Календарь

«    Сентябрь 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930



  Популярное





» » За иконостасами алтарей - 02

    За иконостасами алтарей - 02

    20-06-2010 09:31 - duluman - Книги | Просмотров:

    ЗАЛУЧАЄ ДО ШКОЛА “МИРСЬКОГО”

    З перших днів визволення від окупації я пішов працювати в колгосп, брав участь у його відновленні. Власними силами виходив двох поранених коней, залишених нашими солдатами, і віддав їх до колгоспної стайні. Виконував різні польові роботи, влітку був бригадиром, а восени, коли розпочався навчальний рік, пішов до школи. В солдатських штанах-галіфе, в сорочці з плащової тканини, в фуфайці, куплених в Ананьєві на товчку, в постолах ходив я за наукою і в дощ і в сніг до школи за 6 кілометрів – у сусіднє село Бокове.

    У школі, що розміщалась у великій хаті з пічним опаленням, звичайних парт не було.

    25

    Замість них стояло щось на зразок стола: то були залізні борти кузова трофейної німецької вантажної машини, поставлені на дерев’яні стовпчики і прибиті до них цвяхами. Для сидіння – довгі ослони з грубо обтесаних дощок. Підручників, паперу, зошитів, пер, чорнила не вистачало. Чорнило, наприклад, робили ми восени із ягід бузини, а взимку – із кольорових порошків від ракетних патронів. Писати доводилося на газетах, обгортковому папері, навіть на альбомах. Бідність, нестатки ніби обручами стискали з усіх боків і школу і школярів.

    І все-таки школа вирувала енергією, юнацьким завзяттям і поступово втягувала мене в громадське життя, пробуджувала різноманітні інтереси. Мене обрали членом редколегії шкільної стіннівки. Я не тільки допомагав випускати її, а й подавав до неї свої власні дописи, інколи у формі віршів. Згодом учителька історії О. П. Гаращук залучила мене до шкільного драмгуртка, яким керувала. За її наполяганням я зіграв у кількох п’єсах головні ролі, і небезуспішно. Моє захоплення світом зайшло так далеко, що я не лише грав у п’єсах, а й сам написав власну комедію.

    Мати з осудом ставилася до моїх “мирських” захоплень і докоряла за збайдужіння до церкви. Я, звичайно, як слухняний син, близько до серця сприймав її слова. Доводилося свідомо обмежувати себе, уникати розваг під час церковних постів, утримуватися від ініціатив у шкільному житті. Відмовився я також вступити до комсомолу. Проте водночас почав відчувати, що соромлюся своєї релігійності, став приховувати ЇЇ. По можливості ходив до церкви, але не до своєї парафіяльної, а в Любашівку або в Ананьїв, де мене не знали.

    Час плинув, війна відкотилася далеко на Захід, і її полум’я палахкотіло вже в Берліні. Всупереч жахливим передріканням релігійних “віщунів” (ніби Гітлер покладе “край світові”, після чого почнеться “страшний суд”), наближалась перемога над німецьким фашизмом.

    26

    Нарешті той довгожданий день настав: кінець війні! Перемога! Людській радості не було меж. Фашистська Німеччина переможена, Гітлеру прийшов “капут”. Разом з тим цей історичний факт дещо протверезив мою свідомість. Я зрозумів: не все те, що говорять релігійні люди, збувається, а значить, не всім їм доступна істина.

    Продовжуючи навчання у школі, я вів по суті “мирський” спосіб життя: ходив зі своїми однолітками на вечорниці, навчився там танцювати, грати на балалайці й гармошці, співати народних пісень. Все це, однак, не заважало мені щовечора на сон грядущий та щоранку після сну молитися перед іконами, дякувати богові за його благодіяння, просити прощення за вчинені “гріхи” й благати надалі оберігати мене від них.

    Життя моє текло ніби по двох руслах: у школі, на роботі, в гурті молоді – одне, а вдома, в сім’ї, в церкві – зовсім інше. Я усвідомлював цю подвійність, але втішав себе думкою, що, мабуть, кожна людина так живе, тільки про це ніхто не відає.

    Важко сказати, як би склалося в майбутньому моє життя, коли б я продовжував навчання в школі. Та сталося так, що з багатьох, як тоді мені здавалось, нездоланних причин (неврожайний 1946 рік, відсутність на той час у Боківській школі 8-го класу, матеріальні нестатки в сім’ї) мені довелося кинути школу. Згодом я вирішив вступити до Одеського морехідного училища далекого плавання. Відіслав туди документи, а до своїх звичайних молитов додав прохання, щоб “всемогутній владика” благословив, а “морський святий” Микола Чудотворець допоміг мені стати моряком. Дуже зрадів, коли нарешті одержав виклик на екзамени.

    27

     

    КРАХ ГОЛУБОЇ МРІЇ

    І от я в Одесі. Вид величезного міста з громаддям сірих будинків, тут і там зруйнованих війною, величними церквами, широкими вулицями, майданами, тротуарами, заповненими людьми, вразив мене. Особливо сильне враження справило на мене Чорне море, про яке читав, але бачив тільки в кіно “Броненосець “Потьомкін””. І ось воно переді мною: я чую шум його хвиль, плескаю по його воді руками, вдихаю його солоний запах. І вперше так близько бачу кораблі. “Так, бути моряком – то велике щастя, – думаю я. – Здається, нічого не хотілося б, аби тільки задумане збулося”.

    Та цій моїй голубій мрії не судилося здійснитися.

    Річ у тому, що училище тоді не всіх забезпечувало гуртожитком: у першу чергу його надавали юнакам, батьки яких загинули у Велику Вітчизняну війну. І хоча стан здоров’я дозволяв і екзамени здав успішно, я не був прийнятий “через відсутність місць у гуртожитку”, як гласив документ, виданий мені керівництвом училища.

    Мій далекий родич Г. А. Купин, у якого я зупинився, вирішив допомогти мені. Він поїхав зі мною в училище і заявив, що бере мене жити до себе. Але було вже пізно.

    І хто знає, можливо, моє життя склалося б зовсім інакше, якби тоді знайшлося для мене місце у гуртожитку або начальство училища зважило на прохання мого добродія.

