Календарь

«    Ноябрь 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930 



  Популярное





» » Сповідь 1957 года.

    Сповідь 1957 года.

    24-08-2009 04:52 - duluman - Атеизм | Просмотров:

    Євграф Дулуман

     

    ЧОМУ Я ПЕРЕСТАВ ВІРИТИ В БОГА

    Розповідь колишнього кандидата богослов’я

    1957

    Сімнадцятилітній хлопець, який закінчив вісім класів середньої школи, потрапляє в духовну семінарію. Він вірить в бога, старанно читає релігійні книги і стає одним з перших учнів. Успішно закінчивши семінарію, а згодом і духовну академію, юнак стає церковником.

    Але минає час, і цей самий юнак виступає завзятим борцем проти релігії.

    Як трапилася ця зміна? Чому так склався життєвий шлях цього юнака? Що примусило його спочатку увірувати в бога, а потім стати безвірником, порвати з церквою, виступити на боротьбу з нею?

    Про все це ви дізнаєтесь, прочитавши автобіографічну книжку колишнього кандидата богослов’я Є. Дулу-мана “Чому я перестав вірити в бога”.

    Відзиви про цю книжку просимо надсилати на адресу; Київ, Ворошилова, 3. Видавництво ЦК ЛКСМУ “Молодь”, масовий відділ.

     


    ЛЕКЦІЯ В КОЛГОСПІ

    Влітку 1955 року я виступав з лекцією в колгоспі імені Татарбунарського повстання на Одещині. Під час обідньої перерви колгоспники зібралися біля силосорізки послухати лектора з Одеси. Слухачі влаштувалися як-найзручніше на звалених коло силосних ям купах зеленої маси.

    Серед присутніх було немало віруючих – баптистів і православних. І, звичайно, назва лекції “В чому шкідливість релігії” не викликала в них захоплення. Початок лекції вони зустріли насторожено, а за кілька хвилин я вже чув неприємні, часом образливі зауваження на мою адресу: “Ще молодий, щоб учити нас!”, “А чи бачив він біблію хоч здалеку?”, “Та він не зможе відрізнити бого-родицю від святої тройці...”

    Щоб не спалахнула непотрібна суперечка, доводилось, згнітивши серце, пропускати ці репліки повз вуха. Розмови незадоволених, що з’явилися як непомітний дзюркотливий струмок, ширились і могли перетворитися в бурхливий потік, який відгороджує лектора від слухачів. Треба було шукати вихід.

    Недалеко від мене лежала велика кленова гілка. Я підняв її і звернувся до слухачів з питанням:

    –  Що це таке, товариші?

    –  Клен, – знехотя відповів дехто.

    –  Так, клен, дерево, – підтвердив я. – А це? – Я підняв кущик суріпка, що лежав біля моїх ніг.

    –  Бур’ян, суріпок, – почулася відповідь.

    –  Серед вас, – продовжував я, – є віруючі. Думаю, що всі вони легко відрізняють суріпок від клена, кущик однолітньої рослини від дерева. Дехто з вас учора був у церкві...

    Невдоволена частина слухачів, ті, що неуважно ста-

    вились до моєї розповіді, підвели голови. “Куди це ти гнеш?” –  так і читав я на їх здивованих і разом з тим заінтригованих обличчях.

    –  Як ви пам’ятаєте,– упевненіше заговорив я знову, – в церкві читали з євангелія відому кожному віруючому притчу про гірчичне зерно, якому Христос уподібнює царство боже.

    –  Начебто ви там були, товаришу лектор, –  чи то єхидно, чи то схвально кинув репліку дідок з лукавими, веселими очима, що сидів ближче за всіх,

    На нього зашикали. А я, підбадьорений, продовжував:

    –  Для віруючих біблія, євангеліє – святі книги; все, що сказано там, нібито є безсумнівною правдою, глибокою мудрістю. Христос, за переконанням віруючих, –  всевидющий, всезнаючий бог. Але якби вони ближче познайомилися з Христом,  – хай навіть з таким, яким він зображений у біблії, – то легко побачили б, що Христос – дуже темна людина. Здебільшого ті, що вірять у непогрішимість свого бога Христа, виявляються набагато розумнішими за нього.

    Тепер я бачив, що віруючі хоч і з недовір’ям, але уважно слухають мене.

    –  Можна не сумніватися, що кожен з вас, –  говорив я далі, –  безпомилково відрізняє дерево від бур’яну. А от Христу це було не під силу. Справді, в притчі про гірчичне зерно він тільки в одному реченні зробив три дуже грубі помилки. Христос каже: “Зерно гірчичне є найменше за всяке сім’я на землі, але коли виросте, стає деревом, навіть птахи прилітають і ховаються в гілках його”1.

    Але ж відомо, що зерно гірчиці не найменше на землі. Навіть зерно маку в кілька разів менше за нього. А зерна таких рослин, як повелика, омела, ще менші. Це перша помилка Ісуса Христа. Далі, гірчиця – зовсім не дерево, а така сама рослина, як усім тут відомий суріпок, що належить до однієї й тієї родини хрестоцвітних. Це друга помилка Христа. Нарешті, третє неуцтво “сина божого” полягає в тому, що гірчиця – зовсім маленька рослина (близько п’ятдесяти сантиметрів), і, звичайно, сховатися “в гілках” її ніякі птахи не можуть. Ось якими нісенітницями засмічує так зване святе письмо свідомість от віруючих! Чому ж у євангеліях так багато різних нісенітниць? Слухачі з великим нетерпінням чекали відповіді.

     

    1 Евангелие от Марка, гл. , гл. XIV, стих 31–32.. Евангелие от Матфея IV, стих 30 – 31

    –  Та тільки тому, –  говорив я, –  що Ісуса Христа ніколи не було! Він – вигадана, міфічна особа. Євангельські розповіді, що їх багато разів повторюють церковники, так само доводять існування Христа, як казки доводять існування жар-птиці, горбоконика або килима-само-льота. Багато нісенітниць у євангеліях зустрічається ще й тому, що автори казок про Христа,–  а їх було дуже багато, – самі були неосвіченими людьми. Які автори, такі і їх твори!

    Я навів ще ряд подібних прикладів з релігійного вчення. Слухачі тепер уже не кидали реплік, навпаки, вони ставили багато запитань, що хвилювали їх. Поступово лекція перетворилася в бесіду, а потім і у відверту, щиру розмову. Я ставав то слухачем, то оповідачем.

    Лекція закінчилася, проте колгоспники не розходились. Посипалися знову запитання, тільки вже в іншій, дружній формі. Всіх цікавило: хто я? де живу? хто мої батьки?

    –  Звідки ви, товаришу лектор, так добре знаєте релігію, біблію? –  питали вони. –  Чому ви читаєте лекції саме про релігію, а не про щось інше?..

    Такі питання часто ставлять мені там, де я читаю лекції. У березні 1957 року в “Комсомольской правде” була опублікована моя стаття “Як я став атеїстом”. Багато листів я одержав від читачів. Листи йшли з усіх кінців країни, писали їх різні люди: атеїсти і віруючі, друзі-однодумці й ідейні противники. Найбільше листів було від молоді, комсомольців, від справжніх і вірних моїх друзів.

    Нехай же буде ця маленька книжечка відповіддю на численні листи моїх друзів і недругів.


    ДО ШІСТНАДЦЯТИ РОКІВ

    До шістнадцяти років я нічим не відрізнявся від сотень і тисяч моїх однолітків. Хоч батьки мої й не були войовничими безвірниками, проте батько, передовий колгоспник, вважав за сором мати що-небудь спільне з релігією. Ні батько, ні мати до церкви не ходили, але за прийнятим звичаєм ікони в нашій хаті були.

    Під час церковного свята мати могла приготувати особливо смачні угощення. Тоді до нас приходили знайомі і сусіди, і в хаті можна було почути розповіді про “події”, зв’язані з даним релігійним святом. Пам’ятаю, одного разу батько дуже докладно розповів про те, як євангельський Пілат виступав перед євреями, пропонуючи їм розп’ясти ув’язненого розбійника Варавву замість безвинного Ісуса Христа... Розп’яли чомусь Христа, а Варавву випустили на волю.

    Я не міг тоді вловити та й тепер не можу твердо сказати, чи говорив це батько всерйоз чи з іронією. Пам’ятаю тільки, що мій дядько відразу ж розповів широко відомий анекдот. Пійманого на крадіжці коней коваля селяни вирішили повісити. Раптом звідкись на сходці з’явився циган: “Стійте, братці, –  закричав він, –  не вішайте коваля! Адже він у вас на селі один... Що ви робитимете без коваля? Зате у вас є чотири бондарі... Одного з них давайте й повісимо...” Повісили безвинного бондаря, а коваля за порадою цигана відпустили...

    За святковим столом я старанно читав антирелігійні вірші Дем’яна Б є дного, українського поета Степана Ру-данського та інших.

    Ми, сільські діти, ставилися до релігії по-своєму “критично”. Зустрічаючи свого сільського попа, якщо, звичайно, поблизу не було старших, охоче “частували” його глузливими віршиками або пісеньками. Ми шикувалися в колону і, маршируючи повз нього, голосно скандували:

    Долой, долой монахов! Долой, долой попов! На небо мы залезем – Разгоним всех богов!

    Вигадували і дещо інше. Правда, всі наші витівки були всього тільки хлоп’яцтвом. І, звичайно, ніяких серйозних атеїстичних переконань у нас не було. Ми відкидали релігію з порога, без доказів. До цього нас приводило саме життя. Ось чому діти (в цьому я переконався значно пізніше) з задоволенням прислухаються до пропаганди проти релігії, а не до агітації за неї. У зв’язку з цим мені хочеться, забігаючи трохи наперед, розповісти про один повчальний випадок.

    Сталося це в березні 1955 року. Я читав лекцію в селі

    Селиванівці, Ананьївського району на Одещині. В маленькому клубі повно-повнісінько народу. Перед початком лекції я, як звичайно, попросив, щоб діти залишили клуб. Але один дванадцятилітній хлопчисько, учень місцевої школи, зумів сховатися серед клубного реквізиту і прослухати всю півторагодинну лекцію.

    Після лекції мене і секретаря райкому комсомолу провели на квартиру. Господарі зустріли нас привітно.

    –  Хто з вас читав лекцію в клубі? – запитала хазяйка.

    –  Я. А що? Може, ви безбожників і на поріг не пускаєте?

    –  Ні, не те... Я ж не була на вашій лекції,– продовжувала хазяйка, –  на фермі затрималася. Повернулась додому, аж тут, перед самим вашим приходом, вбігає мій Василько і не переводячи духу питає:

    –  Мамо! А чи правда, що у нас раніше піп освячував поля?

    –  Правда, синку, –  відповідаю.

    –  Ну й що, –  допитується він, –  родило після цього?

    –  Як коли, –  кажу йому, –  бувало, що й родило... Ох, як і накинувся він на мене!

    –  І ти теж, –  каже, –  перебуваєш під впливом релігійних забобонів? А ще передова доярка!..

    На другий день клубний “заєць” проводжав нас. Ми довго з ним говорили. Розсталися далеко за селом. Прощаючись з ним, я подумав: “Як добре, що у мене є ось такі соратники-атеїсти...” Відтоді діти на моїх лекціях стали повноправними слухачами нарівні з дорослими,

    ...Коли батько йшов на фронт, я закінчував сьомий клас. На прощання він сказав мені: “Я в десять років, коли помер твій дід, уже почав батракувати. Тобі дванадцять років. Поки я повернуся, ти повинен замінити мене і в колгоспі і вдома. Будь хазяїном. Колгосп підтримає вас, тобі легше буде, ніж мені колись... Я скоро повернусь, ось тільки розіб’ємо фашистів...”

    Це був, мабуть, чи не єдиний раз, коли мій батько не додержав даного слова: він не повернувся з війни... Я мимоволі надовго очолив сім’ю, а до навчання зміг повернутися тільки в 1944 році, коли наші війська визволили Одещину. Щоб звести кінці з кінцями, мати прийняла у напівпорожню хату квартирантів – сім’ю сільського священика.


    AUDIATUR ET ALTERA PARS 1

    Я вчився у Любашівській школі за тринадцять кілометрів від нашого села і додому приходив тільки по неділях. Зустрічі з нашим постояльцем були неминучі, як неминучими стали і наші розмови, а пізніше і диспути. Я, звичайно, був упевнений, що з суперечки на релігійні теми вийду переможцем, навіть зможу переконати свого супротивника.

    Проте отець Олексій був грамотною і досвідченою людиною. Я не зміг йому нічого довести, а він буквально розгромив мої правильні, але не підкріплені досвідом і переконливими аргументами доводи. Поступово і якось непомітно він примусив мене почати сумніватися в атеїзмі. Але якби в цей час хтось сказав мені, що я підпав під вплив церкви, я б розсміявся.

    Насамперед мене вразило те, що дехто з відомих великих вчених вірив у бога. Отцю Олексію неважко було довести мені, посилаючись на книги, що Паскаль був справжнім католиком; великий Ньютон, вимовляючи слово “бог”, знімав капелюх; він також писав проповіді на біблейські теми.

    Для нас же, школярів, кожен великий учений був авторитетом в усьому. Про помилки вчених відомо мало. Адже у скарбниці науки зберігаються не помилки, а досягнення того чи іншого вченого. Людина велика своїми зльотами, а не падіннями! Іноді думають, що коли вчений робить великі відкриття, наприклад у фізиці чи хімії, то і в усіх інших галузях знань він всевідаючий.

    Тільки значно пізніше я зрозумів, що релігії протилежна не якась окрема галузь науки, а вся наука, всі галузі її, разом взяті. Оскільки релігія – це насамперед певний світогляд, то пряму і цілковиту протилежність їй треба шукати також в галузі світогляду, а саме: в галузі філософії. Релігія – найбільш фальшиве, фантастичне, перекручене сприйняття людиною навколишньої дійсності. Прямою протилежністю їй є правильне вчення, правильний світогляд, найпередовіша філософія – діалектичний матеріалізм.

    1 якщо той чи інший учений рухає науку вперед і одночасно вірить у бога, то про нього можна сказати: як учений – він може бути і генієм, але як мислитель, філософ – ніщо. Адже він тільки тому і є вченим, що в своїй науці, на ділі не визнає ніяких надприродних сил – богів, чортів, духів, чудес. Так, для віруючого медика бог може бути всюди – в астрономії, хімії і в інших галузях науки – тільки не в медицині. Побожний астроном виганяє бога із всесвіту, психолог – з людини, економіст– із суспільного життя.

    1 Треба вислухати і другу сторону.

    Такі вчені, за образним висловом Володимира Ілліча Леніна, рухаються до марксизму задом. Очі їх звернені до бога, а своєю науковою діяльністю вони доводять, що його немає.

    Все це я зрозумів значно пізніше. Але в той час піп своїми “аргументами” викликав у мене сумніви в правильності матеріалізму, як я його зрозумів. Мені ж здавалося, що я сам, самостійно став сумніватися. А сумніви, що з’явилися (тоді ще я цього не розумів), вели мене прямо до релігії.

    Релігійна віра непомітно вповзає в людину з нестійким світоглядом. Така людина підпадає під її вплив, звичайно не помічаючи цього. Вона усвідомлює це лише тоді, коли остаточно потрапляє в полон релігійного дурману: починає вірити в богів, у загробний світ, у страшний суд тощо. Сектанти, наприклад, у такому “раптовому” виникненні в людини релігійної віри вбачають прояв надприродної сили – “чудо відвідання богом людини”.

    “А чим же, як не чудом, –  говорив мені баптист В. (до речі, учень Одеського автошляхового технікуму),– можна пояснити те, що з невіруючого я раптом став віруючим...”

    Такі люди не хочуть, а іноді й не можуть вбачати у зміні своїх поглядів, переконань звичайне явище, обумовлене їхньою малосвідомістю, з одного боку, і церковною проповіддю, з другого.

    Обставини мого життя склалися так, що, закінчивши восьмий клас, я змушений був залишити школу. А мені дуже хотілося вчитись. Як і більшість юнаків мого віку, що стояли на порозі самостійного життя, я багато думав про мету свого існування. Мені дуже хотілося, щоб кожний рух у моєму житті мав певний смисл, мені хотілося жити по-справжньому, а не “небо коптити”...

    –  Похвально, –  сказав мені отець Олексій, –  що ти шукаєш смислу життя. Тільки різні люди вбачають його в різному. Щоб знайти правильний шлях у житті, треба

    насамперед знати істину. Отже, тобі необхідно вирішити кінець кінцем основне питання: де істина – в релігії, яка стверджує існування бога, чи в матеріалістичному вченні, яке заперечує його..,

    І обережно підказав мені, як розв’язати це питання:

    –  Для того щоб пізнати істину, треба підходити до неї не з однієї, а з різних сторін. Під час дискусій, судових розглядів стародавні римляни для з’ясування істини завжди вимагали вислухати і другу сторону – audiatur et alter a pars! А ти ж про бога, про релігію знаєш тільки з однієї сторони, знаєш лише те, що кажуть безбожники. Вступай у духовну семінарію. Там ти послухаєш захисників бога, а міркування про цей предмет матеріалістів для тебе завжди будуть доступні. Зважиш і вибереш...

    –  Духовна семінарія? Ого! А втім, чого там вчать? Цікаво... Адже ж я справді хочу вчитися...

    І восени 1945 року в сімнадцять років потай від друзів і знайомих я поступив в Одеську духовну семінарію. Допомогли мені при цьому довідки священика про моро нібито глибоку релігійність і відданість церкві.

    Я далекий від думки звалювати всю вину за свої рішення на церковника. Я сам винен у тому, що трапилося. З перших же днів зближення з попом мені треба було бити на сполох, поділитися своїми сумнівами з учителями, комсомолом... Але, на жаль, у деякої частини нашої молоді при невдалих для неї сутичках з релігією спостерігається якийсь фальшивий страх. Юнак чи дівчина іноді бояться розповісти про свої сумніви, щоб не виказати вагань, малодушності, невміння боротися, протистояти релігії. А чого соромитися? Не можна забувати, що релігія має вікові традиції і досвід, вона має великий арсенал засобів впливу на не цілком свідомі голови, впливу на почуття, особливо коли юнак чи дівчина охоплені сумнівами, не знають, на якому боці правда, де шукати істину.

    Чому не покликати на допомогу колектив? Адже ж той, хто впав з корабля, хай він навіть і чудовий плавець, не соромиться просити про допомогу – інакше його чекає загибель! Але й колектив повинен пильно стежити, не відмахуватися від, здавалося б, наївних запитань того, хто підпав під вплив релігії. Жодного члена колективу не можна віддавати в жертву релігії, секті, кликушеству]

    Я пішов іншим шляхом. Audiatur et altera pars!

    10


    Я БУВ ГЛИБОКО РЕЛІГІЙНИМ

    І ось я в семінарії... Без перебільшення можу сказати, що перше знайомство з церковним середовищем справило на мене враження, начебто я перейшов з XX століття в період середньовіччя. Яким диким і неприродним здавалося мені в перші дні цілування ікон, довгі опівнічні моління, пости, поклони, причащання – поїдання тіла і крові бога у вигляді хліба і вина... Спочатку у мене так і вертілося на язиці: “Та киньте ви жартувати... Давайте серйозно!” Але в очах багатьох я читав, що вони й не збираються жартувати, що всі ці первісні містифікації для них серйозніші за дійсність.

    Скоро я переконався, наскільки згубна ця система впливу на психіку, на свідомість людини. Практика релігійного життя значно дійовіша за будь-яку словесну пропаганду. Проповіддю церковники намагаються перш за все вплинути на розум людини, переконати її в істинності бога. Практика ж через церковні обряди, обстановку, особливі прийоми спрямована на те, щоб подавити все здорове в людині, роз’ятрити в ній темні почуття, на яких, власне кажучи, і тримається релігія. Погасити остаточно розум і посилити потік мутних почуттів та образів – ось чого добиваються церковники практикою релігійного життя. Звідси зрозумілими стають їх твердження про те, що “дух божий діє на людину зсередини і до того ж у малосвідомій ділянці душі”1.

    Олексій Максимович Горький про роль релігійної практики говорив так: “Церковність діяла на людей, як туман і чад. Свята, процесії, “чудотворні” ікони, хрестини, весілля, похорони і все, чим впливала церква на уяву людей, чим вона п’янила розум,– все це відігравало більш значну роль у процесі “угасання розуму”, в справі боротьби з критичною думкою, –  відігравало більшу роль, ніж прийнято думати”.

    До якої міри може угаснути розум у віруючого, свідчить хоча б такий приклад. На одному з молитовних зібрань у Нью-Йорку віруючий говорив буквально таке:



    Другие новости по теме:

  • За иконостасом алтарей - 10
  • За иконостасами алтарей
  • Методологія пізнання релігійного феномена
  • Соціальні функції релігії
  • Складнощі у вивченні релігії


    • Комментарии (1):

      #1 Написал: Rayssa (Гости | 0/0) - 24 октября 2012 01:39
        Great insight. Reileved I'm on the same side as you.

            Оставить комментарий:

          • Полужирный Наклонный текст Подчеркнутый текст Зачеркнутый текст | Выравнивание по левому краю По центру Выравнивание по правому краю | Вставка смайликов Выбор цвета | Скрытый текст Вставка цитаты Преобразовать выбранный текст из транслитерации в кириллицу Вставка спойлера
            • Ваше Имя:

            • Ваш E-Mail: