Календарь

«    Май 2022    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031 



  Популярное





» » За иконостасами алтарей

    За иконостасами алтарей

    17-06-2010 12:27 - duluman - Книги | Просмотров:

    Дарманський П. Ф.

    За іконостасами вівтарів. 

    – К.: Політвидав України, 1989. – 263 с.

    ISBN 5-319-00272-6

     

    У автобіографічній книзі колишнього кандидата богослов’я і священнослужителя розповідається про дитинство, роки навчання у семінарії та духовній академії. Показуються причини, які зумовили його розрив з релігією, зречення духовного сану й перехід на позиції наукового світогляду.

    Для широкого кола читачів.

    ISBN 5-319-00272-6

    Політвидав України, 1989


    СЛОВО ДО ЧИТАЧА

    Часом думаю: якби в нашій країні релігія переслідувалася, можливо, що я, вихований з раннього дитинства в релігійному дусі, ніколи не став би атеїстом. Саме свобода віросповідання, свобода відправ релігійного культу дозволила мені не тільки опанувати весь комплекс богословського вчення, а й критично його осмислити, дійти висновку, що християнство, як і будь-яка інша релігія, з усіма його атрибутами – суто земного походження. Переконавшись у цьому, я втратив віру в бога, інші надприродні сили і вже не міг далі залишатися священнослужителем – порвав з релігією, з церквою.

    Було б помилково думати, що людина, яка вчора вірила в бога, сьогодні вже стала невіруючою. Інтелектуально-психологічний процес руйнування релігійної віри і формування безрелігійних переконань – тривалий і складний. Простежити його послідовність нелегко. Парадоксально, але факт: мої щирі прагнення якнайглибше пізнати й осягнути таємниці християнської релігії зрештою привели мене до атеїзму. Як це трапилось і що саме сприяло руйнуванню мого релігійного світогляду, я й описую в своїй книзі.

    Хотілося б, щоб моя щира розповідь послужила уроком для тих, хто ще вагається і не може зважитись остаточно порвати з хибними релігійними поглядами.


    ЧАСТИНА ПЕРША

    А ПОЧАЛОСЯ ВСЕ З ДИТИНСТВА..,

     

    Мій отчий край

    Народився я на Одещині в невеликому степному селі Петрівка. Білі під солом’яними дахами хати, що потопають у садах, гарячі промені сліпучого сонця, безкрайня далечінь ланів, високі козацькі могили за селом – перші враження мого дитинства. Відкритий з усіх боків горизонт, кольору сапфіру нічне зоряне небо, м’яке степове повітря, напоєне запахами гіркого полину, пряних конопель, запам’яталися мені на все життя.

    Петрівка – нічим не знамените село – таких на Україні тисячі. Немає там ні лісу, ні річки, ні залізниці. І церкви там нема. Й не було. Розповідають, що в 1914 році вже й місце “біля Юхрема” освятили для забудови храму, та розпочалася перша світова війна і до його будівництва так і не приступили. Тому петрівчани завжди належали до Покровської парафії, що в селі Бокове.

    Виникнення нашого села пов’язане з освоєнням Новоросійського краю за часів Катерини II. Засновниками його вважалися пани з німців-колоністів. Останній з панів – Крауз під час революційних подій утік до Німеччини, покинувши двір з добротним цегляним будинком та флігелем, в якому жила челядь, великою стайнею і висококласним паровим млином тощо.

    5

    Ще добре пам’ятаю розкішний панський сад, що займав близько 10 гектарів за селом. Яких тільки дерев та кущів не росло в тому саду! Під час війки від великої скрути його фруктові дерева рубали на дрова, а по війні сад остаточно занепав. Панський будинок, стайню по цеглинах розібрали до фундаменту ще в роки громадянської війни. Розібрали також на хліви та курники кам’яний панський міст, що за селом, як їхати на Ананьїв.

    Про панську стайню сільчани згадали, коли організували в селі колгосп, а ставити колективних коней, волів, корів ніде було. Довелося стайні, воловні, корівні влаштовувати в хатах розкуркулених односельців і тих, хто кинув свою домівку й подався на заробітки. А згодом, коли в урожайні роки колгоспники почали одержувати на трудодні багато хліба, то згадали й про панський млин, який спалили колись. Добре пам’ятаю роки, коли горище в нашій хаті ломилося від зерна, та їсти доводилося не хліб, а варену пшеницю (кутю), бо не було де те зерно молоти.

    Від дореволюційних часів зберігся в нашому селі великий рибний ставок, з яким пов’язані приємні спогади дитинства. Від недогляду ставок прорвав греблю й до дна витік разом з рибою. В 50-х роках греблю відремонтували, але ставок став значно біднішим, ніж був. У панському маєтку збереглися тільки флігель, який перетворили на сільський клуб (“колбуд”, як називали його до війни) та червона (бо збудована з червоної цегли) школа, яка й досі стоїть у центрі села. В цій школі я навчався в довоєнні роки. Тоді вона здавалася мені величезною, просторою спорудою. Проте, коли через багато років я знову потрапив до неї, вона вже не видавалася мені такою, як колись, – великою й просторою.

    6

    І все-таки Петрівка – село деякою мірою унікальне. Воно розташоване на узвишші й оточене з трьох боків ярами – Чайкою, Хомовою макітрою, Боківським, Катеринським та Чуньгарами – та дуже багате на воду. Рідко в кого з селян є льох: високі грунтові води, особливо весною, не дають можливості його зробити. А яка вода в криницях! Свою криницю з журавлем, що біля дороги, я досі бачу уві сні. Викопана вона була тоді, коли будували хату, – наприкінці XIX століття. Скільки худоби напоїла вона в перші місяці війни, коли нескінченним потоком гнали на схід череди, табуни, отари! Скільки кіннотників, піхотинців втамовували спрагу водою з неї! Я гордився тим, що наша криниця невичерпна. Завжди в ній холодна, чиста, смачна вода. У селі є навіть такі криниці, з яких можна черпати воду просто відром, без допомоги ланцюга чи дерев’яної ключки. Подібні мілкі криниці в мій час існували й просто в степу – Данькова, на Лясотах, біля Дубочка, в Чайці. І от що дивно: в сусідніх селах, розташованих у долинах, з водою погано. Там всі криниці досить глибокі. А в засушливі роки вода в них і зовсім спадає.

    Щоправда, нині не всі петрівчани користуються отими давніми криницями, бо майже в кожному дворі, буквально за три-чотири кроки від хати, є артезіанський колодязь. Тим парадоксальніше, що в Петрівці досі немає жодної лазні – ні громадської, ні приватної.

    Отаке моє рідне степове село, в якому я народився й виріс. Як і інші сільські діти, я досить рано спізнав труд. Спочатку був підпасичем у батька-чередника, пізніше допомагав старшому братові, який працював у колгоспі телятником. А на десятому році життя став собі самостійним пастушком: найнявся пасти громадських телят під час шкільних канікул. І так кілька років підряд. Цим допомагав сім’ї.

    7

    Мені дуже подобалися польові роботи. В 13 – 14 років я вмів уже ходити за плугом, волочити, сіяти, возити снопи, скирдувати, орудувати косою, серпом, ціпом; працював кіньми, коровами, скакав верхи охляп тощо. З задоволенням порався у дворі, на городі, в садку: угноював землю, копав город, полов овочі, садив та поливав квіти, кущі, деревця біля хати, доглядав домашню худобу.

    Трудове виховання в нашій сім’ї тісно поєднувалося з вихованням релігійним.


    “БЕЗ БОГА – НІ ДО ПОРОГА”...

    “Бозя все бачить”, “боженька покарає”, “на все воля божа” – з цих та подібних повчань почалося моє виховання. Батьки мої – Федір Артемович та Юстина Сидорівна – були зовсім неписьменними й глибоко віруючими людьми. У вірі в бога вони виховували і нас, дітей, привчаючи пеститися, молитися богу, бити йому поклони, боятися його тощо. У сім’ї я був шостим і, природно, сприймав релігійні навики не лише від батьків, а й від старших сестер та брата. За свідченням моєї матері, я ще й говорити добре не вмів, а вже знав деякі короткі молитви. Як сучасні малі діти охоче повторюють віршики, так я в дитинстві з захопленням декламував молитви, за що дорослі – родичі, сусіди – заохочували мої старання похвальними словами, цукерками і навіть дрібними монетками.

    Відомо, що діти мислять конкретно. Скажімо, на всяку заборону “Не можна” малюки допитуються: “А чому?”

    – Чому не можна? – запитували ми, бувало, батьків, коли вони забороняли нам у піст пити молоко. І ті відповідали:

    8

    – Бозя пошле на вас хворобу за це...

    Батьки молились уранці і ввечері, перед їжею й після неї, перед початком усякої справи і по її закінченні. І нас заставляли повторювати ті молитви, які самі знали, На наші вагання чи ухиляння від молитви відповідали:

    – Хто не молитиметься, тому боженька не дасть здоров’я, той захворіє і помре.

    А жодному з нас дуже не хотілося ні хворіти, ні вмирати. І ми молились...

    У святкові та недільні дні працювати вважалося великим гріхом: не можна було ні дров рубати, ні ґудзика пришити, ні нігті обрізати. Якщо батько напередодні релігійного свята не встигав поголитися, то протягом свята ходив неголений. Праця в колгоспі в дні церковних свят вважалася “гріхом не з волі”, викликала певні моральні страждання, додаткові релігійні переживання.

    З раннього дитинства буквально кожний крок, всі дії і помисли наші були регламентовані: гріх будь-що їсти після вечірньої молитви (бо, мовляв, бог пошле жахливий сон); гріх після причастя протягом дня нб тільки плювати, а й насіння лускати (щастя своє виплюнеш); гріх читати й водночас їсти щоб то не було (бог відніме пам’ять); гріх класти буханець догори “дном” (бог покарає голодом); гріх розсипати сіль (на тому світі бог примусить збирати її віями); гріх оглядатися назад через ліве плече, коли йдеш кудись у якійсь справі (бог пошле невдачу); гріх у карти грати (бо цим диявола тішиш)... І так далі, і тому подібне, “бог”, “гріх”, “диявол”, “той світ” – скрізь і всюди. Тому не дивно, що відтоді, як себе пам’ятаю, я був уже релігійним, тобто таким, що знав молитви і звертався з ними до бога – доброго бородатого діда, до Христа – молодого чоловіка, до богоматері – жінки з немовлям на руках, до крилатих юнаків, що звалися ангелами.

    9

    Усі ці святі лики, зображені на іконах, я добре знав, бо вони висіли у красному кутку хати і саме їм ми молилися, били поклони, заради них пестилися, на них сподівалися, їх боялися.

    Особливий страх викликала у мене ікона, на якій був зображений старий, що замахнувся великим ножем на голого хлопчика зі зв’язаними руками й зав’язаними очима. Цією іконою мене лякали, коли зрідка у мене виникало почуття протесту і я не хотів ставати на коліна на холодну долівку, чи у дні посту, коли плакав, голодний, і просив їсти.

    – Не слухаєшся! Хочеш, щоб боженька і тебе штриконув ножем, як отого хлопчика? – страхали мене старші.

    Страх примушував покорятися: я опускався на коліна, повторював слова молитов і їсти вже не просив – постився...

    Були покриті якоюсь таємничістю і навіювали страх зображення на іконах “всесвітнього потопу”, “мук грішників у пеклі”, де господарювали злі чорти, воїна на білому коні, який списом проколював страхітливого дракона. Часто ці ікони викликали у мене жах, особливо вночі, коли перед ними горіла лампадка і з печі, де я звичайно спав, мені було видно цей куток таємничих сил. Щоб не бачити їх, я з головою залазив під ковдру.

     

    “СВЯЩЕННІ” ЖАХИ МОГО ДИТИНСТВА

    Змалку я звикав до напучень про обраність богом віруючих у нього і відданих йому людей. І щиро сприймав це як істину.

    Відтоді мине багато років, поки я зрозумію позірність цієї божої милості: ні моїх батьків, ні мене не обирали собі на служіння ніякий Саваоф, ніякий Христос, ніяка божа мати.

    10

    Просто мене, як у свій час і моїх батьків, полонила, всмоктала в себе давня релігійна традиція. Адже відомо, що кожне нове покоління застає ту чи іншу релігію в готовому вигляді й сприймає ЇЇ в традиційних формах. Скажімо, в одних країнах протягом століть передається християнство (православ’я, католицизм, лютеранство тощо), у других – буддизм, у третіх – іслам і т. д. Причому, як правило, кожна релігія ідеалізується її послідовниками, характеризується як “єдино істинна” і “правовірна”. Приміром, у дохристиянську добу на Русі наші далекі предки з покоління в покоління передавали так звані язичеські вірування й пов’язані з ними звичаї. Коли ж було запроваджено християнство, почала формуватися нова традиція християнських вірувань, що існує донині. Народжуючись, дитина переймає від своїх батьків ті чи інші погляди, у тому числі й релігійні уявлення, звичаї, образи, атрибутику. От і виходить: якби мої батьки, припустимо, були буддистами, вони б виховали мене у дусі буддизму, мусульманами – прищепили б мені ісламську віру, іудеями – іудейську і т. п. І той факт, що я народився й виховувався саме в православній родині, аж ніяк не робив мене ні богоугоднішим, ні щасливішим від дітей-нехристиян. Навпаки, християнська віра прирікала мене на таке саме рабство боже, на такий самий страх перед богом, як і дітей; що виросли у сім’ях інших віросповідань.

    До дитячого страху, навіюваного релігійними розповідями батьків, зображеннями на іконах, додавалися жахи, так би мовити, житейські. Тоді з уст в уста передавалися різні оповіді, чутки, домисли про перетворення всіх селянських господарств в одне колективне – “тсози”, тобто колгоспи. Церковні активісти, фанатики, крикливиці залякували простих віруючих тим, що всякий, хто вступить до колгоспу, нібито запродасть душу свою дияволу і буде позбавлений царства небесного.

    11

    Були випадки, коли від страху перед колгоспами деякі віруючі селяни кидали свої домівки й тікали до міста.

    Саме тоді я вперше почув загадкові розмови про антихриста, кінець світу, страшний суд.

    – О рідні мої, з’явився вже в світі антихрист, і розумні люди знають його ім’я, – пошепки говорить якась незнайома баба в чорному одязі, що сидить у нас в хаті на покутті під образами і яку моя мати, сусідки Настушка та Федора звуть то “матушкою”, то “матушкою странницею”. – Значить, от-от настане кінець світу. У святих книгах, рідні мої, написано, що Сонце зіткнеться з Місяцем, обидва світила небесні упадуть на Землю, і все чисто на ній згорить. Невдовзі після того янголи господні засурмлять у свої довгі сурми, та так голосно, що навіть мертві почують і оживуть, повиходять із могил, і вже тоді з’явиться з небес спаситель наш Ісус Христос і розпочне страшний суд...

    – А хто такий антихрист? – запитують у матері старші, коли всі чужі розійшлися.

    – Це супротивник господа нашого Ісуса Христа... Він не вірить Христу, чинить йому всіляке зло... То богоборець...

    – А чому суд страшний? – чую нове запитання.

    – Тому, що всім живим на землі буде дуже страшно, – відповідає мама. – Бог судитиме строго, без будь-якої поблажливості до грішників, невіруючих. За добрі діла і віру він нагородить вінцем і введе у царство небесне до святих для блаженства, а за учинене зло і невір’я прокляне й спровадить до диявола, до сатани у вогняне пекло на вічні муки.

    Чекаючи скорого пришестя Христа, мамина сестра Марія, наша тітка, навіть зшила собі довгу білу сорочку, щоб бути готовою вийти йому назустріч.

    12

    Розмови про кінець світу, байки про антихриста, пекло, диявола, очікування всесвітньої катастрофи – страшного суду – влили у мою вразливу дитячу душу стільки холодного жаху, що його потім вистачило на багато-багато років.

     

    НОВІ “ЦЕГЛИНКИ” У ВЕЖІ ВІРИ

    Моє раннє дитинство збіглося з голодним тридцять третім роком. У той тяжкий для всього народу час я чув чимало всяких оповідей про чудесні сприяння нам з боку небесних сил. Пригадую таку зворушливу мамину розповідь. Лютої зими того голодного року подалася мати за десять кілометрів від Петрівки, у Майнову (звідки вона була родом), до своїх братів і сестер, попросити що-небудь з продуктів. У степу її захопила шалена хуртовина, і мати збилася з дороги. Йшла навмання, зовсім вибившись із сил. Плакала, молилась і вже прощалася з білим світом. Аж раптом помітила на снігу сліди кінських копит. Вона пішла тими слідами, а невдовзі вони зникли., І в ту саму мить вона почула гавкання собак. То було її рідне село. Наступного дня брат привіз її у Петрівку разом з вузликом пшона. Своїм порятунком мама з наївним переконанням віруючої жінки завдячувала святому Георгію, який, мовляв, за вказівкою божої матері-заступниці проїхав білим конем, указавши їй дорогу.

    Забігаючи наперед, скажу, що і я в свою чергу потім часто впродовж багатьох наступних років вишукував у своєму особистому житті надзвичайні випадки, скрутні ситуації, з яких вдавалося виходити неушкодженим, і завжди тлумачив це як заступництво божої матері, як прояв любові до мене Ісуса Христа і мого небесного патрона апостола Павла.

    13

    А про те, що невіруючі люди, можливо, теж потрапляють у скрутне становище і знаходять з нього вихід, я тоді не замислювався.

    Гнані страхом перед “тсозами” та голодом, батьки мої, взявши з собою трьох найменших дітей, у тому числі й мене, теж подалися до міста. У Липецьку (тоді Воронезької області) батько влаштувався конюхом при будівельній конторі, а мати – прибиральницею в робітничому гуртожитку. І там, за словами батьків, віру свою вони оберігали, мов “страсну свічку”. А поселилися ми спочатку в стінах монастиря, перетвореного на робітничий гуртожиток, і харчувались у їдальні, що містилась у колишній трапезній. Цей факт витлумачувався батьками також на користь нашої сімейної релігійності. Саме там, у Липецьку, я вперше побачив у діючому храмі церковний обряд “виносу плащаниці”, який мене дуже схвилював.

    Невдовзі батьки не витримали відірваності від рідного краю, розлуки з старшими дітьми, які залишилися в Петрівці та в Майнові, і в 1936 році повернулися у рідне село. Побачивши на власні очі, що їхні доньки, та й усі односельці, живуть у колгоспі добре, одержали на трудодні багато хліба, батьки, як то кажуть, благословившись, і собі вступили до колгоспу.

    Взагалі той факт, що ми пережили голодовку в тридцять третьому, не повмирали, як багато хто з наших односельців, був витлумачений як милість божа, як знак особливої любові до нас, “рабів його”. Ці думки постійно повторювалися, підкреслювалися і зрештою стали моїми власними переконаннями.

    Дивно, але ніхто з батьків і старших не звернув уваги на те, що серед тих, хто врятувався від голоду, були і люди нерелігійні, навіть такі, які відверто сміялися над богом, церквою та ЇЇ служителями. З чиєї ж милості вони не повмирали, вижили під час голоду?

    14

    На жаль, я не міг тоді поставити подібного запитання. Не могли, мабуть, цього зробити і дорослі члени нашої сім’ї, осліплені вірою, затуманені церковними проповідями.

    А щодо того “гріха”, яким вважався вступ у колгосп, то про це розмов уже велося дедалі менше, а згодом вони взагалі припинилися. Чи то поширювачі цих чуток переконались у своїй неправоті, чи, може, відшукали в Біблії підтвердження “законності” цієї форми господарювання. Принаймні старожили нині згадують про ті чутки не без посмішки.

     

    У ШКОЛІ І ВДОМА

    Вступивши до першого класу нашої сільської початкової школи, я ще до пуття не знав, що таке абетка і таблиця множення, зате знав напам’ять усі десять “заповідей божих”, багато молитов. Я був забобонним, вірив у різні прикмети і вважав, що справді “без бога – ні до порога”, як часто повторювали мої батьки.

    Паралельно з навчанням у школі продовжувалось моє релігійне виховання вдома.

    Важко, навіть неможливо було мені, малому, розібратися, де істина: в словах учителів чи в науці батьків? Кому вірити: батькам чи вчителям? Мимоволі доводилося роздвоюватися, мене гнітили суперечливі почуття. З одного боку, авторитет учителів, їхні цікаві розповіді, захоплюючі відомості з шкільних підручників – що викликало заперечення бога, всього церковного, а з другого – страх перед богом, перед його карами, спокусами диявола, погрози батьків за неслухняність та моя синівська любов до них і покірність надзвичайно загострювали переживання.

    Добре пам’ятаю, як омив я слізьми червоний бантик, прикріплений до сорочини на грудях у день Жовтневого свята, коли мене разом з іншими першокласниками прийняли у жовтенята.

    15

     

    – Гріх вірити в бога і причіпляти червоного банта чи галстука, де має висіти хрестик, – серйозно сказала мати і зняла бантик того ж таки дня.

    У святкові та недільні дні я охоче відвідував нашу парафіяльну церкву в сусідньому селі. Жалібний спів на криласі, мерехтіння свічок на ставниках та різнокольорових лампадок перед іконами, передзвін дзвонів, бородатий священик у золотій ризі, який читає велику в металевій оправі книгу з таємничою назвою “Євангеліє”, запах диму з кадила – все це вражало мою дитячу уяву. І, здається, саме в такі хвилини у мене з’являлося бажання самому стати батюшкою, щоб читати оту товсту книгу, кадити духмяною кадильницею і на всю церкву співати хвалу богові.

    Проте ходити до церкви ставало дедалі нестерпніше, бо з тих, хто відвідував її, школярі глузували. Немало гірких прикрощів у зв’язку з цим пережив і я. Бувало, забудеш усі мамині настанови про смирення та всепрощення і захищаєшся щосили від тих їдких кпинів або біжиш додому, в убогу свою хатину, і шукаєш ласки у матері чи молиш допомоги у боженьки... Згадую, якось однокласники довели мене до сліз, дражнячи за те, що у вербну неділю я з гілочками верби в руках ходив до церкви.

    – Цить, синку, не плач! – заспокоювала мене мама, – За віру терпиш. Сам спаситель терпів, коли його били, розпинали, плювали на нього. Боженька все бачить. За твоє терпіння, за віру він нагородить тебе вінцем небесним, пошле тобі щастя. А невіруючі нехай сміються, хіба вони розуміються у вірі...

    Боячись, щоб ніхто в школі не побачив натільного хрестика, якого я постійно носив на шиї, мама зняла його з шнурочка і щоразу пришивала того хрестика до моєї сорочини з внутрішнього боку.

    16

    Незабаром наша парафіяльна церква була закрита і переобладнана під сільський клуб, дзвіниця розібрана, а дзвони вивезені. Єдиним місцем для молитов залишилася наша хата. А втім, у теплу пору року було багато місця для них просто неба. В широкому степу чи в затишній діброві Чайці, де влітку я чередникував, почувалося привільне. Бувало, голосно співав церковних пісень або робив з бляшанки кадило й, удаючи з себе батюшку, кадив і молився... Молився не тільки за свою рідню, а й за односельців, навіть за діда Гаврила Скопа, який у голодовку тридцять третього побив мене за те, що я в нього на городі зривав зелені колоски жита і їв, бо був дуже голодний.

     

    ГОРЕ ПОСИЛЮЄ ВІРУ

    Наступною подією, яка посилила мою релігійність, була втрата батька в тридцять сьомому році та її тяжкі наслідки для сім’ї. Сталася ця біда за два тижні до Жовтневих свят.


    Пам’ятаю той фатальний сонячно-золотавий осінній день. Повернувшись зі школи та погравшись трохи з хлопцями на вулиці, я сів робити уроки. Раптом приходить до нас посильний і каже, щоб я йшов у степ, розшукав батька з чередою і переказав, аби той поквапився до колгоспної контори. Мовляв, приїхали з району “енкеведисти”, тому велено йому негайно з’явитися туди. Покинувши уроки, я щодуху побіг за батьком (знав, де він міг бути з чередою, бо щоранку допомагав йому проганяти худобу до того чи іншого пасовиська). Батько з тривогою вислухав мене і почав завертати череду в бік села. Дочасна поява череди в селі немало здивувала селян. Батько зайшов додому, залишив свої нехитрі пастуші речі – торбу, свиту й ґирлиґу – і, перехрестившись у куток на ікони, пішов до колгоспної контори.

    17

    Пішов – і більше додому не повернувся. Вночі “чорним вороном” його та ще чотирьох односельців відвезли в райцентр Любашівку, а звідти – невідомо куди.

    Довго після цього в нашій хаті молитви супроводжувались маминим лементом та нашими дитячими сльозами. Особливо, як мені здавалося, жалкував за батьком я, бо розумів, що більше не доведеться мені разом з ним ночувати в затишному курені на винограднику, слухати його розповіді про ангелів, які доглядають небо, зорі, Місяць, Сонце, про святих чудотворців, про життя тварин і птахів та про їхні розмови між собою...

    Павла Батько, репресований в 1937 році 

    Минали роки, а про батька не було ні слуху, ні духу, як у воду пірнув. Тільки через багато років дізналися ми про масштаби і причини репресій державних, партійних та військових діячів, а також численних простих, безвісних громадян. То були тяжкі часи для всієї нашої країни.

    Втрата батька стала на все життя сімейним горем. Ми не могли зрозуміти: за що? Але відповіді на це запитання нізвідки не було, бо не було ні суду, ні слідства. Аж через двадцять років офіційна реабілітація відповіла: ні за що! Бо й справді: хіба можна вважати людину “ворогом народу” тільки за те, що вона не поспішала вступати до колгоспу як через свої релігійні переконання, так і через незнання нової форми господарювання? А проте згодом батько все ж таки став колгоспником. То хіба це – злочин? За свідченнями місцевих активістів, які були присутні на допиті батька в колгоспній конторі вночі 22 жовтня 1937 року, саме ухиляння деякий час від вступу до колгоспу інкримінували йому як злочин. День у день вранці й увечері всією сім’єю ми ставали на коліна перед іконами й гаряче молились, із слізьми просили “всемогутнього владику неба і землі” змилостивитися над нами – врятувати й повернути нам батька, та бог не чув наших молитов...

    18

     

    – Значить, так треба. Так угодно Всевишньому, – повторювала мама і, як завжди, додавала: “Нехай буде його свята воля!”

    Саме в той період життя я вперше почув од матері, що живемо ми, “як той горох при дорозі – хто йде, той скубе”... І справді так було, “скуб” всякий.

    ...Ось тодішній голова колгоспу без домовленості з матір’ю, навіть без попередження, розпорядився переорати трактором частину нашого виноградника на присадибній ділянці, бо, мовляв, виноградник вклинюється в колгоспну землю і заважає орачам тримати “рівну борозну”. А от бригадир власноручно знімає з нашої тачки справне колесо для колгоспного візка, а нам залишає якесь зіпсоване й менше розміром. Або ще приклад. Колгоспний активіст на прізвисько “дядюшка” посеред базару в Ананьєві скидає сп’яну з воза всі куплені мамою для дому господарські речі, в тому числі важкі кругляки крейди, придбані для побілки хати. Його хуліганські дії супроводжуються брутальними й образливими словами. Умиваючись гіркими сльозами, ми з мамою збираємо шматки розбитих кругляків крейди в кошик, забираємо всі інші покупки в лантух і 15 кілометрів ідемо, несучи на собі важкі бесаги. А ось згодом новий голова колгоспу, рідний брат “дядюшки”, велить зайняти нашу комору під колгоспне зерно. Своє збіжжя в мішках, муку, крупи ми переносимо у велику хату, а комору засипають колгоспним зерном і вішають замка.

    Мати не шукала управи на таке свавілля, бо було небезпечно. Та й чи можна було десь знайти її, управу, в ті похмурі й тяжкі роки?

    А про всілякі моральні й матеріальні утиски й кривди, яких постійно зазнавали від правління колгоспу та його активістів старші сестри і брат, годі й говорити.

    19

    Поїхати на базар чи повезти до млина, привезти палива чи соломи на покрівлю хати, виорати город чи роздобути паші для корови – все треба було буквально вимолювати, виплакувати.

    Найобразливішим і найстрашнішим було тоді оте презирство, з яким ставилися до членів сімей репресованих. Скажімо, будь-хто з односельців-“патріотів” міг так, знічев’я дати мені потиличника, покрутити вухо або й хльоснути батогом по спині... І це вважалося ознакою їхнього “патріотизму” в боротьбі з “ворогами народу”, “шпигунами”, “куркульськими елементами” тощо.

    Не було привітно й у школі. Хоча вчився я добре, проте за найневинніші дитячі пустощі мені перепадало від учителів за репресованого батька. Пам’ятаю, одного разу сам завідуючий школою у присутності школярів, на лінійці, вилаяв мене як сина “ворога народу” тільки за те, що під час мого чергування в класі дітлахи, граючись на перерві, звалили досить-таки ветху вертикальну учнівську рахівницю, і вона розсипалася по підлозі. В той день я гірко плакав, і мені хотілося кинути школу й утекти світ за очі.

    Нині не пригадую жодного випадку, щоб бодай хто-небудь із представників місцевої влади чи членів правління колгоспу сказав на наш захист добре слово. Тому й не дивно, що наша релігійна сім’я шукала єдину відраду в молитвах до бога, божої матері в надії на їхнє милосердя і заступництво. Мабуть, саме тому особлива вразливість, відчуття незахищеності, а відтак – несміливість і сором’язливість стали рисами мого характеру на все життя.

    Таким було моє гірке дитинство в тому степовому краю на півдні України. Це ніби про мій край, про мене написав поет Микола Томенко у вірші “Отчий край”:

    20

    Як я прийду до тебе, краю, –

    Сумний, безрадісний мій раю, –

    Твій кущ шипшини пригорну,

    Нарву на згадку полину,

    Бо гірко так мені жилося,

    Що не відійду ще і досі...

    Але тебе я не прокляв,

    Не раз до тебе повертав,

    Бо там, за синіми бузками,

    Літа спинились...

    Проте навіть таке тяжке й невеселе дитинство враз несподівано скінчилось: 22 червня 1941 року почалася війна.

     

    ЗАМІСТЬ ШКІЛЬНИХ ПІДРУЧНИКІВ – ЄВАНГЕЛІЄ

    Коли село залишилося без чоловіків, ми, підлітки, зразу подорослішали, змужніли і разом з літніми людьми стали косарями і молотниками, конюхами і їздовими, орачами і сівачами, вагарями і пасічниками. Хоча нам потрібно було ще рости і вчитись, проте 1 вересня ми не почули галасливого дзвоника в руках у чергового школяра: школа не відчинила для нас своїх дверей. У ній розмістився штаб окупантів. Зате з перших же днів після приходу фашистів розпочався ремонт Боківської парафіяльної церкви. І вже 14 жовтня дід Чернецький, церковний сторож, калатав залізякою об шмат сталевої рейки, скликаючи у такий спосіб парафіян на перше богослужіння у зв’язку з престольним святом – покровою.

    Коли почалася війна, мені йшов тринадцятий рік. Зрозуміло, до мого знайомства з творами основоположників марксизму-ленінізму було ще надзвичайно далеко, тому я не міг знати висновків марксизму про те, що стихійні і соціальні лиха, такі, як голод, епідемії, руйнівні повені, землетруси, класове гноблення, війни породжують релігію, живлять вірування, закріплюють марновірства у свідомості людей.

    21

    Але я на власному досвіді, на спостереженні за життям односельців переконався, що з війною у багатьох з них посилилася віра в бога. Виявилося, що нашим парафіяльним священиком став недавній учитель із села Троїцького Олексій Козловський (який, власне кажучи, і до революції був служителем культу, а вчителем став лише в 30-і роки). Навіть деякі з тих, хто не вірив у бога, пішли до церкви. Серед них я з цікавістю спостерігав за колишньою вчителькою, яка тепер співала на криласі, з подивом дізнався про вінчання в церкві колишнього завуча. Мені здавалося, що ці факти красномовно засвідчують істинність та правоту релігії. Звідки мені було тоді знати, що то був наслідок не стільки їхньої релігійності, скільки страху перед фашистськими властями, які погрожували всім безбожникам фізичною розправою?

    Постійним відвідувачем церкви був і я. Але я, ще малий, боляче відчував, що надто мало знаю, слабо розуміюсь на питаннях віри. Дуже хотілося ближче ознайомитись із загадковим, як мені тоді здавалося, релігійним ученням. Слова “біблія”, “євангеліє” мали для мене таємниче значення і викликали невимовний душевний трепет. Я мріяв про те, щоб прочитати ці “божественні” книги за сімома печатями (у нас в сім’ї їх не було). Боголюдина Христос, божа мати Марія, апостоли Петро, Павло, Іван... Як дізнатися докладніше про них? А пророки! Де взяти і перечитати їхні пророцтва? Коротше кажучи, я поклав собі за мету – досконало вивчити “святе письмо”, хоч би чого то мені коштувало.

    Тоді я не міг і подумати про те, що надзвичайно велику ціну доведеться мені заплатити за цю мету і що у зв язку з цим доля приготувала для мене цілий клубок тяжких випробувань, розчарувань, страждань, вагань, сумнівів, заперечень.

    22

     

    А поки що я з великою старанністю записував у зошит молитви, які знав напам’ять, списував із молитовника нові, для віруючих нашої парафії складав довгі списки імен їхніх родичів “за упокій” та “о здравії”, годинами просиджував над якоюсь церковнослов’янською книгою, взятою у тимчасове користування в сусідки Настушки. Не вміючи як слід читати по-слов’янськи, я з цікавістю розглядав там незвичайні картинки. І мріяв-мріяв про книги “святого письма”.

    І ось у 1943 році я вперше з хвилюванням узяв до рук євангеліє російською мовою, яке на кілька днів випросив у односільчанки. Я, як кажуть, проковтнув цю книгу за кілька днів, сліпо вірячи всьому написаному в ній. Я був переконаний у святості як самого змісту євангелія, так і вигляду цієї книги: обсягу, палітурки, сторінок, навіть літер і розділових знаків.

    Євангеліє збагатило мої релігійні уявлення, до деякої міри систематизувало їх. Потаємно я почав мріяти про те, як би стати справжнім послідовником Христа і жити тільки за його приписами й заповітами. Однак день у день доводилося переконуватися, що це не так легко. Особливо за межами домівки зустрічалася безліч всіляких перепон. Насамперед я не мав по-справжньому релігійного друга. У мене були вже товариші – Павло Світлицький, Яків Матюшенко, Андрій Горбуков, але вони байдуже ставилися до релігії, хоча в хаті кожного з них і висіли в красному кутку ікони. Більше того, ці товариші домоглися того, що я почав разом з ними відвідувати вечорниці, де можна було почути і грубий жарт, і анекдот про попа та попадю. Навіть у такі церковні свята, як покрова, Андрія, “заговини”, які в той час відзначалися сільською молоддю, були відсутні будь-які релігійно-містичні елементи.

    23

    Все святкування зводилося до ігор, танців під балалайку та до загального застілля. Було, звичайно, весело, але веселощі відвертали від релігійних роздумів. Це, за моїми переконаннями, був гріх, про прощення якого я постійно молився. Певною мірою втішався словами однієї молитви про те, що “нєсть чєловєка, іже жив буде і не согрішить...”

     

    КІНЕЦЬ ОКУПАЦІЇ

    У березні 1944 року фронт наблизився до нашої місцевості. Поповзли через село німецькі “тигри” завбільшки з нашу хату, і хата тряслась, немов од землетрусу. Фашисти відступали, голодні, грязні, злючі. Розміщаючись на ночівлю, вони виганяли з хат господарів, навіть малих дітей. А вдень грабували селян, забирали всяку живність, виловлювали по селу підлітків та стариків і одних примушували гнати отари овець, череди корів, табуни коней на Захід, а других використовували в обозі як погоничів.

    Не розповідатиму про те, що довелося мені пережити й передумати в ті дні, які митарства пройти, аби не потрапити у пазури до фашистів. Скажу тільки, що останнім моїм притулком була звичайна картопляна яма, поверх якої стояла копиця кукурудзяних переїдів. Сидячи в сирій, холодній ямі, куди мене загнало зло в зеленій шинелі, я подумки уподобляв себе пророку Даниїлу, вкинутому до левів у рів за віру в істинного бога. І, як Даниїл, я молився в ямі і тихенько співав псалми.

    Одного дня зашаруділи переїди, і в яму впала смужка сонячного світла. Слідом за тим я почув схвильований і радісний мамин голос:

    24

    – Вилізай, синку! Наші прийшли! Слава тобі, господи!

    Я виліз із ями. Промені яскравого сонця боляче різонули очі, що звикли до темряви. Надворі стояв чудовий весняний день. Я радів звільненню від фашистських окупантів, був вдячний воїнам-визволителям, але все-таки найпершу вдячність за своє врятування від загибелі я висловив богові, натхненно помолившись йому словами 90-го псалма. То було 30 березня 1944 року.

    При погляді назад, у той далекий рік, мені стає ніяково, що тоді я навіть не подумав: а в чому була вина тих підлітків, моїх однолітків, які потрапили в руки фашистам і яких бог чомусь не врятував, не допоміг їм повернутися до своїх домівок? Тоді я ще не читав “Заповіту” Жана Мельє, де геніально просто висловлена глибока думка: “Якщо у світі існує зло, то бога нема”. До цього правдивого одкровення я мав йти багато років.



    Другие новости по теме:

  • За иконостасом алтарей - 10
  • Сповідь 1957 года.
  • За иконостасами алтарей - 02
  • За иконостасами алтарей - 08
  • За иконостасами алтарей - 03


    • Комментарии (0):

          Оставить комментарий:

        • Полужирный Наклонный текст Подчеркнутый текст Зачеркнутый текст | Выравнивание по левому краю По центру Выравнивание по правому краю | Вставка смайликов Выбор цвета | Скрытый текст Вставка цитаты Преобразовать выбранный текст из транслитерации в кириллицу Вставка спойлера
          • Ваше Имя:

          • Ваш E-Mail: