Календарь

«    Март 2024    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031



  Популярное





» » Отзыв на диссертацию

    Отзыв на диссертацию

    16-09-2009 10:53 - duluman - Диссертации | Просмотров:

    В І Д Г У К

    офіційного опонента на дисертацію

    ЛОМАЧИНСЬКОЇ ІРИНИ МИКОЛАЇВНИ на тему: « ПОСТАТЬ ЛІДЕРА В ХРИСТИЯНСЬКІЙ ТРАДИЦІЇ", поданої на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.11 – релігієзнавство.

    Шановні члени Вченої Ради!

    Пані та панове!

    Колеги і товариші!

    Перш ніж говорити про саму дисертацію Ірини Миколаївні, дозволити мені відійти від усталеної процедури і розпочати з самого себе.

    В далекому 1964 році я, здобувши наукову ступінь кандидата філософських наук та будучи захопленим науково-пошуковим ентузіазмом, поставив собі на меті приступити до наукового дослідження, щоб найближчим часом опублікувати монографію на тему функціонального співвідношення між, якщо говорити мовою нашого дисертанта, релігійними лідерами і рядовими/простими віруючими релігійних громад. На думку спала і влучна назва монографії – «Пастирі і пасомі», що я записав її   в план своїх нагальних наукових робіт. З того першого часу і дотепер я протягом останніх 45 років   безперервно збираю і вивчаю, аналізую та узагальнюю   матеріал зі згаданої теми і сподіваюсь в найближчі 3-5   (принаймні, -   за 8-10 наступних) років нарешті опублікувати задуману монографію. Хоча окремі аспекті теми я використовую в лекціях по релігієзнавству, в одній чи двох опублікованих статтях торкаюсь цієї проблеми. Я встиг уяснити собі, що функції релігійних лідерів разом   з рядовими пастирями полягають в тому щоб, по-перше, задовольняти релігійні потреби віруючих. Окрім церковників ніхто цих функцій виконати не може. По-друге, пастирі виконують функції ідеологів тої чи іншої конкретної релігії . І про справжній зміст конфесійної ідеології варто судити не по тому, що скаже віруюча бабка, а по тому, що кажуть про релігію її ідеологічні лідері. І, в-третіх, пастирі є керівниками релігійних громад. Микита Сергійович Хрущов спробував було позбавити священників ролі керівників релігійних громад, від імені ЦК компартії та держави видав декілька спеціальних вказівок і рекомендацій з цього питання, але у нього по всім парламентам нічого, прямо-таки – ні крапельки, з цього не вийшло.

    За час вивчення теми я багато про що довідався. Ну, перш за все про те, що в світовій писемності не було і немає узагальнюючих публікацій на тему: «Пастирі і пасомі». І коли мені Спеціалізована Рада Д 26.001.43 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка   запропонувала виступити офіційним опонентом по захисту дисертації: «Постать лідера в християнській традиції», - я аж підскочив від радощів. І не шкодую, що погодився виступити офіційним опонентом з розглядуваної зараз докторської дисертації.

    З розгляду дисертації Ірини Миколаївни Ломачинської видно, що вона, перш ніж приступити безпосередньо до роботи над своєю темою, звернулася спочатку до вивчення та   всебічного і філософського аналізу загального поняття лідерства та близьких чи похідних від   нього понять, як-от: «лідер»,   «герой», «вождь», «геній» тощо. При чому, з цим аналізом вона не розлучається протягом всієї дисертації.

    Звичайно, ці рівні/ступені лідерства вона бере з світської історичної, соціологічної, політичної та психологічної літератури. Але відштовхуючись від них та на фоні сутності їх усталеного розуміння, дисертантка пропонує свій опис сутності та видів лідерства і лідера   в християнській традиції. Таким чином вона знаходить і показує лідерів, якщо дозволено буде мені так висловитися, наступних параметрів та ґатунку:

    а) за ступенем організованості - харизматичне (місійно-проповідницька діяльність релігійних геніїв) і адміністративне (священицьке служіння в ієрархічній структурі церкви);

    б) за діяльнісною ознакою - формальне (православне, католицьке) і неформальне (протестантське);

    в) за цільовою спрямованістю - мобілізуюче (пастирська діяльність християнських подвижників) і функціональне (різні види служіння в межах християнської спільноти).

    Зазначеній проблемі автор дисертації присвятила перший ( Методологічні засади та аналітичний огляд літератури і джерел із проблем філософсько-релігієзнавчого змісту   християнського лідерства) та другий ( Сутність релігійного лідерства та його основні складові) розділи своє дисертації. Серед різних показників особи релігійного лідера, автор виокремлює сакральній, що притаманний лише релігійному лідеру і нікому іншому.( §2 Розділу другого, с. 81 – 114). Слідуючи німецькому релігієзнавцю Рудольфу Отто та його однодумцям, дисертант ознаками такої сакральності релігійного лідера вбачає в наявності у нього « відповідних божественних атрибутів, …його авторитет у суспільстві підкріплений вірою в божественне покликання, а священна харизма не викликає сумніву»(с.10); а його образ « уможливлює прорив у царину містичного, піднімає конкретну людину над законами реального світу, завдяки чому оцінка її діяльності виходить за стандартні суспільні межі та не підлягає   раціональному аналізу» (с. 9). Такий висновок не відповідає дійсності з двох причин. Нічого надприродного ні у реальній дійсності, ні у реального лідера немає. Як казав Фейєрбах: «Релігія – це сон людського духу. Але і уві сні людина знаходиться не на небі, а на землі». А те, що   християнське лідерство «не підлягає раціональному аналізу» спростовується усім текстом філософської дисертації, яку ми зараз розглядаємо.

    Правда, автор дисертації аналізує саме бачення релігійного лідера релігійними очима, а тому її висновки в цьому відношенні можна прийняти. З другого боку, вислів автора про наявність «божественних атрибутів» та «божественне покликання» прочитується в дисертації як одержання лідером особливого посвячення в таїнстві рукопокладення (хіротонії). Іслам, наприклад, не знає духівництва в християнському розумінні цього слова. У лідерів православних старообрядців безпопівців також не має сакральних осіб. Їх роль виконують звичайні начитані віруючі («н ачётчики») . Але корити за це дисертанта не варто, бо вона в даному випадку висловила загальноприйняту, канонізовану в сучасному християнському релігієзнавстві, думку.

    В третьому розділі ( Еволюція релігійного лідерства: характер його соціальної взаємообумовленості) Ірина Миколаївна провела дослідження особливостей релігійного лідерства в християнстві. Саме християнство за час свого існування ніколи не було тотожнім само собі. Воно увесь час змінювалось по законам свого внутрішнього розвитку та удосконалення; змінювалося воно і у відповідності зі змінами середовища свого історико-соціального існування. Таким чином протягом 20 століть   християнство в різні часи і в різних умовах загалом існувало в 20.000 своїх різноманітних видів: церквів, розколів, сект,   деномінацій, угрупувань та єресей. Зараз, за свідченням американських та англійських богословів, релігієзнавців і соціологів існує біля 2.000 видів християнства. Кожне з цих двох тисяч видів та напрямків християнства   (від католицизму и православ’я – до немоляків і гілки Давида) мають своїх неперевершених і неповторний релігійних лідерів, що доносять до своїх віруючих божественні глаголи про їх вічні («абсолютно!») істини. А тому наша пошукач наукового ступеню доктора філософських наук зупинилася на вивченні та опису релігійного лідерства лише в трьох основних гілках сучасного християнства: в католицизмі, в православ’ї та в протестантизмі. В основу, ясна річ, було покладено релігійне лідерство в православ’ї.

    Становлення та розвиток в християнстві ознак релігійного лідерства Ломачинська розпочинає з відповідних євангельських вказівок Ісуса Христа, потім за допомогою аналізу текстів 14 послань апостола Павла та 7 соборних апостольських послань виявляє положення в первісному християнстві таких авторитетних діячів, як апостоли, пророки, учителі, диякони, єпископи. Лише в 2-му столітті, за свідченням Послань Климента Римського, творів Діонісія Ареопагіта «Пастиря» Герма,   християнської пам’ятки «Дідахе», та плідної літературної діяльності Ірінея Ліонського в церквах утверджуються три ступені священства: диякони, пресвітери (ієреї) та єпископи. Керівництво всією церквою переходить в руки єпископів, що взяли на себе місію  наступників апостолів Христа в церкві, отримали від них посвяту (рукопокладення), а також мали втілювати в своїй релігійній діяльності та в особистому житті настанови   Христа і апостолів.   Потім аналізуючи творчість таких видатних богословів   як Ориген, Василь Великий, Григорій Богослов та Іван Златоуст автор показує регламентацію діяльності, відповідальності, місця та якостей пастиря у всій сфері діяльності церкви та спасіння душ християнських. Таким же чином вона показує розвиток канонічних настанов щодо християнського пастирства за творами Івана Лествічкина, Івана Дамаскіна та інших видатних Отців і Вчителів Православної церкви.

    Віддаючи належне копіткій роботі пошукача з християнсько-православними першоджерелами, слід зауважити, що в сучасній науково- біблійній та науковій історичній літературі   дається дещо інша послідовність діяльності авторів християнських документів 1-4 століття, аніж то зображено Іриною Миколаївною. Правда, це ніяким чином не завадило їй історично достовірно описати процес становлення та якісних ролевих змін в постатях лідерів християнської традиції 1-4 століття.

    Аналізуючи творчість таких найавторитетніших православних богословів 19-20 століття, як Брянчанінов, Флоровсьткий, І.Мейєрдорф, Сергій Булгаков. Паїсій Святогорець, Антоній Сурожський, К.Керн, Шмеман, М. Марусяк та інших, Ломачинська показує сучасні канонічні православні вимоги, описує ідеал сучасного православного лідера. При цьому вона використала всі доступні їй підручники з Патрології (богословська наука про пастирство). Колись, в духовній академії я вивчав Патрологію по дореволюційному   підручнику Нечаєва і зараз бачу, що сучасна богословська наука значно просунулась вперед.

    Таким же методом – на основі ретельного вивчення  Святого письма, документів раннього та пізнього християнства,   творчості святих Отців та вчителів Католицької церкви   - проведено дисертантом дослідження становлення та суті лідерства в католицизмі (Розділ 3, §2. 2. Духовний вимір релігійного лідерства в католицькій традиції ). Серед неозорої кількості католицької літератури з проблеми автор зуміла виокремити головна і саме на цій основі показує особливості та ідеал   постаті католицького лідера. В історичній послідовності авторів творів вона історично достовірно використовує в такій послідовності: Апостолі Христа – Іріней Ліонський – Тертулліан – Амвросій Медіоланський - Августин – Григорій Двоєслов - Фома Аквінський -   Бернар Клервосський - Фома Кемпійський… і так аж до нашого часу. Вказуючи на багато спільних рис між релігійним лідерством в католицизмі і релігійним лідерством в православ’ї, автор підкреслює прагнення католицизму поставити свої лідерів над і вище лідерів світський, в той час як у православ’ї релігійне лідерство засноване на візантійській концепції симфонії церкви і держави.

    Поділяючи зміст всього того, що написано автором про релігійне лідерство в католицизмі, мені хочеться відзначити приховане бажання автора не принизити православне лідерство перед католицьким. Справа в тому, що старшинство папи римського у всій християнській церкві і його першість над патріархами православними (візантійськими) має непорушне канонічне обґрунтування. По-перше сам Христос доручив апостолу Петру «пасти все стадо християн» (Євангеліє від Іоанна, 21:15-18). В присутності всіх апостолів Христос, звертаючись до Петра, сказав: «І Я кажу тобі, що ти скеля. І на скелі цій Я побудую церкву мою, - і сили пекла не переможуть її. Я дам тобі ключі від Царства небесного. І що на землі ти зв’яжеш, то буде зв’язаним і на небі. А що на землі ти розв’яжеш, те розв’язане буде і на небі» (Євангелії від Матвія, 16:17-19). За визнанням католицької і православної церкви апостол Петро є засновником і першим архієреєм Рима, а папи Римські - його спадкоємці, що сприйняли  від апостола Петра всю його владу в церкві.

    В заключному розділ третього розділу автор показує нам особливості і риси релігійного лідерства в протестантизмі ( §3. Ідеї релігійного лідерства в протестантизмі). На мою думку, це самий складний параграф для розгляду в загального опису філософській дисертації. Якщо зараз існує загалом 2.000 напрямків/течій християнства, то 1900 з них належать до різних видів протестантизму, і в кожному з них різні вимоги до своїх лідерів, різні функції виконують лідери, різних їх харизматичний і сакральний статус. Саме це зазначає дисертантка приступаючи до викладу змісту параграфу. Вони пише: « Протестантська ідея релігійного лідерства суттєво відрізняється від більш традиційних - католицької та православної. У ній відсутня жорстка аскеза, смирення, послух. У протестантизмі релігійний лідер не тільки може, але й зобов’язаний повною мірою проявити свій лідерський потенціал, адже життя протестантської спільноти - це не тільки внутрішній духовний подвиг, це активна суспільна діяльність по наверненню новоосвячених на «шлях істинний»(с.247).

    Еталоном лідерства в протестантизмі автор вбачає в особі засновника протестантизму Мартині Лютері (1483 - 1546), його пастирській поведінці та повчаннях. Виступивши проти відходу католицької церкви від ідей первісного християнства, викривлення християнської моралі і розпутства католицького духівництва, Мартин Лютер запропонував три принципи: «Лише Святе письмо» ( Sola Scriptu ra ) повідомляє нам всю правду про справи божественні; «Лише віра» ( Sola fide i ), а не індульгенції, не пожертвування на церкву, не інші «добрі справи» є шляхом до спасінні;   «Лише Христос» ( Sola Chistus ), а не Богородиця, не небесні ангели чи святі, не церква, папа і священики, а лише Христос може врятувати нас для царства небесного. Саме ці три принципи християнської віри покладені в основу діяльності всіх без винятку сучасних і минулого часу протестантських церквів, деномінацій і сект.

    Дисертант уловила цю особливість протестантизму і показує нам, як в житті самого Мартина Лютера реалізувалося християнське релігійне лідерство (стор. 247 – 259), а виходячи з цього, повертається до історії формування та сучасного релігійних лідерів в протестантизмі. Від себе хочу сказати, що всіх лідерів протестантизму відзначає демократизм, чого і уві сні не проглядається в католицизмі, православ’ї, старообрядництві та інших , як то мовиться, «древлє-православних» церквах.

    Ломачинська, спираючись на М. Вебера, Р. Колб а, Ф. Хайлер а, Р. Нейбор а та інших шанувальників Лютера і протестантизму розповідає про активна участь протестантів с суспільно-політичному житті свої країн. І це справді так. І специфіка, і головні риси суспільно-політичної діяльності лідерів протестантизму зображується пошукачем вірно. У своєму висновку з параграфу про лідерство в протестантизмі Ломачинська дуже справедливо зазначає:

    « У протестантизмі релігійний лідер не тільки може, але й зобов’язаний повною мірою виявити свій лідерський потенціал, адже життя протестантської спільноти - це не тільки внутрішній духовний подвиг, це активна суспільна діяльність»

    … « Релігійне лідерство, з погляду Лютера, не є домінантою церкви, адже всі християни є священними, тому волею всієї общини можуть бути призначенні чи змінені духовні особи. Його церковний ідеал виявляється у свободі окремих християн від зовнішніх церковних розпоряджень, оскільки внутрішня сутність людини і Бог є єдиними, а християнська община повинна мати демократичну основу».

    … « Лютеранська концепція божественного покликання у професійній діяльності, поєднана із ідеями привселюдного служіння, дала поштовх до поширення ідей християнського релігійного лідерства у економічну сферу, яке, пройшовши певну трансформацію, стало підґрунтям формування сучасної західноєвропейської системи лідерства у менеджменті»

    … «У сучасному протестантизмі немає жорсткої межі між життям світським і життям церкви, тому соціальні характеристики для формування лідерських навичок стають визначальними. Серед моральних якостей, таких, як непорочність, цнотливість, побожність, чесність, миролюбність, вирізяються якості соціальні – пастор повинен бути авторитетом для своєї власної сім’ї, мати успіхи у кар’єрному зростанні, формувати навички ефективної комунікації. Лише налагодивши систему ефективних комунікативних зв’язків у очолюваній ним групі та визначивши стратегічні напрями руху до поставленої мети, духовний лідер може досягнути успіху» .

    Але… Але… Але, на жаль, це вірно лише по відношенню до діяльності протестантів за межами України.

    Перші протестантські українські громади (соцініани, аріани, антитринітарії тощо) в 16 віці першими видали Біблію українською мовою, перші відкрили вищий навчальний заклад (Кисилинську Академію), запровадили цехову демократії і організацію праці, відкрили аптеки та лікувальні пункти тощо. Але всі ці установи разом з соцініанами, аріанами та антитринітаріями були знищені з одного боку польською католицькою церквою, а з другого - … православними козаками Хмельницького. З тих часів і дотепер протестанти в Україні не мають можливості займатися державницькою, громадською діяльність.

    Пуритани з Англії - найбільш відсталої країни тогочасної Європи - за 25 років Кромвеля зробили її самою могутньої і передовою. Своєю активною діяльність протестантські лідери створили США і до цього часу визначають внутрішнє і зовнішнє обличчя своєї країни. І зараз протестантські громади під керівництвом своїх лідерів в найбільш секуляризованих країнах Швеції, Данії, Нідердандів, Норвегії, лютеранської Німеччини в суспільно-політичному відношенні відіграють важливу роль в організації та функціювані місцевих органів самоуправління… Добре було б розглянути і, як то кажуть, «пустити в діло» потенціал лідерів протестантизму в Україні. Лідери протестантських релігійних організацій прямо-таки рвуться до активної громадської та суспільно-політичної діяльності.

    В четвертому розділі під назвою « Психологічні особливості взаємодії Месії і натовпу в християнській історії», дисертантка після ґрунтовного розгляду взаємодії лідера/вождя і мас/натовпу переходить в сферу релігійних відношень Месії та маси віруючих (с.265 – 275). Спочатку автор на основі євангельських повідомлень розглядає співвідношення Христа в ролі Месії та тої маси людей, що вони його оточували. Вона показує, що Христос в спілкуванні завжди класично веде   себе і в спілкуванні з 12 чи 70 апостолами, чи в таємничій зустрічі з видатним іудеєм Никодимом, чи навіть з римським сановником Понтієм Пілатом, чи у проповіді масам на горі (Нагорна проповідь), чи з ладі до натовпу, що слухав його на березі, чи у в’їзді до Єрусалиму в оточенні радісно зустрічаючих єрусалимлян, чи проходячи повз налаштований проти нього натовп в своїй хресній ході на Голгофу (с.176 – 291)

    В наступні часи, аж до сьогодення, дослідник виокремлює два типи спілкування лідера з віруючими. Перший тип, це спілкування з тими, кого він навертає до своєї віри. Тут застосовується і харизма аж до істерики,   і переконлива аргументація, і особистий приклад. Другий тип, це керівництво уже усталеною громадою віруючих. В цьому випадку лідер напрацьовує традиції, виховує у віруючих покірність, використовує уже апробовані, що стали традиційними, ритуали. Останнє завжди спостерігається в історично давніх релігійних громадах. Наприклад, у діючих в Україні православних церквах застосовується усталена на найкращих зразках традиція богослужіння церковнослов’янською мовою, а з врахування місцевих традицій - вінчання, хрещення, поховання. Віруючі, наприклад, не розуміють змісту богослужіння церковнослов’янською мовою, але знають, коли їм потрібно перехреститися, коли стати навколішки, коли «пустити сльозу» тощо, - і цим самим повністю задовольняють свої релігійні потреби. Правда, нові протестантські утворення   ще не мають усталеної традиції і їх лідери завжди самі творчо або шукають новизни в спілкування з віруючими або приховано використовують особисто уже напрацьовані методи.

    В четвертому розділі дисертантка наводить чисельні приклади з життя Христа, Апостолів. Отців і учителів церкви, поведінки святих та ченців. В цілому вимальовується ідеальний, приємній образ релігійних лідерів християнства. Особливо удалось дисертантці описати постать християнського лідера, пастиря за вимогами самого Христа. І це вірно. Бо ідеальний пастир християнській традиції, це пастир за взірцем і вимогами Христа. Між іншим сам Христос пропонував брати приклад з нього оскільки він і є   «Пастир -   добрий» (Євангеліє від Іоанна, 10:11).

     

    В останньому, логічно заключному, з виходом на практику,   п’ятому розділі ( ВИКОРИСТАННЯ ЗАСОБІВ ВПЛИВУ РЕЛІГІЙНОГО ЛІДЕРСТВА В СУЧАСНОМУ КОМУНІКАТИВНОМУ СЕРЕДОВИЩІ )     постать релігійного лідера « розглядається крізь призму його здатності до ефективної комунікації, тобто здатності переконувати послідовників у тому, що певні події та факти мають тільки той сенс, якого надає їм лідер. Здатність до переконання послідовників, як один із ступенів внутрішньо групової комунікації, сприяє утворенню міцних зв’язків у системі ціннісних орієнтацій суб’єктів та формує їхній спільний світогляд. Сприйняття лідерства як здатності однієї особистості до організації взаємодії групи підкреслює його перетворювальний, розвиваючий характер» (с.342).

    Серед комунікативних здібностей та функцій лідера релігійного та світського автор розглядає особливості взаємного спілкування лідера/пастиря і маси/віруючих, окремо зупиняючись на володінні ораторським мистецтвом. Після аналізу зазначених факторів автор робить слушний висновок:

    По-перше, « виклик, що кидають лідери своїм послідовникам, не повинен бути занадто слабким, адже, якщо він не викликає внутрішнього напруження, то і не формує прагнення до боротьби та радикальних змін. Виклик лідерів також не повинен бути занадто сильним, таким, що послідовники не зможуть його підхопити». А по-друге, - « Комунікаційне пізнання у процесі спілкування лідера і послідовників має бути творчим пізнавальним актом, що забезпечує перехід до духовного рівня спілкування, за якого співрозмовники сприймають один одного як носіїв духовного начала, та створює перспективу наближення до найвищих цінностей людства» (с. 343-344).

    На останній сторінці п’ятого розділу, можна сказати, у висновку своєї дисертації, Ірина Миколаївна пише:

    « Постає питання, якщо певна людська спільність знаходиться на низькому рівні моральності, чи зможе вона сприйняти і зрозуміти тих лідерів, які пропонують вищі ідеали духовності? На жаль, на це питання неможливо дати позитивної відповіді, адже історія рясніє прикладами, коли до влади приходять люди з сумнівними уявленнями про моральність; водночас нестандартне мислення та поведінка лідерів часто незрозумілі для більшості, тому їх подвижницька діяльність отримує адекватну оцінку лише з позиції нащадків . Християнське лідерство націлене у майбутнє, і існує надія на те, що наше суспільство, зробивши відповідні висновки з трагічної історії своєї держави, адекватно оцінивши своє сьогодення, зможе на основі власної системи цінностей сформувати власну національну ідею, і обрати гідних своєї місії лідерів, здатних її досягнути» (с.391).

    Прощу членів Вченої Ради звернути увагу на цей останній абзац. Дисертантка ясно усвідомлює, що той образ лідера чи пастиря в християнській традиції, що списаний з настанов Христа та апостолів, слів авторитетних Отців та Вчителів християнської церкви, з постанов церковних Соборів та підручників пастирського богослов’я, не завжди, а я сказав би: рідко втілюється в реальне життя. Історичні та соціально-політичні умови, моральний стан суспільства, та й самих релігійних громад, в яких доводиться діяти рядовому пастирю чи навіть професіонального рівня християнського лідера часто густо не дають можливості йому гідно проявитися, паплюжать та викривляють його. Історія та сьогодення повно прикладів, що навіть глибоко віруючі, освіченні, високоморальні професіональні, визнанні святими християнські лідери   за багатьма показниками, в тому числі і показниками християнськими, знаходяться не на висоті свого покликання.

    Причому і з точки зору науки і з точки зору установчих документів християнства в цьому нічого дивного чи незвичного немає. Сам Ісус   Христос пророче прозрівав, що серед його християнських пастирів   домінуватимуть саме не пастирі добрі, а як казав Христос «наймити», тобто, я б сказав, «вовки в овечій шкурі». Процитую ці слова євангельського Ісуса Христа: « Я – пастир добрий. А добрий пастир кладе життя за овець своїх. А наймит, то не пастир. І вівці йому не рідні. А коли такий наймит побачить, що до отари наближується вовк, то він залишає овець і тікає. А вовк хапає овець і ріже їх. Наймит же тікає, тому, що він наймит, у нього немає потреби дбати по овець своїх » (Іоанна, 10:11-13).

    Після вознесіння Ісуса на небо і поширення християнства серед його лідерів все більше і більше з’являється наймитів.   Щоб замилити віруючим очі, такі «наймити» стали, в супереч вказівкам Христа, запроваджують культ не християнського бога, а культ самих себе. Показовим в цьому відношенні є статутна вказівка богослужіння про те, що диякон під час богослужіння має кадити Христу (перед іконою Христа)  три разі, а архієрею  – дев’ять раз, тобто, в три рази більше лідеру/пастирю, аніж Богу.

    В силу дії історичної традиції   в усталених християнських церквах (наприклад,католицькій, православній, англіканській, лютеранській) на ступінь лідера християнства штучно висуваються і культивуються всі підряд верхи сакральної, рукопокладеної, церковної ієрархії: настоятелі соборів (протоієреї, благочинні, настоятелів монастирі (ігумени та архімандрити), а понад усіма -   єпископи, архієпископи, митрополити та патріархи.

    На жаль, в дисертації немає навіть натяку на те, яким   в реальній дійсності є образ того, якого формують – чи хто сам себе формує – під намальований в дисертації ідеал релігійного лідера. Я був релігійному православному середовищі і бачив те, що саме бачив в папському середовищі під час перебування в Римі Мартин Лютер.

    Ще з часів вже загниваючою Римської імперії в латинській мові закарбувалась поговірка: «Людина людині вовк» (Homo homini lupus est). Римська імперія відійшла в минуле. Її наступницею стала католицька, а потім  і православна церква. Між християнськими церковниками була непримиренна ворожнеча. Священики, наприклад, не дружать між собою, а до лідерів неправославних/некатолицьких палають негасимою ненавистю. А тому за часів Середньовіччя і до цього часу живе така говірка: Якщо «Людина людині – вовк», то «Священик священику – вовчіший» ( Sacerdotus saterdoti lupissimus est ).

    Ось два найавторитетніші та найсвятіші - як ії канонізовано: первоверховні -   апостоли Петро і Павло. Петро, він був з середовища неосвічених рибаків, став публічно дорікати Павлу , що був високоосвіченим еліном з фарисеїв, за те що той   пише віруючим « неудобьвразумительные послания» (2Петра, 3:15-16). А Павло в свою чергу публічно корить Петра в тому, що він лицемір, бо « до прибуття посланців від апостола Якова їв з язичниками, а коли вони прибули, то почав ухилятися і віднікуватися, боячись християн з іудеїв які дотримувались іудейського закону» (До галатів, 2:9 – 21). Ще більша ворожнеча притаманна християнським пастирям в після апостольську епоху. Так, ціла низка Олександрійських архієреїв успішно, із заздрощів, цькувала найбільш талановитого в історії християнської церкви святого Івана Златоуста. Останній не втримався і якось публічно назвав Олександрійських церковних владик «єгипетськими фараонами». Затюканий олександрійцями Златоуст помер у вигнанні. Через 10 років після своєї смерті церква визнала Івана Златоуста святим і перенесла його мощі із місць заслання  в собор Святої Софії в Константинополі. Святій Кирило Олександрійський у відповідь на це заявив: «Патріарх Іван (Златоуст) такий же святій, як Іуда Іскаріот – апостол!»

    При цьому самі собі ці і подібні до них церковні «забіяки», по цілому ряду показників могли бути видатними і корисними для церкви релігійними літерами християнської традиції.   Так,   згадуваний нами святий Кирило Олександрійський, окрім сказаного про нього вище, повів натовп своїх віруючих на вбивство видатного філософа, математика и директора Олександрійської бібліотеки Іпатії і в той же час був науковим укладачем 532-річного циклу святкування для Пасхи, чого православна церква дотримується до цього часу. Папа   римський Олександр VI Борджіа увійшов історію як видатний діяч культури періоду Відродження, меценат всіляких мистецтв і в той же час як сама розпусна людина в історії людства. Папа Григорій ХІІІ запровадив Новій календар, якого зараз дотримується у всьому світі, і в той же час – натхненник кривавих подій Варфоломіївської ночі. Григорій ХІІІ (запровадив «Григоріанський календар і був натхненником Варфоломіївської ночі).. Папа Григорій VII   підніс на небувалі висоті авторитет католицької церкви і поставив на коліна в Каноссі імператора Священної Римської імперії Генріха IV, що призвело до кривавої війни між церковною та державною владою у всій Західній Європі.

    Два сучасні один одному святі Російської православної церкви 16 століття   Ніл Сорський та Йосип Волоколамський до непристойності публічно обливали один одного брудом. Кожен з них не лише не терпіли один одного в своєму земному житті, але обоюдне не хотіли бути один з одним і в потойбічному світі. При наближені смерті Ніл Сорський в своєму письмовому заповіті   просив Бога перевести його в пекло, якщо в раю поруч з ним виявиться Йосип Волоколамський. Освічений, діяльний, будівничий і глибоко віруючих Московський патріарх Никон став єдиним провокатором старообрядницького розколу в Росії, що призвело до знищення половини населення країни…

    Чому ж при такому величному, хорошому і переконливому християнському релігійному вченні в християнських общинах з’являються лідері, поведінка яких начебто навмисне направлена на те, щоб дискредитувати ідейні установки релігійного лідера християнської традиції?…

     Звичайно, легше за все підібрати такі факти… А справа поляная в тому щоб їх філософськи усвідомити та пояснити. Але цієї роботи до цього часу ніхто не виконав…

    Слід сказати, що в історичній науці накопичилося багато фактичного матеріалу, так би мовити, нехристиянське життя християнських проповідників. Про це написано також чимало реалістичних художніх творів. Сюди можна віднести і «Декамерон» Бокаччіо, і   «Похвала глухості» Еразма Ротердамського, і творчість вагантів (середньовічних мандруючих монахів), «Заповіт» Жана Мелье,    «Жан Баруа» Дю Гара…  

    Реалістичні картини списані з життя православних ієрархів в нашій країні представлені в творчості російського письменника Лєскова (« Соборяне», «Сказание о Федоре христианине и его друге Абраме жидовине», «Запечатленный ангел», «Очарованный странник»   ,   «Некрещеный поп», «Владычный суд», «Зеркало жизни истинного ученика Христова», «Мелочи архиерейской жизни»,   «Архиерейские объезды», «Епархиальный суд», «Кадетский монастырь» «Несмертельный Голован», «Святительские тени», «Христос в гостях у мужика», «Святочные рассказы», «Синодальные персоны» ) , а в українській літературі   Марка   Вовчка   («Інститутка», «Записки причетника» ), Нечуй-Левицький («Старосвітські батюшки та матушки», «Афонський пройдисвіт» і др.) «За іконостасами вівтарів» Павла Дарманського та багато іншого

    1-го вересня цього року патріарх Київський і всієї Руси Філарет Денисенко в інтерв’ю радіостанції «Вільна Європа» згадав, що добре знає нинішнього патріарха Кирила, якого він опікував разом з митрополитом Никодимом.

    «Кореспондент запитав: І яким же чином ви оце виховали такого амбіціозного   архієрея?

    Філарет: Він сам себе таким виховав.

    К. А хіба в церкві так буває

    Ф. Буває!

    К. Ні. Це в миру буває, поза церквою так буває. Адже в церкві людина виховується не сама.

    Ф. Ні, вона   таки виховується і сама. Саме тому в церкві раз-по-раз трапляються різні ієрархи. І коли ми звернемося до історії церкви то всі ієрархи служили в церкві, і з їх же середовища виходити всі єретики та розкольники.   В межах самої церкви постійно іде боротьба. І не слід думати, що то церква так виховує. Церква виховує у вірному напрямку. Церква каже: «Не можна бути таким, не можна бути амбіційним». А ієрархи амбіційні». «Не можна бути жадні». А архієреї жадні. Це не значить що церква їх такими робить. Вони, знаходячись в церкві, самі себе такими творять. І не церкви в цьому провина». (Див. «Портал кредо.ру» від 1 вересня 2009 року).

    Як бачимо зібрано багатій богословський, житійний, історичний та художньо-літературний матеріал з проблеми функцій лідера в християнській традиції. Але до цього часу немає власне філософського, наукового у вищій мірі, осягнення всього складного і суперечливого комплексу лідерства життєдіяльності лідера/пастора в релігійній християнській традиції.  Наша дисертантка зробила, справді, перший, важкий та успішних крок в цьому напрямку. А тому я хочу завершити свій виступ з того, з чого розпочав його.

    Я думаю, щоо задуману мною монографію «Пастирі і пасомі», напевне, буде написано раніше зазначеного мною терміну. Першу, мабуть, найбільш важливу теоретичну частину її вже написала Ірина Миколаївна Ломачинська. Залишилося доповнити виконану нею роботу аналізом та філософським узагальненням конкретного стану лідерства в християнстві. Сподіваюсь, якщо не я разом з нашою дисертанткою, то наступні філософи довершать цю справу.

     

     

     

     

     

    Висловлені опонентом побіжно критичні зауважені не принижують високого філософського рівня і цінності дисертаційного дослідження Ломачинської Ірини Миколаївни, наукова новизна якого дає підстави зробити висновок, що дисертація відповідає вимогам ВАК України, а її автор заслуговує на присудження наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю – 09.00.11. – релігієзнавство.

     

     

     

          Офіційний опонент -

    доктор філософських наук,

    професор,
    завідувач кафедри релігієзнавства

    Державного університету

    Інформатики та штучного інтелекту                                             Є.К. Дулуман

     

     

    Підпис Є.К. Дулумана

    Засвідчую: О.С.Міненко,

                             проректор

       П Е Ч А Т Ь

     

    15 вересня 2009 року

     

     



    Другие новости по теме:

  • Автореферат. Образец лидера в христианстве
  • Отзыв на диссертацию Черенкова
  • Відгук на дисертацію про Диявола
  • Християнство як світова релігія
  • Відгук на дисертацію про іслам


    • Комментарии (0):


      redvid esle