Календарь

«    Апрель 2021    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930 



  Популярное





» » Соціальні функції релігії

    Соціальні функції релігії

    16-08-2009 06:17 - duluman - Религия | Просмотров:

    РОЗДІ Л VI

    СОЦІАЛЬНІ ФУНКЦІЇ РЕЛІГІЇ

     

    Для розуміння релігії як соціально-історичного феномена велике значення має з’ясування її соціальних функцій. Деякі наші дослідники відносять їх до тих неодмінних ознак, завдяки яким відрізняються одна від одної форми суспільної свідомості [299, 243–244; 104, 83–95; 153, 28; 303, 19–23]. При вивченні соціальних функцій важливо враховувати два аспекти: науково-теоретичний і політичний. Значення останнього особливо підвищується в зв’язку із загостренням ідеологічної боротьби між двома світовими системами.

     

    Релігія – соціальна чи індивідуальна?

     

    Багато наших ідейних противників створюють міфи про пригнічення та уніфікацію особистості при соціалізмі і комунізмі, про перетворення людини в «добре відрегульований апарат» [382, 355; 415, 92].

    Мабуть, зайве доводити, що ці звинувачення абсурдні. Адже ще К. Маркс проголосив основним принципом комунізму «повний і вільний розвиток кожного індивіда» [7, 562]. Епохальний досвід побудови нового суспільства в нашій країні на практиці підтвердив, що лише соціалізм забезпечив реальні умови для всебічного розвитку особи. Що ж до колективізму, в дусі якого виховується весь наш народ, то він не тільки не заважає розвитку особистості, а є його грунтом. Дуже добре відповів противникам комунізму О. М. Горький: «Сучасні діти здаються мені людьми іншої мудрості, ніж мудрість їх батьків. Я думаю, маса дитячих листів і споглядання за дітьми вже дають мені право сказати: у дітях помітно і швидко зростає почуття колективізму, що грунтується на усвідом ленні успішності колективної праці.

    203

    Діти ростуть колективістами, – ось одне з великих завоювань нашої дійсності, я вважаю його безперечним і все більш глибоко вростаючим у життя. Противники соціалізму, мабуть, скажуть: зростання індивідуальності утруднене, і індивідуальність стирається впливом, тиском колективу. Це старовинне пошарпане заперечення, безперечно, не втрачає свого значення для людей духовно сліпих, проте зрячому абсолютно ясно, що колектив створив людину зовсім іншої індивідуальної психіки, більш активної, стійкої і здобуваючої волю до дії, волю до побудови життя з волі колективу» [117, 13].

    Саме в плані звеличення індивідуального на противагу суспільному деякі буржуазні дослідники і намагаються розглянути функції релігії. Згідно з їх твердженнями, вона має винятково особисте значення. А всяке суспільне заломлення, мовляв, спотворює релігію, не дає можливості зрозуміти її справжню суть. З цього погляду вони вважають навіть недоречним ставити питання про соціальні функції релігії. Вони, мовляв, другорядні, неістотні, а то й зайві, невластиві для релігії. Прихильники зведення функцій релігії до особистого були раніше, не перевелися вони і зараз. Здебільшого до них належать буржуазні психологи та соціологи релігії.

    Англійський психолог, філософ-прагматист Уїльям Джемс в творі «Багатоманітність релігійного досвіду» намагається довести, що релігія – це «сукупність почуттів, дій та досвіду окремої особи», її особисте «ставлення до того, що вона вшановує як божество» [126, 26–27]. Релігійний модерніст і соціолог кінця XIX – початку XX ст. Джордж Тирелл писав: «Релігія – це наше інтимне ставлення до світу надприродного» [489, 345]. Архи-єпіскоп кентерберійський Уїльям Темпл говорив: «Серцем релігії є не думка про бога, якого можна досягти й шляхом філософських висновків на основі аргументів, а особисті взаємозв’язки з богом» [438, 153]. Сучасний англійський релігієзнавець К. А. Коулсон в книзі «Наука і християнська віра» пише, що «релігія – це тотальний відгук людини на все її оточення» [359, 100–101]. Теорію про першість індивідуального вияву функції релігії щодо соціальних розвивав родоначальник мікросоціології Дж. Морено [209, 262–265].

    До цілком особистих переживань – усвідомлення аб сурдності свого існування та індивідуальні пошуки виходу з цього становища – зводять релігію всі екзистенціалісти.

    204

    Для релігійного крила екзистенціалістів (протестантського напряму –  К’єркегора та групи неоортодоксів, католицьких – Габріеля Марселя та Фердинанта Ебнера, іудаїстських – Мартина Бубера та Франца Розенцвейга) релігія – це інтимний зв’язок з богом через відношення «Я» з «Ти». «Бог може бути осягнутим лише особою, – пише Ф. Кафка. – У кожної людини своє власне життя, і свій власний бог» [499, 303].

    На позиціях розгляду релігії з погляду особистого стояв і Макс Вебер. Соціологія релігії, на його думку, повинна виявляти «умови і наслідки певного роду суспільних вчинків.., які можна зрозуміти лише з точки зору суб’єктивних переживань, уявлень і мети діючої особи, з того смислу, який вона вкладає у свій вчинок, оскільки зовнішні прояви людських дій занадто різноманітні» [492, 227]. Серед сучасних послідовників Вебера представники так званої соціально-психологічної моделі релігії. Це Вілл Герберг, Петер Бергер, Огюст Голлінгшед, Мартин Марті, Еріх Гуд, Джіпсон Уїнтер.

    Марксистське дослідження релігії, як і інших явищ духовного життя суспільства, не заперечує ролі особистого заломлення. Проте, щоб зрозуміти релігію, потрібно брати не одну сторону її вияву – суспільне чи особисте – а обидві, в їх взаємозв’язку. Протиставлення тут зашкодить зрозуміти релігію як в суспільному, так і в індивідуальному прояві. «Особливо слід уникати того, – застерігав Маркс, – щоб знову протиставляти «суспільство», як абстракцію, індивідові. Індивід є суспільна істота. Тому всякий прояв його життя – навіть коли він і не виступає в безпосередній формі колективного, здійснюваного разом з іншими, прояву життя, – є проявом і утвердженням суспільного життя» [5, 549].

    Незважаючи на те, що релігія не може функціонувати, не переломлюючись через особу віруючого, її не можна розчиняти у суб’єктивному. Кожний особистий релігійний досвід залежить від суспільного, він є вторинним за всіма показниками: за часом виникнення, змістом, спрямованістю тощо. При будь-якому суб’єктивному переломленні релігія неодмінно діє як суспільне явище.

    Відкидаючи зведення релігії до суб’єктивно значимих для особистості функцій, не слід водночас впадати і в іншу крайність – зводити її лише до суспільних проявів.

    205

    Таке зображення релігії – за умови абстрагування від її гносеологічного змісту, історії походження, значимості для особи, класових інтересів тощо – може набути характеру надуманої схеми. Надмірне абстрагування може призвести до розкриття специфіки релігії «як особливої системи знаків і форми спілкування (семіотичної і комунікативної схеми)», до пов’язування релігії з «розвитком регулятивної системи людського суспільства», до того, що релігія розглядається як невинна «форма спілкування, форма передачі культури» або просто – «рутинний засіб трансляції культури» [170, 65, 67, 133–135].

    Для сучасного буржуазного релігієзнавства все більш типовим стає однобічний розгляд релігії через призму її суспільно значимих функцій. Згідно з таким підходом наукове дослідження «істинної суті релігії полягає в тому, щоб виявити, як саме вона «працює» в системі суспільного організму. «Кожна релігія, – писав Гальбвакс, – якою б грубою чи варварською вона не була, якою б химерною і складною вона нам не здавалась, має в собі елемент істини. Якраз цей елемент істини і цікавить нас. Слід дошукуватись до того, яку ж корисну функцію виконує релігія в суспільстві» [250, 18]. «Я залишаю відкритим питання про істинність будь-якої релігії чи всіх їх разом, – пише сучасний англійський соціолог релігії Б. Р. Шарф, – поділяючи думку, що соціолог повинен досліджувати різноманітні сторони релігійного досвіду, а не його зміст» [351, 163].

    Якщо не враховувати деяких – інколи значних – нюансів, то в цілому на позиціях одностороннього розгляду релігії стояли (або стоять) Конт, Гюйо, Дюркгейм, Малиновський, Радін, Парсонс, Інджер, Луїс Шнейдер, Глок, Ленський, Фехтер та ін. В зв’язку з цим дослідження релігії набирає цілком певного звучання. Як пише А. К. Еуїнг, «сьогодні філософи, принаймні в Англії, говорять не про істину або фальш релігії, а про її значення» [434, 206].

    Не можна сказати, що обидва підходи через їх односторонність нічого не дали для з’ясування феномена релігії та її соціальних функцій. Проте жодному з них не вдалося розв’язати проблему в цілому.

    206

    Односторонність виявляється не лише науковою хибою, а й зручною для реакційно-політичних спекуляцій. Робиться це на основі індивідуалістично-психологічного підходу. Про аналогічні висновки на основі інституційного підходу ми ще будемо говорити. Тут же спинимось на богословських тлумаченнях функцій релігії.

    Богослови завжди оголошують релігію явищем абсолютно самодостатнім. Релігія, за їх розумінням, існує для того, щоб дати людині найголовніше – спілкування з надприродним. Залежним від цього спілкування відповідно до конкретних умов суспільного буття вони оголошують різне: від вдалого полювання і вигідного шлюбу до абсолютної істини і смислу життя.

    Церковники причетність до релігії видають за найважливішу ознаку особистості.

    Богослови всіх напрямів твердять, що релігія задовольняє такі потреби особи і суспільства, які, крім неї, ніщо задовольнити не може. Американський персоналіст Флюеллінг намагається довести, що релігія є законним попитом духа, ігнорування його може тільки завдати великої шкоди особі, релігійні прагнення якої не задовольняються [488, 339].

    Твердження ідеологів та захисників релігії нерідко збігаються з самоусвідомленнями віруючих. Для них сфера їх релігійного життя суб’єктивно може сприйматися як унікальна і найбільш істотна. Психологію становлення такого сприймання добре розкрив Ю. Ф. Бо-рунков. «Рольова структура релігійної людини, – пише він, – схематично може бути охарактеризована так: його професійні ролі не є результат вільного вибору, а щось задане зовнішніми обставинами і з якісного боку не вимагають від людини глибокого усвідомлення дійсності... Перелічені ролі є для людини і розглядаються нею не як результат вільного вибору з метою найбільш повного виявлення своєї творчої активності, а як сфера її несвободи. Це й може призвести до того, що людина починає розглядати свою роль члена релігійного об’єднання як таку діяльність, в якій проявляється його вільний вибір. Ця роль стає домінантою, що визначає рольову структуру особи. З суб’єктивного боку тільки цю роль людина дійсно ототожнює з собою, вважаючи її найбільш важливою. Вона визначає і усвідомлення віруючим власного «Я», виступає як істотна риса самосвідомості. Обмежений і невільний характер усіх інших ролей людини трансформується в її свідомості як протилежність власного «я» і соціальних умов» [59, 25–26].

    207

    Протягом віків богослови твердять, що без релігії не може бути ні людини, ні суспільства, що людина – не що інше, як «релігійна тварина». Дійсність сьогодення, в якому більше третини населення земної кулі не є релігійним, переконливо спростувала ці богословські вигадки. Найбільш далекоглядні та тверезі церковники починають враховувати дійсність, вони відмежовуються від необачних думок своїх попередників.

    Релігія – перехідна категорія, породжена певними умовами, за певних умов вона і відійде в минуле. Для з’ясування її справжніх, хоч і минущих, функцій потрібний науковий, об’єктивний аналіз, а не богословські, суб’єктивні тлумачення.

     

    Релігія як антинауковий світогляд

     

    Соціальні функції релігії ніколи не є сталими, вони історично змінні і визначаються, з одного боку, станом соціального буття в той чи інший проміжок часу, а з другого – специфікою самої релігії. Насамперед, вона як найбільш широка і світоглядна форма суспільної свідомості за певних історичних умов здатна виконувати в суспільстві функції інтегратора.

    В свідомості твердо віруючої людини релігія зводить воєдино, певним чином узгоджує між собою різні знання, почуття та дії. На цій основі формується світогляд віруючого. З цієї точки зору для віруючого «релігія є загальна теорія цього світу, його енциклопедичний ком-пендіум...» [2, 384].

    З усіх світоглядів, що будь-коли існували в суспільстві, релігійний є найбільш примітивним. Він наївно розв’язує всі питання світогляду. В ньому як істотне, так і другорядне з’ясовується посиланням на волю бога, його неосяжний розумом промисел, споконвічну тайну, невимовну мудрість тощо. Релігійний світогляд створює лише ілюзію розв’язання світоглядних питань.

    Примітивність релігійного світогляду збігається з його загальнодоступністю і уявною граничною ясністю для найобмеженішої в теоретичному плані людини. Віруючому справді здається, що лише релігійним способом мислення, посиланням на бога можна цілком задовільно розв’язати питання, що його цікавлять. Міфи, безпідставні, але вразливі аналогії, примітивні описові картинки – все це знаходить своє застосування при викладі релігійного світогляду.

    208

    Ось один приклад. Важливою ідеологічною підвалиною релігійного світогляду є посилання на те, що такий складний, неосяжний, взаємодіючий в усіх своїх частинах Всесвіт не міг виникнути сам собою, його повинна була створити істота, яка стоїть вище нього. Віруючий сприймає це за істину і за незаперечний аргумент на користь бога, не помічаючи абсурдності подібного міркування. У віруючого навіть не виникає питання: якщо складний світ вимагає свого творця-бога, то більш складний бог в свою чергу вимагає свого творця, а останній – свого, і так до безконечності?

    Примітивність релігійного світогляду також є однією з причин його масового поширення. Протягом віків широкі маси трудящих були поглинуті виснажливою фізичною працею. На їх долю випадала нужда, безпросвітна духовна темрява. Релігійний світогляд, за висловом К. Маркса, став для них логікою в популярній формі [2, 384], майже єдино доступною формою світогляду; він найбільш підходив для задоволення світоглядних потреб вкрай обмеженої людини.

    Не випадково і зараз в основі своїй релігійний світогляд поділяється найменш освіченими людьми. Для надбання сучасного наукового світогляду у них, крім інших причин, не вистачає ні освіти, ні вміння теоретично мислити. Посилання ж на бога, здається, з надлишком компенсує їм відсутність знань.

    Одного разу розповідали віруючому про походження людини. Хвилин 40–50 він слухав, а потім й каже: «Все це вигадки і свідчення того, що бог мутить розум невіруючих вчених. Я не розумію всього того, що Ви тут так довго розповідаєте, і не вірю в це. В Біблії коротко сказано, що бог виліпив першого Адама з землі, а потім з його ребра створив йому жінку. Від них і походять всі люди. Це ж ясно, як божий день! Тут немає чого вивчати або шукати якихось кісток та встановлювати їх давність».

    Таку ж «ясність», без будь-яких розумових зусиль з боку віруючого, вносять посилання на бога в усіх інших світоглядних питаннях: звідки взявся світ? (від бога); чому доля людей складається саме так, а не інакше?

    209

    (так бог установив); і що чекає світ в майбутньому? (те, що бог йому призначив). А. В. Луначарський говорив, що для віруючих бог служить зручною затичкою для всякої діри невідомого. На бога все можна звалити, він для віруючого все вивезе.

    Відповіді релігії на світоглядні питання віруючого можна уподібнити відповідям батьків на питання малих дітей про своє походження. В них використано і довір’я дитини, і картинки-розповіді про капусту (або про леле-ку-чорногуза, криницю, базар, циганок), але з певних міркувань обійдена істина. Не випадково проповідники релігії гасять допитливість віруючих словами з Біблії: «Будьте довірливі, як діти! Хай буде для вас так – так, а ні – ні, бо що крім того, то вже від лукавого».

    За своїм змістом «релігійне світорозуміння, – писав Г. В. Плеханов, – є світорозумінням неуків» [236, 61]. В його основі лежать ілюзорні, помилкові уявлення. Воно спирається на відсутність знань і водночас перешкоджає їх проникненню до віруючих. Про цю сторону специфіки релігійного світогляду Людвіг Фейєрбах писав так: «Замкнуті в собі, обмежені люди і народи зберігають релігію в її первісному смислі, оскільки самі вони залишаються ще біля початку і джерела релігії. Чим обмеженіший світогляд людини, чим менше вона знайома з історією, природою і філософією, тим щиріша її прихильність до своєї релігії. Ось чому релігійна людина не відчуває в собі потреби в освіті. Чому у євреїв не було ні мистецтва, ні науки, як то ми бачимо у греків? Тому що вони не відчували в них потреби [302, 252].

    Соціальну спрямованість релігійного світогляду в умовах класових експлуататорських суспільств добре показав Максим Горький. «Основне завдання, – писав він, – всіх церков було одним й тим самим: навіяти бідним хлопам, що для них немає щастя на землі, воно уготоване для них на небесах, і що каторжна праця на чужого дядька – справа богоугодна» [117, 118]. Загальновідомо, що релігія – підступне знаряддя класового поневолення.

    Ми спинимося на тому, що і в умовах розвинутого соціалізму релігія продовжує негативно впливати на духовний розвиток віруючого.

    Релігійний світогляд насамперед засмічує свідомість віруючого, оскільки складається з суми найбільш віджилих поглядів. Він завжди суперечить знанням свого часу.

    210

    Твердження Біблії, наприклад, про твердь небесну, яку можна уподібнити литому дзеркалу (Іова, XXXVII, 18); зайця, що римигає і має нероздвоєні ратиці (Левіт, XI, 6; Второзакония, XIV, 7); кругле мідне море, яке має діаметр 10 локтів, а довжину кола – 30 локтів (2 – паралі-поменон, IV, 2); про гірчицю, у якої найменше сім’я на землі і вона виростає деревом (Матфій, XIII, 31–32; від Марк, IV, 30; Лука, XIII, 18); про Місяць і Сонце, які можуть зупинитися і навіть відступити назад (Ісус Навін, X, 12–13, 4-а Царств, XX, 11); зірку, яка може вести мандрівників, а потім зупинитися над однією певною хатою (Матфій, II, 9); про затемнення Сонця під час повного місяця, по всій Землі, до того ж – протягом декількох годин (Матфій, XXVII, 45; Марка, XV, 33; Луки, XXIII, 43–44) тощо були відсталими порівняно з тими знаннями, якими ще за декілька століть до нашої ери вже володіли люди, тобто задовго до написання та узаконення самої Біблії.

    Поряд з поглядами, що суперечать дійсності, релігійний світогляд переповнений і внутрішніми суперечностями, а також явно абсурдними твердженнями. Отже, він несумісний ні з дійсністю, ні з самим собою, ні з розумом та здоровим глуздом людини. Спроба слідувати всім положенням цього світогляду не лише не здійсненна, а згубна для духовного розвитку людини. «Жодна книга в світі, – писав Август Бебель, – не довела стількох людей до божевілля, як Біблія. Бідні мислителі шукали в ній те, чого там не було в дійсності, і коли їм здавалося, що вони знайшли істину, вони знову наштовхувались на те, що суперечило попередньому і було з ним несумісним» [45, 20]

    Людина, що стала жертвою релігійного світогляду, не має бажання духовно розтормошити себе, оглянутися. «Забобони, – писав Герцен, – великі кайдани, що тримають людину в певному, обмеженому колі закостенілих понять; вухо до них звикло, око придивилось, і нісенітниця, користуючись правами давності, стає загальновизнаною істиною» [114, 89].

    Не менше зла духовному розвитку особи та її розуму завдають численні спроби обгрунтувати релігійний світогляд. Практична неміч цих спроб очевидна хоча б з того факту, що жодна з них не привела бодай до погодження двох ворогуючих релігійних точок зору: християнської з іудаїстською, буддійської з мусульманською, католицької з лютеранською, адвентистів сьомого дня з адвентистами першого дня.

    211

    Навпаки, кожне розв’язання якоїсь богословської проблеми стає ще одним черговим ворогуючим релігійним поглядом, а то й дає ідейний початок секті, деномінації, віросповіданню.

    Релігійний світогляд примушує його ідеологів витрачати сили на доведення того, що довести взагалі неможливо: існування бога, потойбічного світу, чудес, істинності Біблії, Корану, сінтоїстських Кодзиків. На захист, наприклад, одного міфа про Христа богослови написали гори книжок. Маючи їх на увазі, Гете в листі до філософа і богослова Гердера 4 вересня 1788 р. з гіркотою писав: «Через міф про Ісуса світ може перебувати в застої ще десять тисяч років, і ніхто не буде мислити як слід, бо стільки енергії, стільки знань, стільки розуму і дотепності доводиться витрачати на захист цього міфа». Силкування віруючих в цьому напрямі можна уподібнити спробам створити вічний двигун: розв’язати в простих числах проблему виміру сторони подвоєного об’єму куба, квадратури круга тощо.

    Отже, релігійний світогляд, яку сторону його не аналізувати, виявляється головним гальмом духовного розвитку особи віруючого.

     

    Обмеженість релігії як ідеологічного інтегратора суспільного життя

    В історії свого розвитку релігія виступала як певний інтегратор в суспільному житті. Вона ідеологічно та ри-

    туально освячувала включення людини в суспільство та визначала її місце в ієрархічній структурі суспільства; вона брала активну участь у відбірковій передачі культурного надбання від покоління до покоління. Поряд з цим релігія в усіх досоціалістичних формаціях намагалась виконати роль ідеологічного інтегратора всіх сучасних їй соціальних компонентів... Останні знаходили своє місце в суспільстві якраз через співвідношення з релігією. Отже, релігія для досоціалістичних суспільств, за словами Маркса, «є загальна теорія цього світу, його енциклопедичний компендіум, його логіка в популярній формі, його спіритуалістичний poiht d’honneur, його ентузіазм, його моральна санкція, його урочисте доповнення, його загальна основа для втішання і виправдання» [2, 384].

    212

    Про католицизм періоду Середньовіччя Енгельс писав, що ця релігія виступала тоді «як найбільш загальний синтез і найбільш загальна санкція існуючого феодального ладу» [18, 343]. В цих умовах встановлюється тісний зв’язок релігійного і світського. Всі галузі духовного життя суспільства сприймалися тоді як галузі богослов’я, догмати церкви, як політичні аксіоми, тексти священних релігійних книг мали силу юридичного закону. За відповідних історичних умов подібну картину можна спостерігати щодо ісламу в арабському світі, конфуціанства – в Китаї, буддизму, синтоїзму, мормонства тощо.

    Підкреслюючи важливе значення з’ясування інтегративних функцій релігії, ми водночас не можемо погодитися з їх перебільшенням та переоцінкою, що спостерігається в немарксистських публікаціях.

    Безперечно, що для нормального функціонування суспільного організму необхідна інтеграція його членів також на ідеологічному рівні. У досоціалістичних суспільствах за відсутністю іншого відповідного ідеологічного інтегратора його функції покладалися на релігію.

    При розгляді релігії як суспільно-історичного феномена слід враховувати, що релігія поряд з інтегративними функціями виконує також роль значного дезінтегратора суспільства. Поряд з включенням людини в суспільство релігія намагається і виключити її з нього. Це виявляється в різних планах і різних формах. Відзначимо лише головні.

    Майже в усіх релігіях світу знайшов своє спотворене відображення факт засудження суспільного життя. На цьому грунті і забуяло релігійне вчення про зверхність особистого над суспільним, заклики до віруючих відвернутися від суспільства, яке «пройняте гріхами», зайнятися спасінням власної душі. Індивідуалізм, що роз’їдає суспільство, почав освячуватися іменем бога, виправдовуватись посиланням на потойбічне життя. Якщо перед віруючим, учив євангельський Христос, поставлена така дилема: душа чи весь світ, – віруючий повинен обрати перше; хай згине все – тільки б душа твоя потрапила в рай [Матфій, XVI, 26; Марк, VIII, 36–37; Лука, XII, 16–20].

    213

    Сучасний американський богослов І. Кромбі, витлумачуючи християнське розуміння любові та гуманізму, пише: «Згідно з новозавітною міркою цінностей для християнина повинно бути кращим загубити весь світ, тільки б внаслідок цього можна було спасти свою душу» [420, 129].

    Релігійне вчення про спасіння душі інколи так впливало на щирих віруючих, що вони тікали від людей у пустині («пустельники»), залазили на кам’яні стовпи («стовпники»), відмовлялися від людської мови, розуму, норм побутової етики («юродиві»), мордували себе, своїм тілом годували паразитів («страстотерпці»). Ці явно антисуспільні люди оголошувалися індуїзмом, буддизмом, християнством, ісламом, іудаїзмом та іншими релігіями «святими», взірцями для віруючого.

    Релігійна проповідь про спасіння своєї душі тісно пов’язується з насадженням ненависті до інших людей, в ім’я бога. «Не кожний віруючий мене гідний, – читаємо в Євангелії слова Христа, – не кожний віруючий спасеться. Мене гідний лише той, хто зненавидить ба



    Другие новости по теме:

  • Складнощі у вивченні релігії
  • Религия как социально-исторический феномен
  • Складові елементи релігії
  • Релігія як форма суспільної свідомості
  • Методологія пізнання релігійного феномена


    • Комментарии (0):

          Оставить комментарий:

        • Полужирный Наклонный текст Подчеркнутый текст Зачеркнутый текст | Выравнивание по левому краю По центру Выравнивание по правому краю | Вставка смайликов Выбор цвета | Скрытый текст Вставка цитаты Преобразовать выбранный текст из транслитерации в кириллицу Вставка спойлера
          • Ваше Имя:

          • Ваш E-Mail: