Календарь

«    Июнь 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930 



  Популярное





» За иконостасом алтарей - 10

    За иконостасом алтарей - 10

    22-07-2010 09:41 - duluman - --- | Просмотров:

    Я РОЗРИВАЮ ПУТА “РАБСТВА БОЖОГО”

    З кожним новим днем руйнувалися мої колишні ідеали, танула віра, відмирали релігійні уявлення та звички. Мій світогляд За иконостасом алтарей - 10
    остаточно вступив у конфлікт з церковним ученням і з принципом Климента Александрійського – вір, щоб знати. Те, що все життя видавалося мені абсолютним, що зовсім недавно уявлялося необхідним, тепер поставало в іншому світлі, виглядало безглуздим, непотрібним, зайвим.

    * Рубікон – давня назва ріки, що відокремлювала Умбрію від Північної Італії. 49 року до н. е. Юлій Цезар, порушивши заборону римського сенату, з вигуком “жереб кинуто” перейшов річку зі своїми легіонами. Це стало початком громадянської війни, в результаті якої Цезар оволодів Римом. Перейти Рубікон – означає здійснити рішучий вчинок, зробити безповоротний крок.

    250

    Поступово я оновлювався, прірва між мною і церквою дедалі збільшувалась. Не можна було не погодитися з Дулуманом, що моє життя переходить у якусь нову якість, і я стою на порозі вирішального “стрибка”.

    Останнім поштовхом до нього послужила сповідь однієї старенької парафіянки, їй давно вже був час іти на пенсію, та вона продовжувала працювати.

    – Робота, батюшко, на світі тримає. Так, знаєте, любо відчувати себе потрібною людям. Та ще коли й онукам грошима допомагати можеш, – не без гордості казала вона на сповіді.

    Мене ці слова наче ножем у серце штриконули: стара людина вбачає сенс і радість життя в праці. А я?

    Мої сучасники будують електростанції, заводи, шахти, орють цілину, досліджують Арктику, рухають вперед науку, злітають у космос. А я... закликаю з амвона зрікатися земних благ, поститися, молитися, оплакувати “гріхи” світу, аби по смерті досягти блаженства в “горній обителі”... І таке “служіння” на парафії дає мені право і змогу жити за її рахунок. Як безглуздо, як принизливо. Я маю лякати простих довірливих людей гієною вогненною, мстивим богом та диявольськими підступами, вдаючись у молитвах і обрядових діях до елементів дикунських первісних культів. То хіба не мав рації Поль Гольбах, який сказав, що священики – це чаклуни, які примушують бога і диявола танцювати під їхню дуду?..

    Ні! Більше бути чаклуном не бажаю!

    В ті хвилини я сам відчув нездоланну потребу висповідатись, але не потайки, сам на сам з духівником, а перед усім народом, перед усіма своїми співвітчизниками.

     

    251

    Перервавши сповідь, я увійшов до вівтаря і попросив отця Володимира Молчанова, який служив того дня літургію, досповідати парафіян. За кілька хвилин зібрав свої речі, книги і залишив вівтар з твердим наміром ніколи більше до нього не повертатися. На запитання здивованого Молчанова, що сталося, я відповів одним тільки словом:

    – Здійснилось!

    По дорозі востаннє зайшов на церковне кладовище. День був холодний, стояв туман. Дерева, кущі, надгробки були вкриті сивим інеєм. Вітер видзвонював крижаними вітами, проймав до кісток. Мені здавалось, що він змітає церковний прах з ніг моїх. Я пройшовся доріжками некрополя, прощаючись зі знайомими могилами...

    До пізньої ночі вмовляв дружину не чинити мені перешкод” Переконував, що розрив з релігією зовсім не означає розриву з сім’єю, як запевняли її декотрі з моїх тодішніх товаришів. Та все марно...

    Саме в той період мого переродження, в ті дні зламу самих підвалин мого сімейного життя, що досі будувалося на церковних настановах, я кожною своєю клітиною відчув страшний тягар релігійних пут, які з колиски сковували мене по руках і ногах. Скільки треба зусиль, щоб розірвати ці пута! Але я мушу їх розірвати! Здавалося, не було в світі сили, здатної втримати мене в лоні церкви хоча б іще один день.

    Остаточно впевнившись, що підтримки від моїх ближніх мені поки що не домогтися, я надумав поставити їх перед фактом, пішовши з дому. Іншого виходу зі становища я тоді не бачив.

    252

     

    ЛІТАКОМ – У ГРІШНИЙ СВІТ

    Отож, вирішено: їду до Києва. У касі попереднього продажу беру квиток на літак, відправляю Дулуману телеграму про дату і час вильоту, пишу три офіційних листи про те, що зрікаюся сану і пориваю з релігією та церквою. Один лист – ленінградському митрополитові, другий – настоятелю Волкової церкви, третій – уповноваженому Ради у справах Руської православної церкви по Ленінградській області * з проханням зняти мене з реєстрації.

    Того пам’ятного дня, рано-вранці, коли дружина поїхала на курси крою та шиття, я нашвидкуруч зібрав найнеобхідніші речі, документи, склав до валізки, вдягся у світський одяг і зайшов до спальні. В ліжечках спали чотирирічна донька і дворічний син. Боляче стислося серце, з очей бризнули сльози. Здавалося, я втрачаю дітей, прощаюся з ними назавжди.

    – Куди це ви так рано? –запитала теща Клавдія Дмитрівна, яка саме поралася на кухні.

    – В єпархіальне управління... Викликали... – відповів я і більше нічого не міг сказати. – Клубок підступив до горла, перехопило подих. Не пам’ятаючи себе, прожогом вибіг надвір. Оце востаннє мені довелося сказати неправду, яка – ніщо порівняно з тією великою неправдою – релігією, з якою я поривав назавжди.

    За годину я був у Ленінградському аеропорту, звідки послав дружині коротеньку телеграму: “Люба, я поїхав. Будь розсудливою”. Там же в перукарні поголився і підстригся “під польку”.

    * До 1966 року Рада у справах Руської православної церкви існувала самостійно. В 1966 році була об’єднана з Радою у справах релігійних культів. Відтоді цей орган називається так: Рада у справах релігій при Раді Міністрів СРСР.

    253

    І от я вперше в своєму житті ступив усередину білокрилого сталевого птаха. Ще мить – і загули двигуни, літак бере розгін, одривається від землі й злітає увись. Сиджу в зручному м’якому кріслі, схвильований. Те, що відбувається зі мною, здається мені чарівною казкою...

    Лечу і дивуюся чудесам людської праці. Літак, метро, поїзд, радіо, телефон, телебачення, електрифікація – все це створено розумом і руками людей, все це – результат праці, а не молитов, поклонів та зітхань. Подумки порівнюю з ними біблійні чудеса – дерев’яний Ноїв ковчег; ворона, що годував пророка хлібом; глечик з маслом для сарептської вдови; п’ять буханців хліба для тисяч голодних; “брення”, що його зробив Ісус із слини та грязі для лікування сліпого; “чудесний улов” із 153 рибок... Ці оповідки, що мали, за задумом творців Біблії, засвідчувати велич господа-творця й вражати уяву віруючих, видаються мені смішними й жалюгідними...

    У тому чуді, що люди навчилися літати, думаю я, є частина здорової фантазії “смерда Микитки”, який мріяв про літання людини і поплатився за це своїм життям. А чому? Тому, що змайстрував дерев’яні крила і злетів на них з кремлівської дзвіниці Івана Великого.

    Летимо. Внизу купчаться білі хмари, крізь них прозирає земля, вкрита сніговим килимом; над нами ясніє не по-зимовому яскраве сонце. В салоні тепло й затишно, хоч за бортом літака мінус 50 градусів. Коли літак на якусь мить провалюється в повітряну “яму”, відчуваю солодкий щем у грудях, як колись у дитинстві, коли гойдався на високій гойдалці. Поступово моє хвилювання влягається, я заспокоююсь і навіть починаю дрімати. І ось уже мариться, ніби я несу на плечах тяжкий хрест; він пригинає мене до землі, мені тяжко, я задихаюсь...

    254

    І раптом відчуваю ніби хрест перетворюється на крила. Мені стає так легко... Я хочу злетіти: змахую крилами – і прокидаюся...

    Бортпровідниця оголошує по радіо, що літак прибуває до Києва. Я глянув в ілюмінатор. Під нами простяглеся славне древнє місто на сорока пагорбах, сивий богатир Дніпро виблискував на сонці крижаною кольчугою.

    Літак приземлився в Жулянах. Виходжу на трап – і вже здаля бачу знайомі обличчя: Євграф та його дружина Поліна привітно махають руками. Ще хвилина – і ми падаємо в обійми один одного.

    ...Моє минуле залишилося позаду. Я стояв на порозі незвіданого майбутнього, перед новим, відкритим навстіж, безмежним світом.

     

    ЗАКЛЮЧНЕ СЛОВО

    От і закінчилася моя сумна оповідь про шукання істини в стародавніх книгах “святого письма”, в фоліантах візантійського і руського богослов’я, у творіннях святих отців і вчителів церкви, в проповідях православних витій і, нарешті, у “святая святих” – за золотими іконостасами вівтарів. Скільки років – кращих років життя! – тривали ці шукання! Зрештою, від віри я прийшов до знання, від небесного бога – до людей земних, вирвався з тісної клітки вівтаря в широкий світ, з темряви – до світла, скинув духовні пута!

    Часто мене запитують: як реагувала церква на розрив з нею та зречення сану? Спочатку церква в особі патріарха і її синоду зберігала мовчання. А тим часом тих, хто поривав з релігією, церквою, ставало дедалі більше. Це були ієреї, протоієреї, ігумени, благочинні, прості віруючі, семінаристи, студенти і навіть викладачі академій і семінарій. І коли з релігією порвав професор Ленінградської духовної академії О. Осипов, керівництво Московської патріархії, стурбоване цим, вирішило вдатися до старого методу залякування – відлучення від церкви. Так, на початку 1960 року з’явився патріарший присуд: “Колишнього протоієрея і колишнього професора Ленінградської духовної академії О. Осипова, колишнього протоієрея М. Спаського, колишнього священика П. Дарманського та інших священнослужителів, які публічно зганьбили ім’я боже, вважати позбавленими сану і будь-якого церковного спілкування.

    256

    Євграфа Дулумана та інших колишніх православних мирян, які публічно зганьбили ім’я боже, відлучити від церкви”.

    Цей документ було прийнято на засіданні священного синоду під головуванням святійшого патріарха Олексія 30 грудня 1959 року й опубліковано в “Журнале Московской патриархии”, 1960, № 2, с. 27.

    Як кроти бояться світла, так церковники бояться правди, бо знають, що в своїх заявах колишні віруючі розкривають шкоду, якої завдає релігія, розвінчують непорядні вчинки її служителів і проповідників.

    Нема жодного сумніву, що це відлучення розраховане ,не на тих, хто сам порвав з церквою і став активним атеїстом, – для них воно не має ніякого значення, – а на віруючих, які сумніваються в вірі, які вагаються і стоять на порозі розриву з релігією. У такий спосіб церква намагається залякати віруючих і втримати їх у своєму лоні.

    Але марна справа! Відходить у минуле той час, коли люди були певні, що “без бога – ні до порога”. Тепер все частіше можна чути від них: “Без бога – ширша дорога”. І це усвідомили й усвідомлюють дедалі більше колишніх віруючих.

    Роки, проведені в семінарії, духовній академії, на парафії – змарновані роки. Єдиний їх підсумок полягає в тому, що я на власному досвіді, в теорії і на практиці, переконався: істини в релігії немає.

    Оглядаючись на минуле, з гіркотою думаю: як багато витратив сил і часу, скільки зазнав душевних страждань, приніс безглуздих жертв, щоб замість хибного, засвоєного в готовому вигляді, релігійного світогляду, виробити, вистраждати світогляд правильний, науково-матеріалістичний! Зрештою, я опинився в становищі нещасного скупаря, який усе життя складав червінці, аби потім виявити, що вони фальшиві!

    257

    Я щиро хочу, щоб мої помилки, про які я розповів на сторінках цієї книги, змусили замислитися віруючих, особливо ж тих, хто навчається в духовних закладах і готує себе до священицького служіння. Не марнуйте своїх кращих років у стінах духовних семінарій та академій – щастя не в служінні церкві! Не шукайте істини в Біблії, богослов’ї – її там немає! “Істину, – радив Ф. Енгельс, – слід шукати не в примарних потойбічних сферах, не поза часом і простором, не в якомусь “богові”, що начебто перебуває всередині світу або протиставиться йому, а значно ближче, у власних грудях людини. Власна сутність людини набагато величніша і вища, ніж уявна сутність усіх можливих “богів”, які являють собою тільки більш або менш невиразне і перекручене відображення самої людини” 1.

    Не тамуйте допитливості розуму – звертайтеся до науки! І чим раніше ви звільнитеся від небесних ілюзій, тим швидше здобудете справжнє щастя на землі, тим більше корисних справ зробите для суспільства, для свого народу.

    А вас, мої колишні однодумці, колеги по вівтарю, мені по-людськи шкода. З виглядом мудреців, учителів життя ви проповідуєте з церковних амвонів безтурботність небесних пташок і польових лілей, іменем божим відправляєте чаклунські ритуали для парафіян, за рахунок яких живете. Закликаючи віруючих наслідувати приклад євангельського бідняка Лазаря, самі, однак, уподібнюєтесь багатієві з тієї ж таки євангельської притчі. А це щонайменше нечесно.

    І рядовим віруючим усіх сповідань хочеться сказати: не вірте духовним пастирям – ні православним, ні католицьким, ні іудейським, ні протестантським, ні мусульманським, ні буддійським, ні баптистським! Усі вони закликають вас вірити в бога і диявола, самі не дуже-то вірячи в них; проповідують загробне вічне життя, не надто прагнучи до нього!

    1 Маркс K., Енгельс Ф. // Твори. Т. 1. С. 555.

    258

    Ваші пожертвування йдуть на сите життя духовенства, – а не на спокутування гріхів чи спасіння душ, як вірите ви.

    Віруючі матері й бабусі! Не вчіть дітей молитов, не навіюйте їм думок про надприродні сили, не калічте їх духовно! Хай вони зростають без забобонів і передсудів, громадянами, гідними вільного суспільства.

    А тим, хто вагається між релігією й атеїзмом, скажу: сміливо обирайте атеїзм. Пам’ятайте, що вільний від духовного гноблення народ, без ніякого ілюзорного надприродного сприяння, сам зробив для своєї країни за кілька десятиліть значно більше, ніж “вінценосні помазанці” з “допомогою божою” за багато віків!

    Особисто для мене розрив з релігією і церквою став початком нового, осмисленого, змістовного життя. Нова робота, нові друзі, новий уклад життя – я сам став зовсім іншим, оновленим духовно!

    Відтоді минуло багато років. Давним-давно і дружина моя переглянула колишні свої переконання й уявлення, нав’язані їй з дитинства релігійним сімейним вихованням. Авторитетними порадниками були нам обом, крім наукових книг, нові друзі. Про одного з них я не можу не сказати. Це – відомий пропагандист наукового атеїзму, колишній працівник обкому партії, кандидат філософських наук І. І. Бражник. У моїй подальшій долі він взяв найактивнішу участь, я і члени моєї родини складаємо йому щиру подяку.

    А з Є. К. Дулуманом, нині доктором філософських наук, професором Української сільськогосподарської академії, ще
    дружнішими стали. Більше того, міцно подружились і наші сім’ї. Отож, спільно переживаємо і радощі, і прикрощі, які траплялися й трапляються на наших життєвих шляхах. Я закінчив Київський державний університет. У 1959 році став членом товариства “Знання”, а 1974 року був прийнятий до Спілки журналістів СРСР.

    259

    Займався науково-атеїстичною пропагандою: читав лекції, брав активну участь у вечорах запитань і відповідей, виступав зі статтями на сторінках газет і журналів, консультував науково-популярні та художні (атеїстичні) фільми, видав кілька науково-популярних книжок – “Обряд у житті людини”, “Земні джерела святого письма”, “Нове вбрання–стара суть”, “Священна оковита”, “Чого навчають заповіді божі” та інші. Пробував себе і в художній літературі. Зокрема, написав сатиричну комедію “Христос і грішник”, гумористичну комедію “Потилицею наперед, або Піп Микита та попадя Улита”, одноактівку “Після зречення”, повість “Люди з чорними німбами” тощо.

    Плекаю надію написати ще одну автобіографічну повість “Життя та випробування колишнього ієрея у грішному світі”.

    Усвідомлення того, що я роблю корисну справу, приносить мені душевний спокій, сповнює здоровим сенсом моє життя, робить його вагомішим і радіснішим. Особливо нині – в епоху перебудови нашого суспільства, коли утверджуються демократія, соціальна справедливість, всенародна гласність.

    Можливо, комусь із читачів видасться, що я в своїй оповіді надто захоплювався подробицями, не в міру ділився переживаннями, емоціями. Це справді так. Без цього, мабуть, і не можна. За словами В. І. Леніна, “без “людських емоцій” ніколи не бувало, нема і бути не може людського шукання істини” 1.

    Свою автобіографічну книгу хочу закінчити словами поради кожній молодій людині: шукай себе замолоду, щоб не розминутися зі своїм покликанням, зі своєю, як кажуть, долею і не шкодувати потім. Бо коли людина в житті не є сама собою, то хіба вона живе?



    Другие новости по теме:

  • За иконостасами алтарей - 08
  • За иконостасами алтарей
  • За иконостасами алтарей - 09
  • Сповідь 1957 года.
  • За иконостасом алтарей - 06


    • Комментарии (0):

          Оставить комментарий:

        • Полужирный Наклонный текст Подчеркнутый текст Зачеркнутый текст | Выравнивание по левому краю По центру Выравнивание по правому краю | Вставка смайликов Выбор цвета | Скрытый текст Вставка цитаты Преобразовать выбранный текст из транслитерации в кириллицу Вставка спойлера
          • Ваше Имя:

          • Ваш E-Mail: