Календарь

«    Июнь 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930 



  Популярное





» » За иконостасами алтарей - 07

    За иконостасами алтарей - 07

    18-07-2010 13:49 - duluman - Книги | Просмотров:

    ПРОЩАЙ, АЛЬМА-МАТЕР!

    Після посвячення в сан священика мені належало пройти сорокаденну богослужбову практику. Та оскільки у той час в За иконостасами алтарей - 07
    академії розпочалася екзаменаційна сесія, а особисто для мене – випускні екзамени, то начальство розпорядилося, щоб богослужбову практику я відбув уже після екзаменів.

    З двадцятого червня випускники почали роз’їжджатись по домівках та місцях призначення. До батьківських домівок від’їздили переважно холостяки, бо кожному з них належало або одружитись і прийняти сан, або постригтися в ченці. Тільки тоді вони могли одержати призначення. Так, Володимир Васильєв їхав додому в Псков, щоб найближчим часом прийняти постриг і стати ченцем Псково-Печорського монастиря. А ті, хто вже був у сані священика чи диякона або в чернечому чині, від’їздили на місця призначень. Так, Григорій Лисенко їхав до Смоленська єпархіальним секретарем у єпископа Михайла (Чуба); Микола Сокін від’їжджав до Новосибірська, Іван Сничов – до Куйбишева, Георгій Строєв – до Оренбурга, а Вадим Гришин – до Москви: там їм обіцяно “хороші місця”. Василя Стойкова та Вячеслава Шоломицького залишили при академії ще на рік як професорських стипендіатів.

    Кожен з нас, хто ще залишався в стінах академії, щодня проводжав на вокзал того чи іншого товариша. Нерідко прощання на пероні супроводжувалися скупими чоловічими сльозами, оскільки боляче рвалися ті невидимі ниті, які пов’язували нас протягом років навчання в єдине духовне товариство.

    Особисто на мене чекала богослужбова практика. Тільки після неї я мав дістати своє призначення. Куди саме? Це питання не дуже мене хвилювало. Бо не тільки я був готовий їхати куди завгодно, а й моя дружина.

    162

    Вона навіть не просила мене (як просили інші матушки у своїх батюшок), щоб умолити митрополита дати мені призначення на “хорошу парафію”. І це мене надзвичайно втішало й надихало.

    Закінчилися екзамени 18 червня 1955 року. Було нас, випускників, 19 чоловік – з 32, що вступили колись на перший курс.

    Наступного дня після урочистого богослужіння відбувся випускний акт, де кожному з нас вручали диплом та книгу “Новий завіт” з автографами керівників академії. Ректор протоієрей М. Сперанський висловлював кожному добрі напутні побажання. По закінченні офіційної частини для випускників та учителів і наставників була влаштована прощальна трапеза. На ній виступали з промовами і професори, і ми, випускники.

    І ввечері останнього дня перебування в академії я записав у щоденнику: “Сьогодні відбувся випуск. Це і радісно і сумно. Кого куди поведе доля – тільки богові звісно. Нехай будуть благополучні наші наставники й учителі! Нехай будуть щасливі товариші по навчанню! Прощай, альма-матер *!”

    * Альма-матер (лат., букв. – мати-годувальнии,я). Так звичайно студенти називали ще з часів середньовіччя свій університет, який давав їм духовну їжу. У ширшому значенні – місце, де хтось виховувався, здобував професійні навички.

     

    ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА.

    ЗА 30 ЛОТИМИ ІКОНОСТАСАМИ

    МОЯ ЦЕРКОВНА ПРАКТИКА

    Богослужбову практику після закінчення академії мені випало проходити в Никольському кафедральному соборі під керівництвом самого єпархіального духівника протоієрея Костянтина Бистреєвського.

    Никольський собор – своєрідний церковний комбінат на два поверхи. В нижньому – три бокових вівтарі, де щодня правляться літургія і треби – хрещення, панахиди, молебні; на другому поверсі – головний вівтар з пишним балдахіном над престолом, різьбленим позолоченим іконостасом, оздобленими калонами. Тут служать у святкові та недільні дні, а також з нагоди різних церковних торжеств: іменин архієрея, прийому закордонних релігійних делегацій тощо.

    Багате, вишукане вбрання храму покликане підкреслювати велич і всемогутність небесного владики й навіювати віруючим благоговіння перед ним – віруючим, але не священнослужителям. Надто вразила мене під час практики саме відсутність благоговійних почуттів у служителів храму.

    Пам’ятаю, як одного разу, будучи “требним”, тобто відправляючи різні обряди, я зайшов у вівтар.

    165

    Літургію тоді служив протоієрей Іван Птицин. І що ж я бачу? Птицин, червоний, наче варений рак, вилітає з паламарки з кадилом у руках і так грюкає дверима, що ікона богородиці, яка висіла над ними, падає і розбивається. Птицин навіть не оглянувся. Він підбіг до престолу і, ніби нічого й не сталося, почав читати: “Про пресвяту, пречисту, преблагословенну, славну владичицю нашу богородицю і пріснодіву Марію...”

    Я підняв з підлоги ікону. Вівтарниця Євфросинія, літня огрядна жінка, прибрала уламки скла.

    – Що сталося? – запитав я.

    – Ви ж самі бачите що! – гнівно проказала Євфросинія. – І все через те, що не вчасно, бачте, поклала вугілля та ладан у кадило. От отець Іоанн і осатанів, господи, прости! Він у нас такий...

    – Розкажи, Альошо, як ти виганяв з нього біса, – звернувся до диякона Олексія Довбуша священик Василь Єрмаков. (Вони теж були свідками пригоди.)

    – А ось так... – І отці розповіли, як уже двічі учиняли фізичну розправу над Птициним за інтриганство і наклепи.

    Друге, що прикро вразило мене під час священицької практики, було вживання служителями спиртного одразу ж по закінченні богослужіння. Незважаючи на піст, соборні отці розпивали в паламарці (суміжній з вівтарем кімнаті) горілку, заїдали ковбасою та шинкою, виправдовуючись тим, що п’ють та порушують піст “труда заради бденного”...

    – Випий, отче Павле, – присікувалися до мене. – Труда заради бденного!

    Я опирався:

    – Але ж піст!

    – А в коньяку жирів нема!

    166

    Так почалося моє служіння в святому вівтарі – і запрацювало “духовне горнило”, в якому ідеал християнського пастиря поступово переплавляється на звичайного ремісника церковних справ...

     

    Я ДІСТАЮ ПРИЗНАЧЕННЯ

    Закінчивши практику, я одержав призначення у церкву Смоленської ікони божої матері, що на Васильєвському острові у Ленінграді. Настоятелем там був протоієрей Павло Тарасов. Коли про таке призначення дізнався мій керівник отець Костянтин, він, зітхаючи, сказав:

    – Шкода, що потрапляєш під руку Тарасова. Він може зробити з тебе пияка, як і сам. Адже п’є не знаючи міри. Колись він був настоятелем тут, у Николи. Не раз, бувало, п’яного, як ніч, його садовили в машину й везли з собору додому, де вивантажували, мов колоду...

    ...Приїхав я в Смоленську церкву задовго до початку вечірнього богослужіння. Оскільки настоятеля ще не було, вирушив до каплиці блаженної Ксенії – свого роду філіалу Смоленської церкви. В каплиці до того я бував не раз. Під час екзаменаційної сесії ми з товаришами відвідували її і на могилі Ксенії молилися про те, щоб успішно скласти іспити.

    Того дня службову череду, тобто чергу за розкладом, ніс ігумен Феодосій. З каплиці до церкви ми пішли разом. Там уже зібрався весь причет, крім настоятеля. Феодосій відрекомендував мене храмовій братії. Незабаром приїхав і настоятель. Невисокий на зріст, сивочубий, з меткими жвавими очима. Тарасов на ходу чоломкався з кожним, хто був у вівтарі й паламарці, притримуючи рукою на грудях два хрести з прикрасами.

    167

    Для свого зросту він був надто огрядний: пухле обличчя, пухлі губи, пухлий, як у качки, ніс, пухлі руки з короткими пухлими пальцями. Дійшовши до мене, Тарасов зупинився, витріщив очі і грубо запитав:

    – А це ж іще хто?

    – Прибув у ваше розпорядження, – відповів я.

    – Мені не потрібні більше священнослужителі! Мені досить і семи священиків! Та і я – восьмий – теж служу!

    – Я маю призначення митрополита. Ось його указ, – я простягнув його Тарасову.

    Але той навіть не глянув на нього, викрикнувши:

    – Я не просив його присилати мені дев’ятого! Наперед вийшов старий священик – протоієрей

    Володимир Смирнов:

    – Отче настоятелю, дозвольте висловити міркування. Нас восьмеро, це правда. Та всі ми старі, немічні: у того гастрит, у того поліартрит... А він молодий, здоровий, освічений – академію тільки-но закінчив...

    – Був уже в нас один ак-кадемік, – презирливо скривився Тарасов. – Ледве позбулися. Бляхою нахвалявся, а сам проскомідії здійснити не вмів...

    “Бляхою” Тарасов називав срібний академічний значок. Пізніше я не раз почую з його вуст це зневажливе слово. Причиною такого ставлення, виявилось, було те, що сам настоятель мав лише семінарську освіту.

    Звичайно, Тарасов прийняв зрештою указ і зарахував мене до штату причету Смоленської церкви, але неприємний осад від того неласкавого першого прийому залишився надовго...

    168

     

    ХРИСТУ ЧИ МАМОНІ *?

    Смоленська церква на Смоленському кладовищі – приземкуватий однобанний храм з дзвіницею мурування кінця XVIII століття. Саме місцезнаходження свідчить про те, що призначення церкви – відспівувати небіжчиків і правити заупокійні служби. Та оскільки Смоленське кладовище давно закрили, то церква перетворилася на звичайний парафіяльний храм, який обслуговує віруючих Васильєвського острова.

    Більш як півтора року служив я під настоятельством Тарасова. За цей час близько пізнав і вивчив його. Нічого духовного не було в ньому, навпаки, він був зітканий з самих тільки низьких пристрастей – до грошей, вина, жінок і конфліктів. Неймовірно, але факт: настоятель жити не міг без конфліктів, сварок, грубої лайки і будь-яку справу, будь-яке питання неодмінно доводив до конфлікту. Він сварився з півчими за те, що не так співають, з псаломщиками – бо не так читають, з вівтарницями – бо не так прибирають, зі старостою – бо мало закупив кагору, скандалив з віруючими через те, що в записках “о здравії” та “за упокій” вписували багато імен, з отцем Володимиром Молчановим – що відростив надто густу бороду, з протоієреєм Смирновим – за те, що той під час євхаристичного канону робив земний уклін перед престолом.

    – За уставом не належить, а ви перекидаєтесь! – верещав у вівтарі Тарасов. – А ще старий священик!

    – Не перекидаюсь, а кладу земний уклін господу! – відповідає, важко підводячись, Смирнов. – А за “Служебником” так і належить...

    * Мамона – ім’я бога багатства і наживи у стародавніх сірійців, якому, проте, поклонялись і стародавні євреї.

    169

    – Та ви ще мене вчитимете! – не на жарт розходиться Тарасов. Усі, хто присутній при цьому, ховаються до паламарки, аби і їм не перепало від настоятеля...

    З першого дня служби в Смоленській церкві Тарасов утяг у конфлікт і мене. А було це так.

    Відслуживши соборно, тобто разом з усіма священиками, пізню літургію, ми піднялися в їдальню. Після першої ж чарки отці напали на мене за те, що я не п’ю.

    – Поміж ворон і каркай по-воронячи! – наполягали одні.

    – Хіба ти не знаєш, що в священикові головне – волос, черево й голос? А щоб був голос, треба spiritus vini * споживати, – докидали інші.

    Ніяковіючи від того, що моя персона раптом опинилася за обідом у центрі уваги всього причету, я поступився. Пили за іменинників – протоієрея Володимира Смирнова і псаломщика Володимира Павинського, пили за настоятеля, за початок моєї діяльності і навіть за те, щоб у отця Андрія Крилова виросли кучері на голому черепі... Наївшись і напившись, отці, на мій подив, почали курити. Тут, як і в усьому, ініціатором був сам настоятель, що сидів за столом на покутті під іконою та палаючою лампадкою.

    – А тепер з миром – гроші лічити! – скомандував Тарасов по закінченні обіду.

    Зізнаюся, я навіть не уявляв, про що йдеться.

    Коли я зайшов до паламарки, то побачив таку картину: з усього храму позносили карнавки, а псаломщик, він же скарбник, Павинський, котрий мав чорну пов’язку на оці й через те скидався на пірата, розпечатував карнавки й висипав з них гроші на спеціальний стіл з бортиками по краях.

    * Spiritus vini (лат.) – дух вина, винний дух.

    170

    Навколо столу з жартами та примовками всідалися псаломщики, диякони, що були добре напідпитку. Неприємне враження було від цього порання з карнавками й замками, метушні навколо грошей. Я вийшов на церковне подвір’я вдихнути свіжого повітря.

    Після багатьох годин, проведених у душному храмі (а ще й тому, що довелося випити спиртного), в мене наморочилося в голові. І на душі, як то кажуть, коти шкребли. Ні, не таким я бачив свій перший день служби на парафії...

    – Отче Павле! Вас настоятель кличе, – гукнула вівтарниця.

    – Що ж це ви, молодче, прогулюєтесь, замість того, щоб гроші рахувати! – глузливо мовив Тарасов, коли я увійшов до вівтаря.

    – Мені здається, отче настоятелю, що... що рахувати гроші не входить в обов’язки священика...

    – Он як! Не входить! Ні, ви чули? Не входить, бачте, в обов’язки! – кричав Тарасов.

    – Я служив сьогодні літургію, причащався святих таїн... Мені здається, не до лиця священнослужителю з хрестом на шиї порпатися в грошах...

    – А хто ж, цікаво, замість вас буде у них порпатися ?

    – Гадаю, досить псаломщиків та вівтарниць, – відказав я.

    – Та ви що? – вибалушив очі Тарасов. – Чи ви при своєму розумі? Так ми з вами без ряс залишимось! Без штанів! З торбами по світу підемо! Розкрадуть усе!

    – Як? У вівтарі? – щиро здивувався я.

    Отець настоятель хотів щось сказати, та тільки рукою махнув.

     

    171

    А мені нічого не лишалося, як зняти з шиї хреста, скинути з плечей рясу і в самому підряснику сісти до столу, заваленого грошима *. Купюри рівняли долонями, складали по сто штук, склеювали навхрест вузькими паперовими смужками, підписували та ховали в сейф. З дрібними грошима було більше мороки, але члени причету розбирали їх з вогником...

    Так переді мною відкрилася ще одна характерна риса церковного побуту – культ грошей. Його прояви мені доводилося спостерігати навіть у найвідповідальніші, найсакральніші моменти літургії. Ось приклад.

    ...Свято покрови. Ми втрьох – Тарасов, Крилов і я – правимо пізню літургію: стоїмо біля престолу, читаємо таємні молитви, осіняємо себе хрестом. Царські врата відчинено, і все це відбувається на очах у молільників. Хор виконує “Тобі співаєм...”. Предстоятель Тарасов здійснює на престолі основне священнодійство, під час якого, за вченням церкви, хліб перетворюється на тіло, а вино – на кров Христа. Як і належить за церковним статутом, Тарасов підносить руки вгору й проголошує: “Господи, іже пресвятого твоєго духа в третій час апостолам твоїм ніспосланий, того, благий...” У цей момент з паламарки виходить одноокий скарбник Павинський, котрий повсякчас стежить за надходженням записок – заздравних і заупокійних та проскурок, що їх невтомно носить корзиною псаломщик Георгій Кособрюхов. Тарасов обриває на півслові урочисту молитву і, не змінюючи пози та виразу обличчя, запитує:

    – Ну як, Володимире Павловичу! Скільки там?

     

    * Після того як у 1961 році Московська патріархія прийняла нове “Положення про Руську православну церкву”, парафіальне духовенство перестало мати справу з карнавками та рахуванням грошей, бо було переведене на тверді оклади (жалування), отримувані від парафій.

    172

    – Вже перевалило за три тисячі. – “Господи, іже пресвятого твоєго духа...” – і знову з-під руки до Павинського: – Як гадаєте, на чотири стане?

    – Мусить, – запевняє скарбник. – Минулого року на Покрову було чотири двісті...

    Ну, слава богу! – і Тарасов іще завзятіше підносить до небес свої короткі пухлі руки та ще гучніше виголошує молитву: “Господи, іже пресвятого твоєго духа...”

    Спостерігаючи все це, я думав: якщо моїй матері, неписьменній жінці, затурканій нестатками і турботами про дітей, можна вибачити, що вона іноді молитву поєднувала з домашніми справами – підкидала до печі кізяки чи доглядала на вогні борщ, то протоієрею з двома хрестами на шиї, з семінарською освітою й тридцятирічним стажем за плечима непростиме таке нехтування святинями у святому вівтарі...

    Мені не раз доводилося бути й свідком грубого порушення встановлених церквою канонів чи громадянських законів заради того ж таки карбованця, коли служили панахиди по нехрещених, вінчали без свідоцтва з загсу, хрестили без віруючих кумів.

    Пам’ятаю, як напався на мене настоятель, дізнавшись, що я не хрещу немовлят, коли куми невіруючі або коли вони не знають символу віри.

    – Хто ви такий, що заводите нові порядки! – кричав на весь вівтар розгніваний Тарасов. – Teifc мені, новоспечений академік! Та чи знаєте ви, якої матеріальної шкоди завдаєте срятій церкві?!

    Коротше кажучи, будь-які відступи від церковних канонів виявлялися можливими, коли йшлося про збільшення прибутку...

    Не гребували й усілякими махінаціями, зокрема зі свічками. Річ у тому, що в недільні та святкові дні назбирувалося багато свічок, які на ставниках не встигали згоряти. Свічниця збирала їх і передавала старості, який мав міняти дрібні свічки на великі.

    173

    Та “міняв” він на свій розсуд, пускаючи певну частину свічок знов на продаж. Все це, звичайно, трималося у великому секреті. Гроші від “подвійної” реалізації свічок текли в кишеню настоятеля. І так щотижня. Куди йшли ті гроші? На купівлю автомашин, дач, коштовностей. Цілком зрозуміло, що дачі, автомобілі, цінності не потрібні тим, хто насправді вірує в блаженство на небесах і прагне наслідувати приклад Христа, який заповідав: “Не збирайте собі скарбів на землі, де міль і іржа винищують і де злодії підкопують і крадуть, а збирайте собі скарби на небі...” (Матфея, 6, 19–20). Придивляючись до своїх колег, я бачив зовсім іншу картину. Ні про яке відчуження від “суєтного і земного” не могло бути й мови. Навпаки, пастирі аж надто були прихильні до земних благ. І коли б справді сталося чудо, думав я, і загриміли з небес віщі сурми архангелів, виявилось би, що й самі служителі вівтарів зовсім не готові зустріти Христа...

     

    І БАХУСА* НЕ ЗАБУВАЛИ

    Частенько траплялося й таке, що священнослужителі приступали до літургії напідпитку. Особливо грішили цим диякони. Навіть деякі священики, сказати б “професіонали”, дозволяли собі таку “вільність”. Та й ще нахвалялися. Тодішній благочинний міських церков Ленінграда протоієрей Микола Ломакін любив повторювати дотепну, як йому здавалося, фразу:

    – Не п’ють лише телеграфні стовпи – в них чашечки перевернуті догори дном.

    Особливо грішив на “п’яні богослужіння” протоієрей Павло Маслов. Маючи гарний баритон, він у молоді роки був протодияконом.

    * Бахус–ім’я бога вина і веселощів у стародавніх римлян.

    174

    Йдучи на службу, Маслов, за його власним визнанням, випивав пляшку горілки, нічим не заїдаючи.

    – Господь бог забороняє вживати вино лише тим своїм служителям, котрі не вміють чи не можуть пити його, – твердив Маслов і часто повторював:–Коли з доброю закускою та задарма, то Всевишній дозволяє пити, скільки сили стане.

    Пропивши голос, Маслов дістав підвищення по службі: з протодиякона його звели в сан священика. Але протодияконських звичок він уже не полишав.