    Із слізьми на очах повертався я з Одеси додому.

    А тут ще й несподівана і досить небезпечна пригода трапилася зі мною в дорозі. Оскільки квиток на поїзд дістати не вдалося, я ризикнув їхати “зайцем”. Тоді це означало чіплятися на східці вагона тільки на ходу – після відправлення поїзда – і зіскакувати зі східців теж на ходу – до його зупинки на станції, бо за “зайцями” полювала залізнична міліція.

    28

    В таких умовах було дуже легко потрапити в її руки або ж відстати від поїзда. Так, то вилазячи на східці вагона на ходу поїзда, то зістрибуючи з них до його зупинки на кожній станції, повертався я додому. Та ось на одній станції до мене на східці підсіло двоє. І тільки-но поїзд набрав швидкість, як один з них раптом схопив мене за барки під самим горлом і так сильно шарпонув, що мій бавовняний піджачок затріщав по швах.

    – Віддай гроші! – прямо в обличчя хрипло крикнув бандит. У другого бандита блиснув у руці ніж. Досі я дуже довірливо ставився до люде’й, тому від такого несподіваного нападу, звичайно, злякався. Хотів було сказати: “Які в мене гроші? Якби вони були в мене, я не їхав би на східцях”. Але я втратив дар мови. Тим часом бандит рішуче просунув руку у внутрішню кишеню мого піджака – і 30 карбованців, а також акуратно складені й перев’язані мотузочкою документи, так важко добуті мною в численних закладах, опинилися у нього. Він сунув їх собі за пазуху.

    – Ріж! – скомандував один. І тут я відчув, як у мене підкосились ноги. Хотів закричати, але тільки ворушив губами – голосу не було. Той, що з ножем, різонув мотузки, на яких за плечима у мене висіла з смугастої ряднини торбина з нехитрими харчами, і торбина опинилася у нього. Потому бандити один за одним перелізли на буфери, звідти подерлися на дах вагону, і темінь поглинула їх.

    Не знаю, скільки минуло часу, поки я опам’ятався й усвідомив, якої небезпеки щойно уникнув. Слізьми радості я приправив подячну молитву до бога за свій порятунок, будучи переконаним, що Всевишній, за словами 90-го псалма, справді “заповів своїм ангелам уберегти мене в усіх путях моїх...”

    29

    Коли я повернувся додому і мама побачила мене – обірваного, брудного – та почула розповідь про те, що трапилося зі мною в дорозі, вона розплакалась і заявила, що віднині нікуди мене ке відпустить з дому, що богові противні мої наміри й намагання і що він уберіг мене від напевної загибелі, аби спрямувати на іншу путь...

     

    ПОЧАТОК “ІНШОЇ ПУТІ”

    Невдача зі вступом до морехідного училища, здавалось, лише підтвердила переконання, що “без бога – ні до порога”, і посилила мою віру в нього. “Значить, не бажано богові, щоб я був моряком”, – думалось мені. Зрештою, я зробився зовсім відлюдним, уникав товариства, віддавався молитвам і каяттю за своє “гріховне”, “легковажне” минуле.

    І треба ж було в ті тяжкі для мене дні статися такій події: односільчанка з сусідньої вулиці Марія Любомирська принесла і подарувала мені не що інше, як Новий завіт. (Ця книжечка кишенькового формату зберігається у мене й досі.) Я не знав, як і дякувати цій, вже не молодій, жінці, яку, здавалось, сам бог послав до мене. Я дуже зрадів: адже у мене тепер був текст усього вчення Христа і його апостолів.

    Як же було мені, віруючому юнакові, не витлумачити невдачу з морехідним училищем і несподіваний подарунок святого письма як знак промислу божого? Між цими подіями мені вбачався якийсь таємничий зв’язок. Пізніше в моїй свідомості сформується тверде переконання: не потрапив я в морехідку через те, що бог обрав мене своїм служителем і тому не хотів, щоб я став моряком...

    Якнайретельніше я взявся читати Новий завіт. Читав запоєм. Жодної перепони не виникало. Навпаки, склалися сприятливі для цього умови: з осінньою негодою польові роботи скінчились, до школи я не ходив, перестав бувати і на молодіжних вечорницях.

    30

    Отже, вільного часу було цілком досить. А оскільки мамі подобалось, що я читаю “божественну” книгу, то, незважаючи на обмаль гасу, мені дозволялося при лампі просиджувати над “святим письмом” до пізньої ночі.

    Звичайно, багато чого в ньому мені було незрозуміло. Особливо загадковим і туманним здавалось “Одкровення Іоанна Богослова”. Агнець із сімома рогами та сімома очима, морський звір із сімома головами та десятьма рогами, коні зі зміїними хвостами і левовими головами, сарана у вигляді коней з людськими обличчями, багатоокі та багатокрилі тварини, що розмовляли людською мовою, та інші численні образи були для мене загадковими і незрозумілими. Дуже вразили мою уяву й описані в “Одкровенні” біди, які нібито спіткають людство перед “кінцем світу”, коли кожен із 7 ангелів один за одним засурмить у сурму, а інші 7 ангелів по черзі вихлюпнуть із “чаші гніву” божого всілякі нещастя: грім, блискавки, град, землетрус, посуху, голод і т. п. Мене, хоч і молоду тоді людину, але таку, що встигла вже пережити і голод, і холод, і жахи війни, описані в “святому письмі” біди та лихоліття глибоко приголомшували, хвилювали й, отже, живили мої релігійні почуття.

    Водночас благодаттю віяло, здавалося мені, зі сторінок “Одкровення”, де змальовувалось майбутнє блаженство Христових послідовників у “царстві божім”. Там, посеред раю, нібито протікатиме “ріка життя” з цілющою водою, ростиме дерево з цілющим листям, це дерево родитиме 12 разів на рік і т. ін. В майбутнім “царстві блаженних”, повідомлялось у книзі, буде “нова земля” і “нове небо”, Сонця ж і Місяця там не буде – сам бог, мовляв, славою своєю освітлюватиме Всесвіт.

    31

    Найзагадковішим в “Одкровенні” було таємниче так зване “звірине” число 666. У цьому числі, говорилося там, зашифроване ім’я антихриста, що нібито має з’явитися на землі перед “кінцем світу”...

    Мине ще багато років, чимало води стече, доки мені стане відомою істинна правда і про число 666, і про справжнє походження “Одкровення”, всього Нового завіту та й усієї Біблії. А поки що я один борсався в хвилях релігійної містики, щиро переконаний, що спасаюсь від “світу цього”, від його спокус та гріхів.

     

    КАМІНЬ СПОТИКАННЯ НА “СТЕЗІ ПРАВЕДНІЙ”

    Саме в той період я випадково познайомився з євангелістами, або, як вони себе іменували, християнами євангельської віри. І знову-таки у цьому знайомстві мені вбачався невидимий перст божий. У них була Біблія, і я мав можливість читати тепер, крім Нового, і Старий завіт. Я жадібно прислухався до тлумачень “братами” та “сестрами” текстів “святого письма”.

    Постійне прагнення перебувати “в законі господнім”, заклики жити по-євангельськи захопили мене. До душі мені були заборони євангелістів не пити, не палити, не лихословити, не обманювати. Однак ці заборони мали й продовження: не брати участі ні в яких “ігрищах”, не співати світських пісень, не танцювати, не дивитися кіно, уникати будь-яких розваг, навіть не сміятися. Заборонялось також читати “мирські” книги. “Книгою книг” залишалася Біблія. Ці заборони вважалися необхідною умовою спасіння душі від гріхів у цьому “гордому земному світі”.

    Пригадую, як, гнаного голодом у пошуках шматка хліба, доля закинула мене на деякий час у місто молодогвардійців – Красиодон.

    32

    І тоді, коли інші юнаки зачитувалися романом О. Фадеева “Молода гвардія”, що саме в тому році вийшов у світ, відвідували масові зйомки одкоіменного фільму, що його створював у Краснодоні С. Герасимов, я особисто весь вільний час захоплювався молитвами та “святим письмом”. Відвідання ж мною разом з іншими товаришами по тимчасовій роботі могили молодогвардійців та щойно відкритого в будинку Олега Кошового музею, а також присутність на зустрічі з членами підпільної комсомольської організації “Молода гвардія” – сестрами Ольгою та Ніною Іванцовими – було розцінено “братами” і “сестрами” як великі гріховні дії з мого боку. І їх належало гаряче й невтомно замолювати...

    Зрештою, всі юнацькі захоплення здалися мені справді гріховними, саме вони, вважав я, гальмують рух душі до спасіння. Я зовсім припинив ходити на вечорниці, відвідувати кіно, зустрічатися з дівчиною, з якою дружив.

    Читання “святого письма” та спасенні бесіди з євангелістами залишались єдиними моїми заняттями. При тьмяному каганці, зробленому з гільзи невеликого снаряда, я щодня до пізньої ночі читав, читав... Проповіді Христа, апостолів Петра, Павла, промови пророків я знав напам’ять. А ночами снилось, ніби я сам виступаю з проповіддю євангельського вчення, сперечаюся з безбожниками, загрожую їм пекельними муками.

    І хоча тоді я вже непогано був обізнаний зі змістом Біблії, однак про неї як про збірник багатьох книг, про їхнє походження я не знав нічого. Не знали нічого про це і самі євангелісти. Коли, з якою метою була написана та чи інша книга? Ким, коли, за яких обста^ вин були зібрані ці твори в одну книгу? Як трапилося, що старозавітні іудейські книги стали книгами і християн? Хто, коли переклав Біблію на російську мову? Не знав навіть того, що слово “біблія” у перекладі з грецької мови означає просто “книги”, і нічого таємничого це слово в собі не містить.

    33

    Не помічав я тоді, та й помислити про це не міг, що Біблія – книга надзвичайно суперечлива і що якраз унаслідок цього в ній знаходять підтвердження своїй вірі і православні, і католики, і лютерани, й англікани, і баптисти, і євангелісти, й представники інших християнських церков, сект, течій, напрямів.

    Щоб дізнатися, як відповідає на ці та інші питання церква, а потім і наука, я мав у майбутньому ще перечитати багато книг, чимало передумати і пережити. Але тоді я ще був цілком поглинутий змістом біблійних текстів.

    Про мою дружбу з євангелістами дізнався тодішній парафіяльний священик Григорій Жебановський. Він послав до мене юнака з сусіднього села, Євграфа Дулумана, який тільки-но закінчив духовну семінарію в Одесі. Метою його візиту було поговорити зі мною і навернути мене на путь істинну.

    Дулуман приходив до мене кілька разів. Усі наші бесіди я добре пам’ятаю досі, адже вони змусили мене замислитись. Із них випливало, що євангелісти – секта, а не церква, і я, перебуваючи в секті, фактично був поза церквою. А поза церквою, твердив мій співрозмовник, спасіння немає. Я завагався...

    Коротше кажучи, наші релігійні диспути-діалоги переконали мене, що й Дулуман, як і я, шукач і прихильник істини. Але ні він, ні я, перебуваючи тоді в полоні релігійної містики, не знали, що істини в релігії немає, що шукати її там – марно. Ні він, ні я тоді ще не усвідомлювали, що істина не в догматах, а в житті, і що не “святим письмом” потрібно перевіряти життя, а навпаки, життям перевіряти “святе письмо”, релігійне вчення.

    Ніхто з друзів, товаришів чи просто дорослих односельчан не зацікавився моєю долею, не прийшов щиросердно поговорити, подати руку допомоги.

    34

    Крім глузувань, насмішок, я не чув нічого. А це лише підживлювало віру в слова євангельського Христа: “Вас зненавидять усі за ім’я моє”...

    Авторитет євангельської громади в моїх очах почав падати. Звучали в пам’яті слова, сказані Дулуманом під час останньої нашої зустрічі (він поїхав до Москви вступати до духовної академії): “Раджу тобі йти в духовну семінарію. Ти хлопець релігійний, добре знаєш “святе письмо” – там одержиш справжню богословську освіту. А гріх заблудження проститься тобі, як прощений він був гонителю Савлу, який став потім апостолом Павлом”. Та й мама, брат, сестри, родичі – всі вмовляли припинити спілкування з сектантами-штундами, наполягали, щоб я їхав в Одесу і вступав до духовної семінарії. Там, мовляв, тільки й можливо викладання правильного Христового вчення.

    Особливо боляче переживала за мене мама. За її словами, я збочився зі “стезі праведної”.

    – Ніхто в нашому роду ніколи дружби з штундами не водив, – із слізьми на очах говорила мама. – І тобі нічого з ними водитися. Це – камінь спотикання, і ти об нього спіткнувся... Нехай бог простить! Наш рід споконвіку –г православний, а прадід батька твого був навіть протопопом...

    Звичайно, сперечатися тепер зі мною про віру мамі було вже важко, протє вона сподівалась, що я знову вийду на “праведну стезю”.

     

    Я ОБИРАЮ СЕМІНАРІЮ

    У той час, твердо вірячи, що на все воля божа і що, за словами самого Христа, “навіть волосина з голови людини не впаде без волі отця небесного”, я вирішив вступити до духовної семінарії.

    35

    І знову-таки, вже в котре, я зрозумів ситуацію, що склалася, як чудесну господню вказівку, як призначення долі, що нею керує сам Всевишній. “Ось чому богу не бажано було, щоб я став моряком”, – вважав я. Ця думка з роками міцніла і, як мені здавалося, підтверджувалась усіма подальшими подіями в моєму житті.

    Мій намір усі домашні сприйняли радо. Особливо раділа мама. Голублячи мене, вона од радості плакала і називала мене по-церковному “блудним сином, який запропастився і знайшовся”...

    У найближчу неділю я пішов до церкви, відбув покаяння, висповідався і запричастився. Крім того, отець Григорій, дізнавшись про мій намір вступити до семінарії, урочисто відслужив молебень святим Кузьмі й Дем’яну – покровителям тих, хто вивчає “закон божий”. А звертаючись до мене після молебня, він сказав, що на небесах серед святих велика радість з нагоди мого повернення в лоно “єдиної апостольської православної церкви”, і побажав мені успіхів у пізнанні богословських премудростей.

    А ще через кілька днів отець Григорій написав рекомендацію, яку мені належало подати разом з іншими документами керівництву духовної семінарії.

    І от одного спекотного серпневого дня 1947 року, діставши материнське благословення і попрощавшись з домашніми, я вийшов з дому і пішки пішов до станції Любашівка, щоб там сісти на поїзд, який прямував до Одеси. В руках у мене був блакитного кольору важкий чемодан, зроблений з дощок, а в ньому документи, деякі книжечки, сухарі, вузлик кукурудзяних круп (за словами матері, “на всяк випадок”), зміна старенької білизни та черевики з кирзовими халявками. Гарячою степовою дорогою йшов я босоніж. То були останні кілометри, які я пройшов у своєму житті босими ногами, немов підводячи риску під своїм минулим.

    36

    Дорога від Петрівки до Любашівки бігла серед ланів, що зливалися з відкритим видноколом, через села Бокове та Ярмаковку, перетинаючи лісопосадки, то спускаючись у вибалки, то піднімаючись на пагорби. Колгоспні ниви були вже скошені, то тут, то там стояли рядками купи соломи, залишені комбайнами, у м’якому степовому повітрі пахло хлібом. Подекуди зеленими латками темніли ділянки буряків, соняшників, кукурудзи.

    Радісно і водночас тривожно було на душі. Адже я покидав невідомо на який час (можливо, й назавжди) батьківську хату, своїх близьких, залишав рідні поля, гаї, село – усе таке звичне, знайоме, і вирушав у невідоме, загадкове майбутнє.

    Біля першої любашівської криниці я помив ноги холодною прозорою водою, взув свої черевики з кирзовими халявками і попрямував на станцію. А ввечері, коли до низького станційного перону підходив поїзд і паровоз протяжко і хрипло засвистів, мене пройняв дрож, серце забилося сильніше від якогось невиразного страху і перед цією величезною машиною, і перед невідомим майбуттям. Мій чемодан чомусь зробився враз таким важким, що я ледве підняв його на східці вагона. Підсвідоме відчув, що саме в цей момент і саме звідси починається новий поворот, нова смуга в моєму житті.

     

    ЧАСТИНА ДРУГА

    В ДУХОВНІЙ СЕМІНАРІЇ

    ЗА ПОРОГОМ БОГОУГОДНОГО ЗАКЛАДУ

    ...Одеська духовна семінарія містилась у ті роки в колишньому Пантелеймонівському монастирі, заснованому афонськими ченцями на початку нашого століття. П’ятибанний собор цього монастиря одразу впадає в око, тільки-но вийдеш на площу.

    ...Поїзд зупинився. Мене охопило хвилювання, знайоме кожному, хто прибуває на кінцеву зупинку. Зі своїм блакитним дощаним чемоданом прямую до білостінного собору.

    Усюди сліди війни: руїни вокзалу, напівзруйновані будинки прилеглих до вокзальної площі вулиць.

    Перетнувши трамвайну колію, зупиняюсь перед масивними дверима з вивіскою, де слов’янською в’яззю виведено: “Одеська православна духовна семінарія”.

    Невимовне почуття нахлинуло на мене, коли я переступив поріг семінарії. Я ніби опинився в минулому столітті: вразила тиша. “Ось де місце спасіння душі”, – майнула думка. Піднявся мармуровими широкими сходами на другий поверх, де мене зустріла миловида літня жінка – чергова – і показала двері канцелярії.

    39

    Секретар – дідуган в окулярах з товстими скельцями і з пригаслою цигаркою на губі – взяв мої документи, уважно переглянув їх, потім дав мені анкету, щоб я заповнив її. Після цього з його допомогою я написав “прошеніє” на ім’я ректора.

    Довгий темний коридор поділяє увесь другий поверх навпіл. З одного боку – світлі кімнати, вікна яких виходять на вулицю. Це – канцелярія, бухгалтерія, медпункт, кабінет ректора, вчительська, актовий зал і класи; вікна кімнат з другого боку коридора дивляться у двір-колодязь, і тому в кімнатах напівтемне, хоча надворі світить яскраве сонце. Тут – спальні семінаристів. Усі ці класи, спальні, кабінети – колишні келії чоловічого Пантелеймонівського монастиря.

    У кімнаті гуртожитку на стареньких залізних ліжках сиділо вже з десяток хлопців з книжками в руках. У кутку – ікона богоматері, горить лампадка, стіни прикрашають малинового кольору літографічні картинки на біблійні сюжети. Незабаром усі перезнайомилися. Дмитро Золотухін, син священика з Кіровоградської області; його земляк Василь Паламарчук, круглий сирота, учасник війни, із покаліченою лівою рукою; Григорій Пиріжок, якому не було ще й вісімнадцяти, і він боявся, що через це його не приймуть, – з Херсонської області; Петро Єрьомін з Донбасу, Іван Калуцький з Молдавії та інші. Було двоє “в літах” – Антон Сарабун, псаломщик з Одещини, і одесит Микола Біляков, колишній драматичний актор місцевого театру.

    Пізніше прибув іще один абітурієнт – дніпропетровець Григорій Лисенко – з великою валізою, до якої була прив’язана подушка.

    Засапавшися, він видихнув:

    – Ледь знайшов наш богоугодний заклад. Я в Одесі вперше, а вже пізній вечір... Боявся, що на вуркаганів наражуся.

    40

    Звернувся до міліціонера: “Скажіть, будь ласка, де вулиця Чижикова, 66?” “А що там?” – запитує. “Одеська духовна семінарія”, – відповідаю. А він зиркнув на мене якось так дивно, поколупав собі пальцем скроню й каже: “Дивак ти якийсь! Не знаю такої!”

    У цю хвилину хтось ускочив і сповістив, що по спальнях ходить інспектор семінарії. І справді, увійшов священик, підстрижений “під польку”, з золотим хрестом на масивному золотому ланцюжку. Він приніс із собою запах тютюнового диму, змішаного, як мені здалося, із винним духом.

    – Я інспектор семінарії, – представився він, – протоієрей Дмитро Дуцик. А ви хто будете і звідки?

    Кожен з нас відповів. Інспектор лукаво примружився:

    – От я зараз перевірю, як ви готувалися до навчання в семінарії. Відгадайте священну загадку: народився – не хрестився, бога на собі носив, помер – не покаявся.

    Ми безпорадно мовчали. Отець Дмитро самовдоволено посміхався.

    – Святий Ігнатій Богоносець... – почулося несміливе припущення.

    – Що?!–здивувався інспектор і різко засміявся. – Осел! Осел, на якому спаситель наш в’їхав у Єрусалим. Второпали? – І втративши до нас будь-який інтерес, не попрощавшись, вийшов з кімнати.

    Не сподобався мені інспектор. Здивувала і його “священна загадка”.

    Зранку наступного дня ми почали готуватися до іспитів. Щоправда, заняття були перервані великим церковним “двунадесятим” святом першої пречистої.

    Разом з новими товаришами я пішов до Успенського кафедрального собору, де правив службу сам єпископ Сергій (Ларін), покровитель Одеської духовної семінарії. Сильне враження справило на мене це богослужіння.

    41

    Храм, заповнений людом, сяяв позолотою, кришталевими люстрами. Спів архієрейського хору звучав гучно і злагоджено. Урочистою була служба і наступного дня: знову виводив хор, співали віруючі, видзвонювали дзвони. Пишнота і величність ритуалу приголомшували, я відчував свою ницість перед могутністю “єдиної святої соборної і апостольської церкви”. У мене не було жодних сумнівів у правильності, розумності мого рішення, в істинності обраного мною шляху. Тим більше, що я тоді, подібно до інших семінаристів, не зовсім правильно розумів конституційне положення про свободу совісті. Мені здавалося так: якщо існує Московська патріархія і функціонують храми та богословські заклади, де готують священнослужителів, то й сама держава в цьому зацікавлена, а отже, ми корисні та потрібні.

     

    ВСТУПНІ ЕКЗАМЕНИ

    Екзаменаційна комісія складалася з двох чоловік: дуже суворого на вигляд сивоголового священика, отця Юліана Андрієвського, і вже знайомого нам секретаря в окулярах з товстими скельцями. Його звали Семеном Васильовичем Зубковим. Роздали всім по аркушу паперу, почався диктант.

    І хоч текст був нескладний, на наступному екзамені нас стало вже менше.

    Після обіду того ж дня ми складали другий екзамен. Його приймали одразу три духовних отці. Один питав молитви, другий – обряди, третій вказував пухким пальцем у те чи те місце товстої “Псалтирі”, звідки кожен з нас мав прочитати по-церковнослов’янському. Відсіялося ще кілька хлопців: той не вивчив молитов до кінця, той зовсім не вмів читати церковно-слов’янською, а той не знав, на якій руці та які пальці складати для хрещення, як правильно перехреститися.

    42

    Наступного дня відбувся останній, можна сказати, “веселий” екзамен – церковний спів. Один за одним підходили ми до піаніно, за яким сидів літній викладач, він же регент семінарського хору Андрій Михайлович Семенець. Не кожному одразу вдавалося правильно взяти ноту. Тоді викладач сердився і вуса його починали смішно ворушитися. Він переставав грати, гнівно розводив руками і вигукував:

    – Це вереск, а не співання молитов, це суще “козлогласованіє...”

    Коли ж хто співав добре, Семенець схвально кивав головою і задоволене говорив:

    – Оце – майбутній протодиякон!

    А один хлопець не знав жодної релігійної пісні. Семенець дозволив йому заспівати те, що він сам хоче. І той затягнув “Розквітали яблуні та груші...”. Проте цього разу “Катюша” йому не допомогла...

    В останній день серпня на дошці розпоряджень вивісили список прийнятих до семінарії. В списку було 27 прізвищ, серед яких я знайшов і своє. Щасливий, я купив велику свічку в семінарській церкві, запалив її перед іконою Андрія Первозваного – небесного покровителя нашої семінарії – і, ставши на коліна, висловив Всевишньому гарячу дяку за милість, даровану мені, слабкому та грішному...

     

    ПОЧАТОК НАВЧАННЯ: ДЕНЬ ПЕРШИЙ

    Сповнений полум’яної віри в бога та його промисл, першого вересня 1947 року я сів за семінарський стіл.

    Щоб краще уявити, як духовна семінарія формує релігійний світогляд і витісняє “мирське”, чого і як там вчать, до якої діяльності готують учнів, опишу тільки один, перший день семінариста.

    43

     

    Першого вересня о шостій тридцять ранку коридорна чергова Ольга Карпівна калатала ручним дзвоником під кожними дверима – будила нас, на перше в цьому навчальному році богослужіння. Спальні ожили, заворушились. Один за одним семінаристи виходили до умивальної, потім, одягнувшись, поспішали на третій поверх, до великої семінарської тринефної церкви, в якій правлять святкові, недільні та урочисті служби. Фігурні вузькі вікна храму закриті залізними ґратами, стіни всіяні орнаментом, сценами з Біблії. Багато ікон, деякі – в кіотах. Біля них – метрові карнавки. А скарбнички, схожі на поштові скриньки, висять і просто на стінах, прикріплені залізними скобами. На них – великі замки. Мерехтять різноколірними вогниками лампадки. Ми, новачки, зачудовано розглядаємо вбрання храму, в якому нам належить молитися чотири роки. Раптом до мене підходить худий високий хлопець з довгим русим волоссям і маленькою борідкою.

    – Ти будеш Дарманський? – тихо запитує.

    – Я.

    – А я – Люберанський. Іван. Привіт тобі від Євграфа Дулумана. Вчора одержав від нього листа з Москви. Просить дізнатися, чи є ти серед першокласників, передає привіт. Каже, що ти його земляк.

    – Ну як він там? – питаю.

    – Зарахований на перший курс Московської духовної академії. Не інакше, як в архієреї мітить...

    У цей час усім нам велено зібратись у приділі святого апостола Андрія Первозваного. Лампочки панікадила спалахують яскравим електричним світлом, відчиняються царські врата вівтаря, і з нього виходить двома рядами семінарське духовенство. Замикають процесію священики-семінаристи.

    44

    Перед амвоном стоять “мирські” викладачі, семінарський лікар, працівниці бухгалтерії, їдальні, друкарка і прибиральниця.

    На криласі чекають співаки-семінаристи. Аж ось регент хору подає знак – і лунає хоровий спів. Починається молебень. Семінаристи старанно виводять то “господи, помилуй”, то “подай, господи”, та “алілуйя”.

    По закінченні молебня отець ректор звертається до семінаристів, передусім до першокласників, з напутнім словом, хвалить їх за те, що “в століття електрики й атома” вони не побоялися стати на “стезю християнського благочестя”. Він згадує Андрія Первозваного, який мовляв, теж без вагань пішов за Христом, і просить його сприяти майбутнім богословам. Не забуває ректор і про семінаристів інших курсів, закликає їх поглиблювати богословські знання, готувати себе до “важкого й відповідального духовного поприща – нести в світ божественну істину”...

    Після “многоліття” викладачі, а потім семінаристи один за одним підходять до цілування хреста і руки отця ректора.

    З храму семінарська братія прямує вниз – до їдальні, на ранкову трапезу. Там два семінаристи, чергових по кухні, розносять по столах мілкі тарілочки з ріденькою немащеною гречаною кашею та склянки жовтавого чаю без цукру. Отець Василь Кремльов, який сьогодні чергує в їдальні, стає на підвищення, до аналоя, надягає на себе оксамитову єпітрахиль і басом промовляє:

    – Помолимось, братіє!

    І всі ми, хоч і не дуже в лад, співаємо “Отче наш”. Коли доходимо до чергового прохання – про “хліб наш насущний”, мені згадується хлібна карточка, яку одержав учора: з сьогоднішнього дня матиму по 400 грамів хліба на день. Дякувати богу! Але хліба ще купити не встиг – доведеться снідати так.

    45

    “Отче наш” проспівали. Отець Василь благословляє трапезу, і ми нахиляємося до тарілок, вибиваючи ложками дріб.

    У кого в торбі збереглися домашні припаси, в того нема апетиту на кашу – з’їв ложку-другу й береться до чаю.

    – їжте, братія, їжте! Гречана каша від дванадцяти хвороб береже! – промовляє отець Василь.

    Коли сніданок закінчено, Кремльов знову командує:

    – Помолимось.

    Проспівавши чергову подячну молитву, поспішаємо до виходу. Адже о дев’ятій початок уроків – перших для мене уроків у духовній семінарії.

    Нас, першокласників, розмістили в актовому залі. Після дзвоника тут западає тиша. Відчиняються двері – і до залу входить низенький довгобородий ста~ рий у чорній бостоновій рясі з блакитними атласними вилогами на широких рукавах. На грудях у нього хрест із прикрасами, в руках – книжка. Довге волосся зібране в Іпучок на потилиці. Це – протоієрей Яків Брюховецький. Підводимось йому назустріч.

    – Помолимось, – говорить, привітавшись, отець Яків і повертається до кіота, в якому на повен зріст зображений великий князь Володимир Святославович, що грізно вдивляється кудись вдалину.

    А після молитви та переклички каже:

    – Ну що ж, почнемо з божою поміччю вивчення християнського православного катехізису.

    Протоієрей Брюховецький пояснює нам етимологію й значення слова “катехізис”, суть цього богословського предмета, показує підручник, і попереджає, що буквально з сьогоднішнього дня ми повинні братися до вивчення всіх текстів “назубок”. Тоді, мовляв, і догматичне, і моральне богослов’я в старших класах буде легше осягнути й зрозуміти.

    46

    – Хто не знатиме священних текстів напам’ять, – свариться він пальцем, – хай не розраховує на стипендію...

    Коли продзеленчав дзвоник, отець Яків дав знак, і ми, помолившись, слідом за духовним учителем виходимо в коридор. На дошці розпоряджень уже вивісили розклад уроків для кожного класу. Після катехізису в нас сьогодні – Конституція СРСР, церковний статут, священна історія Старого завіту і англійська мова. Завтра – історія Руської церкви, катехізис, церковнослов’янська, латинська мови і церковний спів. Післязавтра – знову катехізис, російська мова. А втім, розклад краще переписати, не покладаючись на пам’ять.

    Закінчилася перерва – і ми знову поспішаємо до аудиторії. Слідом заходить старий з костуром – викладач Конституції. Він у цивільному костюмі з краваткою, зав’язаною великим вузлом. Молимося, сідаємо на місця, починається нове знайомство. Вчителя звуть Михайло Миколайович Монахов.

    – Михайле Миколайовичу! Можна запитати? Навіщо нам, майбутнім священнослужителям, вивчати Конституцію? – питає Андрій Данилець, одесит, котрий нахвалявся, що знає 120 куплетів про капітана – того самого, який “серед акул навіть оком не змигнув...”.

    – Конституція т – Основний Закон нашої країни, – відповідає той, – і всі громадяни повинні знати й дотримуватись її. Семінаристи, майбутні та нинішні служителі церкви – теж громадяни СРСР, тому й вони мають добре знати свої права та обов’язки і свято виконувати їх.

    Далі Монахов говорить про те, що, віруючи в бога і готуючись стати священнослужителями, ми водночас повинні бути патріотами своєї Батьківщини.

    47

    Як приклад згадує діяльність Сімферопольського архіепископа Луки, в миру – Валентина Феліксовича Войно-Ясенецького *.

    – Молодим Войно-Ясенецький довго шукав себе: хотів бути художником, потім – юристом, а став медиком. Закінчив медичний факультет Київського університету в 1903 році. Та господь вів його до іншої мети. І ось уже, будучи професором Ташкентського університету, він у 1921 році приймає сан диякона, а потім – священика. Через деякий час він постригся у ченці з іменем Луки. Був висвячений у сан єпископа. Але й після цього владика продовжував займатися медичною практикою і науковою роботою. Під час Великої Вітчизняної війни Лука був головним хірургом і консультантом красноярських евакогоспіталів. За наукову розробку нових хірургічних методів лікування гнійних захворювань і поранень, викладених у книзі “Нариси гнійної хірургії”, архієпископу Войно-Ясенецькому було присуджено Державну премію.

    Монахов розповідає і про патріарха Олексія, колишнього митрополита Ленінградського, який пережив блокаду, про митрополита Миколая, єпископа Никона та інших священнослужителів, які організували збирання коштів у фонд Червоної Армії. Наголосив і на тому, що ієрархів нагороджували державними орденами та медалями.

    – Ось так, – завершує свою розповідь учитель. – Можна і треба любити одночасно і бога, і Батьківщину, бути її вірним громадянином і чесним священнослужителем. Варто зазначити, що згодом на уроках Конституції (яка, до речі, називалася тоді “сталінською”) ми довгий час вивчали працю Сталіна “Десять ударів у Великій Вітчизняній війні”. На наші здивування – чому? – викладач відповідав: “Так велено згори”.

    * Про В. Ф. Войно-Ясенецького (архієпископа Луку) див.:  Грекова Т. Хірург-архієпископ. Філософські помилки віруючого лікаря // Людина і світ. 1988. № 1–2.

    48

     

    Наступний урок – церковний статут. Протоієрей отець Олександр Субботін розпочав його так:

    – Діти! Я називаю вас дітьми, бо в мене онуки вашого віку... Так от, з теорією церковного статуту ми будемо поєднувати практику, вивчатимемо досвід священнослужителів минулого, які залишили нам описи власних відправ.

    За чотири роки отець Субботін має навчити нас, що, коли і як читати, співати, як виконувати ті або інші священнодійства; ознайомить з усіма священними предметами в храмі, у вівтарі, на престолі та на жертовнику; покаже, як облачатись, як здійснювати проскомідію, як правильно кадити кадильницею, благословляти, служити літургію, кавчить хрестити, миропомазувати, сповідати, причащати, вінчати тощо. Крім того, духовний викладач ознайомить нас з усіма церковними богослужбовими книгами: “Часословом”, “Октоїхом”, “Мінеями”, “Требником”, “Служебником”, “Святцями”, навчить користуватися писаним статутом церкви – “Типіконом”.

    – Від вас, діти, вимагається тільки старанність, – веде далі отець Олександр. – Адже всі ви прийшли до семінарії добровільно, з бажанням осягти богословську премудрість і стати пастирями церкви Христової. Бо це тільки колись, за старих часів, бувало, що батьки, особливо духовного сану, примушували своїх синів вступати до духовного училища, або бурси, як тоді казали, а потім до семінарії. Отож і траплялося таке, що семінарію полишали і вступали до інститутів, університетів. Згадайте академіка Павлова, українського поета Степана Руданського...

    Наступний урок – священної історії Старого завіту – минув гамірливо і швидко.

    49

    Викладач протоієрей Григорій Лебєдєв, побачивши на столі у Василя Паламарчука товсту книгу, похвалив його:

    – Он той молодий чоловік, бачу, готовий священну історію вивчати за оригіналом. Адже то у вас Біблія?

    У відповідь почувся смішок: ми всі вже знали, що Паламарчук зачитується “ворожбитським оракулом з тлумаченням снів” Мартина Задеки.

    – Ні, – зніяковіло відповів Паламарчук. – Це сонник. На Привозі купив...

    – Он воно як! – здивувався Лебєдєв. – А ну, покажіть.

    Батюшка вголос прочитав назву, що забирала пів-сторінки, а потім з неприхованою цікавістю почав гортати сонник.

    – Бачити уві сні яблука – бути битим; випускати з рук голуба – розлука; коли сниться піч – печаль; вода – біда; дощ – сльози... – бурмотів собі під ніс отець Григорій. – Шахрайство, – нарешті зробив він висновок.

    Враз вибухнула суперечка. Одні семінаристи погоджувалися з отцем Григорієм, інші вірили у “віщі сни”, наводили приклади з особистого життя та згадували сни біблійних святих. Особисто я сумнівався у достоїнствах сонника, – зате впевнено підтримував тих, хто твердив, що бог у сновидіннях повідомляв людям про свою волю. Мені здавалося, що я і сам інколи бачив такі сни...

    Отець Григорій терпляче чекав, коли вщухне суперечка, а потім сказав:

    – От ви – майбутні пастирі, а чи замислювалися над тим, навіщо треба було Всевишньому з’являтися людям уві сні?

    Ми мовчали. Лебєдєв вів далі:

     

    50

    – Усе це – наслідки гріхопадіння перших людей у раю. Богові не треба було являтися Адаму і Єві уві сні – він спілкувався з ними безпосередньо. Не було в них і потреби в науці – Всевишній сам відкривав їм усі таємниці природи і буття. Як сказав один богослов, “рай для Адама і Єви був класом, природа – книгою, сам творець був їхнім професором, а вони – його учнями”. І тільки після гріхопадіння, коли наші прабатьки в раю ослухалися волі божої, люди стали смертними, блаженство обернулося стражданням. Тоді ж з’явилось і відчуження у стосунках людини з богом. Відтоді творець наш і почав вдаватися до різних форм одкровення, у тому числі й до сновидінь...

    Ми закидали отця Григорія запитаннями, а він не поспішаючи і, як мені тоді здавалося, переконливо відповідав на них.

    Урок англійської мови Віра Олександрівна Любимська, худенька сива жінка, почала з похвали на нашу адресу: мовляв, у такий буремний час ми обрали духовну царину. Про себе розповіла, що вона – дочка священика, знає богослужіння, співає і читає на криласі. Далі вводила в предмет.

    – Церковнослов’янська – це мова руського православ’я, його богослужбова мова. Без неї не обійтися при вивченні церковного статуту, літургії, співу. Давньогрецька – мова східного православного богослов я. Давньогрецькою написані і християнські священні книги Нового завіту. Ну а латинь – мова католицької церкви; більше того, мова вченого світу середніх віків узагалі... А хто з вас продовжить навчання в духовній академії, той ще вивчатиме давньоєврейську мову – мову Старого завіту й іудейського богослов’я.

    – А навіщо нам англійська? – кинув хтось ззаду.

    – Як навіщо! – дивується Віра Олександрівна. – Кожна інтелігентна людина має знати хоча б одну іноземну мову. Наша церква обмінюється делегаціями, має свої місії за кордоном, священики зустрічаються з духовенством інших країн, інших віросповідань.

    51

    І керівництво церкви бажає, щоб наш православний священик був освіченою, культурною людиною...

    По закінченні п’ятого уроку всі чотири класи спускаються в їдальню на обід. Після належного молитовного ритуалу кожен сідає на своє місце. А черговий читець, стоячи за аналоєм, де лежить велика розгорнута книга, починає читати житія святих. Ми їмо і слухаємо, та високі слова про житіє Іоанна Постника, який все своє життя постився і творив чудеса, потопають у стукотінні ложок.

    Одразу після обіду поспішаємо в бібліотеку за підручниками, а потім беремо хлібні картки – і гайда на Пушкінську, в магазин.

    А тим часом у семінарії на нас чекає догана Дуцика: чому, мовляв, десь вештаєтесь замість того, щоб навчатися в аудиторії.

    – Вибачте, отче інспекторе, ми бігали за хлібом, – пояснюємо.

    – Не хлібом єдиним живе людина, але всяким глаголом, що виходить з уст божих! – поважно цитує інспектор...

    В аудиторії наче мухи дзижчать – одні зубрять цитати з катехізису, інші – англійський алфавіт, ще хтось – першу главу Конституції СРСР. Коли хто підвищує голос чи раптом спалахує суперечка – одразу ж чути стукіт у двері:

    – Тихше, тихше! Вчіть! Опановуйте премудрість божу, в таємниці сокровенну!

    Це вихователь отець Птоломей. Він стежить за порядком. Ходить коридором сюди й туди, заглядає в скляні двері навчальних класів. Отець Птоломей полюбляє висловлюватися пишномовно, тому й вдається до “кучерявих” виразів із “святого письма”.

    Нарешті аудиторні заняття закінчилися, настає час вечері. Розрізаю свою пайку хліба на три частини: один шматочок, посипавши сіллю, з Ідаю, а два Інших залишаю на сніданок та обід.

    52

     

    О дев’ятій вечора дзвінок чергової Ольги Карпівни кличе до вечірньої молитви. Триває вона близько півгодини, після чого ми прикладаємося до хреста й ікон, що лежать на аналоях.

    За годину – відбій. У спальні обмінюємось враженнями, обговорюємо перший день навчання – і ось уже чуємо під дверима дзвінок: пора спати. Рівно о двадцять третій чергова відчиняє залізний ящик у стіні, вимикає рубильник, і спальні поринають у темряву. Тільки в коридорі дві підсліпуваті лампочки під самісінькою стелею мерехтять усю ніч.

    Лежу я, щасливий, на своєму скрипучому металевому ліжку під благенькою байковою ковдрою і радію з того, що я так близько підійшов1 тепер до мети пізнання таємниці Христової віри. Блаженно засинаючи, шепочу останні слова молитви: “І даждь мі, господі, в нощі сєй сон прейті в мірє”...



    Другие новости по теме:

  • За иконостасом алтарей - 10
  • За иконостасами алтарей - 03
  • За иконостасами алтарей - 04
  • За иконостасами алтарей
  • За иконостасом алтарей - 06


    • Комментарии (1):

      #1 Написал: EmaHog (Гости | 0/0) - 19 октября 2015 07:47
        Mais nous vieillissons par pieces detachees. http://lenitsky.com/novyie-pesni-albom-budutvoim/ Mais ce spray buccal est un rien particulier.

            Оставить комментарий:

          • Полужирный Наклонный текст Подчеркнутый текст Зачеркнутый текст | Выравнивание по левому краю По центру Выравнивание по правому краю | Вставка смайликов Выбор цвета | Скрытый текст Вставка цитаты Преобразовать выбранный текст из транслитерации в кириллицу Вставка спойлера
            • Ваше Имя:

            • Ваш E-Mail: