ЧАСТИНА П’ЯТА
ІЗ ВІВТАРЯ – У ГРІШНИЙ СВІТ
ВИКЛИК ДО ЄПАРХІАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ
Одного разу, повернувшись із церкви додому, я застав телеграму: назавтра мене викликали до єпархіального управління. Але чому?
І от я в кабінеті єпархіального секретаря протоієрея Сергія Румянцева. В красному кутку просторого, світлого кабінету тремтить синій вогник лампадки перед закованою у срібло іконою Миколая-чудотворця, на стінах – портрети високих ієрархів руського православ’я: Тихона, Сергія, Олексія. Мабуть, з метою створити довірливу обстановку Румянцев запросив мене сісти не в крісло біля його робочого столу, а на м’який шкіряний диван, який стояв біля простінка між вікнами. Він сів поряд і так глибоко вдавив пружини, що мене схилило у його бік. Високий, гладкий Румянцев страждає задишкою, важко, зі свистом дихає, немов загнаний кінь. Інколи його б’є приступ кашлю. Тоді на лобі у нього виступає піт і він виймає з широкого рукава ряси носовичок, довго та ретельно витирається. “Що змушує цього хворобливого священика секретарювати і водночас бути настоятелем Преображенського собору? Чи жадоба діяльності, чи любов до грошей? – подумки питаю себе.
221
– Чи знаєте ви, отче Павле, колишнього богослова, а нині богоборця Дулумана? – запитав Румянцев і навіть затаїв дихання. Я не став відмовлятись і відповів:
– Як не знати? Це мій земляк... І колишній друг
по вірі...
– Кажуть, вас із ним бачили в Москві в дні фестивалю? Це правда?
– Так, ми зустрічались там... І гадаю, було б нечемно з мого боку зробити вигляд, ніби я не впізнав його... Ми хоча і з різних сіл, проте з однієї парафії. Разом в одній церкві молились... В одній семінарії навчались...
Я відчув себе як на допиті, і це почало дратувати мене.
– І ще чув, ніби ви листуєтесь з ним.
– А хіба це заборонено?
– Та ні, звичайно. Це ваша особиста справа. Тільки от що... Я хочу, щоб ви мене правильно зрозуміли... Високопреосвященний владика Єлевферій та вся його духовна корпорація покликані не тільки пасти стадо Христове, а й оберігати його пастирів од небезпечних кроків...
– А де ви бачите небезпеку? – спитав я.
– Дулуман – атеїст! – майже вигукнув Румянцев.
– А я – віруючий!
– Він і вас може штовхнути на шлях невір’я.
– А якщо я його поверну назад у лоно церкви?
– Дай бог! Дай бог! – примирливо сказав мій іменитий співрозмовник. – Хоча боюсь, що для святої церкви він уже безнадійно зіпсований член... Ну, власне, це тільки так, між іншим... – Румянцев прихлопнув своєю важкою рукою мою руку і встав з дивана. – Не для цього я викликав вас сюди. – Він пройшовся по червоних трояндах м’якого пухнастого килима, простеленого через увесь кабінет, обвів поглядом портрети сановних церковних ієрархів, знову важко занурився в своє велике крісло, манірно, як це роблять піаністи перед початком гри, скинув обидві руки на письмовий стіл і ще раз повторив:
222
– Не для цього... За розпорядженням владики митрополита вам належить виконати один послух. Ви готові до цього? – сапаючи і посміхаючись, спитав секретар.
– Готовий, – впевнено відповів я. – Який саме?
– Ви поїдете, так би мовити, у священне відрядження... Послужите на сільській парафії. – Завваживши моє здивування, він вів далі: – Адже ви знаєте, що багато парафіяльних храмів по селах не функціонують. Не вистачає священиків... Тому в єпархіальне управління щодня надходять листи з проханням прислати батюшку хоча б на кілька днів. – Тут отець Сергій вибухнув кашлем. Відкашлявшись та витершись носовою хусткою, він продовжував:–Поїдете на два тижні ось за цією адресою... – Румянцев відшукав на столі серед інших паперів записану на аркушику адресу, прочитав: “Осьминський район, село Зажупання” – і подав її мені. – До речі, – додав він, – там і маршрут вказаний.