Календарь

«    Март 2011    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031 



  Популярное





» Материалы за 16.03.2011

    Філософія доби Відродження

    1. Історичні передумови Відродження

    Історичний період, до розгляду філософії якого ми приступаємо, у сучасників одержав назву «Відродження» (від фр. «Renaissance» - Ренесанс) оскільки в їх час було відроджено ту культуру, яку знищило було християнство за 1000 років свого неподільного панування. Причини такого відродження стали можливими в силу певних соціально-історичних умов.
    1.а. З середини 15 століття припинилося безкомпромісне – не на життя, а на смерть – протистояння в міжнародному плані ісламу та християнства. Про христові походи чи про газават вже не могло бути й мови. Мусульмани остаточно оволоділи землями південного Середземномор’я а після захвату Константинополя (1543 рік) остаточно витіснили християнство з Азії. А Християни, в свою чергу, остаточно витіснили мусульман з католицької (Західної) Європи, знищивши в 1492 році на Перінейському півострові Кордовський халіфат. Все населення Європи було остаточно християнізовано.
    1.б.  Після закінчення Сторічної війни (1337 – 1453) між Англією та Францією у стосунках між християнськими країнами настає період відносного спокою. Створились умови для того, щоб спокійно оглянутись, уяснити собі своє місцезнаходження, зробити з наслідків пройденого шляху висновки…
    Під епохою Середніх віків настав час підводити підсумкову риску. Середньовіччя скінчилось – Бобик здох! Належить розпочинати новий етап історичного просування вперед. «Все вперед – і вище. Все вперед – і вище!» (М. Горький). Неухильно наступала епоха Відродження, Ренесансу.
     
    1.в.  Третім важливим фактором відходу в минуле Середньовіччя став занепад впливу церкви на суспільно-політичне життя країн Західної Європи. За тисячу років свого панування християнство  закостеніло, законсервувалось і, в принці, виявилось уже нездатним до свого внутрішнього розвитку, удосконаленню чи пристосування до умов, що змінилися.  До цього додався внутрішній моральний розклад церковної ієрархії, в наслідок чого вона втратила свою колишню владу над світськими правителями європейських держав. В свою чергу феодалізм, як соціально-політичний устрій, ще не вичерпав резерви свого прогресивного розвитку. Більше того, саме тепер настав час для розквіту феодалізму.
    За цих умов світська влада звільняється від церковного верховенства над собою. Церква і християнство відтісняється з шляху історичного розвитку на маргінальні  (побічні, другорядні, тільки – супутні) позиції. В Європі повсюдно розпочався інтенсивний розвиток державно-політичного устрою абсолютної монархії, яка в межах свого владарювання  бере верх над владою церковною. В Англії це здійснено з часу утвердження на престолі династії Тюдорів (1485), у Франції – Людовика ХІ (1461), в Іспанії – Ізабелли та Фердінанта (1479) в Росії – Івана ІІІ (1462), в Угорщині – Матвія Корвіна і так далі.
    Ослаблення, а то й – підрив панування церкви в політичному житті народів Європи самим позитивним чином відбилося на всіх сторонах соціального, історичного і культурного життя народів Європи. Мі відкладаємо осторонь деталі та аналіз  історичного і соціального періоду Відродження. Нас зараз цікавить, перш за все, культурне життя європейських народів, зокрема – стан та розвиток філософської думки.
    Просмотров: | Комментариев: 0

    Философия Средневековья

    Мы уже знаем, что весь духовный мир широких слоев населения в историческом прошлом опирался и произрастал на почве мировоззрения религиозного. В начале нашей эры Римская империя и религия ее населения находись в глубоком кризисе. Христианство того времени было одновременно и отражением религиозного кризиса и выходом из него.

    Христианство было качественным скачком вперед; стало принципиально новым этапов в истории развития религии. Вместо веры во многих богов (политеизм) христианство предложило веру в одного Бога (монотеизм); вместо повсеместно существующих религий христианство предложило человечеству мировую, космополитическую религию. Являясь принципиально  новой религией, христианство могло устоять  и утвердиться в своем качестве только в том случае, если оно будет решительно и всесторонне отрицать - хотя бы на начальных этапах своего существования -  несовместимые  с ним качества греко-римского мира.

    В силу указанных причин христианство разорвало цепь преемственности в истории развития всей культуры человечества. Ряд видных исследователей, среди которых находится немалое число богословов – считает, что христианство на 1.000 лет затормозило социальный и культурный прогресс человечества. Это стало результатом того, что христианство уничтожило всю античную культуру, как культуру языческую, как культуры антихристианскую. Христиане уничтожили греческие храмы, свергли статуи их богов; запретили театры и спортивные соревнования; сожгли языческие книгохранилища, в том числе - знаменитую Александрийскую библиотеку. Вместе с античной культурой было уничтожена и античная философия. Декретом святого и христолюбивого византийского императора Юстиниана последняя античная школа неоплатонизма в Афинах была ликвидирована в 529 году.

     

    4.2. Отношение  христианства к философии.

    4.2.а.   Христианство - религия, а поэтому и мировоззрение христианства - это мировоззрение религиозное. А мы уже знаем, что религиозное мировоззрение по уровню своего развития стоит ниже мировоззрения философского. И не только ниже.  С первых же дней своего существования заявило о своем враждебном отношении к философии.

    Просмотров: | Комментариев: 0

    Філософія Середньовіччя

    4.1.в.  Середні віки - це період неподільного панування феодалізму, кріпосницького ладу. Середні віки - це в той же час період неподільного панування  християнської  релігії на європейському контененті. Ось ці дві особливості і в той же час два фактори - феодалізм і християнство - зумовили собою зміст, стан та соціальне місце філософії періоду Середньовіччя.

    4.1.г.   Ми вже знаємо, що увесь духовний світ широких верст населення в історичному минулому повністю спирався і проростав на грунті світогляду релігійного. На початку нашої ери Римська імперія та релігія її населення потрапили в кризовий стан. Християнство за тих часів було  одноразово  відображенням релігійної кризи і  виходом з неї.

    Християнство було якісним стрибком вперед; стало принципово новим етапом в історії розвитку релігії. Замість віри в багатьох богів (політеїзму) воно запропонувало віру в єдиного Бога (монотеїзм); замість повсемісних релігій національних вона стало релігією  для всіх народів (світовою). Будучи новою релігією, християнство могло вистояти і утвердитися в своїй якості, лише рішуче і всебічно заперечивши несумісні з ним якості тогочасного греко-римського світу.

    В силу зазначених причин християнство розірвало ланцюг спадкоємності в розвитку історії всієї культури людства. За висновками цілого ряду дослідників - серед яких знаходиться чимала кількість і богословів - християнство на 1.000 років загальмувало соціальний і культурний розвиток людства. Це сталося наслідком того, що християнство знищило всю античну культуру, як культуру язичнецьку, як культуру антихристиянську. Християни зруйнували грецькі храми, звалили статуї богів; заборонили театри, спортивні змагання; спалили книгосховища, в тому числі знамениту Олександрійську бібліотеку. Разом з античною культурою була знищена і антична філософія. [Декретом святого і християнолюбивого візантійського імператора Юстиніана остання антична школа платонізму в Афінах була ліквідована  в 529 році.]

      

    4.2. Взаємини християнства з філософією.

    4.2.а.   Християнство - релігія, а тому і світогляд християнства - це світогляд релігійний. А як ми вже знаємо, релігійний світогляд за рівнем свого розвитку стоїть нижче світогляду філософського. І не лише нижче. З перших же днів свого існування християнство заявило про своє вороже  ставлення до філософії.

    Творці та діячі первісного християнства протягом 1-2 століть були виключно євреями за національністю та іудаїстами за релігійними переконаннями. У створенні системи християнських вірувань (світогляду) вони виходили з окремих текстів Танаху  (Святого письма іудаїзму). Тексти, наприклад, книг Нового завіту - власного святого письма християнства -  зіткані з текстів Танаху (Старого завіту). Так, більше частина Апокаліпсису - найпершої книги християнства - складається саме з прямих цитат та переказу Старого завіту. В решті книг Нового завіту, загальним обсягом десь біля 15 друкованих аркушів, Старий завіт цитується 350 раз - двічі на кожну сторінку!

    Автори новозавітних книг загалом негативно ставлилися до сучасної їм філософії, осуджували всяку “мудрість світу цього”. Ісус Христос обіцяє в своєму небеснму царстві блаженство лише “духовно убогим людям” (Матвія, 5:3; Луки, 6:20). Апостол Павло в своїх посланнях настійно застерігає: “Брати! Стережіться, щоб хтось не спокусив вас філософією та пустими обіцянками за звичаями людей та по законам природи” (Колосянам, 2:8); “Мудрість світу цього - то безумство перед Богом” (1-ше коринфянам,3:19); філософи, “називаючи  себе мудрими, подуріли” (Римлянам, 1:22). Протягом перших століть християнство рекрутувало собі послідовників серед знедолених низів Римської імперії, з числа неписьменних, некультурних, озлоблених - а тому і ворожих грамотності, культурі та, особливо, філософії - верств населення. Саме на таких розраховували проповідники християнства. Ось як в дусі ненависті до античної культури пише апостол Павло: “Через пророка Ісайю Бог говорить нам: “Вигублю мудрість філософів (в перекладах - “мудреців”) і розум розумних відкину” (Ісайї, 29:14).Де ж тепер той філософ? Де той грамотей? Де зараз ті дослідники світу цього? Чи не перетворив Бог філософію світу цього на дурницю?! Через те, що світ своєю філософією не зрозумів Бога мудрістю божою, то Богу знадобилося рятувти віруючих через дурниці в (своїх) проповідях. Он іудеї звертють увагу лише на чудеса та знамення, а греки - на мудрість (на філософію). А ми, християни, проповідуємо розіп’ятого Христа, що іудеям сприймаається, як богохульство, а грекми, - як дурниця. А для християн з числа іудехв та греків наша проповідь про Христа - це проповідь про божу силу та про божу мудрість. Дурниця у Бога - розумніша людської мудрості; неміч у Бога - сильніша людської могутності. Зверніть, брати, увагу на на своїх одновірців. Серед них мало хто володіє знаннями про матеріальний світ, мало хто шляхетний, мало хто фізично здоровий. Бог обрав немічних, щоб присоромити мудрих; простаків, принижених та бевзнів, - щоб таким чином показати зневагу до достойників” (1-ше коринфянам, 1:19-28).

    Таке вкрай зневажливе ставлення до філософії (а відтак - і до культури, і до прогресу, і до науки) знайшло своє продовження в діяльності Отців і Вчителів церкви, безперервним ланцюгом дійшло аж до наших днів. В їх шерензі стояли такі видатні діячі церкви,  як  Таціан Ассірійський, Тертулліан Карфагенський, Кирило Олександрійський (3-4 століття); папа Григорій Богослов (6 ст.), Петро Даміанський (10 ст.), натхненник хрестових походів Бернард Клервосський (12 ст.), містик Мейстер Еккарт (14 ст.), святий православної церкви Григорій Палама (15 ст.), видатний вчений і чернець-затворник Блез Паскаль (17 ст.), вожді старообрядницького руху Авакум Петров та Микита Пустосвят (кінець 17 ст.), датський мислитель і пастор Сьорен К’єркегор (19 ст.), отець Іван Сергієв (Кронштадський) та отець Павел Флоренський (20 ст.), сучасні діячі “Діалектичної теології” та ідеологи єговізму і п’ятидесячництва. Вся ця лінія негативного ставлення до розуму і філософії проростала на духовному грунті Нового завіту, надихала войовничу антикультуру, знаходила повне розуміння і підтримку в середовищі нерозвинених мас простих віруючих християн.

    Проте, оскільки первісне та раннє християнство формувалося стихійно, без тиску чи керівництва якогось одного  діючого авторитета, то у його релігійне жерло безконтрольно, самопливом засмоктувалися  різні та суперечливі елементи, в тому числі - і стосовно ставлення до античної культури і філософії. В наслідок цього уже в текстах новозавітних книг потрапили позитивні оцінки людської мудрості (Софії), в тому числі - і філософії. Так, уже автор першої християнської книги, Апокаліпсису, відкрито розраховує на догадливість та мудрість своїх читачів (13:8; 17:9). З фрагментів  послань апостола Петра (2 Петра, 3:10-12) та Павла (Колосянам, 2:8-20) видно, що іх автори добре знайомі з вченням грецьких філософів - мілетської школи, Геракліта, Емпедокла - про елементи (“стихії”) світу, про знищення та відродження Всесвіту через вогонь. Автор першого послання до коринфян для посилення своєї аргументації посилається на слова з п’єси древньо-грецького філософа Менандра, влучно висміює  вчення сучасних йому циніків, цитуючи при цьому слова засновників цієї школи Антисфена та Діогена (15:32-33). Автор євангелія від Луки, безсумнівно, був грецьким стилістом, знався на історії та архівних документах. При науковому дослідженні в тексті Нового завіту можна виявити помітні сліди впливу на його авторів неоплатонізму (особливо в євангелії від Івана), стоїцизму (в посланнях апостола Павла та в синоптичних євангеліях), гностицизму (послання апостола Петра, євангеліє від Івана).

    {Одначе, автори священного тексту Нового завіту у всякому разі - не філософи, здебільшого - і не богослови. Більша частина тексту Нового завіту написана “селянською” мовою:  образно, дохідливо, просто, переконливо, конспективно. Саме на такому текстуальному фунданменті будувалися і до цього часу  будуються всі християнські богословські концепції, в тому числі - і такі  карколомні, що доступні лише невеличкій частині добре натренованих богословів. Щоб переконатися в цьому, варто лише засісти за читання хоча б таких розрекламованих нещодавно книг, як “Столп и утверждения истины” Павла Флоренського (написана на початку 20 століття) або “О небесной иерархии” Діонісія Ареопагіта (написана в 6 столітті).}

    4.2.б.   Проте християнство ніяк не могло обійтися без філософії. Без філософії християнство ні за яких інших умов не змогло б сформуватися як релігія найвищого гатунку, -  як релігія космо-політична, як релігія світова, а згодом і як релігія абстрактного монотеїзму.

    Просмотров: | Комментариев: 0

    Философия Средневековья. Богословские школы

    1. Введение

    Когда первоначальное христианство, пройдя полутарастолетнее развитие, наконец, почувствовало себя относительно самостоятельным от иудаизма религиозным образованием и отличным от так называемого язычества религией, оно почувствовало крайнюю необходимость осознанать самое себя и привести в хоть какую-то систему свое религиозное мировоззрение. Сначала это было делом различного рода бродячих и осевших проповедников христианства: апостолов, пророков, пресвитеров, диаконов, целителей, глоссолальщиков (разговаривающих «иными» языками), епископов, толкователей и им подобных служителей Бога христианского. Со временем возникла необходимость специально подготавливать прозелитов ко крещению и принятия в общину христиан. Наметившихся овец христианства сначала зачисляли в число приближенных. Их в то время называли оглашенными, посколько им только вкратце «оглашали» христианское вероучение. В меру распространения христианства возникла необходимость квалифицированного изложения сущности христианства. Уже к концу второго столетия появляются катехизические школы или, по-другому,  школы «катехуменов» (от греческого слова «kat’echizo – оглашаю, излагаю усно), в которых учение христианства излагалось в виде ответов на вопросы. Катехизические школы существовали в городах и крупных населенных пунктах. Эти катехизические школы послужили основавой появившися в начале 3-го столетия христианских богословских школ, которые принялись за приведение в систему и аргументированное изложение сущности христианского вероучения. На протяжении 3-6 столетия в рамках христианства действовало несколько крупных и десятки мелких богословских школ. Эти школы пропагандировали различные варианты христианства и жестоко враждовали между собой, но вместе с тем своей взаимной неприязнью и в процессе взаимной борьбы способствовали постепенной выработке догматов и унификации христианского мировоззрения.

    Мы не будем сейчас анализировать сущность богословских тонкостей разногласий между христианскими богословскими школами. Остановимся только на их отношениях к философии и мерой использования философии в своем богословствовании. А именно это обстоятельство послужило началом  формирования собственно средневековой, христианской, философии.

    Значительная часть христианских богословских школ 3-4 столетия полностью отрицала значение и пользу для христианских верований философии, порицали последнюю и всячески избегала ее[1]. Среди таких следует отметить,  малоазийскую (Кападокийскую) и северо-африканскую (Карфагенскую) школы.  Другие же богословские школы старались использовать греко-римскую философию как для поднятия идеологического внешнего престижа христианства, так и для внутреннних потреб: систематизации и четкой формулировки основных положений христианского вероучения[2]. Среди таких школ доминирующее и решающее для будущего христианского вероучения  место занимали взаимно конкурирующие между собой Александрийская и Антиохийская богословские школы. Обе эти школы дружно пытались согласовать христианскую веру с разумом, догматы христианской церкви вложить в рамки философского дискурса. Бурная деятельность и непримиримая вражда между этими школами испирировала созыв шести Вселенских и десятки поместных соборов, на которых виднейшие иерахи и монашествующая братия в спорах, а нередко и на кулаках, доказывали свою правоту и утверждали истины христианской церкви, как то в классической форме было продемонстрирована в 449 году на Вселенском  Эфеском, прозванным «Разбойничьим», соборе[3].



    [1] См. подробнее: Евграф Смирнов. История христианской церкви. СПБ, 1901, стр. 108-112.

    [2] См. подробнее: Елпидинский. Общая церковная история. Вып. 1. СПБ. 1903, стр. 176-201.

    [3] См. В.В. Болотов. Лекции по истории древней церкви. Том 3. СПБ, 1913, стр.320-345; А. Лебедев. Вселенские соборы 4 – 5 столетия. М., 1879, стр. 220 – 225

    Просмотров: | Комментариев: 0

    Философия эпохи Возрождения

    5.1. Исторические предпосылки   Возрождения:

    5.1.а.    С середины  15 столетия прекратилось бескомпромиссное - не на

    жизнь, а на смерть! -  противостояние в международном плане ислама и христианства. О христовых походах или о священном газавате уже не могло быть и речи. Мусульмане окончательно овладели землями южного Средиземноморья, а после захвата Константинополя (1453 год) окончательно  вытеснили христиан из Азии. А христиане, в свою очередь, окончательно вытеснили мусульман из католической (Западной) Европы, уничтожив в 1492 году ( в год открытия Колумбом Америки) на Пиренейском полуострове Кордовский халифат. Все населения Европы было окончательно христианизовано.

    5.1.б.     После окончание  Столетней войны (1337-1453) между Англией и Францией в отношениях между европейскими странами наступает период относительного мира. Создались условия для того, чтобы спокойно осмотреться, уяснить  свое историческое местонахождение, сделать из пройденного пути принципиальные выводы... Под эпохой Средних веков наступило время подводить итоговую черту. Средневековье закончилось. Надлежит начинать новый этап исторического продвижения вперед. Неуклонно наступала эпоха Возрождения, Ренессанса.

    5.1.в.     Третьим важнейшим историческим фактором стал упадок влияния церкви на общественно-государственную жизнь стан Западной Европы. К этому времени христианство идеологически законсервировалось и в принципе оказалось неспособным к дальнейшему прогрессу: развитию или усовершенствованию. К этому присоединялось внутреннее моральное разложение церковной иерархии, вследствие чего она потеряла бывшую власть над светскими  государями. В свою очередь феодализм, как социально-политический строй, еще не исчерпал резервов своего прогрессивного развития. Более того, именно к рассматриваемому нами времени для расцвета феодализма. При этих условиях светская власть освобождается от церковного верховенства над собой. Церковь и христианство вытесняется  с дороги исторического прогресса на маргинальные (побочные, второстепенные, только - сопутствующие) позиции. В Европе повсеместно началось интенсивное развитие государственно-политического строя абсолютной монархии, которая в границах своей власти берет верх над властью церковной. В Англии это осуществлено со времени утверждения на престоле династии Тюдоров (1485 год),  во Франции - Людовика ХI (1461), в Испании - Изабеллы и Фердинанда (1479), в России - Ивана ІІІ (1462), в Венгрии  - Матвея Корвина  и так далее.

    Ослабление, а то и  - подрыв господства церкви в политической жизни народов Европы самым положительным образом сказалось на всех сторонах социальной, исторической и культурной жизни народов Европы. Мы отставим в сторону детали и анализ социального и исторического аспектов периода Возрождения. Нас сейчас интересует, прежде всего, культурная жизнь европейских народов, в частности и главным образом - развитие и состояние философской мысли.

     

    2. Идеологические (духовные) факторы эпохи Возрождения.

    5.2.а.  Культура исторически развивается только  в меру органического усвоения достижений  культурного наследства. Только кроманьонец и троглодит[1]  начинал развитие свое и всего человечества с пустого места. Средневековье, как мы уже знаем, начало свое культурное развитие с уничтожения исторически предшествующего ему, Средневековью,  пласта культуры - культуры античности. В духовном отношении Средневековье до конца 14 столетия окончательно себя исчерпало.  Оно к этому времени завершило свое исторические и культурное развитие. А после себя Средневековье оставляло, практически, только свою собственную, в высшей мере схоластизированную теологией культуру - культуру христианскую. Вот почему следующая за Средневековьем культура в поисках новой опоры своего дальнейшего развития вынуждена была переступить через христианство.



    [1]  От греческого слова "trogloditae" - живущие пещерах. Так древние греки называли окружающих их дикарей, которые еще не умели строить жилищ и находили для себя приюты в естественных пещерах.

    Просмотров: | Комментариев: 0