    Складалося так, що священнослужителі без вина й обійтися не можуть. Хто починав службу тверезим, той після причащання впивався так званою “теплотою”. Що таке “теплота”? Це вино, розведене невеликою кількістю окропу. Після причащання, за церковним звичаєм, належить запити “теплотою”, щоб, не дай бог, на губах не залишилося слідів од “святої крові” чи крихти від “святого тіла”. І от священики під виглядом “теплоти” впивалися кагором, символічно капнувши в нього окропу.

    Не могли священнослужителі похвалитися й іншими чеснотами, що їх проголошує євангеліє. Грішили й проти сьомої заповіді – “не перелюбствуй”.

    Візьмемо того ж таки протоієрея Павла Тарасова. Сьома заповідь наче й не для нього була писана. Сімейний Тарасов довго водився з півчою Зінаїдою, а потім зійшовся з півчою Тетяною, з розлучених. Не раз наша церковна машина вирушала за Тарасовим у провулок Язикова, де жила ця жінка. Навіть під час богослужіння Тетяна заходила до Тарасова через бічний вхід у кабінет, який ми прозвали “капищем”.

    До глибини душі вразив мене мерзенний вчинок священнослужителя нашої парафії, 64-річного протодиякона Миколи Одар-Боярського, який сів на лаву підсудних за розтління малолітньої...

    175

    Прикладів можна навести багато... Але досить і цих, аби показати ту атмосферу, яка, наче іржа, невблаганно роз’їдала мій ідеал християнського пастиря, мою віру в святість церкви.

    Які ж заходи проти беззаконників у рясах вживало найвище церковне керівництво? Аніяких. Найчастіше їх “карали” переведенням на іншу парафію чи в інше місто.

    Перевели на іншу ленінградську парафію і протоієрея Павла Тарасова. До нас, у Смоленську церкву, призначили протоієрея Івана Птицина, того самого, який збивав ікони у вівтарі Никольського кафедрального собору. Маленький, миршавий, з ріденьким сивим волоссям, Птицин вирізнявся тим, що ніколи не дивився співрозмовникові у вічі. Невдовзі стало зрозуміло, Ідо Птицин, як і його попередник, вважає парафію власною вотчиною. Жадібність зробила Птицина підозрілим. Йому здавалося, що не всі гроші потрапляють до скарбниці.

    А після того як дізнався, що протодиякон Краснов, проходячи з тарілкою по храму та збираючи приношення, ховає великі купюри в кулаці, а потім кладе їх собі до кишені і що скарбник Павинський застав у паламарці диякона Романова, котрий вивуджував із карнавки карбованці намащеною медом лінійкою, Птицин перестав довіряти навіть скарбникові. Тепер він сам пильно стежив за кожною карнавкою і сам лічив гроші після богослужінь.

    За Птицина почалися на парафії “реформи”. Щоб домогтися більшої “пропускної спроможності” храму (а отже, і прибутку), настоятель запровадив таку “раціоналізацію”: наказав хрестити дітей не поодинці в купелі, як це було досі, а групами в одній і тій самій воді; молебні різним святим об’єднувати й служити, як він казав, “за одним заходом”; відправляти не індивідуальну сповідь, а загальну: мовляв, скільки збереться богомольців, стільки разом і “пропустити”.

    176

     

    – Як же це так! – дивується протоієрей Григорій Лисяк. – Гріхи належить сповідувати перед хрестом та євангелієм, наодинці зі священиком.

    Незгода викликала гнів Птицина. Він розкричався, доводячи, що всюди, мовляв, входить у практику саме загальна сповідь, що тут двох думок бути не може і що віднині така форма сповіді запроваджується й у нас, у Смоленській церкві.

    Щоб викачувати з кишень віруючих побільше грошей, Птицин і в каплиці блаженної Ксенії запровадив новинку: перерву між службами – молебнями і панахидами – скоротив з 30 до 15 хвилин.

    Так, по-новому, по-птицинському, запрацював “духовний конвейєр” на Смоленській парафії.

     

    ЯКБИ ВІВТАРІ ЗАГОВОРИЛИ

    Неможливо розповісти про все пережите, змалювати все бачене й почуте мною за час служіння священиком. О, якби вівтарі заговорили! Вони повідали б віруючим правду про те, що чиниться за іконостасами, біля престолів та в паламарках...

    Не раз я бував свідком зверхнього, іноді навіть грубого ставлення служителів віри до простих парафіян: бачив, як гидливо приймав батюшка від старенької богомолки домашній пиріг і потім викидав його горобцям або як панотці також гидливо вимивали руки, обціловані духовними чадами.

    Часто ставлення до віруючих було глузливим і зневажливим. Так протоієрей Філофей Поляков любив оповідати, як спритно “зцілює” хворих:

    177

    – Приходить до мене бабця, просить вилікувати головний біль. Я беру пірамідон і благословляю хрестом. Інша приходить з кашлем – я їй благословляю кодеїн. За кілька днів приходять руки цілують, дякують за зцілення, називають мене чудотворцем...1 – отець Філофей регоче, і братія задоволене сміється разом з ним...

    Щоразу, коли під час розподілу приношень віруючих я ставав свідком сварок через зайвий карбованець, яблуко чи яйце, коли бачив у храмі нетверезих священнослужителів, коли помічав кричущі порушення церковних канонів та євангельських заповідей, коли доводилося червоніти за своїх колег через їх зверхнє ставлення до простих віруючих і, навпаки, плазування перед високими ієрархами, коли переконувався у цілковитій відсутності у них благоговіння перед релігійними святинями, коли з вуст пастирів доводилося чути соромітні приповідки та непристойні розповіді про любовні пригоди, коли служителі вівтаря хвалилися один перед одним сумами на ощадкнижках, я щоразу думав: як усі ці діяння Христових слуг узгодити з його вченням про смиренність, прагнення чистоти, про любов до ближнього? Як усе це узгодити з ученням церкви про те, буцімто сам бог безпосередньо обирає собі своїх служителів?!

    “А може, це тільки в ленінградській єпархії так заведено? – думав я. – Може, десь лад і спокій?” Та листування з товаришами по навчанню, які служили в Москві, Одесі, Ізмаїлі, Смоленську, інших містах, не залишали місця для райдужних сподівань.

    Якось у парку біля духовної академії я зустрів ієромонаха Леоніда (Полякова), який свого часу викладав нам історію Руської церкви (нині – митрополит Ризький і Латвійський).

     

    178

    – А, отець Павло! Мир тобі й твоїм домашнім! – Ми привітались і по-християнському почоломкалися. – Послухай-но, до мене дійшло, що ти не на жарт конфліктуєш з попами, – почав він. – Навіщо це тобі? В тебе сім’я, діти. Плюнь ти на них та на їхні діяння. Адже ж однаково нічого не доб’єшся, а ще тебе самого й звинуватять, обіллють багнюкою з голови до ніг. – Схилившись до мене, він провадить далі: – На початку своєї пастирської діяльності я теж обурювався, викривав неправду. Та все дарма. Зрештою натовкли мені в хвіст і в гриву і таки примусили змиритися. Це такий світ!

    – Ні, отче Леоніде, я не згоден з вами. Ви змирилися, я змирюся, ще хтось змириться... Але чому заповідь про смирення не обходить тих, хто несе зло? Ні, за істину, заповідану Христом, треба стояти до кінця, – палко доводив я.

    – Дорогий ти мій, затям собі, що моральне зубожіння попів, а значить, і відступ від древніх церковних настанов, неминучі... Як, скажімо, неминучим було свого часу зубожіння дворянського класу. Час такий настав, голубе мій. По секрету раджу: почитай, що говорить про релігію Карл Маркс. Тоді зрозумієш.

    Правду кажучи, я був глибоко вражений як відвертістю мого колишнього викладача, так і новим, несподіваним поворотом його думок. Зі слів Полякова випливало, що атмосфера церковного світу Інакшою й бути не може. Забігаючи наперед, скажу, що весь мій подальший священицький досвід підтвердив правильність тодішніх відвертих висловлювань отця Леоніда.

    179

     

    СМОЛЕНСЬКЕ КЛАДОВИЩЕ – МОЯ ПАРАФІЯ

    Жив я тоді в Парголово, одному з передмість Ленінграда. На дорогу до церкви й назад витрачав щодня близько трьох годин. Тому своєї службової чреди я часто залишався в храмі цілий день, напередодні ж великих свят, коли вечірня служба закінчувалася пізно, а ранкова літургія починалася рано, навіть заночовував тут.

    Після денного богослужіння я любив поблукати стежками серед могил, рівним зеленим берегом Смоленки. Смоленське кладовище – мальовничий куточок Васильєвського острова. Вже багато років тут нікого не ховають. Столітні дуби, липи, осики пообіч Смоленки утворили тінистий парк. Праворуч, неподалік брами головного входу, – церква, ліворуч, в глибині кладовища, – каплиця на могилі юродивої блаженної Ксенії.

    За переказами, Ксенія відома як прозорливиця, зокрема, вона передвіщала смерть імператора Павла І. Деякі стверджували, що вона взагалі була не сповна розуму, ходила по місту цілий рік босою (за це її прозвали юродивою) і викрикувала незв’язні фрази (за що її називали крикливицею). Охочі до загадковостей по-всякому тлумачили її викрики, особливо після екстремальних подій в Петербурзі чи й усій Російській імперії.

    Поховали Ксенію саме тут, на Смоленському кладовищі, бо вона, мовляв, брала особисту участь у будівництві Смоленської церкви. Нещодавно в зв’язку з церковним ювілеєм – 1000-літтям запровадження християнства на Русі – Руська православна церква зарахувала блаженну Ксенію до лику святих.

    Багато разів уздовж і впоперек сходив я Смоленське кладовище. Знов і знов перечитував зворушливі, десь і наївні написи на пам’ятниках та хрестах.

    180

    Влаштувавшись під високим розлогим дубом у надмогильній огорожі, читав богословську літературу, готувався до проповідей, писав листи рідним і друзям, просто розмірковував про сенс людського життя і смерть...

    Гуляючи кладовищенськими алеями, а то й просто поміж могил, я сподівався знайти могилу Арини Родіонівни, няні О. С. Пушкіна, яка була тут похована в 1828 році. Добре знав місця початкових поховань художника А. І. Куїнджі, останки якого перенесли в 1914 році в некрополь Олександро-Невської лаври, та поета О. О. Блока, перенесеного звідси в 1944 році на “Літераторські містки”, що на Волковому кладовищі. Саме тут, на Смоленському кладовищі, 1861 року була тимчасова могила Тараса Шевченка, поезію якого я знав і любив. Вісім тижнів покоїлось його тіло в землі Смоленського цвинтаря, звідки затим було перевезено на Україну. Зі спогадів учасників похорону Шевченка відомо, що його могила знаходилася ва дзвіницею – “в бік узмор’я”.

    ...Від спогадів та роздумів мене повертали в сьогодення люди, які проходили кладовищенськими доріжками: віруючі кланялися й поступалися мені дорогою, невіруючі спиняли на мені зацікавлені або й зневажливі погляди, хапалися за ґудзики. Звісно, така реакція відштовхувала, насторожувала, настроювала на самозахист.

     

    БЕСІДА З НЕВІДОМИМ

    Якось по закінченні літургії та всіх треб, підобідавши у церковній їдальні, як завжди, пішов я на кладовище. Знайшовши відлюдну місцину, присів на лаві біля якогось надгробка. На сусідній алеї з’явився незнайомець. Він хвильку постояв на перехресті двох алей, ніби вагаючись, й попрямував у мій бік.

    181

    – Скажіть, ви в цій церкві служите? – звернувся до мене він. Тепер, зблизька, з виразу його обличчя я міг прочитати неприховану цікавість до мене – людини в рясі та з хрестом на шиї. На вигляд чоловік був інтелігентний. Синій двобортний костюм, біла сорочка, галстук “в горошок”. Великі залисини на чолі, сиві скроні. Було йому, певно, вже років під шістдесят.

    – Так, у цій, – неохоче відказав я. Цьому чоловікові явно кортіло поговорити зі мною. Вступити з ним у бесіду для мене означало вести мову про релігію, як до того зобов’язував мій сан. Не знаю, чи відчув він нехіть у моєму тоні, чи ні, а проте попросив дозволу присісти поряд.

    – Я сам з Москви. Ще у війну тут поховано мого друга, от і вирішив відвідати його могилу, – почав невідомий. – Випадково знайшов тут поблизу церкви пам’ятник з цікавим написом: “Під каменем цим спочиває син купця другої гільдії такий-то, що затонув у Неві липня 17 дня 1771 року. Тіла його знайти не вдалося. Спи спокійно”... і так далі. Дивно? Тіла не знайшли, та “під каменем цим спочиває”...

    Я кивнув. Він помовчав трохи, а далі, присунувшися до мене ближче, почав розпитувати: чому я пішов у священики, що закінчував і всяке таке інше. Про себе повідомив, що він атеїст і, проживши велике життя, ніколи не відчував потреби шукати розради у вірі в бога. Почав викладати свої погляди на суть релігії.

    – Подумайте лишень, народжується Христос, і з цієї нагоди починається кровопролиття: 14 тисяч немовлят забивають у Віфліємі та його околицях (хоч відомо, до речі, що на той час у цьому містечку жило не більше як дві тисячі жителів), і потекла кров рікою продовж всієї історії існування християнства...

     

    182

    Він говорив неквапно. З усього відчувалася впевненість людини в істинності своїх слів. Під час нашої розмови або, скоріше, суперечки, що тривала кілька годин, ми встигли торкнутися багатьох питань; їх мій співрозмовник розглядав з точки зору науки, а я – богослов’я. Він доводив неісторичність особи Христа і неможливість воскресіння, критикував оповіді про шестиденне творення богом світу з нічого, про зупинення Навіном Сонця й Місяця, про манну, що падає з неба; вказав на схожість змісту біблійних книг з ассіро-вавілонською літературою (оповіді про потоп, про законодавства Хаммурапі та Мойсея, про богатирів Самонса і Пльгамеша), згадав біблійні перекази про людські жертвоприношення...

    Посилаючись на історію, мій опонент доводив, що християнство завжди служило експлуататорським класам, виступало проти науки, переслідувало вчених.

    – Взяти хоча б сучасні досягнення техніки. Нині самі глави церков – патріархи і папи – залюбки користуються літаками.

    А ще якихось сто-двісті років тому церква всерйоз засуджувала технічні винаходи.

    На моє зауваження, що релігія – основа моральності, що вона облагороджує звичаї, робить людей гуманнішими, бо приписує не вбивати, не красти, не лжесвідчити, не перелюбствувати тощо, мій співрозмовник не втримався від усмішки.

    – По-вашому, моральність дана від бога, на всі часи і для всіх народів. Але ж це явище суто земного походження. Моральність виникла разом з людським суспільством, разом з усвідомленням людиною себе як соціальної істоти, тобто набагато раніше, ніж з’явилася релігія. З появою ж останньої іменем бога були освячені й оголошені його заповідями ті прості норми моральності, що їх виробило людство в процесі боротьби з соціальною несправедливістю та моральними вадами. Ось звідки “не убий”, “не вкради”, “не лжесвідчи”...

    183

    Мораль – одна з форм суспільної свідомості. А згідно з марксистським ученням, всяка форма суспільної свідомості має своїм базисом виробничі, економічні відносини. Зі зміною останніх змінюються й форми суспільної свідомості. Отже, змінюється й моральність. Візьміть мораль класового суспільства. Кожний клас визнає за моральне те, що відповідає і служить його інтересам, аморальним – те, що цим інтересам суперечить, шкодить. А з приводу того, начебто релігія облагороджує людські звичаї, можна добре-таки посперечатися. Згадайте вогнища інквізиції, різанину релігійних війн, написи на ремінних пряжках фашистських солдатів “З нами бог”... Скажу більше: релігія навіть створює умови для процвітання гріха.

    – Що ви маєте на увазі? – здивувався я.

    – А от хоча б учення християнства про відпущення гріхів після каяття. Досить згадати торгівлю індульгенціями... Я наведу вам вражаючий приклад з життя московських обивателів. У 20-і роки в одному з передмість Москви орудував злочинець на прізвище Кирилов. Він писав оголошення про те, нібито по доступній ціні продає коня рідкісної породи, масті і т. ін. А покупців, які приходили до нього, вбивав, забираючи гроші. Так йому вдалося вбити більше десятка чоловік. Зрештою він упіймався. Цей Кирилов виявився ревним віруючим! На шиї в нього висів натільний хрестик і медальйон з текстом молитви, де він просив бога помагати йому в усіх справах. На суді злочинець себе виправдовував так: “Бог усе прощає грішнику, який покаявся”... Ось вам реальна суть релігійної моралі: прощення всіх пороків і злочинств.

    Приблизно так, зізнатися, розуміли каяття і прощення ті віруючі, що приходили до мене на сповідь. А освіченіші навіть цитували з євангелія: “На небесах більше радості буде про одного грішника, що покаявся, ніж про дев яносто дев ять праведників, що не мають потреби в каятті”.

    184

    І ще: сам Христос, мовляв, звелів прощати грішнику “до седмиджи сімдесяти разів” (а це виходить, якщо порахувати, 490 разів, тобто практично без кінця). То що я міг заперечити, що протиставити?

    Він трохи помовчав, а потім повів далі:

    – А як пояснити таке просте явище: і серед віруючих, і поміж невіруючих є скільки завгодно порядних, високоморальних людей, так само, як і там і тут є аморальні суб’єкти. Ви напевне могли б назвати таких і серед ваших парафіян. Питається: чи релігія, віра в бога, а чи що інше робить людину моральною, людину – людиною?..

    Я був безсилий у своїх доказах. Вони у вигляді готових, загальноприйнятих у церковному вжитку аргументів не переконували. Саме тоді я вперше це відчув. Я міг би, наприклад, заперечити співрозмовникові, що інквізиція та індульгенція – то, мовляв, реалії католицизму. Та я мовчав, розуміючи, що як християнський священик маю відповідати за все християнство...

    Якби така зустріч, бесіда відбулася кількома роками раніше, я неодмінно приплів би сюди диявола – “ворога роду людського” та вирішив би для себе, що ця всезнаюча людина підіслана не інакше як самим дияволом, аби спокушати мене. Але нині такі “аргументи” вже чомусь видавалися мені сумнівними. Не знаю, чим би закінчилася наша суперечка, та тільки нас перебили.

    – Отче Павле! Отче Павле! – гукала до мене вівтарниця Ганна Павлівна, сухенька бабуся з блідим обличчям і сумними очима.

    Щиро зрадів, що нашу бесіду урвали – дитя принесли хрестити і тим порятували мене, можливо, від повного “ідеологічного розгрому”.

    185

    – Шкода, що ми не маємо змоги довести розмову до кінця, – на прощання сказав подорожній. – Трагедія ваша в тому, що ви далі богослов’я, далі Біблії нічого не бачите. Втім і Біблію розглядаєте некритично, бо вірите, що це – слово самого бога. Аби ви всерйоз зайнялися не богословською, а природничо-науковою, атеїстичною літературою, поглянули на релігію, так би мовити, збоку... Слово честі, коли ви справді шукаєте істину, ви знайшли б її...

    І ми попрощалися. Як виявилося, назавжди.

    Кладовищну тишу сполохав церковний дзвін – до вечірні.

    Я подався до церкви, відчуваючи, як пашить обличчя, плутаються думки. Того дня, вперше за весь час служіння на парафії я правив вечірню з акафістом без проповіді: знав, що не вистачить сил виголосити її.

     

    І ЗНОВ ПЕКУЧІ СУМНІВИ...

    Після тієї пам’ятної зустрічі з невідомим я почав пильніше придивлятися до своїх парафіян. Особисті спостереження за їхньою поведінкою й способом життя, враження від сповідей, а також скарги й листи, які надходили звідусіль на ім’я “блаженної Ксенії”, переконували, що суперечності між постулатами віри та реальним життям є й у віруючих.

    Виникали й нові сумніви – в суперечності самого вчення церкви. Деякі питання богослов’я не вкладалися в моїй свідомості: як, з одного боку, можна говорити про святість, а з другого – про зло, гріх, що переслідує людину від колиски до могили? А де ж тоді бог, де його всемогутність, благодать, промисл? Ще сильніше потерпала моя пастирська совість од сумнівів, коли я згадував, що і в минулому церкви, їхні чада й служителі потопали в гріхах.

    186

    Про це свідчила загальна історія християнства, історія католицизму й протестантизму, візантійської, слов’янських, Руської православної церков. Сповнені нарікань на цю загальну гріховність й листи Василія Великого, які я ретельно аналізував свого часу, працюючи над кандидатським твором. Та й мій особистий священицький досвід знов і знов підказував: багато хто йде до церкви з нечистою совістю і з негідними вчинками – моляться, каються й однаково грішать. Виходить, ні постійні відвідини церкви, ні молитви, ні пости та поклони, ні благодать божа, ні таїнства, ні щирі зусилля священика – ніщо не може вберегти людей від моральних вад.

    Тоді я звернув увагу на вчення церкви про загальну гріховність роду людського. Однак і воно перестало бути для мене несхитною твердинею, бо коли всі грішні й винна в цьому сама природа людей, тоді, виходить, бог кепсько, недосконало створив їх? І хіба справедливо в такому разі карати людину, яку сам бог створив саме такою – з усіма її недоліками? Якщо ж у гріхах винен диявол, то він сильніший за бога. Навіть розп’яття сина божого Ісуса Христа – ця спокутна жертва за гріхи людські – не перемогло диявола і його гріходіянь, хоч церква й запевняє повсякчас, ніби диявол переможений, гріх знищений, а таїнства хрещення, миропомазання, покаяння й причащання стверджують святість віруючої людини. Далі: чому розіпнуто саме сина божого, безгрішного, ні в чому не винного, а не диявола, котрий і сам согрішив, і завів у гріх людей та заводить їх досі? Природно вимагати покарання винного, тут же виходить навпаки...

    А кому потрібна молитва? Коли богові, то він не всеблагий і не всевдоволений, як учить церква, а навпаки, егоїстичний та охочий до лестощів.

    187

    Якщо ж молитва потрібна, щоб нагадати богу про ті чи інші потреби людини, то він не є всюдисущим і всезнаючим. А коли бог всевідаючий і відає про всі біди кожного, але не посилає допомоги без молитви, то чому не посилає її після того, як людина молиться, пеститься, плаче, б’є тисячі поклонів? Адже в Біблії прямо сказано, що віруючі в бога “чого не запросять, дістануть від нього” (1 Іоанна, 3, 22). Якщо ж молитва потрібна грішній людині, то навіщо безгрішний Христос, пресвята богородиця, святі апостоли та інші праведники молилися?..

    Молитва, за вченням церкви, – це спосіб спілкування людини з богом, засіб переконати його послати розраду в горі, зцілення в хворобі, допомогу в житейських справах. Особливо багато зусиль і часу витрачає віруючий на молитви про здоров’я, про зцілення хвороб та недугів. Вимолюванню в бога здоров’я присвячене і спеціальне таїнство – соборування – зі складною обрядовістю, безліччю молитов і пісень. Однак за час мого служіння пастирі, нездужаючи, чомусь не вдавалися до цього таїнства. Захворівши, отці зверталися в поліклініку або їхали на курорт. Чи не тому вони так робили, що самі не надто вірили в силу молитов, таїнств, обрядів? І хіба не через брак віри в чинність молитов пастирі духовні, здійснюючи таїнство, молебень, обряд, не дочитують їх до кінця, не доспівують належних пісень, не виконують усіх приписаних церквою дійств, мета яких – умолити господа бога дати здоров’я, зцілити недуги? А крім того, як можна вмолити, примусити бога змінити те, що визначено наперед, що ним самим написано “на роду” тієї або іншої людини?

    У цьому випадку церковне вчення про долю суперечить вченню про свободу волі. Якщо все від бога (“без мене не можете творити нічесоже”), якщо навіть волосина з голови людини не впаде без волі божої, тоді спасіння чи загибель людини теж повністю залежать від божого промислу і все, що робить віруючий, угодне богові.

    188

    Отже, людина не повинна нести відповідальності перед богом, промисл якого керує її долею. Якщо ж людина, як така, що наділена свободою волі, відповідає за свої вчинки, тоді промисл божий не має ніякого значення і не можна твердити, ніби “все від бога”...

    Так непомітно в моїх думках критичне осмислення церковної дійсності легким полум’ям перекинулося на саме теоретичне богослов’я, і воно запалало незгасною пожежею.

     

    КОЛИ У СВІТ! ІСНУЄ ЗЛО, ТО БОГА НЕМА

    Мені, напевно, було б набагато легше звільнитися від пут релігії, коли б переді мною стояло таке завдання. Та всі мої помисли були спрямовані на зміцнення віри. Я був далекий від думки стати на шлях атеїзму. Більше того, як потопаючий за соломинку, хапався за все, що так чи інакше підтримувало релігію, зміцнювало віру, виправдовувало моє становище священика. Мені здавалося, що узгодити суперечності в ученні церкви, в житті духовенства і мирян в принципі можливо, треба тільки зайнятися цим ретельно. І я знову звернувся до богослов’я, Біблії, творів святих отців. Це не було простим повторенням пройденого в семінарії та академії, коли я, крім незначних сумнівів, цілковито довіряв і “святому письму”, і системі богослов’я, і професорам. Це був критичний підхід до своїх переконань. Пам’ятаючи пораду того критика релігії, з яким зустрівся на Смоленському кладовищі, “поглянути на релігію збоку”, я поряд з релігійною почав читати природничонаукову, історичну і філософську літературу.

    189

     

    Досі я вже не раз брався до світської самоосвіти, але це було епізодично, зустрічало чимало всіляких перешкод і поступово зводилося нанівець. Тепер обставини, здається, мені сприяли: кандидатську роботу вже завершив, необхідного досвіду в служінні та проповідництві набув, інколи мав дні, вільні від богослужінь.

    Поступово на моєму письмовому столі почали з’являтися поряд з Біблією синодального видання “Біблія для віруючих і невіруючих” О. Ярославського, разом з “Догматичним богослов’ям” – “Сутність християнства” Л. Фейербаха, з творами святих отців Василія Великого та Іоанна Златоуста – “Благочестиві роздуми” і “Походження нашого бога” І. Скворцова-Степанова, поруч лежали проповіді митрополита Миколая та антирелігійні збірки статей, “Журнал Московской патриархии” і журнал “Наука й жизнь”.

    Увесь вільний від пастирських обов’язків та сімейних клопотів час я віддавав книгам. Читаючи паралельно богословську та атеїстичну літературу, зрештою впевнився в однобокості своїх знань про Біблію, християнство, православ’я.

    Пам’ятаю, яке глибоке враження справив на мене “Заповіт” Жана Мельє. Автор цієї книги, що жив у другій половині XVII – на початку XVIII століття, все життя прослужив священиком, потай записуючи свої критичні міркування, спрямовані проти релігії, “святого письма”, церкви, духовенства, проти соціальної несправедливості й гноблення. “Заповіт” я читав навіть у церкві вночі. (Я згадував уже, що мешкав дуже далеко від церкви, й іноді доводилось заночовувати в храмі.) Часто після прочитаного не міг заснути до самого ранку.

     

    190

    Особливо запали мені в душу слова Мельє про те, що служителі релігії під виглядом турботи про небесне спасіння позбавляють людину щастя тут, на землі. І вже справжнім одкровенням прозвучав висновок автора “Заповіту”: якщо в світі існує зло, то бога немає, адже всемогутній, люблячий і всеблагий бог не допустив би в створеному ним світі й найменшої несправедливостей чи страждань. Важко заперечити щось проти такого твердження. Але й погодитись з ним було страшно.

    По-новому розмірковував я і над ученням церкви про те, що джерелом зла є диявол. Мені раніше ніколи не спадало на думку заперечити: але ж диявол теж створений богом! Виходить, сам бог і є джерелом зла! Тепер я і в Біблії знайшов підтвердження, що бог не заперечує цього. Через пророка Ісайю він прямо говорить: “...я призводжу до лих” (45, 7). З другого боку, я досі вірив церковному вченню, що лихо не є злом, що лихо, страждання – благо, бо в них випробовується міцність віри, в них, наче в очищувальному вогні, душа звільняється від гріховних домішок... Вірив і в те, що християнська релігія – основа моральності. І тільки тепер замислився над питанням: чому ж за десятки століть свого існування християнство не усунуло злочинів і пороків, хоч би серед своїх послідовників? Хоч би серед служителів вівтаря – духовенства і ченців...

    Відомо, що весь релігійний комплекс спрямовується на спасіння душі людини від гріха, прокляття і смерті, що ввійшли в світ, за словами святих отців церкви, через першолюдей Адама та Єву, “немов через врата”... А що ж, власне, являє собою душа?

    Церква вчить, що душа – це духовна, нематеріальна сутність. Вона безсмертна й не залежить від тіла; отже, душа кожної людини існувала до її народження й існуватиме після її смерті. Душа, мовляв, “одухотворює” тіло, зумовлює розумові здібності, почуття і волю.

    191

    Ось чому святі отці церкви називають душу “диханням божим”, “частинкою божества” в тлінній плоті тощо. Однак де міститься душа, коли і як вона входить у зародок людини – на ці запитання церква відповіді не дає. Лише Василій Великий з властивим йому “грецьким крутійством” твердить: “Душа вселяється в зародок тієї миті, коли останній здатний сприйняти її”. Та навіть святий Василій мовчить про те, як саме душа майбутнього немовляти входить у жіночу утробу та вселяється в зародок...

    Далі. Якщо душа – “дихання боже”, “частинка божества”, то чому ж вона грішить? А якщо грішить не душа, а тіло, то чому на “тому світі” за його гріхи відповідатиме душа? І навіщо її слід рятувати, якщо вона божественного походження? І що являє собою ця “частинка божества” у людей душевнохворих? І як вони мають “спасати” свої душі?

    Душа людини, за вченням церкви, втратила благодать і зазнала “затемнення” після того, як наші прабатьки Адам і Єва, не скорившись волі творця свого, согрішили, вкусивши від древа пізнання добра і зла, вкушати від якого їм було заборонено самим богом. Цей непослух зветься церквою гріхопадінням, або ж первородним гріхом, внаслідок якого “весь світ у злі лежить”. Але питається: чому ж бог заборонив Адаму (до речі, Єви це застереження не стосувалося, оскільки бог “створив” її вже після заборони) вкушати плоди саме древа пізнання? Невже тільки для того, щоб він так і не спромігся пізнати довколишній світ? І для кого бог виростив тоді це дерево, якщо не для перших людей? Чому він розташував його саме посередині раю, на очах у недосвідчених Адама і Єви? “І побачила жона, – читаємо в “святому письмі”, – що дерево добре для їжі, і що воно приємне для ока й збавливе, бо дає знання; і взяла плодів його, і їла, і дала також мужу своєму, і він їв” (Буття, З, 6).

    192

    Ці слова засвідчують лише прагнення людини до задоволення природних потреб, до краси і знання. І раптом бог-отець відмовляє людині в усіх цих природних і благих намірах під страхом смерті!

    Я знав, що церква пояснює первородний гріх наявністю свободи волі. Та ця відповідь не задовольняє розум і суперечить іншим релігійним догматам. Оскільки люди піддалися спокусі, значить, бог створив їх недосконалими, слабовільними. Отже, вина людей лежить на ньому. Чому ж люди мають відповідати за помилки творця? Якщо ж бог умисне, заради експерименту, спокушав Адама і Єву, аби побачити, як вони поведуться, то він вчинив як нерозумний батько, котрий дає малим дітям бавитися бритвою, а далі карає їх за те, що вони порізалися нею...

    Якщо бог всевідаючий, то він, безперечно, мав знати, чим усе це скінчиться: люди таки скуштують забороненого плоду. Чому ж тоді він не перешкодив змієві спокушати Адама і Єву? Де ж його невсипущий промисл? Якщо бог не міг перешкодити, значить, змій сильніший за бога; якщо не встиг, значить, змій спритніший за нього.

    У Біблії змій розмовляє людським голосом, і Єва зовсім не дивується з того (наче в казці). Церква, розуміючи безглуздість такого персонажа, твердить, ніби то був диявол у подобі змія (хоча в Біблії нема бодай натяку на це). Якщо так, то чому диявол теж жив у раю? Та й навіщо бог його створив? Якщо він створив його як світлого ангела, який згодом согрішив і став темним, значить, бог і тут не зміг створити досконалу істоту. Виходить, створюючи ангела, бог і не відав, що здобуває собі вічного супротивника – диявола.

    Далі виникало запитання: куди подівся рай, начебто посаджений самим богом, де жили він сам, диявол, Адам і Єва? Рай, за визначенням Біблії, містився

     

    193

    “в Едемі на сході” і зрошувався річками Фісоном, Пхоном, Тігром і Євфратом (Буття, 2, 8–14). Нині це територія Іраку й Туреччини, і там, цілком певно, нема ні раю, ні біблійного бога, ні диявола. Куди й коли бог з дияволом переселилися, знищивши рай та вирубавши всі райські дерева, в тому числі й такі унікальні, як “древо життя” і “древо пізнання”?



    Другие новости по теме:

  • За иконостасом алтарей - 10
  • За иконостасами алтарей - 08
  • За иконостасом алтарей - 06
  • За иконостасами алтарей - 03
  • За иконостасами алтарей - 09


    • Комментарии (0):

          Оставить комментарий:

        • Полужирный Наклонный текст Подчеркнутый текст Зачеркнутый текст | Выравнивание по левому краю По центру Выравнивание по правому краю | Вставка смайликов Выбор цвета | Скрытый текст Вставка цитаты Преобразовать выбранный текст из транслитерации в кириллицу Вставка спойлера
          • Ваше Имя:

          • Ваш E-Mail: