Календарь

«    Март 2024    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031



  Популярное





» » За иконостасами алтарей - 08

    За иконостасами алтарей - 08

    19-07-2010 17:22 - duluman - Книги | Просмотров:

    ЛЮБОВ ЧИ ЖОРСТОКІСТЬ?

    Священнослужителі запевняють віруючих, що бог всеблагий і велелюбний, але, судячи з “святого письма”, це не так. Він За иконостасами алтарей - 08
    злий і мстивий. Свою жорстоку вдачу бог яскраво виявляє в біблійній оповіді про всесвітній потоп, під час якого, крім родини праведника Ноя, загинули всі люди аж до новонароджених. Але цікаво, чим, наприклад, завинили перед богом покарані ним заодно з людьми тварини й птахи? І як здійснює господь свій намір покарати риб та інші створіння, що мешкають у воді? Дивують і мотиви, за якими велелюбний та милосердний бог вирішив винищити на землі все живе. “Святе письмо” оповідає: “І розкаявся Господь, що створив людину на землі, і затужив у серці своєму” (Буття, 6, 6).

    Як бачимо, ні всевіданням, ні всемогутністю, ні любов’ю до чад своїх біблійний бог не відзначається. Перші сторінки Біблії твердять, нібито все, створене богом, “вельми добре”, а трохи згодом він сам кається, що кепсько створив людину, й вирішує знищити свій же “вінець творіння”. Та, як з’ясувалося пізніше, всесвітній потоп не зміг зарадити гріховності людської природи. І бог уже не знає, як виправити свої огріхи.

    Біблія оповідає, що бог шість днів творив Всесвіт, а на сьомий день спочив. Церква додає, що він спочиває й досі.

    194

    На цій підставі сучасні богослови твердять, нібито під днями творення слід розуміти не добу з 24 годин (хоча написано саме так: “був вечір і був ранок – день один”), а цілі періоди, що тривали, можливо, тисячі й мільйони років. Коли припустити, що дійсно були не доби, а “періоди”, то як, приміром, існував рослинний світ у третій “період”? Адже Сонце було створене тільки в четвертий “період”, а без нього життя на Землі, зрозуміло, немислиме! Всі сторінки “святого письма” насичені повідомленнями про те, що бог і після сьомого дня продовжував діяти, хіба що вже не творив, а руйнував, убивав, спалював, проклинав. Якось за непослух однієї людини велелюбний господь убив 24 тисячі чоловік (Числа, 25, 9). Біблія захоплено оповідає, як він допомагав винищувати ханаанські народи (не жаліючи навіть жінок і дітей), як понищив цілі міста, вбиваючи їх мешканців мечем, вогнем, камінням. Більше того, бог не вдовольняється покаранням лише тих, хто завинив, а карає і їх нащадків за гріхи, яких вони не робили. Так, людство було осуджене за гріх Адама і Єви, тобто за вчинок, у якому воно аж ніяк не винне. Чи можна після цього вести мову про всеблагого і велелюбного бога?

    Ні потопом, ані іншими численними покараннями отець небесний не спромігся виправити допущені ним при творенні вади в людській природі. І тоді всевишній зважується на нечувану жорстокість та несправедливість: для спасіння роду людського він посилає на Землю свого єдинородного сина – на страждання, муки і смерть, замість того, щоб з самого початку простити Адама і Єву та по заслузі покарати диявола. Однак останнього бог не квапився карати чи виганяти з раю. З біблійної “Книги Іова” випливає, що бог з дияволом у вельми приязних стосунках. Бог разом із “синами божими” приймає і диявола, розмовляє з ним, дає йому чимало сумнівних доручень, які диявол чудово виконує, як-от: знищує у праведного Іова сім тисяч голів дрібної худоби, три тисячі верблюдів, п’ятсот пар волів, п’ятсот ослиць, убиває “дуже багато служників”, сімох синів і трьох дочок Іова, а самого праведника уражує “проказою лютою від підошви ноги його по саме тім’я його”...

    195

    З біблійної книги “Суддів” видно, що бог однаково розпоряджається і “злим духом”, і “святим духом” у своїх лихих намірах (9, 23; 11, 29–33). Апостол Павло це теж визнає: бог послав “ангела сатани гнітити мене” (2 Корінфянам, 12, 7).

    Тож, як погодити доброту бога і страждання людей? Пекло, приготоване для них, і боже милосердя? Любов бога-отця та приречення ним свого єдинородного сина на страждання і смерть як “спокутну жертву” за гріх, допущений прабатьками в раю? Вчинок бога-отця тим більш незрозумілий, що і розп’яття, і смерть Ісуса Христа, бога-сина, не врятували людей від гріховних нахилів, від хвороб, страждань, смерті, голоду, расової ворожнечі, від страхіть воєн та інших лих...

    Що більше я заглиблювався в богословські нетрі, в суть релігійної віри, що сильніше прагнув розібратися в нашаруваннях церковної практики, то більше поставало запитань: куди йти? як тлумачити? як погодити? хто допоможе мені?

    Так почалася критична переоцінка здобутих мною в духовних школах богословських знань. І тут передусім допомагала мені науково-атеїстична та філософська література.

    196

     

    ЧИСЛО 666 І ФРІДРІХ ЕНГЕЛЬС

    Пам’ятаю, яким одкровенням стали для мене такі праці Фрідріха Енгельса, як “Бруно Бауер і первісне християнство”, “До історії первісного християнства” і “Книга одкровення”. Саме з цих творів я довідався про власне ім’я антихриста, зашифроване в таємничому числі 666 в книзі “Одкровення Іоанна Богослова” (“Апокаліпсис”). Саме це горезвісне число століттями наводило жах на усіх християн. Через невігластво антихристами в різні часи називали: Бар Кохбу, Юліана Відступника, Петра І, Наполеона... Послідовники різних ворогуючих християнських сповідань взаємно проголошували одне одного антихристами, скажімо, папи римські – константинопольських патріархів і навпаки. Це таємниче число свого часу лихоманило уяву і сектантів-євангелістів, з якими я мав нагоду близько познайомитися. Холонуло серце, коли сектанти, “розшифровуючи” сумнозвісне 666, називали ім’я видатного діяча нашої держави. “Значить, друге пришестя не за горами, – думав я. – Треба зосередити всі сили розуму і волі, щоб гідно підготуватися до зустрічі Ісуса Христа, що гряде в хмарах слави”. А в дійсності виявилося, що цим числом зашифровано ім’я римського імператора Нерона, відомого своїми гоніннями на ранніх християн.

    Річ у тому, що в давньоєврейській, давньогрецькій і церковнослов’янській мовах літери використовувалися (й використовуються) як символи для позначення чисел. Взяти, наприклад, церковнослов’янські літери: а–1, в – 2, г – 3, д – 4, є – 5 і т. д. Тоді, скажімо, імені Анна відповідатиме число 102 (а – 1, н – 50, н – 50, а–1); імені Соломон – 530 (с – 200, о – 70, л –30, 0 – 70, м –40, 0 – 70, н –50) і т. ін. Якщо взяти єврейські літери та їх цифрове значення (нун – 50, реш – 200, вав – 6, нун – 50, коф – 100, самех – 60, реш – 200), то одержимо: “Нерон-кесар”. Той самий зміст буде і в тому разі, якщо взяти цифрове значення грецьких літер.

    197

     

    Одне слово, за Енгельсом виходило, що так зване пророцтво з книги “Одкровення Іоанна Богослова”, де вказується ім’я антихриста, втратило своє значення ще сивої давнини і до нашого часу не має аж ніякого відношення. Ф. Енгельс писав так: “Все це тепер втратило всякий інтерес для всіх, крім хіба тільки темних людей, які ще, може, намагаються обчислювати день останнього суду” 1.

    Не зайвим буде зазначити, що при вивченні Нового завіту, в тому числі книги “Одкровення Іоанна Богослова”, ні в семінарії, ні в духовній академії ім’я Енгельса викладачі навіть не згадували. Зрозуміло, що богомудрі отці-педагоги не зацікавлені в розкритті істини: її знання підірвало б в очах вихованців авторитет і значення цієї книги Біблії, яка начебто пророчить майбутню долю церкви і світу в цілому.

     

    ЧИ НЕ РОЗРУБАТИ ГОРДІЇВ ВУ30Л?

    ...Було б помилкою гадати, ніби ще вчора людина вірила в бога, а сьогодні враз стала атеїстом. Не так легко змінити навіть думку про когось або щось. Значно важче переглянути світогляд, свої переконання, які досі були ідеологічним фундаментом життя, самим життям. Процес боротьби між вірою й розумом, між реальним життям та релігійною містикою, процес остаточного переходу від віри в бога до атеїзму для мене був не тільки тривалим, а й воістину трагічним.

    1 Маркс К., Енгельс Ф. // Твори. Т. 21. С. 12.

    198

    Траплялись моменти, коли я за автором “Екклезіасту” ладен був повторити, що доля мертвих щасливіша за долю живих. Іноді хотілося забутися у вині, та це не допомагало.

    Важко передати словами все, що я тоді пережив і передумав. Знов і знов аналізуючи вчення святих отців, церковні догмати, переглядаючи їх крізь призму наукової критики, здорового глузду, я дуже засумнівався в божественному походженні Біблії як слова божого, в сакральності церкви, чудес, заповідей, таїнств, у тому числі й таїнства священства. Тепер переконався: під час висвячення мене в диякони, а потім у священики не відчував сходження божественної благодаті тільки тому, що цієї благодаті просто... не існує. Адже неймовірно, щоб Христос не послав мені, своєму обранцю, хоч малої дещиці благодаті, аби мене, немічного, зміцнити у вірі, як того вчить церква. Виходить, таїнство священства й уся його урочиста обрядовість – не що інше, як звичайне театралізоване дійство...

    Потому прийшов сумнів в існуванні такого бога, творця і промислителя, яким він зображений у книгах “святого письма”. Біблійний бог Саваоф аж ніяк не відповідає тим богословсько-філософським визначенням, що були мені добре знайомі ще з семінарської лави: “бог є дух, вічний, всеблагий, всевідаючий, всеправедний, всемогутній, всюдисущий, незмінний, всевдоволений і всеблаженний”. Бог у Біблії має зовсім інше обличчя: він зрадливий, забудькуватий, немилосердний, злостивий, підступний, несправедливий, завжди всім невдоволений.

    Правду мовити, були хвилини, коли я жахався своїх сумнівів, від таких богохульних думок мене кидало в жар і в холод. Я знов шукав розради в молитвах...

    199

    Духовна криза охопила мене, та де шукати і як знайти вихід з неї? Чи, може, все минеться? Адже апостоли – учні Ісуса Христа – і ті сумнівалися. А отець Костянтин Бистреєвський, кафедральний духівник, твердив, що випробування сумнівами не обходять жодного священнослужителя. “Той, хто пройде крізь горнило сумнівів, стає чистішим, а його дії – певнішими”, – лунав у моїй пам’яті його голос. Але як боляче крають ці сумніви душу, як пропікає совість! “Сумніви – то вибоїни на шляху до спасіння”, – згадувалися слова Бистреєвського. Але скільки ж то йти шляхом, де самі лише вибоїни? Я відчував, як хитається, ладна впасти, вершина віри, на яку я сходив, про яку мріяв усе життя, до якої поривався з молодих років. А чи не криється під виглядом нескінченних сумнівів справжнісіньке невір’я? Хіба можна все життя сумніватися? Все життя можна Івірити, як вірив, скажімо, Василій Великий, чи не вірити, як не вірив Жан Мельє; прийти до віри, як апостол Павло, відійти од віри, як Джордано Бруно. Тільки сумніватися все життя – нестерпно!

    Як я жадав тоді підтримки, допомоги! Та де її знайдеш? Де та мудра й сильна людина, яка могла б покласти руку мені на плече й мовити: “Я допоможу тобі”? Поза церковним світом я нікого не мав – ні знайомих, ні, тим більше, друзів. Звертатися ж до колег не мало сенсу; навіть у євангелії сказано: “Сліпий сліпого поведе – обидва в яму впадуть”. А проте я набрався духу й написав самому владиці – Ленінградському митрополитові Єлевферію, наступнику митрополита Григорія. Та відповіді ні від владики, ні від його вікарія – єпископа Олексія (Конопльова) – так і не дочекався.

    У гордіїв вузол сплелися сумніви, вагання, невдоволення своїм становищем. А може, одним ударом розрубати цей вузол? Страшно!

    200

    Це буде нестерпно для моєї матері, яка в мені душі не чує. Незважаючи на свої недуги, вона спеціально приїздила до Ленінграда, аби побачити мене за богослужінням – у вівтарі, в облаченні, коли я правлю літургію. І як поставляться до мого вчинку дружина, її батьки? А що скажуть сестри, брат, родичі, друзі? Як розцінять цей крок мої колишні викладачі богослов’я, котрі покладали на мене великі надії? А якою буде реакція парафіян, моїх односельців? Ще свіжі були в пам’яті злісні чутки, що їх розпускали церковнослужителі про мого друга Євграфа Дулумана, який порвав з релігією. Тоді богомудрі отці-наставники запевняли нас, студентів, що не буде йому місця в суспільстві, що на нього всі дивитимуться як на відщепенця, зрадника. Семінаристи, слухачі духовної академії, у тому числі і я, вірили цим твердженням. До того ж мені писали з села, що Дулуман досі ходить без роботи, що не беруть його до вузу – ні в Одесі, ні в Києві, ні в Москві. Згодом у церковних колах прокотилася чутка, нібито, не витримавши розриву з церквою, відринутий суспільством, Дулуман покінчив життя самогубством.

    З таких похмурих поголосок випливав лише один нерадісний висновок: про розрив з церквою, релігією навіть помислити не смій. Небезпечно! Страшно! Соромно! Залишається терпіти: назвався грибом – лізь у кіш...

    Єдина надія – на випадкову сторонню допомогу. Та чи прийде вона колись? Чи не доведеться в оцій болісній роздвоєності прожити все життя? Адже більшість духовенства саме так і живе...

    201

     

    МЕНЕ НАПОУМЛЮЄ “КОМСОМОЛКА”

    І раптом допомога прийшла. І зовсім не звідти, звідки я міг її чекати. Ось як це було.

    Того пам’ятного дня я служив у каплиці блаженної Ксенії. Під час перерви вийшов надвір. Стояла весна. Балтійський вітер гнав по небу череду сірих хмар, із-за яких зрідка виглядало рожевощоке, вмите холодними квітневими дощами сонце. На прогулянці я змерз, а тому наступної перерви лишився в кімнаті відпочинку разом з усім кліром.

    – Отче Павле, ви читали в газеті статтю колишнього богослова про те, як він став атеїстом? – звернулася до мене півча Наталя Михайлівна, огрядна літня жінка в синій хустині, пов’язаній на пишну копицю сивого волосся. – Духовну академію закінчив, – провадила далі півча, витягуючи зі своєї сумочки газету. – Хочете? Можу дати почитати, – і простягла мені “Комсомольскую правду”.

    Я розгорнув газету. Під великою статтею, що називалася “Як я став атеїстом” і займала цілий газетний підвал, стояв підпис: “Євграф Дулуман”. Я мало не скрикнув од радості. Хвилювання огорнуло мене. Та читати було ніколи: наближався час чергового “заходу” богослужіння.

    – Дозвольте взяти газету з собою, – попросив я Наталю Михайлівну. – Почитаю наступної перерви.

    – Зробіть ласку, – відповіла вона.

    Згорнув газету, обережно поклав її в кишеню підрясника, облачився, і ми почали новий “захід”. Притлумлена було десь у тайниках душі пам’ять про Дулумана враз воскресла, і спогади минулих років накочувалися на мене, мов хвилі. “Значить, Дулуман живий! – радів я. – Вчиться в Київському державному університеті, виступає з атеїстичними лекціями. Значить, люди не відринули його!”

    202

     

    Я забувся настільки, що диякон Шашков, з яким я служив того дня, мусив щоразу підштовхувати мене ліктем, повертаючи з давно минулих часів до каплиці з біломармуровою могилою й нагадуючи, що я маю проказати належний вигук. “Дулуман – атеїст, він робить справу, в яку вірить, а ось поруч зі мною в дияконському вбранні невіруючий Шашков робить не своє діло”, – подумав я, читаючи слова з євангелія.

    Мені пригадалося, як недавно Шашков, служачи разом зі мною над могилою Ксенії, прошепотів на вухо:

    – Ось ми з тобою, отче Павле, служимо на цій могилі... А що, як там нічого нема – порожньо?

    – Напевно є, – відповідаю Шашкову. – Всевишній не потерпів би обману.

    – А коли і Всевишнього нема?.. – шепоче диякон.

    Лише наступної перерви вдалося мені нарешті прочитати статтю Дулумана. Вона надихнула мене, і почуття якоїсь непевної, невиразної, далекої, але й невідпорної надії виповнило моє серце. На душі стало ясніше й погідніше.

    Незабаром я написав своєму другу. Зізнаюсь, писав і не вірив, що відповість: тепер Євграф жив зовсім іншим, новим життям. Та мої побоювання виявилися марними: невдовзі він надіслав мені листа, від якого дихнуло теплом надії. Відтоді я регулярно листувався з Дулуманом, а через кілька місяців випала нагода й зустрітися з ним.

    203

     

    У МОСКВІ НА ВСЕСВІТНЬОМУ ФЕСТИВАЛІ

    20 липня 1957 року мене викликали в єпархіальне управління й повідомили, що я включений до складу делегації предстаників духовенства і духовних шкіл Ленінграда на VI Всесвітній фестиваль молоді й студентів у Москві для зустрічі з молодими християнами – учасниками фестивалю. Я, зрозуміло, з радістю погодився. Тоді-то й сяйнула думка: викликати і Дулумана. Отож відправив до Києва телеграму: “Виїжджаю в Москву фестиваль. Зустріч у Загорську. Буду там два тижні”.

    ...Москва – шоста столиця (після Праги, Будапешта, Берліна, Бухареста й Варшави), яка приймала учасників фестивалю молоді і студентів за мир і дружбу. Правда, маршрут нашої ленінградської церковно-богословської делегації проліг за Москву – в місто Загорськ, а точніше, в Троїце-Сергієву лавру, де міститься резиденція патріарха і московські духовні школи – семінарія та академія. Саме тут, на території лаври, мала відбутися зустріч молодих християн – учасників фестивалю.

    Троїце-Сергієва лавра милувала око пишністю архітектури й мальовничістю храмів. У невеличких сквериках – клумби яскравих квітів, пообіч чистеньких доріжок – лави для відпочинку паломників.

    Нас поселили в навчальному корпусі – в спальнях духовної академії. В затишному академічному храмі щодня правились урочисті служби, в яких по черзі брали участь представники всіх тодішніх духовних шкіл.

    Зустріч відбулася 31 липня: лавра приймала молодих християн з різних країн – учасників VI Всесвітнього фестивалю. Від імені Руської православної церкви їх вітав митрополит Миколай (Ярушевич).

    204

    Гості оглядали монастирські храми, приміщення духовної академії, церковно-археологічний музей. Слова “мир”, “дружба”, були на вустах молодих християн усіх національностей, і це єднало всіх. Але коли мова заходила про догматичне вчення, обрядовість – одразу співбесідники поділялися на православних, католиків, протестантів, баптистів і т. д. Віра в бога, як не дивно, роз’єднувала навіть християн. А ще ж є буддисти, мусульмани, іудеї... І тут я зрозумів, що релігія не може бути об’єднуючим началом для людей, про це свідчить і її багатовікова історія.

    На Московському фестивалі молоді й студентів, у святково вбраній столиці, куди прибули десятки тисяч юнаків і дівчат зі 131 країни світу, я якось особливо відчув разючий контраст між життям “у бозі” і життям земним, справжнім. І це відчуття мене вже не залишало.

    У Загорську, вірніше, не в самому місті, а за його межами я “нелегально” зустрівся з Дулуманом. За роки, що ми не бачилися, Євграф помітно змужнів, став жвавішим, веселішим, балакучішим. Від надміру почуттів, бажання швидше поділитися враженнями, що накопичилися за стільки років розлуки, наша розмова спочатку була безладною і плутаною. Нарешті Дулуман почав розповідати про те, як він зважився порвати з релігією і церквою і що з ним було потім.

    А першого удару по його релігійному світогляду завдала давня “служниця богослов’я” – філософія. Захопившись александрійською школою християнських богословів-філософів (він писав на цю тему семестровий твір), Дулуман зацікавився філософією взагалі, отож і перейшов від релігійно-ідеалістичної філософії до матеріалістичної, марксистської. І зрештою переконався, що релігія – хибний світогляд.

    – Коли закінчився в Саратовській семінарії навчальний рік, – розповідав Дулуман, – а я там викладав основне богослов’я та російську мову, я прийняв екзамени і заявив про свій розрив з церквою, з релігією, зі своїм минулим...

    205

     

    – Тобі, друже, легше. Ти був сам. А в мене сім’я: дружина, двоє малих дітей, – озвався я. – А мати, а батьки дружини... Взагалі поза церквою я поки що не уявляю свого життя. Подумати страшно...

    – Звісно, не можна різко змінювати життя ні сіло, ні впало... Треба добре все обміркувати... Але й жити, повсякчас сумніваючись і не зважуючись на вибір, теж неможливо. Доки молодий, треба зважитись. Бо інакше поведеться тобі так, як послідовникам бога Мітри.

    – Що ти маєш на увазі? – зацікавився я.

    І Дулуман розповів, що в підземеллях послідовників бога Мітри містилася “святая святих” – печера, запнута непроникним пологом. Зайшовши до цієї печери, віруючий міг спізнати “таїну таїн”... Та ступити в печеру міг лише посвячений, завчасно пройшовши “сім ступенів випробування”. Для цього віруючий протягом багатьох років мав зазнавати злигоднів, жертвувати всіма радощами життя, поститися, молитися. Проходячи “ступені випробувань”, він втішав себе тим, що от-от йому пощастить пізнати “велику таємницю”. Вже дідусем проходив нарешті “сьомий ступінь” і діставав звання “патера” – отця і право увійти в печеру-святилище. З трепетом заходив туди, аби нарешті осягнути сутність бога, світу і людини. І що ж бачив він у “святая святих”? Порожню печеру. Крім стелі та голих стін, там нічогісінько не було.

    – “Великою таїною”, задля досягнення якої мітраїст жертвував усім своїм життям, фактично була... порожнеча, – завершив свою розповідь Євграф. – Гляди, щоб і з тобою не сталося щось подібне... Тому-то важливо ще замолоду ввійти в ту печеру й побачити порожнечу. Бо що старший роками священнослужитель, то трагічніше для нього розчарування в справі, якій він присвятив життя.

    206

     

    Під час наступних зустрічей ми в дружніх дискусіях торкалися багатьох питань: історичності особи Христа, ролі церкви в історії духовної культури, діяльності її на сучасному етапі. Виходило так, що ніхто нікому не нав’язував своїх думок: просто я наводив аргументи “за”, а Дулуман – “проти”. Висновки з наших суперечок випливали самі собою...

    Забігаючи наперед, скажу, що Дулуман з дружиною, маючи намір допомогти моїй сім’ї зрозуміти мій стан, повертаючись з фестивалю, заїхав до мене в Ленінград. Прийшли додому, познайомилися з моїми домашніми і, як то кажуть, напрямки почали вести “виховну роботу”. Результат виявився суто негативним. Не будучи підготовленими до розмови про можливий мій розрив з церквою та зречення духовного сану, домочадці зустріли цю звістку вороже. Повернувшись зі служби, я застав удома гіркі докори, сльози...

    – Ми хотіли допомогти і їм і тобі, – казав збентежений Дулуман. – Адже я знаю, що не так легко порвати з церквою, надто коли все оточення релігійне... Але, як видно, ще рано. Негарно вийшло. Ти вже пробач...

    Бесіди з Дулуманом надихнули мене. Звичайно, до вирішального кроку було ще далеко, але я вже почав звикати до думки про неминучість розриву. Ще багато “священних оков” утримувало мене: продовжувала тяжіти наді мною ідея бога, правда, не біблійного Саваофа, бога-отця, а “вселенського духа”, “світової волі”, “того, що над світом”, “універсіума”. Шкода було розлучатися і з релігійною ідеєю про вічність та безсмертя людського духу. Міркування про злиття з природою, про перехід атомів людського тіла в траву, дерево тощо мало втішали. Не погоджувався я і з тими, хто чорнив образ Христа.

    207

    Чому, думав я, казкових, билинних героїв, які страждали і вмирали за людей, шанують, а Христа – хай його навіть і не було насправді – Христа, який зазнав страждань в ім’я людей, в ім’я того, щоб вони жили в мирі та згоді, ганьблять?..

    Ці та багато інших сумнівів, наче осінній ранковий туман, розвіювалися повільно, поступово. І знов мені дуже допомагали листи з Києва.

     

    ІЗ ЩОДЕННИКОВИХ ЗАПИСІВ ТИХ ЛІТ

    Своєрідним доповненням до моєї сповіді можуть бути деякі щоденникові записи того періоду.

    1955 рік.

    “23 червня. Отець К. Бистреевський, під керівництвом якого ,я проходжу богослужбову практику, велів мені не брати з собою додому рясу й підрясник, а залишати їх у вівтарі на вішалці. У кожного із штатних священиків Николо-Богоявленського собору є за диктовою перегородкою своя шафка з висячим замком. Приходить батюшка у вівтар, надіває підрясник, рясу, хрест – і приступає до своїх священних обов’язків. Дивно якось. Адже раніше саме своїм вбранням духовенство відрізнялося від мирян.

    Що це: дань часові чи маскування “сорому ради”?”

    “29 липня. Вчора офіційно влився в притч Смоленської парафії. Штат тут чималий: 9 священиків, 3 диякони і 3 псаломщики. Зразу мені виділили фанерну шафку з висячим замком, в якій я маю зберігати рясу, підрясник та інші священицькі речі. На запитання, навіщо замок, відповіли:

    208

    “Щоб випадково “нечистий” не піджартував і не надів на себе вашу рясу”. “Який же “нечистий” – у святому вівтарі?” – спитав я і почув у відповідь: “Від святості до гріха один крок”...”

    “2 серпня. День святого пророка Іллі. Сьогодні відспівував на дому 26-річну жінку, що померла од раку. Залишився чоловік з 3-річною дитиною на руках.

    Після похоронної відправи я звернувся до присутніх зі словом утішання. На мої слова, що так богу угодно, чоловік покійної зі сльозами на очах заперечив: “Навіщо богові молода жінка, яка ще жити хотіла? Навіщо йому оця сиротинка? Для чого таке горе мені, який пережив блокаду?”

    Несподіваність заперечень мене трохи збентежила. Я зрозумів, що переді мною маловіруючі або й зовсім невіруючі люди. Адже для віруючого фраза “на все воля божа” зрозуміла. Я додав, що нерозуміння людьми волі божої, його промислу пояснюється тим, що ми, смертні, мислимо тільки в площині теперішнього, а безсмертний бог бачить все і в майбутньому і в минулому. І хоча не завжди зрозуміла нам божа воля, проте вона, безумовно, всесвята...

    Повертаючись після здійснення обряду назад до церкви, я задумався. Справді: чому стара людина, яка втомилася від життя і просить у бога смерті, продовжує жити, а людина в розквіті сил, яка жадає життя, помирає? Та ще й залишає діточок малих сиротами, чоловіка – удівцем, жону – вдовою, батьків – безутішними страждальцями.

    І все-таки відсутність смислу в діях бога в нашому розумінні – уявна. Смисл тут прихований, для нас – невідомий”.

    “14 жовтня. День Покрови пресвятої богородиці. Ленінград спіткала повінь. Доки ми правили в храмі службу, Смоленка вийшла з берегів і кладовище опинилося під водою.

    209

    Не чекаючи кінця відправи, настоятель з Масловим та Смирновим на “Победе” ледве встигли втекти додому. Всі інші залишились у вівтарі. Після богослужіння народ не розходився – не було куди. Я вийшов на паперть. Довкола стояла вода. Ще три сходинки, і вона заллє паперть. І Іід поріг якраз підпливав на своєму човні Петя-дзвонар, який живе на Камській (по сусідству з кладовищем).

    – По трояку! По трояку! І кожного з комфортом відвезу додому! – вигукував Петя, допомагаючи сідати в човен богомольцям, які захотіли пливти додому. Побачивши мене, наш дзвонар сказав:

    – Не все ж – тільки вам, святі отці! Хай і я підроблю трішечки... Хоча б під час стихійного лиха...

    Повернувшись до вівтаря, я почув, як псаломщик Володимир Павинський бурчав: “Поміж нас Іонаї Безумовно! Поміж нас Іона! Пізнати б його – та в Неву кинути! І повінь спала б!”

    – Давайте відслужимо святителю Миколаю-чудотворцю молебень “про врятування від потоплення на воді”, – запропонував отець Олександр Денисюк.

    І хоч молебень відслужили, проте все рівно довелося заночувати в церкві.

    Вода залила весь “низок” храму, тобто підвал, а значить, і туалет. Це посилило наше лихо... Хтось запропонував звільнити від грошей карнавку і пристосувати її для... природних потреб. Павинський, як казначей, упирався: мовляв, у нас і так карнавок не вистачає.

    – Ще викують у майстерні скільки завгодно, – зауважив диякон Іван Шашков.

    – А цю куди дінемо потім?

    – У Смоленці втопимо після повені.

    Так і зробили. А як бідні парафіяни, котрі залишилися ночувати в храмі, я не знаю. Боюсь навіть думати про це...”

    210

    1956 рік.

    “11 березня. Скрізь тільки те й чути, що про розвінчання на XX з’їзді культу особи Сталіна. В часовні блаженної Ксенії між півчими точилася гаряча суперечка з цього приводу. Так, нелегко міняти думку про людину навіть звичайну, а тим паче про Сталіна, “мудрого, рідного і любимого”, як співалося в кантаті про нього, яку ми виконували в семінарії в день його 70-ліття”.

    “21 березня. Сьогодні зі Смоленська приїхав до мене друг і товариш по навчанню ієрей Г. Лисенко. Там він обіймав посаду секретаря єпископа Михаїла (Чуба). Однак через Марину Вікторівну, яку єпископ прихопив з собою з Ленінграда, довелось отцю Григорію залишити секретарство. Єпархією фактична править Марина.

    Жінка Григорія поїхала до своїх родичів у Псков, а він – до мене. Хоче звернутися до митрополита Єлевферія просити призначення на яку-небудь парафію Ленінградської єпархії”.

    “21 квітня. Відібрав кілька записок із звертаннями до блаженної Ксенії, встромлених у щілини вікон та за ринви. Про що просять авторки цих записок? Одна молить допомогти відбити у сестри чоловіка, якого вона дуже любить; друга – здати четверту главу короткого курсу історії ВКП(б); третя просить допомогти вступити до педінституту; четверта – влаштуватися на роботу в шашличну. А одна переписала ряд номерів і серій облігацій, а внизу додала: “Блаженненька матушка Ксенюшка! Допоможи мені виграти хоча б 25 тисяч! Му ся”.

    О боже пресвятий! Невже отака і є наша віра християнська сьогодні?!”

    “З травня. Повернувся сьогодні настоятель з єпархії і привіз указ митрополита Єлевферія про нагородження мене набедреником “за невсипущі труди на користь святої матері-церкви”.

    21t

    Мене стали поздоровляти. Я збентежився. Отець Андрій Крилов запримітив це і зауважив:

    – А ви відповідайте: “Служу Ісусу Христу!””

    “19 липня. Ось уже третій день я в Ізмаїлі: гостюю у отця Трохима Лютого. Ізмаїл – досить затишне, зелене, тихе містечко. Внизу Дунай поспішає до Чорного моря. З подивом помітив, що Дунай не голубий, а рудаво-сірий. Вперше в житті поїв за обідом знаменитих дунайських оселедців.

    Отець Трохим мешкає в колишніх єпископських покоях (тепер ізмаїльська єпархія з’єднана з одеською). Особливо до душі мені фруктовий сад. Я захоплююсь абрикосами. Вони тут великі, запашні, соковиті, солодкі, а на базарі ще й дешеві. Серед саду росте гіллястий дуб. Під ним навіть у спеку холодно.

    Вчора був у церкві, в якій у свій час молився великий російський полководець О. В. Суворов. Біля церкви – пам’ятник йому.

    Хоча прізвище отця Трохима – Лютий, проте він дуже хороша людина, привітна, щира. Він геть нічого не п’є – навіть рислінгу. Гостей з Москви, а також мене пригощає домашнім вином із архієрейських запасів, а сам тільки чайок попиває. І як священик він бездоганний. Парафіяни в Одесі його любили і тут люблять. Отець Трохим щиро журиться, що чвари між духовенством не припиняються і що чимало душпастирів більш запопадливо служать Мамоні, аніж Ісусу Христу. Навіть архієреї не можуть нічого вдіяти. Нескінченні інтриги звели в могилу архієпископа Никона в 54 роки. Тепер на його місце призначений архієпископ Борис. Але, на думку отця Трохима, і Борис навряд чи оздоровить атмосферу в єпархії.

    Невже гріховність сильніша святості, що остання по всіх лініях відступає перед першою?”

    212

    “31 жовтня. Неймовірно, але факт: в Ленінграді знесли пам’ятники Сталіну на Поклонній горі і біля Балтійського вокзалу. От уже й справді “Sic transit gloria mundi” *.

    “14 грудня. Сьогодні зі мною трапився незвичайний випадок. Під час панахиди якась молоденька дівчина в окулярах (серед парафіян Смоленської церкви бачив ЇЇ вперше) подала записку разом з карбованцем. Коли дійшла черга до тієї записки, я розгорнув її і прочитав: “За упокій декабристів”. Ці три слова я, зрозуміло, прочитати не міг: потрібні були імена. Щоб вийти зі становища, я пригадав імена п’ятьох страчених: Павла (Пестеля), Кондратія (Рилєєва), Сергія (Муравйова-Апостола), Михайла (Бестужева-Рюміна), Григорія (Каховського) і додав: “Та інших, імена їхні ти сам, господи, вєсі”...

    Пізніше з’ясувалося, що, називаючи імена п’ятьох страчених, я помилився, назвавши Каховського Григорієм, а не Петром.

    Коли під час кадіння я оглянув присутніх богомольців, серед них тієї дівчини вже не було.

    З якою метою подала вона таку записочку? Чи спонукувана щирим релігійним почуттям, хоча це сумнівно, чи з метою нагадати, як свята наша православна церква підтримала не декабристів, а царя, що більш вірогідно. Але що залишалося робити церкві, коли її вчення – “всякі власті од бога учиняються суть” – зобов’язувало її діяти саме так, як вона діяла”.

    1957 рік.

    “18 квітня. Викликали сьогодні в єпархіальне управління і вручили указ митрополита Єлевферія про нагородження мене камілавкою “за невтомне проповідання слова божія”.

    * Sic transit gloria mundi – так минає мирська (житейська) слава. Стародавнє римське прислів’я.

    213

    “27 квітня. Дізнавшись про моє нагородження, парафіяни піднесли мені малинового оксамиту на камілавку”.

    “2 серпня. Тиждень перебування в Загорську, в Троїце-Сергієвій лаврі, пролетів як один день. Він був багатий на цікаві знайомства і зустрічі... Сьогодні у нас вільний день. Тому ми (священик В. Лісняк, диякон І. Шашков і я) вирішили зранку відвідати заміське святе джерело. Лісняк запропонував іти пішки, а Шашков наполягав на таксі.

    – Ти забув, що “час – це гроші”? – каже він.

    – Паломництво пішки нині вийшло з моди, – додаю я, натякаючи на те, що і я згодний з Шашковим. – Дивіться, наші владики паломничають поїздами, пароплавами, літаками.

    – І на таксі теж, – не вгамовується диякон. Зрештою біля лаври сіли в таксі і через чверть години вийшли в потрібному місці. Спустившись на дно глибокої балки, побачили кам’яну частину пагорба, звідки, немов по зморшкуватому обличчю сльози, текли струмочки, утворивши на дні балки рівчак шириною в півтора-два метри. На зеленому низенькому бережку, в сонячному місці, стояв невеликий натовп жінок та дітей і спостерігав, як у тому рівчаку, де вода не сягала й пояса, купалися кілька худих кістлявих жінок. Ми обійшли те місце й піднялися на пагорб. Біля витоків джерела стояла напівзасохла вільха з прибитою до неї іржавою бляшаною табличкою, яка повідомляла, що це – радонова вода, тут же наводився її хімічний склад. Ми націдили по пляшці води і покуштували. Вона не відзначалася ні смаком, ні прозорістю, але була дуже холодна. Спустившись назад на дно балки і обійшовши стороною жінок, ми пішли вниз за течією, де за кущем ліщини побачили натовп чоловіків.

     

    214

    – Увесь сенс, значиться, в тому, щоб голому скупатися, – говорив чоловікам бородатий, міцно збитий дідок, який вже одягався після купання. – В купальниках на пляжі... А тута – святе джерело, а не пляж... У ньому змивається вся гріховна скверна. – Дід кректав, сопів, на обличчі в нього було задоволення від виконаного з вірою обряду. – Чував я, – продовжував він, що в Індії, значиться, в священних водах Гангу, топлять того, хто рішиться купатися не голяком...

    Ми попростували далі. Звідси було видно, як дідок набрав бідон води з ручая, перехрестився і подався стежкою вгору.

    – Ну, отці і братія, роздягайся!–скомандував Шашков.

    – Зануримо і ми свої бренні тілеса в святе джерело.

    Вода була крижана. Занурившись раз-другий, я, ніби ошпарений окропом, вискочив на зелений бережок, схопив свій одяг і побіг на сонячний бік балки. За мною слідом поспішили і мої товариші.

    Поверталися до Загорська теж на таксі. Лісняк зрештою переконався, що до святого джерела таким способом діставалися не ми одні. Не виключено, що і бородань їхав автомашиною, бо до самого Загорська ми його так і не наздогнали.

    Я чомусь невдоволений відвіданням святого джерела. А чому? Не знаю”.

    “5 серпня. Загорськ. Сьогодні разом з І. Шашковим відвідав отця Івана Козлова в його власному особняку. У дворику ми побачили його жінку, яку знали ще по Ленінграду.

    – Здрастуйте, матушко, – звернулися до неї. – Отець Іоанн вдома?

    Вона відповіла на привітання, а потім тихенько каже нам:

    – Прошу вас називати мене не матушкою, а Пелагеєю Іванівною.... А отця Іоанна – Іваном Степановичем. – Запримітивши наше збентеження, додала: – Бачте, – наші сусіди не знають, що отець Іоанн – священик. І це краще...

    215

     

    – Важко приховати, – кажемо ми, – адже ряса видає.

    – А він рясу носить тільки в стінах академії, коли у нього лекції. А так без ряси ходить...

    Зрештою прийшов і сам господар. Він мав майже такий самий вигляд, як і тоді, коли я вперше побачив його в стінах Ленінградської духовної академії: підстрижений “під художника”, в толстовці поверх чорних штанів, підперезаний шовковим пояском з китицями. Оглянули його невеличку земельну ділянку, де плодоносять аґрус, малина, полуниці. Після цього пили чай з варенням, бесідували про спільних знайомих богословів і священнослужителів. Козлов зізнався, що змінив Ленінградську духовну академію на Московську через Парійського, який “ставив йому рогатки”...

    Ми подякували господарям за гостинність і поспішили в академію на вечірню службу”.

    “28 серпня. Почуття мої бентежаться і совість непокоїться, коли бачу, як віруючі люди, ледве пересуваючи ноги від старості та недугів, тягнуться до церкви, а ми, священнослужителі, особливо молоді й здорові, часто із запізненням на богослужіння підкочуємо під саму паперть або під вівтар на автомобілях, придбаних, звичайно ж, на трудові гроші наших парафіян. Соромно мені й від того, що старі бабусі та каліки на протезах і милицях стоять в храмі до знемоги, охаючи та зітхаючи, а їхні душпастирі (крім священика, що править службу) сидять у вівтарі та паламарці в зручних кріслах.

     

    216

    От і вчора совість моя обурилась вкрай. Після всеношної на честь успіння, в той самий момент, коли парафіяни, які простояли за богослужінням понад чотири години, потоком хлинули з церкви і повільно потекли по Камській вулиці до трамвайної зупинки, ми, служителі вівтаря, просидівши більшу частину відправи в кріслах, їдемо додому “Победою”. У машині протоієреї – Птицин, Маслов, Крилов і я. Шофер легенько веде машину, очікуючи, доки натовп розступиться і дасть дорогу.

    Віруючі, за звичаєм, за воротами зупиняються, повертаються обличчям до храму, хрестяться. Отцям духовним не терпиться.

    – От каракатиці старі! – лається настоятель Птицин. – Не дадуть проїхати!

    – Ще не намолилися за весь вечір, – з незадоволенням бурчить Крилов.

    – Альфонсе Олександровичу, – звертається до шофера Маслов, – ти їх буфером в зади – швидше розступляться.

    Шофер, порушуючи правила, починає шалено сигналити і зрештою летить “з вітерцем””.

    “1 вересня. Дякувати О. Ярославському за “Біблію для віруючих і невіруючих”, а І. Скворцову-Степанову – за “Історію нашого бога”. Зовсім по-іншому дивлюсь я тепер на Біблію – слово боже, точніше, слово стародавньоіудейських жерців.

    Обов’язково ще треба прочитати книгу О. Ярославського “Як народжуються, живуть і вмирають боги та богині”. Чув, що в ній піддаються науковій критиці новозавітні події”.

    “11 вересня. Написав сьогодні листа Дулуману. Стільки питань, проблем, дилем переді мною постало!

    Цілий клубок! Євграф – спасибі йому! – терпеливо допомагає розмотувати його”.

    “15 вересня. Запоєм читаю “Кишенькове богослов’я” Поля Гольбаха. Який мужній богоборець! Який безстрашний насмішник над божественними визначеннями та священними атрибутами! І де? По сусідству із самим папою римським! Незвичайна людина, цей Гольбах!

    217

     

    Здається, це про нього розповідав мені колись мій старший товариш і односельчанин Я. Матюшенко. Тоді про нього я й слухати не хотів. Тепер бачу – даремно!”

    “5 жовтня. Учора весь світ дізнався про те, що в нашій країні запущено штучний супутник Землі. Серед нашого брата, духовенства, помітна якась розгубленість. Висловлюються різні гадки. “Бог дав розум ученим, то вони й створили цей супутник”, – хриплуватим голосом коментує отець Володимир Смирнов. “А хто його бачив, той супутник?” – глибокодумно запитує отець Петро Жарков. А диякон Іван Шашков, коли ми вдвох правили вечірню, зауважив: “Напевне, молитвами, бдіннями і постуванням, як співаємо ми в тропарях * святим чудотворцям, наші вчені не змогли б здійснити таке незвичайне наукове чудо”.

    “16 жовтня. Одержав листа від Дулумана. Він у захопленні від перемоги радянської науки. “Шлях від дерев’яного рала – до штучного супутника Землі” – так визначає Євграф пройдений нашим народом шлях за 40 років. Закликає служити не богові, мовляв, “досить уже йому послужили”, а народу, навіть якби довелося втратити через це райське блаженство. Наводить чотиривірш С. Єсеніна:

    Если кликнет рать святая: “Кинь тьі Русь, живи в раю!” Я скажу: “Не надо рая, Дайте родину мою!”

    Сьогодні, на жаль, тільки й можу сказати: “Рада б душа в рай – та гріхи не пускають””.

    * Тропарі – богослужбові пісні, в яких оспівуються основні події церковних свят чи духовні подвиги святих.

    218

    “20 жовтня. Інколи доводиться чути думку про те, що не можна винити релігійне вчення за провини й пороки служителів культу. На перший погляд здається, ніби це правильно. Але якщо вони протягом віків грішили і грішать проти проповідуваних ними ідей, то яка ж ціна цим ідеям?! У суперечках про достоїнство християнства і негідність його носіїв я виявив логічну непослідовність мислення моїх опонентів. Коли мова заходить про християнство, про пороки його духовенства, вони говорять: “Не дивіться на священнослужителів...” А коли йдеться про атеїзм, співбесідники заговорюють по-іншому, мовляв: “Дивіться, як атеїсти себе поводять...”

    Ні! Будь-яке вчення повинно перевірятись життям, практикою. І якщо воно не виправдовується життям, то це – утопія або звичайна схоластика. Адже й Христос, згідно з євангелієм, сказав: “Якщо я не роблю справ отця мого, не вірте мені” (Іоанна, 2, 17)”.


    Другие новости по теме:

  • За иконостасом алтарей - 10
  • Идея Бога в религии. Монография.
  • За иконостасом алтарей - 06
  • За иконостасами алтарей
  • За иконостасами алтарей - 07


    • Комментарии (0):


      redvid esle