа зелень різнотрав’я. Вода в джерелі прозора й смачна, напився – ніби здоров’ям налився. А холодна, аж зуби ломить. Скільки випито з цього джерельця в роки пастухування! Плюхнешся бувало животом на м’який трав’яний килимок, припадеш до кришталевої поверхні озерця... Або з дягелю чи іншої порожнистої рослини зробиш собі трубочку і смокчеш нею холодну-прехолодну цівочку води. І зараз готовий припасти до рідного джерельця, але... Кремовий чесучевий костюм, біла вишиванка, білі парусинові туфлі, крислатий капелюх з рисової соломки, окуляри на переніссі та місія, з якою я вирушив у цю подорож, заважають мені здійснити з дитинства звичний обряд тамування спраги. Трохи вище джерельця, ближче до діброви, шрам, що залишився на пагорбі від війни, – зигзагоподібна лінія окопів. Тепер тут буйно ростуть глуха кропива, будяки, петрів батіг. Подекуди кінський щавель повикидав свої червонуваті стріли, що згинаються під вагою насіння.

    Далі, ліворуч на підйомі, колгоспне поле Ребра, за ним – діброва Зруб. Жовтим ланом повзе велетенський чорний жук – комбайн у німбі сивого пилу, залишаючи за собою акуратні копички. М’яке степове повітря пройняте хлібним духом. Дорога, встелена порижілою муравою, біжить угору, звертає праворуч. І от внизу видно долину, де донедавна був хутір Гнатівка. Перед війною його жителів переселили в Петрівку, а в колишньому хуторі розмістився молодняк колгоспної ферми – дворічні телята й лошата. Там працював мій старший брат Іван. Почалася війна, хутір зднепав.

    129

    Нині тут – пустир: все заросло бур’янами та дерезою. Хоча хати поруйнувалися, та межі дворищ добре видно. Отам на косогорі збереглися стіни хати, куди одного разу загнала мене битлива телиця.

    Іду й думаю, скільки за неповних 24 роки випало мені пережити – дев’ятирічним залишився без батька, пух од голоду, горів від сипняка, двічі стояв під дулом фашистського пістолета, уцілів після вибуху протитанкової міни, що розірвалася в безпосередній близькості від мене, замерзав у степу під час сніговію, потрапляв до рук бандитів – і завжди бог оберігав мене. Так думав я тоді, бо ж був глибоко переконаний у своїй правоті.

    А тим часом дорога з Гнатівського яру вивела мене на рівнину і перед очима постала казкова картина: ліворуч – смуга абрикосових дерев, поцяцькованих золотистими плодами, праворуч – аж до виднокола – соняшникова плантація випаровує знайомий до болю пряний аромат. Рояться працьовиті бджоли та зрідка пробіжить гарячий вітерець, залишаючи за собою золотавий димок.

    Село Ясенове, куди я дістався надвечір, розкинулось у широкій долині на річці Кодимі – на обох її берегах. Буйні сади, розлогі в’язи, акації, стрункі ясени. Чи не від них село зветься Ясеновим? А ось і білосніжна церковка, увінчана однією банею. Навколо, ніби сторожа, виструнчилися тополі. Тільки-но закінчилася вечірня відправа: останні парафіяни, кланяки чись храмові, розходяться по домівках.

    Отець Григорій зустрів мене радо. До пізньої ночі розпитував про Ленінград, Одесу, про знайомих. Дізнавшися про мету мого приходу, без зайвих розмов погодився зробити мені таку послугу. Домовилися, що він обвінчає нас “при зачинених дверях”, а допомагатиме йому його матушка – Людмила Іванівна.

    130

    Через день, попрощавшись з гостинним подружжям Жебановських, я повернувся додому, а ще черев день був уже в Ананьєві з радісною звісткою. Але батьки Марії заявили, що вінчання не відбудеться: мовляв, краще все-таки почекати, поки Марія закінчить училище.

    Йти проти волі батьків ні вона, ні я не посміли. Домовилися, що будемо чекати.

    Але коли наступного року Марія закінчила педучилище і шлюбові вже ніщо не заважало, моя наречена несподівано зізналася, що не хоче, аби я був священиком, т

    ... Так раптово переді мною виникла проблема одруження.

    Відмову коханої дівчини я сприйняв як особисті страждання за віру. Навіть в ім’я щирої любові до неї не смів я відмовитись од служіння Христу, бо знав, що, за його заповітом, хто любить батька, матір, братів, сестер чи когось іншого більше, ніж Христа, – той його не гідний. Я надто буквально розумів слова євангелія про те, що “кожен, хто покине домівку, або братів, або сестер, або батька, або матір, або дружину, або дітей, або землі, заради імені його, дістане у стократ і здобуде життя вічне”, і втішався цим.

     

    ...І ДО МЕНЕ ВОНИ ЗАВІТАЛИ

    У дні невеселих роздумів і розчарувань до мене прийшла крамольна думка: чому господь, захисник наш і промислитель, не виведе кожного з нас на той єдиний для кожного шлях, де можна зустріти подругу життя? Адже він сам обрав нас. Проти такої думки повставала добре засвоєне мною догматичне вчення про свободу волі людини.

    131

    З усієї внутрішньої полеміки випливав лише один висновок: “Шукай і знайдеш”...

    А може, краще піти в монастир?

    Дехто з моїх товаришів уявляв собі монастир як пристановище для спасіння душі в земній юдолі скорботи і плачу. А мені монастир видавався величезною кам’яною кліткою.

    – Не кам’яна, а золота, – говорив мені ієромонах Сничов, товариш по навчанню, з яким я поділився своїми думками. – Бо як золото вбиває бактерії, так монастир умертвляє гріхи.

    – Може, й так, – уголос міркував я. – Та, кажуть, клітка, хай і золота, – однаково клітка.

    – Це тобі так здається. Подумай, Павле, сам, – наполягав Сничов. – Одружившись, ти не здобуваєш нічого, крім сімейних клопотів, а до того ж назавжди перепиняєш собі шлях до найвищих церковних чинів. А приймеш чернецтво – після закінчення академії тобі зелена вулиця в єпископи. Освічені богослови церкві ой як потрібні! Так що ти подумай.

    І я думав... До того, що я знав і чув про ченців і що не приваблювало мене, додавалися власні сумніви: чи правильно, що найвищі церковні посади обіймають саме ченці? Адже вони відреклися від світу, значить, повинні й піти з нього. Недаремно хтось казав, що чорний одяг ченців – то траур по втрачених ілюзіях. Ченці дають обітницю послуху, відмовляються від своєї волі, отже, вони можуть лише підкорятися, а не командувати, виконувати волю церкви, а не керувати нею.

    Із “святого письма”, зокрема з послань апостола Павла, виходить, що на ранньому етапі становлення християнської церкви нею управляли сімейні, одружені священнослужителі. В “Першому посланні до Тимофія” прямо сказано, що єпископ має бути “однієї жони чоловік”, який “добре управляє домом своїм, дітей тримає в послуху”, “бо хто не вміє управляти власним домом, той чи буде піклуватися про церкву божу?” (3; 2, 4, 5).

    132

    Те саме мовиться і про пресвітера і про диякона. А ченцям належить бути в монастирі, та щоб монастирі стояли не в містах, а в хащах лісових і пустелях безлюдних...

    Нерідко на критичні роздуми наводили житія, що їх, як я вже згадував, щодня під час обіду читали в академічній трапезній. Дивовижні подвиги і чудеса шанованих церквою святих не трималися купи, та й збивало з пантелику те, що святий у житії нерідко здійснював більше чудес, аніж син божий Ісус Христос. Чи не тому інтерес до житій серед молодих богословів слабшав, і часто галас у їдальні заглушував читання.

    Пам’ятаю, якось мені довелося читати в нашій їдальні про святого мученика Конона Ісаврійського, зцілювача віспи, якого за цей дар називали “віспогоном”. В житії розповідалося, як Конон “приструнчив” бісів і послав їх на роботу: орати поле, сіяти, полоти, копати город, стерегти сад, пасти череду, рубати дрова, носити воду. Коли ж на Конона напали розбійники, зв’язали його і почали катувати, з’явилися біси і захистили святого, а розбійників “немилосердно побили”... Що ж це виходило: той, хто повеліває всесильними бісами, не може захиститися від кількох смертних розбійників, і знадобилося втручання диявольської сили, щоб врятувати святого від загибелі. Така “дружба” святого з нечистою силою здавалася мені дивною. І де ж діяння святих ангелів? Чому не вони служать угоднику?

    Сумлінний і об’єктивний, наскільки це можливо для віруючої людини в церковному середовищі, підхід до деяких богословських питань призвів до того, що я почав помічати недоречності вже не тільки в житіях, а й у самому “святому письмі”, а також у деяких Положеннях догматичного І Морального богослов’я.

    133

    Суперечності в Біблії та системі богослов’я викладачі пояснювали тим, що нібито людина своїм убогим та недосконалим розумом не здатна осягти всю “глибину премудрості й розуму божого”. І називали їх “уявними суперечностями”.

    Однак навіть своїм “убогим та недосконалим розумом” я осягнув, що така біблійна книга, як “Есфір”, не тільки не містить ніякої “глибини премудрості і розуму божого”, а й взагалі не є релігійною. В її канонічному тексті відсутнє слово “бог”. Тодішній професор духовної академії протоієрей Олександр Осипов вважав цю книгу уривком з персидського літопису часів Ксеркса. Виникало запитання: чому ж решта літописів не визнається богонатхненною? А якщо вони не є богонатхненними, то як уривок з персидського літопису потрапив до Біблії і чому його визнано святим?

    Не знаходив я нічого божественного і в книзі “Руф”, де розповідається про те, як бідна, але вродлива молода удовичка віддалася багатому дідугану Воозу, який згодом купив її разом з її ділянкою землі.

    Суто світською книгою здавалась і “Пісня над піснями” Соломона. В її тексті теж не згадується ім’я боже. Проте скільки завгодно там епітетів і метафор, узятих з лексикону любовної лірики Сходу.

    А “Екклезіаст” просто-таки ніби зітканий з атеїстичних думок. Усупереч загальноприйнятому церковному вченню тут йдеться про спільність походження долі людини й тварини, заперечується загробне життя, сенс людського життя вбачається в праці. Піддано сумніву концепцію божественного промислу, наголошено, що “не скорим дістається біг, не хоробрим – перемога, не мудрим – хліб, не розумним – багатство і не знавцям – ласка, а все залежить від часу і випадку” (9, 11).

    134

    Так само сміливо заперечується релігійне вчення про загробне життя і про винагороду після смерті (9, 5). Автор “Екклезіаста” пише: “,..Доля синів людських і доля тварин – доля одна: як ті вмирають, так умирають і ці, і одне дихання у всіх, і не має людина переваги перед твариною. Все йде до одного місця: все постало з праху і все обернеться на прах...” (З, 19–20).

    Вразили мене суперечності в новозавітних оповідях про народження Христа-спасителя та його подальшу долю. Так, наприклад, в “Євангелії від Матфея” йдеться про те, що після народження Ісуса “в домі” міста Віфлієма й поклоніння немовляті волхвів, святе сімейство тікає в Єгипет від переслідувань царя Ірода. Після цього у Віфліємі було перебито немовлят до дворічного віку. А в “Євангелії від Луки” говориться інакше: Христос народився “у вертепі”, йому поклонилися пастухи (а не волхви), на 8-й день Ісусу зробили обрізання, на 40-й день його було, за іудейським звичаєм, принесено до Єрусалимського храму, а звідти – в Назарет, де ніби мешкали Йосиф з Марією і де до 30-річного віку жив Ісус Христос.

    Відомо, що Віфлієм – місто в Іудеї. Коли вбивали немовлят у Віфліємі та на його околицях, то, міркував я, досить було Йосифу з Марією і дитям вийти за межі Іудеї, щоб опинитися в безпеці. Питається, навіщо було їм так далеко мандрувати – аж до Єгипту? “І там (в Єгипті) був до смерті Ірода”, – сказано в “Євангелії від Матфея”. Виходить, ніякого “стрітення” в Єрусалимському храмі, про яке говорить Лука, бути не могло. Коли ж вірити Луці, що на 40-й день після народження було “стрітення” і з Єрусалима Ісуса віднесли в Назарет, то не могло бути ніякої втечі до Єгипту, ніякого нищення немовлят у Віфліємі, і Ісус не міг жити в Єгипті (як свідчить Матфей). Що ж до євангелій від Марка та Іоанна, то вони взагалі не згадують про народження Христа й інші події, пов’язані з його життям до 30 років.

    135

    Більше того, євангеліст Іоанн говорить не про народження Ісуса від діви Марії, а про безпосереднє небесне походження сина божого як логоса, тобто бога-слова.

    Я усвідомлював, що сумніватися в “святому письмі” означало припускатися тяжкого гріха. Піддаючи слово боже сумніву, я, по суті, піддавав сумніву найголовніше джерело християнського віровчення, яким церква вважає Біблію.

    За роз’ясненням євангельських суперечностей я звертався до творінь святих отців і вчителів церкви, що визнані її незаперечними авторитетами в справі тлумачення писання. Та навіть Іоанн Златоуст, неперевершений тлумач Біблії, не міг переконливо узгодити суперечливі євангельські оповіді про перші дні життя Ісуса Христа. Виходило, начебто відмінності в розповідях євангелістів зумовлюються тим, що кожен з них, не повторюючи вже відомого, доповнює інших оригінальними відомостями. Тому буцімто одні епізоди з життя господа є в одного письменника-євангеліста, а інші – в другого. Однак таке твердження не переконувало, бо я міг назвати чимало епізодів, які повторюються в усіх або у трьох чи принаймні у двох євангелістів.

    Хоч би як там було, а сумніви заполонили мій розум.

    Діючи строго за церковними правилами, я щоразу звертався за розрадою до свого духівника – ігумена Філагрія. Він завжди терпляче вислуховував мене і викладав свої напучення та поради. Одного разу він щиро сказав, що я піддався спокушанням диявола – спробував поставити розум вище за віру, тобто захотів розумом осягти таїнства божественних догматів.

    – Ти повинен молитися, щоб господь милосердний допоміг тобі загасити пусту допитливість розуму й запалити рятівну віру, – напучував отець Філагрій. – Я теж молитимусь за тебе. Пам’ятай слово боже: віра порятує, а знання заведе на манівці,

    136

     

    І я старався: ревно молився, відлічував належні за єпітиміею поклони, читав акафіст ангелу-хранителю, прагнув сприймати релігійні істини вірою, а не розумом. Мені здавалося, що я добився успіхів, на душу зійшов спокій.

     

    КРАПЛИНИ МАСЛА – У ВОГОНЬ

    Та цей спокій було порушено, коли найкращий мій друг по вірі Євграф Дулуман відійшов од релігії і порвав з православною церквою. Я був вражений до глибини душі, коли дізнався про це. Слізно молився про нього як про заблудного, як про відступника. Хотілося вірити, що він розкається й повернеться в лоно святої церкви. Між нами зав’язалося гостре полемічне листування. Я доводив, що Євграф неправий, а він доводив, що помиляюся я, переконував, що релігія суперечить науці і що в ній нема істини. Коли я вказував на християнську мораль, Дулуман говорив, що лише комуністична мораль гідна людини, відповідає людській природі й сповнена здорового глузду, а християнська, з її ученням про смиренність, покору і рабство, знищує людське в людині, робить її безвільною, ідейно обеззброює. Дулуман закидав мені те, що я зі своєю вірою – цілковитий невіглас у сучасній науці, в природознавстві, що я не знаю простого життя, яке вирує навкруги, не знаю своєї країни і т. ін.

    І от, рятуючись від докорів Дулумана, я почав читати книги природничонаукового змісту, стежити за атеїстичною літературою.

    137

    Я вхопився за думку, що знайомство з матеріалістичним ученням ще більше зміцнить мене у вірі, що зрештою я зможу знайти слабкі сторони в атеїзмі й тоді доказовіше захищатиму свою віру. Так поступово почалась моя світська самоосвіта.

    Зрідка вдавалося вибратися до Центрального міського лекторію. Цю ідею подав мені приятель і товариш по курсу священик Василь Лісняк.

    – Хочеш, підемо разом на лекцію про свободу совісті в СРСР? – шепнув мені Лісняк на уроці канонічного права. – На Литейному, в Центральному лекторії.

    – А хіба нас пустять туди? – дивуюсь.

    – А чого ж... Вхід вільний. Я вже бував там. Так почалися нелегальні відвідини лекторію. Нелегальні – бо ніхто, крім нас двох, про те не знав...

    Щоправда, до атеїстичних лекцій я ставився дуже упереджено. Мені не хотілося вірити в те, що релігія суперечить науці, адже в академії нас запевняли, нібито обидві вони йдуть, так би мовити, рука в руку. Пам’ятаю, на одній лекції з астрономії я довідався, що існують зірки в тисячі і мільйони разів більші за Землю. Але ж Біблія твердить, що перед кінцем світу диявол у подобі дракона своїм хвостом стягне на Землю третину зірок, а небо згорнеться, наче сувій, і з нього впаде на Землю решта зірок. Як вони впадуть на Землю, котра набагато менша за будь-яку зірку?

    – Хай це тебе не обходить, чи менші зірки, ніж Земля, чи більші, – заспокоював мене на сповіді найстаріший протоієрей отець Олександр Смирнов, що став нашим духівником після ігумена Філагрія. – Пам’ятай одне, сину мій: Біблія – книга не про небо, а про шляхи сходження на небо. Пам’ятай: слова святого апостола Павла, звернені до Тимофія, а значить, і до тебе: “Філософії та пустих балачок уникай, а вправляйся в благочесті...”

    138

    І я продовжував вправлятися в благочесті: молився, постився, уникав усіляких розваг, сумлінно вчився, відвідував богослужіння, прагнув по-християнському робити добро своїм ближнім. Не дивно, що я навіть уві сні молився. Чи, бувало, заплющу очі, хочу викликати в своїй уяві обличчя матері, нашу хату, а перед очима постають образи святих, кіоти, лампадки...



    Другие новости по теме:

  • За иконостасом алтарей - 10
  • За иконостасом алтарей - 06
  • За иконостасами алтарей - 03
  • За иконостасами алтарей - 04
  • За иконостасами алтарей - 08


    • Комментарии (0):

          Оставить комментарий:

        • Полужирный Наклонный текст Подчеркнутый текст Зачеркнутый текст | Выравнивание по левому краю По центру Выравнивание по правому краю | Вставка смайликов Выбор цвета | Скрытый текст Вставка цитаты Преобразовать выбранный текст из транслитерации в кириллицу Вставка спойлера
          • Ваше Имя:

          • Ваш E-Mail: