Календарь

«    Сентябрь 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930



  Популярное





» » За иконостасами алтарей - 03

    За иконостасами алтарей - 03

    30-06-2010 05:47 - duluman - Книги | Просмотров:

    І ПОТЯГЛИСЯ ДНІ...

    Незабаром з’ясувалося, що не всі богословські предмети даються легко, як на те сподівався, добре знаючи молитви і За иконостасами алтарей - 03
    священну історію. Особливо багато клопоту, як не дивно, завдавали уроки церковного співу. Річ у тім, що богослужбові пісні співаються на вісім різних наспівів, які звуться гласами. Кожний глас співається по черзі протягом тижня. Виходить, що через вісім тижнів глас повторюється. Деякі пісні однакового змісту виконуються саме на вісім різних мотивів. Труднощі у тому й полягали, що слова молитов одні й ті самі, а співати їх належить по-різному. І от, аби полегшити собі орієнтацію на той чи інший глас, семінаристи вигадали так звані гласові шаблони, що легко запам ятовуються завдяки їх жартівливому змісту.

    53

    Треба, приміром, співати “Господи, воззвах” на 7-й глас. Щоб не збитись на який-небудь інший глас, семінарист наспівує подумки шаблон (“Сидить баба на яблуні, біжить мужик з граблями”) і на цей мотив співає вже “Господи, воззвах”. Або, скажімо, треба співати на 5-й глас. Приходить на допомогу шаблон: “Хто б нам підніс, ми б випили”. Шаблон 3-го гласу – “У городі бузина росте, а в Києві дядько живе”. І так далі в тому ж дусі.

    Наші духовні наставники, звичайно, засуджували цей метод засвоєння “восьмигласся” і ганили тих семінаристів, котрі користувалися гласовими шаблонами.

    Щодня у нас було п’ять уроків, лише в суботу – чотири. В цей день ми ходили в лазню, стриглися, голилися. За порядком у спальнях стежили самі: по суботах замітали й мили підлогу, ледве встигаючи впоратися до вечора.

    А ввечері щосуботи у великому семінарському храмі правилася всеношна, на якій обов’язково мали бути всі семінаристи. В неділю дві літургії – рання й пізня. Сніданку в такі дні не було. Після пізньої літургії – обід.

    До служб недільних і святкових ми ретельно готувалися. Під керівництвом духовних наставників складався графік, у якому до дрібниць визначалося, що саме і коли кожен із семінаристів повинен робити: хто співає на криласі чи пономарить у вівтарі, хто стежить за ставниками чи лампадками, хто ходить з тарілкою для збирання пожертвувань і хто що читає, хто допомагає за свічковим ящиком тощо. І коли починалося богослужіння, цей невидимий механізм приходив у чіткий безвідмовний рух.

    Летіли один за одним дні навчання. Поступово в журналі успішності проти мого прізвища почали з’являтися “п’ятірки”. А от і перша стипендія – 150 карбованців.

    54

    З усіх першокласників стипендію дали тільки двом: Єрьоміну (по закінченні Одеської семінарії та Ленінградської духовної академії дістав призначення викладача в тій же семінарії, яку закінчив) і мені. На Привозі за ці гроші можна було купити цілих три хлібини, та ще й дещо залишалося. А від семінарії до Привозу – рукою подати...

    Привіз – популярний в Одесі базар. На ньому, як кажуть одесити, можна купити все що завгодно.

    Біжу на Привіз, купую за 40 карбованців білий прямокутний буханець і, відщипуючи од нього, повертаюся до свого житла. Побачивши хліб у мене в руках, товариші по кімнаті навіть ножик піднесли, щоб я пригостив їх.

    – Не вистачить на всіх, – кажу.

    – А як же спаситель наш п’ять тисяч нагодував усього п’ятьма хлібинами? – кидає хтось.

    – Так то ж спаситель. Він всемогутній, – відповідаю, а сам ріжу хліб на малесенькі шматочки – для всіх.

    Товариші мої задоволені, і мені від цього приємно робиться на душі.

    А ввечері, після всіх денних турбот, я пишу в село своїм домашнім листа про перші успіхи на ниві богословського навчання.

     

    ПОСЛУХ НА ЄПИСКОПСЬКІЙ ДАЧІ

    Осінь була суха і холодна. Рано почалися заморозки, безперестанно дув пронизливий вітер. Мешканці міста поспішали заготувати до зими вугілля, дрова, брикет. Семінарські приміщення не опалювалися, тонка байкова ковдра вночі не гріла, так само як не гріла вдень благенька одіж.

    55

    Ні в класі, ні в спальні не знайти затишного кутка. З вікон дме: не в кожному з них є шибки, замість них – ганчір’я або солома. Одягнутий, прикрившися ковдрою, я влаштувався на ліжку й зубрю чергову цитату з катехізису: “Без верьі невозможно угодити богу: веровати же подобает приходящему к богу, яко єсть...” У сусіда по ліжку болить голова, він перев’язав її рушником і заучує іншу цитату: “Что єсть вера? Вера єсть уповаемьіх извещение вещей обличение невидимих...” Ще один, у накинутій на плечі старенькій шинелі, крокує од вікна до дверей і назад, повторюючи англійський алфавіт: “Ей, бі, сі, ді, і...” Я мимоволі реагую на бурмотіння, і це заважає зосередитись. Серед семінаристів чомусь побутує дум* ка, ніби “під шум” заучується швидше й краще запам’ятовується. Я затуляю вуха і з усіх сил намагаюся не чути галасу, вчу своє...

    У цей час заходить один із семінаристів: – Дарманський, до інспектора!

    Зітхнувши, відгортаю ковдру, кладу катехізис на тумбочку і виходжу з кімнати.

    В кабінеті інспектора вже сидить Іван Люберанський, затишно влаштувавшись у глибокому шкіряному кріслі. Протоієрей Дуцик недоростком виглядає з-за великого письмового столу чорного дерева, перебираючи пальцями золотий ланцюжок і граючи наперсним хрестом. На стінах, у роззолочених багетах, – фотопортрети двох патріархів: Сергія та Олексія.

    – Ви показуєте гарні успіхи в навчанні, – замість вітання каже інспектор. – А як у праці?

    – Мені здається, що навчання – теж праця, – відповідаю зніяковіло, трохи здивований запитанням.

    – А молитва?

    – І молитва, – погоджуюсь, скоса поглядаючи на Люберанського: до чого веде інспектор? Але той тільки усміхається.

    56

    – А як же тоді розуміти правило святих отців: “Молись і трудись”? – допитується Дуцик.

    – Мається на увазі духовна робота і... фізична.

    – Ось! Правильно! Молодець! Навчання, молитву треба поєднувати з фізичною працею. Так от, про работу й піде мова. Разом з учнем Люберанським із завтрашнього дня ви на дачі владики Сергія нестимете послух: пилятимете й рубатимете дрова. Даю вам на це днів п’ять-шість...

    Люберанський, семінарист останнього, четвертого класу, почуває себе в кабінеті інспектора набагато впевненіше, ніж я. Він прямо запитує:

    – Отче Дмитре, а що ми з того матимемо? Дуцик, знявши окуляри й постукуючи дужкою об

    прокурені жовті зуби, єхидно мовить:

    – Послух, братіє моя, – то одна з християнських чеснот. Соромно вам, Люберанський, у вас посвячення в сан на носі...

    – Усе ясно! Виходить, владика мені – сан, а я йому – дрова? – посміхається Люберанський. – Та вже нехай!

    – Ну, з богом!

    Наступного дня після обіду ми вирушили трамваєм на дачу єпископа Сергія – в кінець Пролетарського бульвару, в курортну зону міста. На наш дзвінок літній чернець-брамник визирнув у вічко в масивній залізній хвіртці, спитав, хто ми такі і що нам треба. Потім вічко зачинилось і довго нічого не було чути. Нарешті хвіртку відчинили і ми ввійшли у двір.

    На дачній території, обсадженій пірамідальними тополями й обнесеній кам’яною огорожею із залізними воротами, були фруктовий сад, квітники, покої – великий будинок з верандами, обвитими плющем, невелика червоної цегли однобанна церква, господарська прибудова, гараж, біля якого стояла “Победа”. Зустрів нас хлопець років двадцяти з веснянкуватим обличчям і сірими втомленими очима.

    57

    Люберанський, виявляється, вже знав його. То був Іван Маханьковський – келійник єпископа. Він і показав нам місце роботи.

    Ми спорудили козла й почали пиляти триметрові колоди. Пилка була з поганим розводом, а сили в нас замало, тому за годину з нас, що називається, пара пішла. Здалеку ми помітили єпископа Сергія, що прогулювався по алеї, обсадженій підстриженими кущами. Зайняті роботою, не помітили, як єпископ підійшов ближче. На ньому була тепла чорна ряса, горловина та широкі рукава якої обшиті смужкою бобрового хутра, на голові скуфія з чорного оксамиту. В правій руці, владика тримав посох із срібним наконечником у вигляді зміїної голови, з лівої маленькою гірляндою звисали бурштинові чотки. За ним ліниво пленталися два великих чорних доги з білими плямами на шиї та лапах. Ми відклали пилку і по черзі підійшли до владики під благословення.

    – В ім’я отця, і сина, і святого духа! – ледь чутно промовив єпископ Сергій, поважно перехрестив нас і подав для цілування руку.

    Його випещені щоки були гладко поголені, рудуваті вуса й борідка рівно підстрижені, від нього віяло парфумами. У світлих, ледь заспаних очах блукала посмішка. Було йому не більше сорока років. Так близько я бачив єпископа вперше. Вперше він благословив мене особисто – не в масі віруючих. Поцілувавши його білу пухлу руку з довгими рожевими, коротко обрізаними нігтями, потім щоку і зуову руку (як належить за церковним звичаєм), я відійшов подалі, соромлячись своїх брудних рук, простого одягу, спітнілого обличчя.

    – Ви з семінарії? – запитав єпископ м’яким приємним тенором.

    – Так, владико.

    58

    – Як гадаєте, скільки днів знадобиться вам, щоб розпилити й порубати оцю гору? – усміхаючись, запитав він і, не чекаючи відповіді, сказав: – Втім, скільки треба, стільки й працюйте. Тільки б встигнули, поки суха погода.

    – Постараємось, – пообіцяв Люберанський. У цей час з-за рогу з’явився Маханьковський.

    – А, Ваня? Пора, мабуть, годувати моїх клевретів, – він відгорнув широкий рукав з хутряною оторочкою, і на руці блиснув золотий годинник на золотому браслеті.

    Я знав, що церковнослов’янське слово “клеврет” означає “друг”. Кров ударила мені в обличчя: преосвященний владика, єпископ називає нас, звичайних семінаристів, друзями, та ще й піклується, аби ми не залишилися голодними...

    – А я й прийшов за ними, – чую голос Маханьковського. – Прима! Валет! Гайда вечеряти!

    – А що ти їм приготував? – щиро поцікавився єпископ.

    – М’ясо і молочну юшку, згідно із сьогоднішнім меню...

    – Ідіть, ідіть їсти, красені ви мої! – лагідно промовив до собак єпископ, жартома погрожуючи їм своїм посохом. А потім, артистично схиливши голову, знов звернувся до нас:

    – Ну що ж, не заважатиму вам більше! Бог вам у поміч! – і попрямував за своїми догами.

    Ми мовчали. Першим заговорив Люберанський:

    – Ось так, дорогий мій! Собакам м’ясо і молочко, а нам – о! – і він, провівши пальцями уздовж носа, спритно з’єднав їх у дулю.

    – А я ж бо думав, клеврети – то ми...

    – Ха-ха! Чого захотів! Забув? “Отець Макарій трапезує, а послушник Назарій запахом ситий!”

    59

    Згодом на алеї саду ми побачили молоду, гарно вдягнену жінку. Присутність її на дачі єпископа, ченця, який дав обітницю цноти й безшлюбності, мене немало збентежила. Я запитав у Люберанського, хто це. Він, схилившись до мого вуха, шепнув:

    – Конкубіна... якась... Владика видає її за племінницю... Та бог з ними! Давай уже рубати те, що розпиляли, та й ходімо додому.

    Що таке “конкубіна”, я тоді не знав, а перепитати соромився. Тільки пізніше дізнався, що це наложниця.

    Попрацювавши ще один день, мій напарник удав із себе хворого, і замість нього послали третьокласника Всеволода Страшевського. З ним ми й закінчили цей “послух” на єпископській дачі...

     

    “БЛАЖЕННИЙ, ХТО ВІРУЄ, ТЕПЛО ЙОМУ НА СВІТІ”. ТА ЧИ ТЕПЛО?

    Тим часом настав листопад, принісши з собою справжнє похолодання. Колись давно монастирське приміщення, де тепер семінарія, опалювалося калорифером. Тепер він вийшов з ладу, і його ремонт планувався на якесь невизначене майбутнє. А поки що всі мешканці богоугодного закладу мерзли.

    Нас у спальні 30 чоловік, у тому числі й вихователь отець Птоломей. Гріємось, так би мовити, власним диханням та богословськими суперечками. Вихователь то мирить нас, то сам під’юджує до дискусій.

    – Мудрець сказав: “Блаженний, хто вірує, тепло йому на світі”, – говорить отець Птоломей, по самі вуха закутуючись у якусь чернецьку хламиду. – Та чи тепло? Чи, може, ми не дуже віруємо, чи віруючому холод теж допікає. Коли так, то мудрець не мав рації...

    60

     

    Не дуже освічений, без спеціальної богословської підготовки, ієромонах Птоломей відзначався не стільки побожністю, скільки якоюсь природною мудрістю, допитливістю.

    Через те що в церкві дуже холодно, йому дозволили проводити вечірні молитви з семінаристами на сон грядущий прямо в спальнях. От він, бувало, замість молитви і скаже:

    – Ранок покаже. Помолимося завтра. Бачить бог, що ми молилися сьогодні вже не раз.

    Вичитає звідки-небудь щось нове чи загадкове і почне викладати перед нами свої знання. Наприклад, як пишеться прикметник від слова “льон”; як буде слово “дно” у множині; яких розмірів бувають кити; скільки існує “небес” і т. ін. Семінаристи кожен своє доводить, сперечаються, аж поки старий вихователь сам проголосить істину...

    Спав він з нами в одній спальні. Ліжко для його великого зросту було надто коротке, тому він підставляв собі під ноги стільця.

    – Не стільця підставляти під ноги треба, а подушку, а під голову – камінь, – тут же серйозно й повчає наш вихователь. – Як це робив авва Пахомій. Питають у нього учні: “Навіщо, отче, ти так робиш?” А той відповідає: “За дурної голови – ногам горе. Ото нехай ноги спочивають на подушці, а голова на камені розуму набирається”.

    Любив отець Птоломей похвалятися “Павлом Буре” – своїм кишеньковим годинником на масивному ланцюжку.

    – Тепер уже немає таких годинників, – зітхаючи, каже його власник. – Тридцять літ ношу його. Мабуть, і в домовину ляжу з ним. – Гм! – хмикає старий. – Навіть у вівтарі, під час відправи, не можу втриматися, щоб не поглянути на нього.

    61

     

    Галасуємо, бувало, що клопи заїдають, а отець Птоломей повчає нас:

    – Терпіть, отроци, терпіть! Клопи – для пильності вашої: будять вас, аби ви і вночі не забували господа.

    – Невже не можна їх вивести?

    – А навіщо? Хіба забули слова писанія? “Всякеє диханіє да хвалить господа”! Сказано – “вся-ко-є!! – урочисто промовляє він, велично піднявши вгору руки, нагадуючи собою бога Саваофа з літографічної картинки, де він “творить небо”.

    А то один час завівся в семінарії злодій. Не минало й тижня, щоб у когось щось не зникло: то хліб, то книга, то годинник, то рушник. Якось, прокинувшись від дзвоника, який кликав на вранішню молитву, я не виявив на тумбочці своєї верхньої сорочки, тієї синьої косоворотки, яку пошила мені мати своїми руками. Я впав у розпач, бо не мав ні іншої сорочки, ні грошей на покупку нової. А отець Птоломей утішає:

    – Добре, що штани не вкрали. Без сорочки можна, а от як би ти без штанів пішов на молитву?

    – Та як же це так? Тут же не Привіз, а семінарія! – обурююсь я. – Майбутній служитель вівтаря! Хіба він заповіді “не кради” не знає?

    Вихователь звично гладить свою довгу білу бороду і знову заспокоює мене:

    – Адже в писанії сказано: якщо хтось захоче зняти з тебе верхній одяг, то віддай йому й сорочку. Злодій, видно, благородний. Знаючи, що ти йому нічого не даси, плащ залишив тобі, а сорочку взяв собі. Так що будь задоволений... Молись за нього...

    Засмучений і вражений, я одягаю на нижню сорочку прорезиненого плаща і поспішаю до семінарського храму на молитву.

    62

    Духовний вихователь часто розумів слова “святого письма” буквально.

    – Сказано: “шукайте і знайдете”, – говорить отець Птоломей. – А коли я хочу знайти тридцятку, чи знайду її, хоч би й перевернув усю спальню шкереберть?

    Такий спосіб мислення був і у деяких семінаристів. Ось ми стоїмо, обіпершись на поручні хорів у нашій великій церкві. Не співаємо: читається “шістопсалміє”.

    – Павлику, ти віриш, що господь “ангелам своїм заповів уберегти тебе?” – цитуючи псалом, звертається до мене Золотухін.

    – Вірю, – відповідаю я.

    – ...І що “на руки візьмуть тебе, аби не спіткнувся ти об камінь ногою”?

    – Так...

    – Тоді стрибни з хорів... Чи здійсниться чудо?

    – Віра повинна бути розумною... – відповідаю я. – Чудо передбачає високу мету... А тут – голе спокушання бога. Це безглуздо!

    Золотухін усміхається в ріденькі юнацькі вусики, а я цілком задоволений своєю, як мені тоді здавалось, глибокою богословською відповіддю.

    Нарешті семінарське начальство поставило в спальнях залізні пічки-“буржуйки” з трубами, виведеними у вікна. Стало тепліше, а крім того, тепер можна готувати чай, кашу, мамалиґу, куліш. Хтось придумав варити суп з картопляних шкаралуп, що нам їх давав кухар. Тоді й згодилася мені кукурудзяна крупа, яку передбачливо поклала мати у мій блакитний чемодан.

    Коли ж почались морози, спальні перетворили на навчальні кімнати, бо в класах температура опускалася до п’яти градусів і всидіти там було неможливо.

    63

     

    ЯК ФОРМУВАЛАСЯ “ЦЕРКОВНІСТЬ”

    День за днем плинув час, Іприносячи в наш семінарський побут звичайні буденні події: переміщення начальственних осіб, звільнення одних викладачів “за штат” та призначення на їхнє місце нових і т. ін. Траплялися й сумні події: поховали найстарішого професора В. Чемену, не стало ректора протоієрея Є. Дьяконова.

    Та й кількість учнів у семінарії постійно зменшувалась, у тому числі й в нашому класі: одних виключали, інші приймали сан і їхали на парафії, а дехто, залишаючись віруючим, ішов у “мир”.

    У старших класах ми вже вивчали ті дисципліни, які іменуються одним словом – “богослов’я”: догматичне (тобто тлумачення догматів християнської віри), моральне (тобто етичні приписи християнства), основне (виклад філософського, природничо-наукового обгрунтування релігійної віри взагалі і християнської зокрема), практичне (норми діяльності і поведінки духовенства на всі випадки життя), порівняльне (католицьке і протестантське богослов’я порівняно з православним), викривальне (вивчення і спростування з точки зору православ’я вчення християнських сект та руського розколу XVII століття), гомілетику (методику підготовки і виголошення церковної проповіді), вивчення й тлумачення текстів Старого і Нового завітів.

    Починаючи з третього класу ми писали на богословські теми з різних предметів семестрові твори, під керівництвом викладача гомілетики складали й виголошували в семінарському храмі проповіді, приурочені до вшанування пам’яті святих угодників або церковних свят.

    Так у тісноті, холоді й голоді проходило навчання.

    64

    Аж ось у грудні 1947 року сталася знаменна подія – скасували карткову систему. В семінарській їдальні почали видавати вечерю і хліба на столах стало вдосталь.

    “Слава богу!”, “Дійшли до нього молитви наші!”, “Той, хто молиться, гідний нагороди!” – чутко було у семінарському середовищі. Виходило, що тільки завдяки невсипущим молитвам почали краще і ситніше жити.

    Проте вчителі семінарії одностайно навіювали нам думку, що не хлібом єдиним має жити людина, і закликали нас до постійного морального вдосконалення.

    Життя моє минало переважно в стінах семінарії. Радіо в нас не було, газет і журналів не передплачували. “Журнал Московской патриархии” – ось єдине джерело, з якого ми черпали новини, звичайно, здебільшого церковного змісту, та й то із запізненням на 3–4 місяці. А щодо художньої літератури, то нам рекомендували (“якщо вже комусь не терпиться”) читати історичні, а краще – релігійні книжки. (Не дивно, що потім мені довелося надолужувати: в тридцятирічному віці читати те, що звичайно читають у 18–20 років.)

    Повне відчуження від зовнішнього світу було нормою для мешканців семінарії. Новини про події у світі, в країні проходили повз нас. Запали в пам’ять лише святкування в 1947 році 800-річчя Москви, в 1948 – 500-річчя автокефалії Руської православної церкви, в 1949 – 70-річчя Сталіна, а також як 1950 року збирали підписи під Стокгольмською відозвою на захист миру...

    Читав я в семінарії багато. Книги переважно були старі, з пожовклими сторінками, слабо видним шрифтом. Не дивно, що вже у другому класі в мене заболіли очі, а в третьому лікарі визнали короткозорість, приписали окуляри.

    65

    Був я в ті роки настільки непохитний у вірі, що навіть хворобу очей сприймав як особливий знак любові бога до мене, пам’ятаючи слова “святого письма”: “Господь кого любить, того й карає”. Мені було навіть приємно, що й у мене, як колись у апостола Павла, хворі очі. І я сприймав це, як увагу бога до мене.

    Керівництво семінарії зосереджувало головну увагу семінаристів на вивченні релігійних істин, відданості християнським ідеалам. Інтереси переважної більшості вихованців семінарії обмежувалися уроками, духовною літературою, богослужінням, церковними святами, знаменними датами, молебнями, панахидами. Так формувалася “церковність” у наших душах.

    Щоправда, літні канікули, які тривали звичайно два з половиною місяці, вносили в життя щось світське. Але навіть і тоді треба було неодмінно відвідувати храм, брати участь у богослужіннях. Належало також під час літніх канікул відвідувати “святі місця” – Києво-Печерську, Троїце-Сергієву, Почаївську лаври, Псково-Печорський монастир, а після канікул ділитися з духовними наставниками враженнями від цих відвідин.

    Не заборонялося нам для набуття конкретних знань про інші релігійні віросповідання відвідувати старообрядницькі церкви, іудейські синагоги, лютеранські кірхи, молитовні будинки євангельських християн-баптистів. А такі дисципліни, як історія руського розколу і сектознавство, навіть передбачали знайомство з сектантськими молитовними зборами і старообрядницькими богослужіннями. Пригадую, ми організовано, всім класом, на чолі з тодішнім викладачем ігуменом Павлом Голишевим (пізніше був висвячений в єпископи, правив Новосибірською та Барнаульською єпархіями) побували на кількох “інославних” службах: старообрядців, баптистів, лютеран, іудеїв.

    66

    Слабким світським струменем повіяло в семінарії, коли ректором став отець Василь Кремльов. Насамперед він зобов’язав усіх вихованців ранком робити в коридорі зарядку, дозволив відвідувати спортивний зал, у зв’язку з чим підйом було призначено на півгодини раніше.

    Багато кому ці нововведення ректора були не до душі. Першим противником фізичних вправ став новий інспектор ієромонах Антоній Мельников (пізніше був єпископом Білгород-Дністровським, затим – архієпископом Мінським та Білоруським; в останні роки життя обіймав посаду митрополита Ленінградського і Новгородського). Він відверто засуджував ці світські заходи ректора.

    – Нам більше личать земні поклони, ніж стрибки та перекидання, – говорить він.

    Худий, високий, з ріденькою борідкою, завжди в чорному чернецькому одязі, інспектор тінню ходив по семінарії, приглядаючись, що робиться, прислухаючись, що говориться. Коли заходила серед вихованців мова про культпохід, скажімо, в театр або музей, ієромонах Антоній червонів, опускав очі долу і повчав:

    – Семінаристам більше годиться хресний хід, а не культпохід; подорожі до святих місць, а не походи в театр...

    Саме ієромонаху Антонію видалась небезпечною присутність в храмі на акафістах багатьох дівчат. У цьому він вбачав спокусу для семінаристів і перший висловив ідею перенести духовну семінарію на околицю міста – до чоловічого монастиря, на зразок московських духовних шкіл, що у Троїце-Сергієвій лаврі. До речі, це було через кілька років здійснено: семінарію перевели до Одеського чоловічого монастиря, який знаходиться на Великому Фонтані.

     

    67

    Однак, аби семінаристи не видались стороннім людям цілковитими обскурантами, рада семінарії все-таки дозволила організувати кілька культпоходів: до археологічного музею, на оперу “Іван Сусанін” та балет “Спляча красуня”. А найсміливішим семінаристам вряди-годи вдавалося побувати в сусідньому клубі трамвайників, де тоді часто демонструвалися вітчизняні та зарубіжні фільми. Пам’ятаю, якось і мене хлопці витягли на новий кольоровий фільм “Сміливі люди”. Про наш культпохід дізнався інспектор Антоній і дав прочуханки. Картав нас і за те, що дивилися фільм, і за те, що взагалі пішли до цього клубу, розташованого в приміщенні колишнього Андріївського чоловічого монастиря.

    Більше я не припускався такої “спокуси”: до клубу трамвайників ходити взагалі заборонено, а до міських кінотеатрів – далеко, та й часу не було.

     

    СУМНІВИ ТА ЇХ НАСЛІДКИ

    Роки навчання в семінарії були сповнені вірою в усе, чого там навчався. Про сумніви деяких товаришів по навчанню знав, чув, але сам не мав ні в чому вагань. Хоча якоюсь мірою насторожували житія святих: їх щодня читали в їдальні під час обіду. Подвиги деяких святих здавалися дуже фантастичними і більше скидались на казку, де все від початку й до кінця – вигадка. Наприклад, “Житіє Іоанна Новгородського” розповідає, начебто Іоанн, помітивши в умивальниці біса, перехрестив його рукою, і біс втратив силу. Знесилена нечисть просила архієпископа Іоанна відпустити її на волю, запропонувала архієпископу свої послуги. Іоанн погодився відпустити біса лише після того, як той відвезе його на собі з Новгорода в Єрусалим. З’їздивши за ніч на бісові в Єрусалим і назад, святий відпустив біса, а сам пішов до храму на богослужіння. Диво, та й годі: біс, який не має сили вирватися з умивальниці, везе на собі святого в Єрусалим і назад за одну ніч...

    68

     

    З численних житій, часто досить наївних, випливало, що багато так званих знамень були і від бога, і від диявола. Неможливо іноді встановити, від кого саме виходить знамення, від кого допомога, від кого спокушання, а від кого покарання чи смерть – від диявола чи від бога, і хто з’являється у видінні – ангел чи біс у ангельській подобі. Що запитання, то й загадка. Від усього цього голова йшла обертом.

    Хоча релігійна містика і віра в надприродні сили притлумлювала в мені здоровий глузд, однак я розумів, що святим мучеником можна вважати лише того, хто постраждав за віру у Христа. І водночас до сонму святих зараховані, наприклад, князі Борис та Гліб, князь Андрій Боголюбський, княгиня Юліанія В’яземська, син Івана Грозного Дмитрій, які хоча й померли насильницькою смертю, та все ж не за віру, а через політичні чи любовні інтриги. Наприклад, Юліанія В’яземська не бажала розділити кохання з смоленським князем Юрієм, який постійно схиляв її до цього. І от, під час чергової учти, княгиня, захищаючи свою честь, як написано в її житії, вдарила Юрія мечем і вибігла у двір. Поранений князь наздогнав її, порубав на шматки, а останки звелів кинути у річку.

    Зрозуміло, в цьому ніякого подвигу в ім’я віри Христової нема. Більше того, в житії легко можна помітити і явний обман: начебто 1814 року в Торжку “відкрилася кам’яна гробниця благовірної княгині Юліанії-мучениці, і потекли від неї потоки чудесних зцілень”. Але ж звідки взялися “гробниця” і “потоки зцілень”, коли порубане тіло було вкинуто в річку?

    Мої сумніви притлумлювалися, з одного боку, авторитетом непогрішимої церкви, а з другого – безпосередньо духовними наставниками. Адже всім мешканцям семінарії було відомо, що кількох семінаристів виключили саме за те, що вони відверто висловлювали свої міркування.

    69

    Так було, зокрема, з Миколою Лозовським, який на уроці катехізису, під час “душеспасенної бесіди” отця Якова, признався, що не вбачає у святому Миколаї покірливості.

    – От ми співаємо Миколаю Чудотворцю: “правило віри і образ покірливості”. Але який же він “образ покірливості”, коли відомо, що, будучи в сані архієпископа, у присутності членів першого Вселенського собору дав ляпаса пресвітеру Арію, за що йому було відмовлено в служінні, хоч за канонічними правилами його належало позбавити сану?!

    Протоієрей Яків Брюховецький від несподіванки розгубився, а Лозовський продовжував:

    – Миколай Чудотворець походив з багатого і знатного роду. І з житія видно, що він сам був багатий і допомагав не рабам, а представникам свого класу, тобто багатіям.

    – Як багатий? Яким багатіям? – вигукнув отець Яків. – Адже він маєток свій віддав злидарям, а одному з бідняків – батькові трьох дочок – тричі підкидав гаманці із золотом.

    – Вибачте, але в житії прямо сказано, – Лозовський витяг зі столу книгу, розгорнув у тому місці, де було закладено стрічкою, і прочитав: “Жив у місті Патрах якийсь муж, знатний і багатий. Впавши у великі злидні...” і так далі. Отже, Миколай допомагав розореному багатію... І коли підкинув йому три вузлики із золотом, то, виходить, мав його. Значить, чудотворець і сам був багатий...

    Отець Яків, розгублений, стояв посеред класу, а Лозовський наступав:

    – Чому ж Миколай не допоміг біднякам, які повстали у Фрігії проти гноблення багатіїв, а благословив царських воєвод, котрі вирушили на придушення повсталих фрігійців?

    70

    От, будь ласка, написано: “Святитель запросив воєвод у місто і радо пригостив їх, і воєводи, удостоївшись молитов Миколая Чудотворця і прийнявши від нього благословення на свою путь, поспішили у Фрігію для виконання царського повеління”.

    Отець Яків, задихаючись від хвилювання, скористався останнім аргументом:

    – А може, молодче, ви взагалі заперечуватимете святителя Миколая? Може, від великого розуму ви й до цього докотились?

    – Для такого твердження є підстави, отче Якове, – впевнено сказав Лозовський. – По-перше, ми не маємо жодного письмового твору Миколая. А по-друге, в списку учасників Нікейського собору 325 року його ім’я відсутнє...

    Того ж дня засідала позачергова педагогічна рада семінарії. Наслідки “нечуваної зарозумілості” з боку семінариста не примусили себе довго чекати: Лозовського виключили з семінарії. За ним були виключені Петро Стрижиков і Микола Грабовський.

    Стрижиков на уроці протоієрея Юліана Андрієвського піддав критиці житіє та “подвиги” преподобної Марії Єгипетської.

    – Що ж це за угодниця така? Всю молодість провела в розкошах, у розпусті та п’яних оргіях, а під старість, коли пристрасті, переситившись пороками, вгамувалися, пішла в пустелю спасатися. Хіба це угодництво?

    Грабовський провинився тим, що насмілився піддати сумніву святість царя і пророка Давида:

    – Чому Давида називають святим, коли він мав кілька наложниць і убив Урію, щоб заволодіти його дружиною Вірсавією?

    “Очищення” семінарії від крамоли одні семінаристи схвалювали, інші вважали, що тих, хто сумнівається, слід перевиховувати, а не виключати, більшість же просто помовчувала.

    71

    Проте один з одним семінаристи ділилися сумнівами. Так, у нашій кімнаті жваво обговорювалися, наприклад, такі питання: як би множився рід людський, коли б Адам і Єва не согрішили в раю? Чому Олексій – “людина божа” – в першу ніч після одруження покинув дружину і вирушив подорожувати? Адже він міг це зробити і до одруження?.. Як пустельники, стовпники, самітники й мовчальники могли любити ближніх своїх, коли вони й людей не бачили, все життя провівши в безлюдній пустелі? Скоріше, вони ненавиділи людей, вважаючи, що ті несуть із собою бісівські спокуси. Адже сенс їх життя – боротьба із своєю плоттю заради особистого спасіння.

    На ці та інші запитання ми не могли знайти відповіді. Так, я не дуже розумів наявність елементів дуалізму в християнстві. Тому мені хотілося почути переконливе пояснення цього явища. І от якось на уроці Нового завіту я насмілився запитати:

    – Догматичне богослов’я вчить, що наша християнська релігія монотеїстична, а насправді в ній простежується дуалізм. Як це узгодити?

    – У чому ви його вбачаєте? – запитав мене викладач, інспектор семінарії ієромонах Антоній.

    – Ну, скажімо, бог – джерело добра, а диявол – джерело зла; бога ми називаємо “царем всесвіту”, а диявола – “князем темряви”; що може зробити бог, те може й диявол...

    У отця Антонія почервоніли настовбурчені вуха. Я бачив, що він дуже невдоволений моєю незмірною цікавістю.

    – Не лише диявол, а й людина буває джерелом зла і чинить його, – відповів Антоній. – Чому бог не кладе край злим діям того й іншого? – поставив запитання і сам відповів: –А тому, що і диявол і людина – це творіння божі, наділені свободою волі.

    72

    Але бог не створював злим ні ангела, який став потім дияволом, сатаною, ні людину. Такими вони стали після гріхопадіння. Будучи вільними, вони за свої вчинки, за свої недобрі справи відповідатимуть на страшному суді. А з приводу того, ніби диявол в змозі робити те саме, що й бог, то тут ви помиляєтесь. Лише господь бог – абсолютно всемогутня субстанція...

    Після уроків мене викликали в учительську, і я змушений був вислухати “мораль” цілого десятку викладачів. Мені порадили надалі вдовольняти свою допитливість наодинці з викладачем, аби не спокушати маловірних семінаристів.

    Настанови богомудрих отців-педагогів спонукували до обережності в думках і словах. А ще ж вірилося, що справді, мабуть, неможливо одразу повністю осягти релігійну істину або, як любив повторювати отець Яків Брюховецький, “осягти неосяжне”.

    До того ж суворий режим закритого закладу, обов’язкове дотримання обрядів, постів, систематичне відвідання богослужінь і участь у них, постійні повчання духовних наставників про те, що “все від бога”, бесіди на релігійні теми, цілеспрямовані заучування уривків з біблійних текстів робили свою справу, пригнічуючи самостійну думку та посилюючи містику.

    Пам’ятаю, саме в той час по сусідству із семінарією будівельники зводили корпуси нового залізничного вокзалу – робота кипіла вдень і вночі. А ми дні і ночі просиджували над богословськими книжками, житіями святих, молилися та били земні поклони. В цьому я, осліплений вірою, вбачав своє покликання, свою богообраність і тому прагнув старанно виконувати заповіти Ісуса Христа та його апостолів. От тільки заповіт поо нелюбов, ненависть до світу і всього в ньому бентежив мій розум: “Не любить світу, ні того, що в світі: хто любить світ, у тому нема любові отчої, бо все, що в світі, – похіть плоті, похіть очей і гордість житейська” (1 Послання Іоанна, 2, 15–16).

    73

    Цей вислів “святого письма” повинен був знати кожен семінарист. І, однак, усі семінаристи й викладачі-богослови порушували цей заповіт. А не порушувати його було просто неможливо, оскільки всі залежали від світу. Цей світ годував, одягав і грів, захищав і надавав усі блага. Мимоволі доводилось помічати пряму суперечність між теорією і практикою: теоретично нам підносилось учення про ненависть до світу, а практично всі любили цей світ за те, що в ньому ми жили, страждали, любили, вірили й сподівалися...

    Водночас не могли ми не відчувати і своєї відчуженості від світу. Поза стінами семінарії ми нерідко ловили на собі цікаві погляди, іноді чули на свою адресу ущипливі дотепи. Коли, скажімо, ми юрбою виходили через парадні двері на вулицю, аби потім з під’їзду пройти в їдальню – а були серед нас, старшокласників, і особи в сані, одягнуті в ряси, підрясники, з хрестами на шиї, бородами й довгим волоссям, – бувало, перехожі посилали нам услід: “Ото музейні люди, хрестоносці, пустельники!” Щоб не так часто стикатися з навколишнім безбожним світом, у коридорі семінарії, просто в фундаменті собору, було прорубано вхід до їдальні. Та у військкоматі, в поліклініці, на вокзалі, де нам на чолі з духовними наставниками доводилося бувати, ми відчували, що на нас дивляться здивовано.

     

    “ВСЯКЕЄ ЗЄЛІЄ ОД БОГА ЄСТЬ...”

    Спостерігаючи за способом життя викладачів семінарії, не можна було не запримітити, що деякі з них усупереч євангельській заповіді любити ближніх ворогували між собою, заздрили тим, хто добре читав лекції, виголошував проповіді чи гарно правив служби.

    74

    Були серед них і такі, котрі спокійно порушували неписані релігійні норми. Скажімо, нам, семінаристам, категорично, під страхом звільнення, заборонялося палити, самі ж викладачі, як світські, так і духовні, палили не приховуючись. Бувало, зберуться в актовому залі на нараду, так начадять (через великі скляні двері добре видно), що святий князь Володимир в кіоті, як у тумані.

    Були серед наших учителів і любителі спиртного, найперший – протоієрей Дмитро Дуцик. На його уроках найбільш завзяті семінаристи посилалися на різні релігійні джерела щодо тютюну і горілки як гріховних. Отець же Дмитро, оглядаючи клас поверх окулярів, гучним голосом вигукує:

    – Всякеє зєліє од бога єсть!

    Або, стоячи посеред класу та піднявши вказівного пальця знаком оклику, цитує “святе письмо”:

    – “Всяк злак – на службу чєловєку”! Відтоді, як зняли його з посади інспектора і заставили відростити бороду й волосся, Дуцик дедалі частіше став відвідувати “низочок” на Пушкінській, де без вихідних торгували на розлив винами та горілкою. Повертаючись звідти, наш отець Дмитро, за словами викладача церковнослов’янської мови С. В. Зубкова, писав на тротуарі “мислєті”...

    – Уся радість у цьому: вип’ю – і на душі легше, – зізнався якось Дуцик нашому церковному старості Ігорю Тихоновському, позичаючи у нього грошей на двісті грамів (“щоб матушка не знала”). – Вірно, дуже вірно у “святому письмі” сказано: “Вино веселить серце людське”.

    – Е, отче Дмитре, то ж у Старому завіті так сказано, – зауважив Тихоновський. – А в Новому апостол Павло прямо говорить: “Не впивайтеся вином”...

    75

    – А хіба я впиваюсь, – чи то спитав, чи відповів отець Дмитро і , щоб повністю виправдати себе в очах старости, додав:–Адже сам спаситель наш не цурався вина. Згадайте весілля в Кані Галілейській, де він здійснив своє перше чудо. І не яке-небудь простацьке тобі чудо, а шість цебер води перетворив на вино. І на таємній вечері – всі пили...

    Розповідають, що Дуцик до кінця днів своїх не розлучався ні з тим, ні з другим “зєлієм”.

    Загадковий спосіб життя, в наших очах, вів викладач Старого завіту священик Іван Конюхов. Прийнявши обітницю безшлюбності, він за саном не повинен був мати жінки. Проте в єпархіальних і семінарських колах ходили настійливі чутки, що в Херсоні у Конюхова була сім’я. Мабуть, саме тому він на вихідні й на свята завжди виїздив до Херсона.

    Були і серед семінаристів, особливо старших, любителі тютюну і “зеленого змія”, а також охочі поволочитися за жіночими спідницями.

    Усі негативні явища в житті семінарії, в поведінці викладачів та учнів мене дуже вражали. Бувало, як то кажуть, ложку несу до рота, а донести не можу – все думаю: чому таке трапляється, адже добровільно і свідомо прийшли сюди вивчати богословські науки? Коли вони вважають себе віруючими, то як можна красти, впадати у блуд, лжесвідчити, заздрити, лінуватися, нехтувати уроками, молитвами? Звичайно, я знав євангельський завіт – “не судіть, то й не судимі будете”, та не звертати ні на що уваги теж не міг. Духівник отець Федір Розумовський, якому я на сповіді довіряв свої думки, переконував мене, що передусім слід піклуватися про спасіння своєї власної душі, що “бог – усім суддя”, що на тому світі кожен відповідатиме за себе, за свої слова і вчинки...

    – Моліться, молодче, словами святого Єфрема Сіріна, – казав мені отець Федір Розумовський: – “Господи-царю! Даруй мі зрєті моя прегрішенія і не осуждаті брата моєго...”

    76

     

    Порада духівника щодо ставлення віруючого до негідних вчинків ближніх мене на тому етапі навчання цілком задовольняла: зрештою, кожному своє і з кожного спитається...

    Проте заради правди мушу сказати, що більшість і викладачів і семінаристів, судячи з їхньої поведінки, ставлення до сповідуваної ними віри, були людьми цілком пристойними і сумлінними.



    Другие новости по теме:

  • За иконостасом алтарей - 10
  • За иконостасами алтарей - 02
  • За иконостасами алтарей - 04
  • За иконостасом алтарей - 06
  • За иконостасами алтарей - 08


    • Комментарии (0):

          Оставить комментарий:

        • Полужирный Наклонный текст Подчеркнутый текст Зачеркнутый текст | Выравнивание по левому краю По центру Выравнивание по правому краю | Вставка смайликов Выбор цвета | Скрытый текст Вставка цитаты Преобразовать выбранный текст из транслитерации в кириллицу Вставка спойлера
          • Ваше Имя:

          • Ваш E-Mail: