Календарь

«    Декабрь 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31 



  Популярное





» » За иконостасами алтарей - 09

    За иконостасами алтарей - 09

    21-07-2010 08:23 - duluman - Книги | Просмотров:

    ЧАСТИНА П’ЯТА

    ІЗ ВІВТАРЯ – У ГРІШНИЙ СВІТ

    ВИКЛИК ДО ЄПАРХІАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ

    За иконостасами алтарей - 09
    Одного разу, повернувшись із церкви додому, я застав телеграму: назавтра мене викликали до єпархіального управління. Але чому?

    І от я в кабінеті єпархіального секретаря протоієрея Сергія Румянцева. В красному кутку просторого, світлого кабінету тремтить синій вогник лампадки перед закованою у срібло іконою Миколая-чудотворця, на стінах – портрети високих ієрархів руського православ’я: Тихона, Сергія, Олексія. Мабуть, з метою створити довірливу обстановку Румянцев запросив мене сісти не в крісло біля його робочого столу, а на м’який шкіряний диван, який стояв біля простінка між вікнами. Він сів поряд і так глибоко вдавив пружини, що мене схилило у його бік. Високий, гладкий Румянцев страждає задишкою, важко, зі свистом дихає, немов загнаний кінь. Інколи його б’є приступ кашлю. Тоді на лобі у нього виступає піт і він виймає з широкого рукава ряси носовичок, довго та ретельно витирається. “Що змушує цього хворобливого священика секретарювати і водночас бути настоятелем Преображенського собору? Чи жадоба діяльності, чи любов до грошей? – подумки питаю себе.

    221

    – Чи знаєте ви, отче Павле, колишнього богослова, а нині богоборця Дулумана? – запитав Румянцев і навіть затаїв дихання. Я не став відмовлятись і відповів:

    – Як не знати? Це мій земляк... І колишній друг

    по вірі...

    – Кажуть, вас із ним бачили в Москві в дні фестивалю? Це правда?

    – Так, ми зустрічались там... І гадаю, було б нечемно з мого боку зробити вигляд, ніби я не впізнав його... Ми хоча і з різних сіл, проте з однієї парафії. Разом в одній церкві молились... В одній семінарії навчались...

    Я відчув себе як на допиті, і це почало дратувати мене.

    – І ще чув, ніби ви листуєтесь з ним.

    – А хіба це заборонено?

    – Та ні, звичайно. Це ваша особиста справа. Тільки от що... Я хочу, щоб ви мене правильно зрозуміли... Високопреосвященний владика Єлевферій та вся його духовна корпорація покликані не тільки пасти стадо Христове, а й оберігати його пастирів од небезпечних кроків...

    – А де ви бачите небезпеку? – спитав я.

    – Дулуман – атеїст! – майже вигукнув Румянцев.

    – А я – віруючий!

    – Він і вас може штовхнути на шлях невір’я.

    – А якщо я його поверну назад у лоно церкви?

    – Дай бог! Дай бог! – примирливо сказав мій іменитий співрозмовник. – Хоча боюсь, що для святої церкви він уже безнадійно зіпсований член... Ну, власне, це тільки так, між іншим... – Румянцев прихлопнув своєю важкою рукою мою руку і встав з дивана. – Не для цього я викликав вас сюди. – Він пройшовся по червоних трояндах м’якого пухнастого килима, простеленого через увесь кабінет, обвів поглядом портрети сановних церковних ієрархів, знову важко занурився в своє велике крісло, манірно, як це роблять піаністи перед початком гри, скинув обидві руки на письмовий стіл і ще раз повторив:

    222

     

    – Не для цього... За розпорядженням владики митрополита вам належить виконати один послух. Ви готові до цього? – сапаючи і посміхаючись, спитав секретар.

    – Готовий, – впевнено відповів я. – Який саме?

    – Ви поїдете, так би мовити, у священне відрядження... Послужите на сільській парафії. – Завваживши моє здивування, він вів далі: – Адже ви знаєте, що багато парафіяльних храмів по селах не функціонують. Не вистачає священиків... Тому в єпархіальне управління щодня надходять листи з проханням прислати батюшку хоча б на кілька днів. – Тут отець Сергій вибухнув кашлем. Відкашлявшись та витершись носовою хусткою, він продовжував:–Поїдете на два тижні ось за цією адресою... – Румянцев відшукав на столі серед інших паперів записану на аркушику адресу, прочитав: “Осьминський район, село Зажупання” – і подав її мені. – До речі, – додав він, – там і маршрут вказаний.

    З маршрутом я ознайомився, коли вже повертався додому: “З Балтійського вокзалу нарвським поїздом до станції Веймарн. Там пересісти на автобус до Старопілля (51 кілометр). Від Старопілля до Зажупання (20 кілометрів) – попутним місцевим транспортом”.

    223

     

    “СВЯЩЕННЕ” ВІДРЯДЖЕННЯ

    ...Стояла осінь, щодень ішли дощі. Поїздом, потім автобусом, самоскидом, бричкою й останні три кілометри – пішки добирався я до місця призначення. Лише через дві доби, змучений, весь у багнюці, прибув у Зажупання.

    До зажупанської парафії входить багато дрібних сіл, розкиданих на берегах Довгого озера, що простяглося срібним овалом на кілька кілометрів. Озеро, оточене лісистими пагорбами, дуже гарне. Берези, вільхи, сосни та ялини спускаються до самої води. Край озера, на високому горбі в сосновому бору, стоїть білостінна кам’яна церква святого архангела Михаїла, де мені належало здійснювати богослужіння і треби.

    Служив я щодня – вранці і ввечері. В будні на службу приходило з десяток бабусь та стільки ж дітлахів, а траплялося, що, крім мене, сторожихи Анастасії Єгорівни та старостихи Іустинії Іванівни, нікого не було. Чисто як у тому жарті: “Сам служу, сам співаю, сам кадило роздуваю”.

    Я почувався наче на засланні. Жив сам у величезному церковному будинку з великим критим подвір’ям, просторим підвалом. Вночі бувало моторошно. Ще незатишнішим видалося мені це помешкання після того, як я почув страшну оповідку про недавнього господаря будинку – настоятеля місцевої церкви священика Олексія Маслова. Перебиваючи та доповнюючи одна одну, розповідали мені про цю трагічну подію старостиха та сторожиха Зажупанської церкви.

    Давно вже ходили по парафії чутки, що у отця Олексія є “велика сума”. Два місцевих молодики задумали оволодіти нею. У одного з них невдовзі мало бути весілля. І от вони вирішили використати цей привід, щоб здійснити задумане.

    224

    Якось зимовим вечором, прихопивши з собою сокиру, один як жених, а другий як сват, прийшли вони до настоятеля й упросили його піти з ними і здійснити вінчання вдома (мовляв, наречена – вагітна і вінчатися в церкві соромиться). Отець Олексій погодився. Взявши з собою все необхідне, вони пішли. І от, як тільки дійшли до озера, “сват”, котрий ішов ззаду, витягнув із-за паска сокиру і одним ударом в голову вбив свого пароха. Тіло вбитого вони тут-таки вкинули в ополонку. Вернувшись назад у дім Маслова, “сват” і “жених” тією ж сокирою убили хатню робітницю, яка впустила їх у сіни, а затим у спальні вбили і матушку.

    Наступного дня, як тільки стало відомо про злочин, в Зажупання приїхала міліція. Цікаво, що працівникам міліції активно допомагав сам “жених” (“сват” передбачливо зник). Собака-шукач виявив місце вбивства, а потім кілька разів кинувся на “жениха”-вбивцю. Його заарештували. На слідстві він в усьому зізнався. З’ясувалося, що вбивцям дісталося готівкою 2 тисячі та ощадкнижка на 34 тисячі карбованців.

    Поховали убитих біля північної стіни Михайлівської церкви. Кілька разів приходив я до їхньої могили і всякий раз думав: де ж був ангел-хранитель панотця Олексія? Чому він не відвів руку грішника з сокирою і не вберіг служителя божого? А архангел Михаїл, в храмі якого постійно служив Маслов, читаючи і співаючи йому акафіст? Адже Всевишній вустами псалмопівця обіцяє своєму послідовникові: “Ангелам своїм заповідаю про тебе – оберігати тебе в усіх путях твоїх!”

    Будинок колишнього духовного пастиря помітно виділявся поміж осель інших зажупанців і розмірами, і добротністю.

    – На те вони й священики, аби краще за нас, мирян, жити, – відказала якось на моє запитання Іустинія Іванівна.

    225

    “О свята простота!” – подумав я, і мені стало прикро за неї, шкода довірливих простих людей. Вони вірять, ніби духовенство стоїть вище за інших людей, бо має якісь особливі заслуги перед богом, – навіть не підозрюючи, що в більшості своїй священнослужителі лише вдають із себе віруючих. Ризи, ряси, мантії, хрести, пишномовство – то тільки ширма, за якою духовенство ховає своє справжнє обличчя. Адже душ-пастирям невигідно виявляти своє невір’я, як невигідно було князям, царям, капіталістам, kotpj вважали, що “релігію треба зберегти для народу”. Й охороняли її, бо вбачали в ній передусім духовні шори.

    Служителі церкви моляться про людське око, бо з цього живуть.

    Невже і мені довіку судилася така доля?

     

    НАПЕРЕДОДНІ “СТРИБКА”

    Повернувшись до Ленінграда, я почав готуватися до офіційного відречення від духовного сану. За словами Дулумана, майбутнього філософа, я стояв напередодні якісного “стрибка” в своєму житті. Та головною перешкодою на моєму шляху до нової мети залишалася незгода моїх близьких. На допомогу собі дружина письмово прикликала мою матір та інших родичів. Усі вони одностайно погрожували мені божою карою на тім і сім світі, залякували, що коли кину священство, з мене всі сміятимуться, не довірятимуть, повсякчас згадуватимуть минуле, не візьмуть ніде на роботу... Одне слово, з цього моменту сімейний спокій було втрачено.

    Звичайно, я і раніше усвідомлював, що перехід на позиції нового, матеріалістичного світогляду, ломка усталеного способу життя не можуть статися безболісно. Водночас не припускав, щоб розрив із церквою послужив причиною розпаду сім’ї.

    226

    Щиро бажав, аби домашні зрозуміли мене й підтримали. Та, на жаль, з усього було видно, що найближчим часом на взаємопорозуміння нема чого розраховувати.

    А, проте, я раз по раз заводив мову про свій намір піти в “мир”, влаштуватися на роботу й жити, як усі живуть, та щоразу зустрічав тільки сльози, докори та молитовні звернення до всіх небесних сил.

    – Ти гадаєш, десь на підприємстві чи в установі лад і спокій? – наступала на мене дружина зі сльозами на очах. Відтоді як вона дізналась про мої атеїстичні настрої, дедалі частіше застосовувала проти мене цей жіночий сильнодіючий засіб.

    – Там теж і несправедливість, і кар’єризм, і окозамилювання, і брутальність, – підключався тесть, Микола Володимирович.

    – Не кажучи вже про пияцтво, крадіжництво, лихослів’я – перелічувала теща, Клавдія Дмитрівна, пороки світського суспільства, так ніби читала 50-й псалом Давида.

    Сухенька, жвава, ще змолоду біла, як лунь, теща була нашою першою помічницею у домашніх справах” Багато уваги приділяла вона і нашим маленьким дітям. Письменна (до першої світової війни закінчила чотири класи), вона зрідка читала Біблію, подаровану мною після одруження з її донькою, полюбляла цитувати з неї вислови в тій формі, в якій вони їй запам’ятались, приказуючи: “Спаситель сказав”, “у святому письмі говориться” і т. ін. Під час сімейних дискусій, що траплялися дедалі частіше, теща нерідко входила в раж і, використовуючи біблійні оповіді, повчала мене... Досить доказовим їй здавався випадок з апостолом Фомою, який, мовляв, теж впав у невір’я, проте “апостольського чину” не відрікся.

    – Хай поза церквою теж є пороки! Але там хоча б не прикривають їх запоною святості, хрестом, євангелієм і благодаттю! – відказував я. – Там звичайні люди!

    227

    І у них можливі й негідні вчинки, й помилки, й вади. Але їх засуджують, з ними борються, винні несуть відповідальність перед суспільством, законом. А тут? Святая святих – і крадуть! Цитують свангеліе – й обманюють! Носять хрест на шиї – і лихословлять, і пиячать, і розпусничають, і знай загрібають гроші!

    Одного з таких днів, після палкої суперечки, ми одержали телеграму з Донбасу від моєї молодшої сестри про трагічну загибель її чоловіка, Івана Каракича, теж священика. На руках у сестри залишилося двоє маленьких дітей. А було їй тоді лише 23 роки. Чи міг я до такого горя сестри й старенької матері додати їм ще мук своїм розривом з церквою? Хоч-не-хоч, а поки що мусив відмовитися від вирішального кроку й чекати сприятливіших обставин.

    Однак ще не встигли ми оплакати удівство сестри, сирітство її дітей – аж нова несподіванка: я дістаю указ митрополита про переведення мене в церкву Іова Багатостраждального, що на Волковому кладовищі Ленінграда.

     

    ОПЕРАЦІЯ “РАЙФІНВІД”

    Жив я тоді з сім’єю в Стрельні – селищі міського типу, в 19 кілометрах од Ленінграда, на південному побережжі Фінської затоки. В Стрельні, культурно освоєній ще за Петра І, зберігся двірцево-парковий ансамбль, щоправда, під час війни дуже пошкоджений. Старовинне, культурне й красиве селище Стрельна, повний матеріальний достаток, а задоволення життям не було.

    228

    Указ митрополита про нове призначення застав мене у ліжку: в котрий раз звалила мене ангіна. Вона душила і палила гарячкою так, що довелось викликати “швидку допомогу”. І дивно, що ні до цілителя великомученика Пантелеймона, ні до богородиці, ні до Христа з молитвами про видужання я вже не звертався. Не потаю, що це було і незвично і страшнувато. Більше того, подумував про смерть. “Якби ось зараз і померти! – мріяв я. – Відразу настав би кінець моїм душевним мукам, моїм моральним стражданням. І всі суперечності життя і світогляду розв’язались би самі собою”. Приходили на пам’ять слова Екклезіаста: “І ублажив я мертвих, які давно вмерли, більше живих, котрі живуть досі”. Але коли думав про своїх малих дітей, яких належало виховати, про страдницю-матір, старість якої потрібно буде зігріти, з’являлася думка: “Треба жити!” Згодом криза минула, я почав одужувати.

    Якось зайшли тесть з тещею, принесли соку, винограду, тістечок дітям і мені як хворому.

    – А із церкви приїздив хто відвідати? – питає тесть.

    – Ні.

    – Як же так?

    – У них не прийнято, – пояснює моя дружина. – От якби на іменини чи на святковий обід – тоді так. А відвідати хворого?

    – Забули веління спасителя, – вступає в розмову теща: “Болящого і недугующого відвідай”...

    – Мабуть, бояться інфекції...

    – Значить, не вірять слову божію, яке гласить: “Аще навіть що смертельне іспіють, не зашкодить їм”...

    Раптом почувся дзвінок. Всі перезирнулись. Я подумав, що це саме хто-небудь з моїх духовних колег прийшов відвідати мене. Відчинили. У кімнату ввійшов незнайомий, інтелігентного вигляду молодик.

    229

    В руках у нього було щось на зразок бухгалтерської книги. Привітавшись, він сказав:

    – Яз райфінвіду... Районного фінансового відділу – уточнив хлопець. У питанні прибуткового податку отця Павла Дарманського.

    – Що від мене вимагається? – спитав я.

    – З’явитися завтра в райфінвід.

    – Ви ж бачите – чоловік хворий, – з відтінком невдоволення зауважила дружина. – Одужає – тоді...

    – Справа невідкладна... – мовив незнайомець. – У крайньому разі – післязавтра, – поступився зрештою він, дав мені олівця і розкрив “бухгалтерську книгу” – журнал, голосно сказав: – поставте підпис, будь ласка, ось тут, що післязавтра ви з’явитесь у райфінвід. Хлопець показав пальцем на записочку, вкладену в журнал. Знайомим почерком в ній було написано: “Хотів би зустрітися. Готель “Северная”, номер 113. Дулуман”. Я прочитав, зробив вигляд, ніби розписався, і юнак пішов. Записки я не взяв, аби її потім не виявили, оскільки відтоді, як домашні дізналися про мій намір піти з церкви, вони стали дуже обережними: уважно слідкували за поштою, за людьми, що зі мною спілкувались, і т. ін.

    – Не дадуть людині і вихворіти як слід, – невдоволено сказала теща і слідом за дружиною пішла на кухню.

    – Стій, стій! Який же прибутковий податок, коли церква відокремлена від держави? – обурився тесть. Хоч він і віруючий, але мало розбирається в церковних питаннях. Малописьменний, багато років пропрацювавши на одному з ленінградських заводів у ливарному цеху робітником низької кваліфікації, тесть вийшов на пенсію, і відвідання храмів та паламарство в Троїцькому соборі Олександро-Невської лаври було єдиним його заняттям. За своєю вдачею він – людина добра, до мене ставиться з пошаною.

    230

    Дізнавшись про мій намір зректися сану, тесть, звичайно, дуже засмутився, переживає, вмовляє не робити, за його словами, цієї дурниці. Невисокого зросту, щуплий, він останнім часом, здається, ще меншим став. Лише його довгий з горбиком ніс загострився, ніби збільшився і звисає над прямими сивими вусами. Сидить тесть біля мого ліжка і явно не розуміє: як же так? Церква відокремлена від держави, і раптом з її служителів – податок...

    – Адже всі – і робітники і службовці платять прибутковий податок, – кажу я. – То чому не мають платити священнослужителі?

    – До речі. Як райфінвід узнає суму твого прибутку?

    Я докладно розповідаю йому про всі прибутково-фінансові “премудрості”, які і сам осягнув лише на богослужбовій практиці. Тесть, дивуючись, прицмокнув язиком, похитав головою і, почувши плач, поспи шив до дитячої кімнати.

    Отже, через день, потепліше одягшись та поретель* ніше закутавши шию, я (під виглядом поїздки в рай* фінвід) вирушив у готель “Северная”. На жаль, Дулумана на місці я не застав. Прождавши більше години, я поїхав додому, залишивши Дулуману записочку такого змісту: “Приїжджай до мене ввечері. Валентини вдома не буде: у неї сьогодні вечірні заняття на курсах крою і шиття. Умовний знак –світло в кімнаті: оранжеве світло абажура – значить, Валентина ще вдома; зелене світло настільної лампи – значить, її нема”.

    Як тільки дружина поїхала на свої заняття, я зразу ж увімкнув настільну зелену лампу.

    Зустріч зрештою відбулася. Дулуман розповів мені, що приїхав у відрядження до Ленінградського музею історії релігії та атеїзму, їздив у Смоленську церкву, та даремно, їхати до мене додому остерігся, аби не вносити в сім’ю зайвого сум’яття.

    231

    Ото й довелося придумати операцію “Райфінвід”. Зі своїм планом він звернувся до молодих екскурсоводів, і один юнак погодився поїхати до мене в Стрельну.

    У розмові зі мною Євграф запевнив, що коли домашні мене не підтримають і мені геть урветься терпець, то я можу розраховувати на нього – аж до переїзду в Київ.

    Зустріч з Дулуманом була для мене не тільки моральною підтримкою, вона зміцнила в мені впевненість у моїх надзвичайних намірах.

     

    НА НОВІЙ ПАРАФІЇ

    Мої ближні використали нове призначення як привід для подальших спроб переконати мене, нібито нездорова атмосфера панує лише в Смоленській церкві, а у Волковій все буде зовсім по-іншому. Вони все ще плекали надії на те, що я передумаю, залишуся в лоні церкви, як, мовляв, залишився Фома серед апостолів.

    І от я на Волковому кладовищі.

    День сірий, холодний, вітряний. Свинцеві хмари кЛубочаться важкими оберемками над дахами будинків, банями церкви Іова Багатостраждального. Дізнаюся, що кладовище називається по імені розташованого поблизу села. А село, в свою чергу, одержало назву від річки Волковки, яка й сьогодні тече, омиваючи весь східний бік кладовища.

    Стрункий, легкий п’ятибанний храм праведного Іова з дзвіницею оточений надмогильними хрестами, пам’ятниками, плитами. Його інтер’єр – ікони, настінний живопис, іконостас – справляє приємне враження. Вівтарне відділення значно підноситься над рештою церковного приміщення.

    232

    Півчі співають не на солеї *, як у Смоленській церкві, а на хорах, куди ведуть покручені сходи. Є тут і так звана зимова церква: в підвалі з низькою склепінчастою стелею.

    Протягом тижня-другого я здійснив усі види треб і служб, виголосив проповідь, взяв участь у підрахунку та дільбі грошей, у загальній трапезі з узливаннями, почув ряд “скоромних” анекдотів, став свідком насміхань над віруючими, бачив, як пастирі приймали “теплоту” у вівтарі, як отці сварилися через треби, що здійснюються вдома (гроші за такі треби повністю надходять у кишені їх виконавців). Ближче познайомився з настоятелем отцем Олексієм Верзіним, який незабаром пустить 127 тисяч карбованців церковних грошей на придбання дачі, а коли його переведуть на посаду настоятеля Троїцького собору Олександро-Невської лаври, то він і там хапоне чималий куш.

    Одне слово, хоч круть-верть, хоч верть-круть, а виходило, що й тут усе так само, як і на попередній парафії, з тією тільки різницею, що обіди з випивкою відбувалися не в самому храмі, а в сторожці на церковному дворику. Решта – холодне ремісництво, гонитва за грошима, зневажливе ставлення до рядових віруючих – все, як і в інших парафіях, де мені доводилося бути.

    Єдиною відрадою і місцем роздумів був для мене священний куток на Волковому кладовищі, де я часто проводив вільні від служби години. Це – некрополь “Літераторські містки”. Читачеві, мабуть, буде цікаво дізнатися, чому він так називається. Ось чому.

    Волкове кладовище, засноване у другій половині XVIII століття, було відведене для найбідніших петербуржців. Низьке, невпорядковане кладовище часто затоплялося водами Волковки, а під час осінніх дощів та весняних повеней воно ставало непрохідним.

    * Солея – передвівтарне підвищення, звичайно огороджене дерев’яною або металевою решіткою. Напівкругла частина солеї, що виступає, називається амвоном, звідки проголошуються проповіді.

    233

    Тому доріжки там вимостили дошками. В буденній мові їх називали “містками”. А в місці “дешевого розряду кладовища”, де поховані В. Г. Бєлінський, М. О. Добролюбов, Д. І. Писарєв і де збиралася революційне настроєна молодь, вимощені дошками доріжки стали називатися “Літераторськими містками”.

    По іронії долі колись віддалене й бідне Волкове кладовище згодом стало близьким і шанованим у місті кладовищем-некрополем. Тут поховані відомі письменники, поети, художники, вчені: І. С. Тургенєв, І. О. Купрін, О. О. Блок, М. М. Міклухо-Маклай, Д. І. Менделєєв, І. П. Павлов та інші.

    У 1947 році некрополь “Літераторські містки” був відокремлений від решти Волкового кладовища чавунною огорожею на кам’яному цоколі, а 1956 року у приміщенні колишньої Воскресенської церкви відкрився меморіальний зал. Його експозиція присвячена історії та громадському значенню “Літераторських містків”. У результаті реконструкції окремих ділянок та озеленення територія “Літераторських містків” набула вигляду парку.

    Мені подобалось у вільний від богослужіння час гуляти по некрополю. Завдяки цьому добре знав, де чия могила знаходиться. Знав і про те, що на “Літераторських містках” бував В. І. Ленін, оскільки тут поховані його мати Марія Олександрівна, сестри Ольга та Анна, а також чоловік Анни – М. Т. Єлізаров.

    Особливо близькою була мені могила Добролюбова. Син священика, що навчався у духовній семінарії, Добролюбов порвав з релігією, церквою і став на шлях революційної демократії. Незважаючи на повний розрив з батьком, на нестатки, хворобу, юний мислитель не звертався ні до нього за матеріальною допомогою, ні до бога за зціленням, ні до церкви за утішанням.

    234

    Саме тут, на “Літераторських містках”, я багато передумав про призначення людини, про сенс людського життя, про своє власне становище.

     

    ЖИТТЯ ЗЕМНЕ ПЕРЕВАЖАЄ...

    Служачи священиком, я був добре забезпечений матеріально. Здавалося б, чого ще треба? Однак людське життя надто коротке, щоб розмінювати його на гроші. І що глибше й повніше я осягав реальний, земний сенс життя, то обтяжливішим видавалось мені моє становище священика. Згідно з церковним ученням, сенс земного життя віруючого полягає в підготовці до посмертного вічного життя в потойбічному світі, де відплатиться за все – за добрі й лихі діла, віру й сумніви, чисті й брудні помисли, після чого віруючий успадкує або вічне райське блаженство, або вічні пекельні муки. Отже, для істинно віруючого земне життя, за словами “святого письма”, – “суєта суєт і всіляка суєта”. Інакше кажучи, це тільки сходинка на шляху до життя вічного, а дбання про те, щоб успішно здолати цю сходинку, мусить бути першорядним серед усіх турбот правовірного християнина. Саме таке вчення я як священик мав проповідувати віруючим і саме заради досягнення ними вічного життя правив усі богослужіння – літургію, утреню, вечірню, молебні, панахиди, таїнства й обряди – хрещення, вінчання, сповідь, причащання, відспівування...

    Але чи міг я, сам втративши віру в загробне життя, проповідувати його? Тож чим чіткіше усвідомлював я суперечності між переконаннями і діяльністю, тим хворобливіше відчував відірваність від суспільства, від сучасного життя...

    235

    Народ моєї країни трудиться, будує нове життя. А я? Невже сенс мого життя полягає тільки в тому, щоб за “Служебником” чи “Требником” здійснювати те чи інше богослужіння, той чи інший обряд? Я вже осуджував учення церкви про те, нібито відхід від земного, суспільного життя має в “очах божих” більшу ціну, ніж “мирська” діяльність, і що чернецтво – найвищий взірець доброчинності.

    Щодня радіо і газети повідомляли про нові досягнення науки і техніки, героїчні подвиги народу, про економічний та культурний розвиток країни, називалися нові імена героїв праці, гідних наслідування. Я ж, за обов’язком своєї служби, мусив закликати парафіян наслідувати єгипетських пустельників, візантійських відлюдників, російських подвижників-ченців, які все життя блукали пустелями, животіли в печерах, роками простоювали на стовпах, ніколи не милися, не голилися, а молились і пестилися в ім’я вічного блаженства на небесах. Нема чого й говорити, що з численних “угодників божих” – постників, стовпників, відлюдників, мовчальників, сповідальників, пустельників, затворників, ясновидців, прозорливців, бісоборців, чудотворців – ніхто не уславився жодною корисною справою, не залишив по собі нічого, що могло б зробити щасливішою людину тут, на землі. Навпаки, вони твердо трималися того, що сам творець і промислитель засудив людей до тяжкої праці, добування собі хліба “в поті лиця свого”...

     

    ПРОПОВІДЬ НА ЗАХИСТ МАРФИ

    Так в очах моїх (а не в “очах божих”!) набувала ваги саме людина праці, а не та, що “перебуває в законі господньому день і ніч” та обирає релігійну віру, “святе письмо” “єдиним на потребу”. Я жадав поділитися своїми думками з парафіянами.

    236

    І якось мене осінило: треба виголосити на цю тему проповідь, використавши євангельську оповідь про сестер Марію та Марфу. Цей уривок часто читають у церквах, нахваляючи Марію, котра, забувши про житейські турботи, слухала повчання Ісуса.

    Незабаром така нагода трапилася. Одного дня я мав читати в храмі саме цей уривок з євангелія. Оскільки оповідь невелика за обсягом, наведу її повністю.

    ^ “Прийшов Ісус до одного селища; тут жінка, на ім’я Марфа, прийняла його в дім свій. У неї була сестра, на ім’я Марія, котра сіла біля ніг Ісуса і слухала слово його. А Марфа дбала про велике пригощання і, підійшовши, сказала: “Господи! Чи тобі нужди нема, що сестра моя саму мене залишила служити?” Ісус же сказав їй у відповідь: “Марфо! Марфо! Ти дбаєш і піклуєшся про багато речей, а одне тільки треба (по-церковнослов’янському – “єдино же єсть на потребу”. – Авт.). Марія ж обрала благу частину, яка не відніметься в неї”.

    Відштовхнувшись від цього євангельського оповідання, всупереч давній проповідницькій традиції вихваляти Марію, я в своїй проповіді віддав хвалу Марфі, а в її особі – всім жінкам-трудівницям, матерям-годувальницям, дружинам-клопотухам. А по Марії навіть злегка, як то кажуть, “проїхався”, підкресливши, що тільки завдяки клопотам, старанню, трудам Марфи Марія мала таку змогу – “сісти біля ніг Ісуса” й слухати його слово. Згадав і притчу про повну чашу. Суть її зводилася ось до чого. Ченцю, який сварив селян за байдужість до храму, молитов, якийсь мудрий чоловік запропонував з повною чашею в руках обійти їхнє село, та так, аби не пролити й краплини. І пояснив: чаша – то наше життя, її вміст – то наші турботи; з порожньою чашею в руках обійти село – неважка праця; а з повною чашею зробити це неможливо.

    237

     

    – Марфа спасає душу з повною чашею в руках, – говорив я з амвона. – їй, безперечно, важче; Марія – з порожньою чашею, їй значно легше! І коли Марія гідна похвали за віру, старанність до слова божого, то не менш гідна похвали Марфа за добрі справи, любов до людей і гостинність.

    Незважаючи на те, що царські врата були зачинені й запнуті завісою, до мене з-за іконостаса долинали притишені вигуки, шепотіння. Коли після закінчення проповіді я увійшов до вівтаря, мої колеги, що зібралися біля престолу, накинулися на мене, ніби хорти на жертву.

    – Такими проповідями, шановний, ви розженете все стадо Христове!

    – Нечувано! Виставив Марфу за взірець!

    – І без того мало люду відвідує храм, а тепер богомольці й зовсім можуть забути до нас дорогу!

    На всі звинувачення я відказував, що, крім проповідницької традиції, кожен священнослужитель має право на свою власну думку, свої етичні смаки...

    – Свою думку тримайте при собі, – в один голос відповіли мені на це. – 3 амвона слід говорити лише те, що належить, те, що корисно...

    – Корисно... для нас? – запитав я.

    Мені ця проповідь принесла повне моральне задоволення. Ввечері того ж дня записав у щоденнику: “Що сталося б з усіма нами, коли б усі “сіли біля ніг Христа”, вбралися в ризи і мантії; якби всі тільки те й робили, що звертали погляди на небеса? Чи справедливо, що тих, хто створював і створює матеріальні й духовні цінності для суспільства, але не цікавиться релігією, церква називає “грішниками” й “нечестивцями” та передрікає їм пекло і муки, а тих, хто ніколи не брав і не бере участі в праці на спільне благо і живе тільки для себе, заради так званого спасіння душі, церква величає “праведниками”, “угодниками” й обіцяє їм блаженство?

    238

     

    Ні! Мої симпатії на боці Марфи. Вона вирощує хліб, дає лад господарству, народжує й виховує дітей, оберігає домашнє вогнище, радіє радощами і сумує печалями народу. А Марія – черниця, Христова наречена, безплідна й самотня.

    Мені чужа Марія! Я з Марфою”.

     

    ЩЕ КІЛЬКА СТОРІНОК ЗІ ЩОДЕННИКА

    1957 рік.

    “9 листопада. Вчора зіткнувся з дивовижним випадком, єдиним у моїй практиці: помираючий відмомився причаститися перед смертю. Дві його дочки покликали мене здійснити над ним церковний обряд. Однак старий, побачивши перед собою священика, заперечливо похитав головою, потім рукою: мовляв, не треба. А коли дочки почали наполягати, він зібрався з силами і прошепотів: “Не бажаю! Ні!..” І більше нічого не зміг вимовити. Я пішов вражений, сповнений поваги до цієї старої людини. Яка сила волі! Які тверді переконання!

    Сьогодні прибігла до храму одна з його дочок, уся в сльозах: батько помер. Просила відспівати його вдома. Я відмовився. Пішов відспівувати Молчанов. Тепер старому вже однаково (як однаково і Молчанову, який відправляв над ним цей обряд)”.

    “13 листопада. Закінчив читати 10-томне зібрання творів Пушкіна. Згадалося, як років зо п’ять тому в духовній академії професор Зборовський читав нам лекцію про релігійність великого поета.

    239

    Тепер я цілком переконався в протилежному: “Пушкін не тільки не був віруючим – він був атеїстом, справжнім богоборцем. Досить згадати його хрестоматійну “Казку про попа і наймита його Балду”, знамениту “Гавриїліаду”, яка висміює основоположні догмати християнського віровчення, епіграму “На Фотія”, насмішкувату пародію “Десята заповідь”, іронічне визначення Христа як “сина пташки і Марії”. В одному з листів Пушкін повідомляє, що “бере уроки чистого афеїзму”, в другому зізнається, що, читаючи Біблію і Шекспіра, віддає перевагу останньому...

    Звичайно, поет, будучи сином свого часу, живучи в суспільстві, в якому релігія була панівною формою суспільної свідомості, не міг повністю ігнорувати погляди оточення, мав віддавати данину традиції. Але цілком очевидно, що церковна атрибутика, термінологія, релігійні сюжети мали для нього виключно художню, естетичну цінність і використовувались лише як стилістичний засіб, а не як вираження його релігійності. Світ пушкікської поезії – це світ без бога.

    Ось скільки років знадобилося мені, щоб остаточно утвердитися в переконанні: шановний професор Зборовський помилявся, називаючи Пушкіна релігійною людиною.

    Як видно, тепер мені все треба буде починати спочатку: переучуватися, перевиховуватися, одне слово, переробляти себе наново”.

    “16 листопада. Перетрусив Декалог * Мойсея. Глянув на заповіді в науковому світлі – нічого божественного. А п’ята і десята – аж надто земні приписи. П’ята заповідь за шанування своїх батьків обіцяє “багаторічне життя на землі”. Але ж багатоліття, згідно зі “святим письмом”, не є благо. Адже сказано:

    * Так називаються 10 біблійних заповідей, тобто морально-релігійних приписів Старого завіту, нібито власноручно викарбуваних богом на кам’яних дошках (скрижалях) і вручених іудейському пророку Мойсею на горі Сінай.

    240

    “Ніхто, якщо й один день життя його на землі, не чистий від скверни” (Іова, 14, 4–5). Отже, чим людина довше живе, тим більше грішить (“оскверняється”). Навіть не всяке померле немовля потрапляє до сонму ангелят. Ось чому апостол Павло вигукує: “Для мене життя – Христос, і смерть – надбання” (Філіпійцям, 1, 21); тому він і жадає “розрішитися (тобто вмерти) і бути з Христом” (там же, стих 23). А коли до всього цього додати твердження догматичного богослов’я про те, що сам бог наперед і назавжди визначає вік людини ще до її народження, то алогізм “многоліття”, що його обіцяє п’ята заповідь, стане ще очевиднішим”.

    “17 листопада. Зміст десятої заповіді відображає рабовласницьку епоху: не бажай жони, маєтку, раба, вола, осла... До речі, ось воно – справжнє ставлення релігії до жінки: вона зарахована в число чоловікової маєтності – поряд з волом і ослом!

    Ця заповідь явно застаріла. Адже в індивідуальному користуванні моїх парафіян немає ні раба, ні вола, ні осла... її слід було б змінити, внісши в перелік маєтностей сучасного християнина ощадну книжку, електроприлади, мотоцикл, автомобіль, моторний човен тощо.

    Перегортаю сторінки історії й бачу, якими безсильними виявилися заповіді божі. Протягом віків вони неспроможні були стримати численні моральні вади навіть серед пап і патріархів, “вінценосних” царів і королів, духовенства і чернецтва!”

    “22 листопада. Тепер для мене нема ані найменшого сумніву в тому, що весь сенс релігійних таїнств, обрядових дійств, культової атрибутики зводиться до символіки та словесних формул, що їх супроводять (так званих здійснювальних слів). Скажімо, як відбувається прощення гріхів у таїнстві покаяння? Через покладення єштрахїлі на схилену перед євангеліем голову того, хто кається, проказування священиком словесної формули та хресне благословення.

    241

    При хрещенні триразове занурення у воду символізує змиття первородного гріха і духовне відродження в ім’я трійці. В євхаристії розрізання маленьким списиком проскури символізує безкровне “заколення” агнця-Христа й означає принесення його в спокутну жертву богу-отцю. В причащанні хліб сприймається як “істинне тіло” Христа, а вино – як його “істинна кров”; їх споживання має означати єднання з Христом-богом. У таїнстві священства покладення єпископом руки на голову висвячуваного символізує сходження на нього благодаті. І так далі, і таке інше.

    Християнські богослови в усьому вишукують символіку, а в усіх стародавніх переказах вбачають прообрази новозавітної історії. Особливо в подіях Старого завіту. Так, неопалима купина, що її нібито бачив Мойсей на Хориві, за богословським тлумаченням, була прообразом богоматері, яка народила сина божого, залишаючись при цьому дівою; перехід через Чермне (Червоне) море євреїв, що втекли з Єгипту, прообразував хрест; пророк Іона, якого проковтнув кит, а потім виплюнув на берег живим, нібито був прообразом Христа, який воскрес із мертвих, тощо.

    А поза церковною символікою, позбавлені богословських оздоб, усі обрядові дійства, вся атрибутика, всі біблійні тексти одразу втрачають свій таємничий сакральний зміст. Урочисті таїнства стають звичайним театралізованим видовищем, пишні облачення й священні предмети – звичайною декорацією... Те, що здійснюю я або інший служитель в храмі, зробить у театрі будь-який артист, та ще, може, вправніше. І в тому, що чинить священнослужитель, нема нічого надприродного, ніякої “божественної благодаті”, так само як нема нічого подібного в діях артиста на сцені”.

    242

    “25 листопада. Вчора знову посварився з домашніми. Мене звинувачують у тому, що я піддався впливові “грішного” світу, вмовлянням свого “колишнього” друга. Коли так, – чому ж ці “грішні” впливи подолали вплив божественного провидіння, благодать і мудрість божу? Адже священнослужителів, за Біблією, Христос обирає собі сам. “Не ви мене обрали, – говорить він, – а я вас обрав” (Іоанна, 15, 16). Чому ж Всевишній з його всемогутньою благодаттю не підтримував у мені, ним самим обраному, вогник віри, чому дав йому згаснути?

    Я народився від віруючих батьків і виховувався у релігійних традиціях; мене хрестили, миропомазали, здійснювали наді мною таїнства покаяння і причащання; мене вінчали в церкві, висвячували в сан, кропили святою водою, помазували єлеєм; про моє благополуччя виймали з проскури часточки, молилися, співали мені “многії літа”... Я сам змалку молився, постився, бив поклони, прикладався до хреста й ікон, читав святе письмо та богослужбові книги, співав на криласі, паламарив у вівтарі, вивчав богослов’я, ставши священиком, я у вівтарі на престолі господньому власними руками здійснював таїнство євхаристії, причащав віруючих, сповідав їх, вінчав, маслособорував, відспівував, помазував їх єлеєм, служив молебні, панахиди, освячував воду, проповідував і читав їм Біблію. І все-таки, врешті-решт, втратив віру в бога, в усе надприродне. Виходить, щиро прагнучи до істини, до злагоди зі своїм сумлінням, я став “відступником од віри”, а Тарасов, Птицин та іже з ними святенники й лицеміри, бачте, зберегли віру... Брехня, кругом брехня...”

    “27 листопада. Коли таїнства хрещення і миропомазання обдаровують божою благодаттю, то чому хрещені й миропомазані (а царів, імператорів помазували двічі й величали їх “помазаниками божими”) чинили стільки злочинів, усякого зла?

    243

    І чому нехрещені і немиропомазані, невіруючі люди чинять добро?

    Ні, добро і зло не від уявної божої благодаті залежить, не від уявного провидіння!”

    “30 листопада. Церква на Волковому кладовищі, де я служу, посвячена в ім’я праведного Іова Багатостраждального. Сьогодні заново перечитав його книгу в Біблії. Автор викликав у мене симпатію. Він сміливо звинувачує Всевишнього в несправедливості і вимагає від нього пояснень про причини соціального зла: чому нечестивцям живеться добре, а праведникам – погано? На якій підставі багачі переорюють межі, у сиріт забирають осла, у вдови беруть у заставу вола? Чому бідняки жнуть хліб і збирають виноград у багача, а самі голодують? І чому бог не забороняє всі ці неподобства?! (Іова, 24, 2–12). А чи не тому, що його просто нема?! І

    І ось цікаво: біблійний автор не приховує своїх сумнівів в існуванні бога: “Ось я йду вперед – і нема його, назад – і не находжу його; чи робить він що ліворуч, я не бачу; чи приховується праворуч – не видно” (Іова, 23, 8–9).

    Чому ж, питається, Іова причислили до праведників? За терпіння в стражданнях і невір’я? У такому разі і мене можна вважати праведником...”

    “З грудня. Диякон В. Філіпов хвалився сьогодні, що за свій недовгий вік “любив” уже 13 дівчат і молодиць.

    – До святого Соломона, який мав 700 жінок і 300 наложниць, звичайно, далеко, – посміхаючись у свої вусики-щіточки, говорив він. – Але... прагнути до того треба...

    Я присоромив його за такий цинізм і сказав, що варта похвали тільки одна любов – та, що навіки, до могили. Бо любов, то дар (мало не написав “божий”) природи.

    244

    – Ти хвалишся фактично тим, – зауважив я Веніаміну, – що не вмієш любити...

    Він не погодився зі мною і сказав, що однолюби викликають у нього жаль.

    І це сказав служитель церкви!”

    “7 грудня. День святої Катерини. Колись у цей день я поздоровляв усіх Катерин, служив молебень за їхнє здоров’я. Нічого цього сьогодні не робив – повна апатія. Життя важким тягарем тисне. Та й чи варто жити після краху ідеалів, зникнення перспективи, утрати надій на майбутнє? Всі підпірки, якими я їх підпирав досі, падають одна за одною. Мені пішов уже 30-й. Стільки років (причому кращих років!) життя витрачено на пошуки істини, пізнання бога, на обгрунтування своїх вірувань, на опанування майстерністю священнослужителя! А виявилось, що все це не те, все ні до чого: істина не в релігії, бога нема, і моя віра грунтувалась на біблійному піску, на церковній порохняві віків. Яка жорстока омана!

    І все-таки варто жити. Життя одне! Ось тільки неминуче доведеться мені уподібнитися тому тамбовському батюшці, котрий після освячення хати, вивернув своє облачення та й почав “розсвячувати” її. З тією, однак, різницею, що його дії були всує, а мої будуть реальними і результативними. Одягшись у світський костюм, я піду шляхом, який веде до істини, до справжніх знань. Принаймні мені цього непереборно хочеться”.

    “11 листопада. Сьогодні отець Михайло Іпатов не на жарт розсердився на мене за те, що я дозволив собі покритикувати його проповідь. Говорив він про всесвітній потоп і праведника Ноя. І так захопився, що почав змальовувати подробиці того стихійного лиха.

    – Дощ ллє, як з відра, день, другий, десятий, – стишеним від благоговійного жаху голосом живописав отець Михайло. – Вода сягає вище й вище... І от уже високі заводські труби зникли під водою...

    245

     

    Після проповіді я зауважив Іпатову, що він вочевидь перебрав міри: які, справді, “заводські труби” за часів Ноя...

    – Краще таке казати парафіянам, ніж те, що ви говорили про Марфу, – відповів він. – Моя проповідь служить спасінню, бо я привертаю нею людей. А ота ваша правда тільки відлякує від храму божого...

    Мабуть, добре-таки допекла колегам моя проповідь на захист Марфи...”

    “16 грудня. Сьогодні приїздили до мене друзі по навчанню – священики Григорій Лисенко і Василь Стойков. Задушевно поговорили. Обидва радять залишатися в лоні церкви: мовляв, криза моєї віри минеться, і знову все буде гаразд. А поки “ходи до престолу, як до верстата”. Мовляв, некурна робота і грошики добрі. Не міг погодитися з ними. Хай краще буде важко і з грошима сутужно, аби чесно і з чистою совістю!”

    19 грудня. Після відправи відвідав “Літераторські містки”. Стояв прекрасний зимовий день. Вночі випав сніг і так виблискував на сонці, що очам було боляче. Дерева і кущі вбрались у пухнастий срібний одяг, а надмогильні хрести поета О. М. Апухтіна, історика М. І. Костомарова, письменника М. С. Лєскова, ніби понадівали білі шапки. Головні доріжки розчищені дбайливими руками працівників некрополя.

    Постояв біля могили М. Г. Помяловського. На його надгробку зображена книга з білого мармуру з написом: “Нариси бурси”. Біля надгробку С. Я. Надсона, увінчаного бюстом і бронзовою лірою, я пригадав уривок із його вірша, що припав мені до душі:

    Нет, – верьте вьі, слепцы, трусливые душою!

    Из страха истины себе я не солгу,

    246

    За вашей жалкою я не пойду толпою

    Й там, где должен знать, – я верить не могу!

    Мимоволі протиставив твердження Надсона принципу Климента Александрійського – “вір, щоб знати”. І подумав: як все-таки уміло тримають служителі Христові душі віруючих, користуючись словесними хитросплетіннями”.

    “25 грудня. Нехитре діло – порвати з минулим, пожертвувавши заради цього дружиною й дітьми. Ні, цього я не маю права допустити. Впевнений, дружину з часом зможу переконати, а дітей – виховати так, щоб вони ніколи не стали жертвою хибних уявлень. Це – моє завдання-максимум. А завдання-мінімум – порвати з релігією, піти з церкви і влаштуватися на роботу. Де саме? Поки що навіть не уявляю”.

    “28 грудня. Тільки тепер зрозумів, чому христия* нин зветься “рабом божим”. Адже християнство виникло і сформувалося в епоху рабовласницького ладу і, природно, відбило в своєму віровченні та моралі саме рабовласницькі суспільні відносини. З одного боку – пан, господар, владика, з другого – раб, живе знаряддя праці, безправний слуга. Саме ті реальні тогочасні соціальні відносини між рабовласником і рабом лягли в основу релігійних уявлень про взаємини всемогутнього святого бога-пана і немічної й гріховної людини-раба.

    Останнім часом, здійснюючи треби, я не проголошую слів “раб божий”. Це не поминули увагою мої колеги. Настоятель зробив мені зауваження, а я відповів, що язик не повертається називати “рабами” вільних радянських людей. На це Верзін заявив: коли хто не бажає бути рабом божим, хай собі котиться з церкви ковбасою.

    Та й справді: таким наївним “партизанським” методом не позбавиш віруючих принизливого прізвиська. Кожен має звільнитися від цього тавра сам – власними силами і власним розумом”.

    247

     

    1958 р.

    “З січня. Одержав листа з Донбасу: вітають з Новим роком і Різдвом. Сестра пише, що мама дуже плакала і побивалася, дізнавшись з листа моєї дружини, що я збираюсь порвати з релігією, зректися духовного сану. “Про причини твого наміру мати й слухати не хоче, – пише сестра. – Інші, мовляв, батюшки служать, не зрікаються. – І далі записувала вже просто з маминих слів: – Синочку! Що ж це ти таке страшне надумав? Як могла в твоїй голові з’явитися така гріховна думка? Довчився! Ліпше б ти залишався невченим, та віруючим! Не накликай на себе гніву божого, а на мою сиву голову – ганьби й сорому! Відтоді як почула про твій безбожний намір, часто бачу тебе уві сні чорним... Схаменися, синку, надіє моя і розрадо! Кинь те зрадливе місто, повне спокус! Попросися у владики на село, на хутір, заради спасіння душі!”

    Ні, дорогі мої, рідненькі! Пізно! От-от, ніби Христос на хресті, я вимовляю останнє слово: “Здійснилось!”

    “8 січня. Наше святе письмо – Біблія – завжди претендувало на знання всіх істин. А насправді там істини немає. В Біблії немає жодного світоглядного питання, яке було б адекватне науковій істині. Питання світобудови, походження небесних світил, Землі, рослинного і тваринного світу, людини, мови, людського суспільства – все це викладено в святому письмі примітивно, казково, фантастично. Біблія з усією серйозністю розповідає про те, як пророка Іону, кинутого в жертву розбурханому морю, проковтнув кит, і як пророк протягом трьох діб у череві кита співав псалми; як вавілонський цар Навуходоносор перетворився у звіра і т. ін.

    248

    Автори Біблії переконують, що небо – це “твердь”, а в ній – “хляби”, тобто вікна, звідки, з волі Всевишнього, витікає дощ або випадає сніг; зайця вони називають “жуйною твариною з нероздвоєними копитами”, гірчицю – “деревом”, змія – “польовим звірем” тощо.

    В жодній з 77 біблійних книг (за православними і католицькими чи 66 книг за протестантськими виданнями) немає нічого такого, що перевершувало б кругозір і міру людського розуму, людської мудрості. Навпаки, за словами Жана Мельє, французького соціаліста-утопіста XVIII століття, який був священиком і добре знав святе письмо, у книгах світських філософів, істориків і ораторів “набагато більше розуму, знань, красномовності, порядку, ясності, відшліфованості, точності і навіть більше мудрих і серйозних повчань, ніж у священних книгах Старого чи Нового завітів”.

    Тепер я переконаний: різниця між міфами Еллади, Риму, Єгипту, Вавілонії та міфами Біблії в тому, що ті міфи вже не мають поклонників і тому ті – “мертві”, а у цих – поклонники є і тому ці міфи ще “функціонують”. А кінцева їхня доля одна – архівні та бібліотечні полиці”.

    “10 січня. Боляче, соромно, сумно усвідомлювати, що “таїна таїн” релігії – порожня печера, запнута розцяцькованою завісою богослов’я. Багато років ішов я до неї, а тепер відхиливши запону, ступив до “святилища” і побачив голі слизькі стіни, низьку стелю – і вражений нині до глибини душі. Далі йти нікуди. Треба вертатися й усе починати спочатку”.

    “12 січня. Тепер я бачу: релігія не дала і не може дати людям щастя. Століттями віруючі творили жертвоприношення, ревно молилися, били поклони, повзали на колінах, катували і спалювали себе, здійснювали хресні ходи, дзвонили у дзвони, та світ від цього не ставав досконалішим, а люди – щасливішими.

    249

    Починаю розуміти і вірити в те, що тільки влаштування життя відповідно до світлих комуністичних ідеалів тут, на землі, дасть людям справжнє, а не примарне щастя. А коли так, то навіщо релігія людству?”

    “13 січня. Мені соромно за моїх колег, які служать за золотими іконостасами вівтарів, самі не дуже вірячи в бога й у ті чесноти, які вони проголошують його іменем. Мені соромно за самого себе.

    Вчора до храму раптом залетіла зграйка розпашілих від морозу дівчат. З якою безпосередністю, наївною цікавістю, змішаною з жалем, дивилися вони на мене – я саме правив службу! Наче на якесь викопне допотопне диво.

    Мені соромно за себе, коли я роблю справу, проти якої повстають розум і совість, і через це повсякчас мучуся й караюсь. Годі! Далі так продовжуватися не може! Треба переходити Рубікон *!”



    Другие новости по теме:

  • За иконостасом алтарей - 10
  • За иконостасами алтарей - 08
  • За иконостасом алтарей - 06
  • Идея Бога в религии. Монография.
  • За иконостасами алтарей


    • Комментарии (0):

          Оставить комментарий:

        • Полужирный Наклонный текст Подчеркнутый текст Зачеркнутый текст | Выравнивание по левому краю По центру Выравнивание по правому краю | Вставка смайликов Выбор цвета | Скрытый текст Вставка цитаты Преобразовать выбранный текст из транслитерации в кириллицу Вставка спойлера
          • Ваше Имя:

          • Ваш E-Mail: