Календарь

«    Июль 2014    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031 



  Популярное



  Архивы

Сентябрь 2013 (1)
Август 2013 (1)
Июль 2013 (4)
Июнь 2013 (1)
Май 2013 (4)
Апрель 2013 (10)



  Наши счетчики



Яндекс цитирования

» » Німецька класична філософія

    Німецька класична філософія


     

    НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

     

    ЗМІСТ:

    1. Німецька філософія кінця XVIII – XIX століть:
      1. Місце німецької філософії кінця XVIII - XIX століття в історії філософської думки.
    1.  
      1. У якому сенсі німецька філософія кінця XVIII - середини XIX століть вважається класичною?
      2. Соціально-культурні умови й джерела німецької класичної філософії.

     

    1. Іммануїл КАНТ:
      1. Життя, наукова й філософська творчість Канта.
    1.  
      1. Місце гносеології в системі філософії Канта.
      2. Феномен і Ноумен у філософії пізнання Канта.
      3. Плотський рівень пізнання в гносеології Канта.
      4. Рівень розсудливого, раціонального, пізнання в гносеології Канта.
      5. Пізнання чистого розуму в гносеології Канта.
      6. Бог, релігія й теорія пізнання Канта.
      7. Незавершеність кантівської теорії пізнання.
      8. Людина й інші проблеми у філософії Канта.

     

    1. «Науковчення» як теорія пізнання Й.Р. ФІХТЕ:

    [Передмова: Філософи проміжного зв'язку.]

    1.  
      1. Життєвий шлях й творчість Й.Р. ФІХТЕ.
      2. Зміст філософсько-гносеологічних думок Й.Р. Фіхте.
      3. Соціально-політичні погляди Й.Р. Фіхте.
      4. Завершальний етап у творчості Й.Р. Фіхте.

     

    1. Питання теорії пізнання у філософії. Тотожності В.Й. ШЕЛЛІНГА:

    [Передмова]

    1.  
      1. Життєвий шлях й творчість філософа.
      2. Філософія. Тотожності як серцевина й суть гносеології Шеллінга.

     

    1. Г.-В.-Ф. ГЕГЕЛЬ:
      1. Декілька вступних слів
      2. Сторінки біографії
      3. Онтологія, Гносеологія й Діалектика у філософії Гегеля.
      4. Оптимізм гносеологічних поглядів Гегеля
      5. Від живого споглядання – до абстрактного мислення, а від нього – до діалектичної логіки.
      6. Діалектична логіка Гегеля як метод пізнання й викладу вмісту філософії
      7. Додаток. Система Абсолютного ідеалізму Гегеля:
    1. Місце категорій у філософській системі Гегеля.
    2. Логіка Гегеля: Буття, Суть, Поняття.
    3. Природа, як інобуття Духу.
    4. Філософія Духу.
    5. Історичні долі філософії Гегеля.
    1. Філософські погляди Людвіга ФЕЙЄРБАХА:
      1. Життєвий шлях й творчість філософа.
      2. Місце філософії Фейєрбаха в історії філософської думки.
      3. Специфіка матеріалістичних і гносеологічних поглядів Фейєрбаха.
      4. Проблеми релігії у творчості Фейєрбаха.
      5. Гносеологічні погляди Людвіга Фейєрбаха.

     

    1. Карл МАРКС, марксизм і суть гносеології в їхній філософській системі:
      1. Місце Карла Маркса в історії філософської думки.
      2. Еволюція світоглядних і філософських поглядів Карла Маркса.
      3. Основоположні філософські твори марксизму.
      4. Основні межі й вміст марксистсько-ленінської філософії.
      5. Історичні долі марксистської філософії.
      6. Гносеологія як зворотна сторона основного питання філософії.

         7. Заключення.  Кінець європейської класичної філософії

     

     

     

    1.  
      1. Місце німецької філософії кінця XVIII - XIX століття в історії філософської думки.

    З кінця XVIII століття стало очевидним те, що існуюча філософія (філософія Нового часу) вже себе вичерпала. Вона вже не могла ні світоглядно узагальнити досягнутий рівень людського пізнання, ні служити основою подальшого розвитку наукових знань. Наука цього часу вже переступила рамки механістичних поглядів на світ Декарта, Лейбніца, Ньютона. Наука на практиці показала діалектичну суперечність дійсності, її постійну мінливість. А її пізнання залишалося метафізичним. Філософськи узагальнити стан і рівень досягнутого наукою осягнення світу й тим самим відкрити дорогу новим, небаченим в історії людства науковим відкриттям у всіх областях знання лягло на плечі німецьких філософів.

    Німецька філософія кінця XVIII - середини XIX століть займає виключно важливе місце в історії розвитку філософської думки. Це положення можна уподібнити положенню грецької філософії в античному світі. Фрідріх Енгельс, а за ним і весь марксизм і абсолютна більшість дослідників і філософів вважають цю філософію класичною. Така назва німецької філософії кінця XVIII - середини XIX століть сповна виправдана.

     

    1.  
      1.  
        1. У якому сенсі німецька філософія кінця XVIII - середини XIX століть вважається класичною?

     

    Німецька філософія кінця XVIII - середини XIX століть, по-перше, є вершиною світової філософської думки, оскільки в ній філософія показала себе в її високому, «найчистішому» вигляді: вона, по словах Гегеля, засобами руху лише світоглядних категорій показала нам світ і наше місце в цьому світі. Вона, по-друге, дала нам повну й закінчену систему вирішення всіх світоглядних проблем. Німецька філософія кінця XVIII - середини XIX століть стала вищим рівнем і в той час завершенням розвитку античної, а звідси - і власне європейської філософської думки. Вона розв'язала всі проблеми й таким чином, які були початі ще в умовах культури античності.

    Узагальнюючи, слід сказати: німецька класична філософія є не лише вищим рівнем, але й завершенням розвитку європейської філософської думки. Це зовсім не означає, що розвиток філософської думки закінчується німецькою класичною філософією. Зовсім не так! Як не може зупинитися розвиток вмісту нашого світогляду й наше місце на цьому світі, так саме не може зупинитися розвиток філософської думки народами ще існуючої європейської культури. Але все таки, слід визнати, що після німецької класичної філософії європейська філософія, філософія європейських народів, виходить за рамки власне європейських народів і починає розвиватися у світовому масштабі, це по-перше, а по-друге - усередині самої європейської культури починає розвиватися окрім традиційно античних, також на основах колись не властивих і, останнім часом, ворожих духу й основам античної філософії.

     

    1.  
      1. Соціально-культурні умови й джерела Німецької класичної філософії.

     

    а. Якщо стати на позиції вульгарної соціології, яка тупо стверджує, що темпи і рівень розвитку духовної культури як окремої особи, так і всього суспільства залежить і забезпечуються лише станом і рівнем розвитку матеріального добробуту, що «Суспільна/індивідуальна свідомість визначається суспільним/індивідуальним буттям», то саму появу німецької класичної філософії слід було б визнати дивом. Але чудес ні в природі, ні в суспільному житті, ні у функціонуванні суспільної/індивідуальної свідомості або духу, не буває. А якщо їх існування кимось і десь передбачається, то ні реальна дійсність, ні наука, що вивчає цю дійсність, не зважає на це.

    Феномен німецької класичної філософії дає додаткові підтвердження тому закономірному факту, що не лише «Свідомість залежить від буття», не лише «Буття первинне, а свідомість вторинна», але між свідомістю/духом з одного боку й сукупністю матеріального буття - з іншою, існує не лише субпідрядні стосунки, але й складні взаємини, включаючи відносну самостійність першого (сукупності матеріальних чинників) і іншого (функціонування духовних явищ). Після цих необхідних обмовок звернемося до соціальних умов Німеччини, у надрах якої визріла й виявила себе німецька класична філософія.

     

    б. На відміну від Англії, Франції, Голландії Германія впродовж всього 17 і XVIII століть залишалася украй відсталою країною. Вона в ті часи гордо іменувала себе «Священною римською імперією», але фактично була конгломератом близько 300 «самостійних» карликових держав. У своїй «державі» кожен князь був необмеженим владикою і тираном. Соціально-політичний стан і психологічний клімат у цій «Священній імперії» дуже добре, повторюючи безліч інших авторів, описаний словами молодого Фрідріха Енгельса: «Ніхто у цій країні не відчував себе добре. Ремесло, торгівля, промисловість і землеробство країни були доведені до самих нікчемних розмірів. Селяни, ремісники і підприємці страждали удвічі - від паразитичного уряду і від поганого стану справ. Дворянство і князі усвідомлювали, що, хоча вони і вичавлювали всі соки зі своїх підлеглих, їх доходи не могли встигати за їх зростаючими витратами. Все було погане, і по всій країні панувала загальна незадоволеність. Ні освіти, ні засобів дії на свідомість мас, ні свободи друку, ні громадської думки, не було навіть скільки-небудь значної торгівлі з іншими країнами - нічого окрім підлоти і себелюбства; увесь народ був пройнятий низьким, раболіпним, жалюгідним, гендлярським духом. Усе прогнило, розхиталося, готове було звалитися, і не можна було навіть сподіватися на благотворну зміну, тому що нація не мала в собі сил навіть для того, щоб прибрати труп віджилих установ, що розкладався». Саме в цих, подібних сучасним еСеНД'овським, умовах і ріс духовний цвіт загальноєвропейської культури - німецька класична філософія. Молодий Маркс про класиків німецької філософії, зараховувавши і себе до їх числа, писав: «Ми - філософські сучасники нинішнього століття, не будучи його історичними сучасниками. Німецька філософія - продовження німецької історії в ідеї».2

     

    в. Найважливішу роль у підготовці появи німецької класичної філософії зіграли діячі національної просвіти. Патріотично налагоджена інтелігенція - можна сказати, змовившись! -, взялася за справу пробудження національної самосвідомості й патріотизму німецького народу, його освіти. Свої зусилля німецька патріотична інтелігенція об'єднала, створивши загальногерманську організацію - Кружок «Буря й Натиск» («Sturm und Drang»). Вони виступили за повсюдне утвердження в культурі народної німецької мови замість незрозумілої простим масам латині; прославляння минулого німецької нації й затвердження культу героїв; за загальну освіту народу й прославляння науки, розуму замість містики, ірраціоналізму й релігійного пієтизму. Діячі німецької освіти кінця XVIII століття поряд із закликами до народу і інтелігенції самі плідно діяли у цьому напрямі, створюючи високі зразки німецької культури, що придбала усесвітнє значення.Прийнято вважати, що суть руху німецької освіти вперше в найбільш досконалій формі виразили поети Фрідріх Готліб Клопшток (Klopstock) (1724-1803) в епічній поемі на євангельську тему «Мессіада» (1773) і оди на честь Французької революції «Вони, а не ми» (1790). Фактичним ідеологом німецького просвітницького руху був пастор і солідний філософ Іоганн Готфрід Гердер (1744-1803). Гердер обґрунтовував необхідність зв'язку художньої творчості з суспільним життям, виступав за реалізм мистецтва. Їм написана унікальна до цих пір філософська праця під назвою «Бог», де даний ґрунтовний аналіз ідеї Бога в її філософському й релігійному розумінні й «Метакритика» з глибоким філософським аналізом процесу пізнання.

    Найбільшого розквіту німецька просвіта досягає у творчості геніальних представників художньої літератури, драматургії й театру - Готхольда Ефраїма Лессінга (1729 - 1781), Іоганна Хрістофа Фрідріха Шиллера (1759-1805) і Іоганна Вольфганга Ґете (1749-1832). Твори цих діячів (Лессінга: «Лаокоон, або про кордони живопису й поезії», «Гамбургська драматургія», «Міс Сара Симпсон», «Мінна фон Бернхельм», «Емілія Галотті», «Натан Мудрий»; Шиллера: «Розбійники», «Підступність і Любов», «Дон Карлос», «Марія Стюарт», «Вільгельм Тель»; Ґете: «Страждання молодого Вертера», «Римські елегії», «Фауст») увійшли до загальнолюдської скарбниці культури й до цих пір не втратили, ніколи не втратять, своїй злободенності й актуальності.

    Підсумком і вершиною просвітницького руху в Германії стала творчість геніального Іоганна Вольфганга Ґете. У світовому масштабі він був і навіки залишився неперевершеним геніальним художником. Поряд з цим він проявив себе як непримиренний борець з феодалізмом, з соціальним злом:

     

    Лише той гідний життя й свободи,

    Хто щодня за них йде на бій!

     

    По мірках свого часу Ґете був видатним ученим і філософом. Йому належить ряд відкриттів в області біології (наприклад, виявлення рудиментальної міжщелепної кістки в людини, відкриття явища метаморфозу в рослин). Він рішуче відстоював позицію всемогутності людських знань перед безсиллям релігійних вірувань. «Хто слідує науці, той не потребує релігії», - писав він. Природа - самодостатня й не потребує ніяких богів, ні в яких управителях Всесвіту. У ній усе, без втручання чого б то не було надприродного, відбувається по властивій їй самій діалектичним законам:

     

    І - На жаль! - в одну й ту ж

    Ріку двічі не ступати.

     

    У Пролозі до «Фаусту» сама природа про себе проголошує:

     

    У бурі діянь, у хвилях буття

    Я підіймаюся,

    Я опускаюся...

    Смерть і народження –

    Вічне море;

    Життя й рух

    У вічному просторі...

     

    У статті «Природа» він пише, що «Природа - усе», а людина - частина цієї природи. «Вона мене ввела у світ, вона ж і відведе з нього. Я їй довіряюся. Хай розпоряджається мною. Вона не зненавидить своє творіння... Вона тверда. Її хода розмірена, виключень вона майже не знає, її закони непорушні... Природа надала нам шахівницю, і виходити в нашій діяльності за її межі в нас немає ні можливості, ні бажання. Вона нарізувала для нас фігури, цінність, рухи й властивості яких стають помалу відомими».

    В області теорії пізнання Ґете стояв на позиціях сенсуалізму. «Людина, - писав він, - поставлена, як дійсна істота, серед дійсного світу й наділена такими органами, що може пізнавати й виробляти дійсне й поряд з ним можливе. Усі здорові люди переконані у своєму власному існуванні й в існуванні довкілля». «Хто не довіряє своїм відчуттям, той дурень, і неминуче перетвориться на споглядача... Відчуття не обманюють, обманює думка». У всьому інтелігентному світі відомими стали знамениті слова Ґете з його «Фауста»:

     

    Суха, мій друг, теорія скрізь,

    Лише древо життя пишно зеленіє.

     

    г. Особисто я іншим джерелом і передумовою німецької класичної філософії назвавши би німецьку мову, яка своїм словарним запасом, своєю гнучкістю і необмеженою здібністю до створення все нових і нових зрозумілих німцеві понять, своєю конструкцією пропозицій у найбільшій мірі пристосована до викладу філософській думки і до самого філософствування. Мова філософських творів для тих, що не знають німецької мови, звичайно, важка; викладені нею думки не завжди піддаються легкому викладу іншими мовами. Не випадково, коли молодий французький філософ-початківець Огюст Конт, майбутній засновник філософії позитивізму, письмово попросив Гегеля коротко викласти особисто для нього суть своєї філософії коротко, загальнодоступно й французькою, класик німецької філософії відповів: «На жаль, моєї філософії не можна викласти ні коротко, ні загальнодоступно, ні, тим більше, французькою».

    д. І нарешті, джерелом німецької класичної філософії був безперечний талант і величезна працьовитість самих філософів. Усі вони досконало й творчо засвоїли досягнення всієї передуючої їм європейської філософської думки, рухалися в руслі багатої вітчизняної спадщини філософів Нового часу: Лейбніца, Хрістіана Вольфа (1679 - 1754), Олександра Готліба Баумгартена (1714-1762). Будучи німцями, будучи класиками німецької класичної філософії, вони й творили на високому рівні європейської світової філософської думки і повністю належали до неї.

    До представників Німецької класичної філософії належати: Еммануїл Кант, Іоганн Готліб Фіхте(1762-1814), Фрідріх Вільгельм Йосиф Шеллінг (1775 - 1854), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 - 1830), Людвіг Андреас Фейєрбах (1804 - 1872) і Карл Маркс (1818 - 1882). На розгляді їх філософської творчості, зокрема - в області теорії пізнання, ми й зупинимося.

     

    1.  
      1. Іммануїл Кант.
      2. Життя, наукова й філософська творчість

    Іммануїл Кант народився 22 квітня 1724 року в німецькому прусському місті Кенігсберзі (зараз місто Калінін Російської Федерації) кволим хлопчиком. Після закінчення гімназії 17-річний Іммануїл поступив в Кенігсберзький університет, де окрім передбачених програмою дисциплін вивчав під керівництвом професора Мартіна Кнутцена лейбніце-вольфіанську філософію й творчість Ісаака Ньютона. Після закінчення університету (1745) Кант 9 років працює вихователем недоростків у різних сім'ях заможних людей князівств Німеччини. В 1746 році вмирає батько Канта. В 1755 році Іммануїл повертається до Кенігсбергу і в рідному місті проводить решту свого довгого життя. Його приймають на роботу в Кенігсберзький університет, у якому він пройшов усі рівні свого просування по службі від асистента (15 років) до професора й ректора університету. Тут він читав курси лекцій з метафіки (так називався тоді курс філософії), логіки, математики, механіки, фізики, географії, антропології й загальної історії природи.

    Творчу діяльність Іммануїла Канта дослідники розділяють на дві частини. Перша з них - це період Ранній, Науковий, Дофілософський або Докритичний. Цей час присвячений Кантом виключно науковим працям, яких учений написав чимало. Звичайно, Кант увійшов до історії людства, перш за все завдяки своїм філософським роботам, як Філософ. Але якби він не написав жодного філософського твору, ім'я його залишилося б вписаним в історію розвитку наукових знань. Кантом написані твори на всі теми прочитаних і перерахованих нами вище курсів лекцій. В 1747 році двадцятитрирічний вчений опублікував свою першу наукову працю: «Думки про дійсну оцінку живих сил» (Gedanken von der wahren Schatzung der lebendigen Krafte). В 1775 році була опублікована докторська дисертація «Про вогонь» (De Igne) і робота на латинській мові «Нове пояснення перших основ метафізичного знання» (Principiorum Primorum Cognitionis Metaphysicae Nova Dilucidatio). У цей же час він написав ряд робіт по фізиці, астрономії й математиці, у яких виклав своє нове вчення про походження Сонячної системи. У них він спробував здійснити думку Декарта, що свого часу сказав: «Дайте мені матерію, і я вам покажу, як утворився Всесвіт». Згодом французьким математиком П'єром Симоном Лапласом (1749 - 1827) думки Канта були підсилені математичним розрахунками й увійшли до історії під назвою Канто-Лаплассовська теорія походження Сонячної системи. Кант розкрив суть приливів/відливів і довів гальмівну дію Місяця на обертання Землі довкола своєї осі й так далі.

    Другий період у житті Іммануїла Канта названий періодом філософської діяльності або Критичним періодом. Він відкривається публікацією класичних філософських творів, назва основних з яких починалося зі слова «Критика». В 1781 році, на 57 році свого життя!, він публікує свою першу знамениту роботу: «Критика чистого розуму» (Kritik der reinen Vernunft). Потім, в 1785 році, була опублікована його робота «Основоположення до метафізики звичаїв» (Grundlegung zur Metaphysik der Sitten), в 1790 - його знамениті «Критика практичного розуму (Kritik der praktischen Vernunft) і «Критика здатності сууджень»( Kritik der Urtheilskraft); в 1793 році - «Релігія в межах лише розуму». Кант написав ряд інших філософських робіт.

    Помер Кант у вісімдесятирічному віці 12 лютого 1804 року.

     

    1.  
      1. Місце гносеології в системі філософії Канта.

     

    Кант визначав філософію, як науку, яка дає людині знання про його призначення у світі. За його словами, філософія покликана відповісти нам на таких чотири найважливіші питання:

    1. Що я можу знати?

    2. Що я (виходячи з вірних світоглядних знань) повинен робити?

    3. На що я можу сподіватися?

    4. Що таке людина?

    Кант розпочав писати свої філософські твори після 55-річного віку. До цьго часу він глибоко вивчив погляди своїх філософських попередників. Особливий вплив на нього мала творчість Декарта, Юма й учення Лейбніце-Вольфіанськой школи, що неподільно панувала в той час у всіх університетах Західної Європи. У наслідок цього він прийшов до висновку, що повинен дати свою свою відповідь на актуальні в той час проблеми філософських знань. Головною проблемою, на думку Канта, була, перш за все, теорія пізнання. Свої власні погляди він вирішив викласти у вигляді критичного розгляду поглядів на пізнання своїх попередників. Звідси назва його основних філософських творів починається зі слова «Критика» а) чистого розуму, б) практичного розуму й в) здатності судження.

    До того як почати пізнавати будь-що, писав Кант, потрібно дослідити сам інструмент пізнання і його можливості, тобто дослідити особливості та можливості свідомості в усіх аспектах. Сучасники говорили, що Кант «пропонує накинутися на Істину з кілками й дрючками». Потім Гегель, критикуючи вихідні позиції Канта, зазначав: «Дослідження пізнання можливе лише в процесі самого пізнання. Розглянути так званий інструмент пізнання означає не що інше, як пізнати його. Але бажати пізнавати до того, як пізнаємо, така саме нісенітниця, як мудрий намір того схоласта, який хотів навчитися плавати перш, ніж кинутися у воду».

    Кант на відміну від своїх попередників поставив собі завдання створити наукову, теоретично й практично доказову, теорію пізнання. «Метод пізнання має бути науковим у протилежність «природному» методу, яким здоровий людський розум володіє сам по собі. Науковий метод не переслідує ні догматичних (Вольф), ні скептичних (Юм) цілей. Ця дорога є максима, згідно якої нічого не слід вважати істиною, окрім як тільки після повної перевірки принципів». (Роздуми про метафізику - Reflexionen zur Metaphysik, Xv111, 293).

    Кант вважає, що є дві дороги до створення наукової теорії пізнання. Перший полягає в тому, щоб зіставляти предмети природи з нашими ідеями й уявленнями, приймаючи за еталон предмети природи; а другий – у тому, щоб при такому зіставленні еталоном рахувати наші ідеї й уявлення.

     

    «Дотепер вважали, - пише він, - що все наше пізнання повинне відповідати предметам ... Мабуть, варто тому спробувати, чи не виконаємо ми завдання метафізики краще, якщо допустимо, що предмети повинні відповідати нашому пізнанню».

     

    1.  
      1. Феномен і Ноумен у філософії пізнання Канта.

    Отже, вихідний принцип філософії Канта: Перш ніж почати пізнавати, необхідно досліджувати інструмент пізнання, свідомість людини і його можливості.

    Свідомість людини, стверджує родоначальник німецької класичної філософії, сприймає лише «Феномен» (те, що показується, доходить до нас через відчуття) явищ і предметів, але для свідомості назавжди залишається недоступним «Ноумен» («річ в собі», «Ding an sich», - те, чим річ, явище є насправді, саме по собі, не залежно від наших відчуттів і тілесного сприйняття).

    «Поняття ноумена, тобто речі, яку слід мислити не як предмет відчуттів, а як річ, в собі (виключно за допомогою чистого розуму) не містить у собі жодного протиріччя, оскільки про чуттєвість не можна стверджувати, що воно є єдиним можливим знаряддям споглядання. Далі, це поняття необхідне для того, щоб не поширювати чуттєвих споглядань на сферу речей в собі, отже, щоб обмежити об'єктивну значущість відчуттєвогго пізнання (адже все інше, на що не поширюється відчуттєве споглядання, називається ноуменами саме для того, щоб показати, що область відчуттєвого пізнання просягається не на все те, що мислиться розумом). Але, врешті-решт, все-таки можливість таких ноуменів угледіти не можна й поза сферою явищ, де  усе залишається для нас порожнім, іншими словами, ми маємо розум, що сяягає далі сфери явищ, але в нас немає такого споглядання, і ми навіть не можемо скласти собі поняття про таке можливе споглядання, завдяки якому предмети могли б бути даними нам поза сферою чуттєвості, а розум можна було б ассертерично поширювати за межами відчуття. Відповідно, поняття ноумена є лише демаркаційним поняттям, що служить для обмеження домагань чуттєвості й має в собі лише від’ємне, пусте для відчуття, значення. Проте, воно не вигадане довільно, а зумовлено  обмеженністю чуттєвості, хоча й не може встановити нічого позитивного поза її сферою» (Іммануїл Кант. Твори в шести томах.

    Том 3. Москва, 1964, стор. 309-310)

     

    1.  
      1. Чуттєвий рівень пізнання в гносеології Канта.

     

    Пізнання, по Канту, проходить три рівні. Першим, початковим, рівнем пізнання є чуттєве споглядання. Його можливості й зміст зумовлені, з одного боку, специфікою органів відчуття (у цьому плані Кант повністю позділяє погляди Давида Юма), а з іншого боку - властивими відчуттям апріорним (до дослідних) форм споглядання.

     

    [У філософії знання й уявлення, які отримані з досвіду, називають знаннями й уявленнями апостеріорними (а posteriori - з досвіду, після досвіду), а знання й уявлення, які передують досвіду, існують до досвіду (доопитные) – називаються апріорними (а priori – первинні, до досвіду). У більшості публікацій – інколи й у словниках - пишеться, що ці терміни й поняття введені у філософію Кантом. Але це не зовсім так. Вичлів «апріорі» уживається філософами ще з часів староджавньої Греції. Правда, філософи різних часів вкладали в цей термін різний зміст. Так, Арістотель словом «апріорі» означав те, що передує чому-небудь; причину, яка передувала й породила дане явище. Він говорив, що знання апріорі кожної речі приводить нас до пізнання закономірностей у природі. Декарт використовував термін апріорі для позначення першого джерела наших знань. Таким апріорним джерелом, з якого дедуктивним методом виводилися дійсні знання, був його постулат «Я Мислю, отже, Я існую». Цей постулат, по Декарту, по-перше, не містить у собі внутрішнього протиріччя, а по-друге, не вимагає більше якогось попереднього підтвердження на практиці, у досвіді. Такими ж апріорними, позадослідними, він вважав знання математичні. Думки Декарта на апріорізм розділяв Гоббс, Локк і Юм. Кант же в поняття апріорі й апостеріорі вклав свій, новий вміст.]

     

    Апріорними, не отриманими з досвіду, формами чуттєвого споглядання, за Кантом, є Простір і Час. Сприйняття простору й часу, за Кантом, не отримується людиною зі свого досвіду, а надані йому до всякого досвіду. Свідомість лише користується вже готовими апріорними формами споглядання для того, щоб за цими, апріорним, ознаками упорядковувати наше сприйняття відчуттями навколишньої дійсності й групувати їх одне за одним, завдяки апріорності часу, або одне поряд з іншим, завдяки апріорності простору. Саме завдяки апріорі властивим нам формам чуттєвого споглядання в нас є можливість самого чуттєвого споглядання, - можливе відчуттєве пізнання. Таким чином, у своєму прояві Простір і Час є продуктом активності свідомості.

    1.  
      1. Рівень розсудливого, раціонального, пізнання в гносеології Канта.

    Наступним, другим, рівнем нашого пізнання є пізнання раціональне. Воно вище за чуттєве споглядання і якісно відрізняється від нього. На рівні попереднього, чуттєвого споглядання, людина має справу з відчуттями, завдяки яким у свідомості людини утворюються уявлення, іншими словами, - конкретно-чуттєві образи предметів і явищ. А раціональне пізнання здійснюється не за допомогою відчуттів, а вже за допомогою розуму, який починає оперувати конкретно-чуттєвими образами незалежно від наявного в даний момент чуттєвого сприйняття предметів і явищ. Завдяки діяльності розуму у свідомості людини утворюються поняття. Поняття, за Кантом, містять у собі не уявлення про навколишню дійсність, а знання суті предметів і явищ. Ось що про все це пише великий філософ:

     

    «Наше знання виникає з двох основних джерел душі: перше з них їх є здатність отримувати уявлення (сприйнятливість до вражень), а друге - здатність пізнавати через ці уявлення предмет (спонтанність понять). За допомогою першої здатності предмет нам дається, а за допомогою другої він мислиться у відношенні до уявлень (як одне лише визначення душі). Отже, споглядання й поняття - суть початку всякого нашого пізнання, так що ні поняття без відповідного їм деяким чином споглядання, ні споглядання без понять не можуть дати знання... Наша природа така, що споглядання можуть бути лише чуттєвими, тобто містити в собі лише спосіб яким предмети впливають на нас. Здатність же осмислити предмет чуттєвого споглядання є лише в розумі. Жодній з цих здібностей не можна віддавати переваги. Без чуттєвості жоден предмет не був би нам даний, а без розуму жоден предмет не можна було б осмислити. Думки без змісту порожні, споглядання без понять сліпі. Тому в однаковій мірі необхідно робити чуттєвими (тобто приєднувати до них у спогляданні) предмет, а свої споглядання осягати розумом (verstandlich zu machen) (тобто підводити їх під поняття). Ці дві здатності не можуть виконувати функції одна одної. Розум нічого не може споглядати, а відчуття нічого не можуть осмислити. Лише їх поєднання може створити знання. Проте це не дає нам права змішувати частку участі кожного з них; є підстави ретельно відособлювати й відрізняти одну від іншої» (Кант. Критика чистого розуму. Сочинения, том 3. Москва, 1964, стор. 154-155)

     

    Яким же чином розум з накопичених чуттєвих споглядань уявлень «добуває» знання суті предметів і явищ?

    Кант вважає, що це здійснюється завдяки природженим здатностям розуму. Ці природжені здатності він назвав апріорними для розуму. Останні, на дуку філософа, не отримуються людиною з досвіду або шляхом навчання, а закладені в розумі апріорі. Ці апріорі природжені людському розуму елементи Кант назвав категоріями чистого розуму, іншими словами - загальними й необхідними категоріями наукового мислення. Таких категорій, на думку Канта, 12, які об'єднуються між собою в чотири групи: категорії Кількості (одиничного, загального й особливого), категорії Якості (наявність, відсутність і обмеження), категорії Відношення (субстанції/акциденції, причини/наслідки, взаємодії) і категорій Модальності (можливість/неможливість, існування/неіснування, необхідність або випадковість).

    Якщо говорити на рівні чуттєвого споглядання, то категорії чистого розуму, за Кантом, «виявляють» у наших чуттєвих уявленнях ті або інші ознаки, певним чином «сортирують» ці ознаки й вже за апріорними критеріями «зв'язують» між собою наші уявлення й поняття. У результаті цього стає можливим наше логічне (розсудливе) мислення. Якби цих апріорних категорій чистого розуму в нас не було, то не було б і логічного, розсудливого, мислення, не було б і ніякого пізнання.

    Кантівські категорії чистого розуму зіграли велику роль у розвитку не лише філософської думки, але й у розвитку інтелектуальної культури взагалі. Перш за все, слід підкреслити, що вченням про апріорність чистого розуму Кант поклав плідний початок розвитку категорій усієї німецької класичної філософії, вершина категоріального апарату якої досягнута у філософії Гегеля. Сам Кант вже визначив основну групу категорій філософського мислення, вказав на діалектичне протиріччя/взаємозалежність цих категорій усередині кожної з їх чотирьох груп. У роботах Канта вже проглядається гегелівський підхід до розгляду діалектики розвитку природи, мислення й суспільства: тезис (одиничне, наявність, можливість...) - антитезис (множинне, відсутність, неможливість...) - синтез (загальність, взаємодія...). Це - по-перше. А по-друге, категорії чистого розуму покладені в основу кантіанської логіки, прибічники якої плідно розробляють її, кантіанську логіку, і сьогодні.

     

    6. Пізнання чистого розуму в гносеології Канта.

    Третім, найвищим рівнем пізнання, за Кантом, є пізнання чистого розуму. На цьому рівні людина намагається пізнати те, що жодним чином не доступно пізнанню ні шляхом чуттєвого споглядання, ні засобами чистого розуму (шляхом міркування, логічного мислення). Це істини найвищого, абсолютного порядку. До них Кант відносить три групи ідей: 1. Психологічні ідеї чистого розуму (про душу людини, її смертності й безсмертя); 2. Космологічні ідеї чистого розуму (ідеї про Космос, його нескінченність, початок і кінець) і 3. Теологічні ідеї чистого розуму (ідеї про Бога, його існування й суть). Сукупність всіх цих ідей Кант називає антиноміями чистого розуму. Філософ доводить, що з однаковими підставами наш розум може доводити, що в людини є душа, і що цієї душі в людини немає; що душа людини смертна й що вона безсмертна; що матерія ділима до безкінечності й що ділення матерії до безкінечності немає; що Космос має початок і кінець, обмежений у просторі й що Космос безкінечний у просторі та часі; що в матеріальному світі панує необхідність, і що у світі панує випадковість; що Бог існує, і що Бог не існує. Кант вважав, що в області проблем чистого розуму не може бути доказових і для всіх переконливих рішень.

    1.  
      1. Бог, релігія й теорія пізнання Канта.

    Будучи за своїми власними світоглядними поглядами переконаним атеїстом, Кант свої філософські висновки відносно антиномій чистого розуму переконливо проілюстрував своїм аналізом богословських доказів існування Бога. У його час (та й у наше теж!) богослови й деякі богословствуючі філософи стверджують, що існування Бога є науково достовірним фактом, на користь існування Бога приводять багато різного роду доказів. Кант для прикладу взявся проаналізувати ті докази, які вважалися й зараз вважаються класичними, тобто - найпереконливішими, неперевершеними й непереборними, доказами існування Бога. До них відносяться докази: Онтологічне, Космологічне й Телеологічне. Ми зараз ні викладатимемо суть цих богословських доказів, ні аналізуватимемо суть кантівських спростувань цих доказів. Скажемо лише, що Кант класичним чином показав неспроможність доказів існування Бога й тим самим зробив значний внесок до розвитку атеїстичної думки. Відразу відзначимо, що своєю критикою доказів існування Бога Кант викликав злісну ненависть до себе з боку сучасних йому церковників. Доходило до того, що найзавзятіші церковні мракобіси ім'ям Канта називали своїх нелюбимих собак і коней, яких потім нещадно били.

    Церковні апологети говорять зараз, що Кант, розкритикувавши космологічні, телеологічні й онтологічні докази, створив свій – моральний (етичний) доказ існування Бога. Але це не так. Богослови або не зрозуміли Канта або умисне шельмують його. Кант багато писав про релігію й віру в Бога. Так, ще в докритичний період їм була написана робота «Марення духовидця, з'ясовані мареннями метафізика», присвячене аналіізу творчості Іммануїла Сведенборга, людини незвичайної, шведського філософа й математика, який рано прославився своїми роботами по механіці, гірській справі, мінералогії, а під старість оголосив себе ясновидцем, якому сам Бог доручив заснувати нову церкву. «Марення...» примітні тим, що на одну дошку з «духовидцями» Кант ставив й прибічників спекулятивної метафізики. Метафізики теж марять і свої ідеї приймають за справжній порядок речей. Він сміється не лише над візіонерством, але й над умоглядними спекуляціями, він закликає людей науки покладатися лише на досвід, що є «альфою й омегою пізнання».

    Після завершення своєї роботи «Критика здібностей думки», у якій були піддані критиці богословські докази існування Бога, в 1893 році Кант публікує окрему роботу про релігію під назвою «Релігія в межах лише розуму», а також публікує розгорнуте розуміння їм моралі в праці «Метафізика поведінки («Метафизика нравов»). Нове слово, сказане Кантом про поведінку людини, - автономія моральності. Попередні теорії моралі  були гетерономні, тобто виводили мораль із зовнішніх по відношенню до неї принципів. Одні моралісти бачили корінь етичних принципів у якомусь примусовому розпорядженні - волі бога, встановленнях суспільства, вимогах природженого відчуття. Інші наполягали на тому, що уявлення про добро і зло суть похідні від цілей, яких добивається людина, і наслідків, які випливааають з його поведінки, від його прагнення до щастя, насолоди, користі. Кант стверджує принципову самостійність і самоцінність моральних принципів. Добро є добро, навіть якщо ніхто не добрий. Критерії тут абсолютні й очевидні. Філософський аналіз моральних понять говорить про те, що вони не виводяться з досвіду, вони апріорно закладені в розумі людини. Початкове поняття етики Канта - Автономна добра воля. Вона не пасивна, від її носія мислитель вимагає дії, вчинку. Моральний вчинок виглядає як результат якогось внутрішнього імперативу (веління), інколи йде всупереч з аморальною практикою навколишньої дійсності. У зв'язку з цим філософ підкреслює першість практичного розуму в порівнянні з теоретичним. Він говорив, що дитину треба спочатку виховати моральною істотою, а тільки потім долучати до релігії, в іншому випадку суспільство може отримувати ханжей і лицемірів. Головне - поведінка, а знання вторинне. Тому для того, щоб розпізнати добро і зло, не потрібно фахової освіти, досить інтуїції («здатності судження») та виховання. Тут Кант розходиться з «першовідкривачем» моралі Сократом, для якого добро збігається зі знанням і відсутність знання є єдиним джерелом будь-якої моральної недосконалості. Таким чином автор «Критики» і «Основ» виходить за межі просвітницького раціоналізму. Природа людини за Кантом - її воля. Воля з погляду етики не свавілля, не просто логічна конструкція, при якій з даної причини можуть на рівних правах виникати різні дії. Моральна воля особистості полягає в усвідомленні і виконанні обов'язку перед самим собою та іншими людьми. «Вільна воля і воля, підпорядкована моральним законам, - це одне і теж». Воля людини можлива остільки, оскільки він - дитина двох світів. Належність до чуттєвого сприйняття світу робить людину іграшкою зовнішньої причинності, тут він підпорядкований стороннім силам - законам природи і звичаям товариств. Але як член ноуменального світу «речей самих по собі» він наділений свободою. Ці два світи не антисвіти, вони взаємодіють один з одним. Інтелігібельний світ містить підставу чуттєво сприйманого світу, а ноуменальний характер людини лежить в основі його феноменального характеру. Роздвоєність людини усувається механізмом совісті. Не можна все правильно розуміти, але неправильно вчиняти. Визнач сам себе, переймися свідомістю морального боргу, вслід йому завжди й скрізь, сам відповідай за свої вчинки - така квінтесенція кантівської етики, строгої й безкомпромісної.

    Істотне місце у філософській системі Канта займає його філософія релігії, яка примикає безпосередньо до етики. Філософ висуває тезу: мораль не виникає з божественних установлень, і антитезис: мораль неминуче веде до релігії. Людських здібностей недостатньо для того, щоб привести у відповідність право людей на щастя з їхніми обов'язками, тому необхідно визнати всемогутню моральну істоту як владику світу. Обґрунтуванню антитези присвячений трактат «Релігія в межах тільки розуму». Кант придивляється до минулого, шукає соціально – психологічні корені віри в бога і бачить у людині і людстві в цілому боротьбу двох початків - добра і зла. Філософ розпочинає з міркувань про моральну природу людини. Людина, стверджує він, по природі зла. У ній міститься незнищенна схильність творити зло, яка виглядає як придбана, будучи, проте, спочатку йому притаманною. Разом з тим, людина володіє і первісними задатками добра. Моральне виховання в тому і полягає, щоб відновити в правах добрі задатки, щоб вони здобули перемогу в боротьбі з людською схильністю до злого. Така перемога можлива тільки як революція в способі мислення і почуттів самої людини і вимагає для цієї мети наявності суспільної потреби в добрі. Переживання провини (своєї власної або чужої, до якого ти лише сопричастився) - основа моралі.

    У вченні про релігію чітко проявився історизм кантівського мислення. Кант бачить споконвічний, по суті справи - безрелігійний стан людей, потім другий -  ще не досконалий тип релігії, що називається «Богослужбовий». третій етап - віра розуму. Богослужбова релігія розрахована на здобуття прихильності верховної істоти, яку можна умилостивити шляхом шанування, сакральними жертвами, дотриманням приписів і обрядів. Людина тішить себе думкою, що бог може зробити його щасливим без того, щоб самому стати краще. Релігія розуму - це чиста віра в добро, у власні моральні потенції без домішок будь-якого було розрахунку, без перекладання відповідальності на вищі сили. Це релігія доброго способу життя, яка зобов'язує до внутрішнього самовдосконалення. Бог – це моральний закон, немовби існуючий об'єктивно, це - любов, - так пишеться на сторінках «Метафізики поведінки», найбільш пізньої етичної роботи автора. Християнство автор сприймає як моральний принцип, як програму людинолюбства. Удосконалюючи цю програму, він намагається обґрунтувати її теоретично.

    1.  
      1. Незавершеність кантівської теорії пізнання.

    «Не зважаючи на могутній талант, широку освіченість і непомірну працьовитість, Кант не зміг вирішити всіх тих філософських проблем, які сам поставив перед собою. І це знаємо не тільки ми, наділені багатством післякантовських філософських досягнень. Це усвідомлював і сам Кант. І не тільки усвідомлював, але і явно хитався між невирішеними їм до кінця філософськими проблемами. (У дужках зазначимо, що Кант був помилково переконаний у можливості задовільного наукового вирішення проблем філософського світогляду. При цьому й він і ми знаємо, що будь-яке однозначно стверджуване або двоїсте невизначене або антиномічне вирішення філософського питання – це насправді його вирішення.) Тому Кант змушений був у своїх наступних працях або в наступних виданнях своїх творів вносити не тільки доповнення та виправлення, але й публічно відмовлятися від деяких своїх філософських тверджень. Особливо це помітно на прикладі вирішення їм головної для нього філософської проблеми – проблеми пізнання.

    У теорії пізнання (гносеології) Кант стояв на позиціях суб'єктивного ідеалізму й агностицизму. Але його суб'єктивний ідеалізм, на відміну від класичного суб'єктивного ідеалізму, не завадив йому визнавати існування незалежних від нашої свідомості речей та явищ. Кантівський «Феномен» - це суб'єктивне сприйняття зовнішніх свідомості людини речей та явищ, а «Ноумен» - об'єктивні речі самі по собі (Ding an sich), не залежно від того, сприймає їх людина чи ні. А визнання речей поза свідомістю й незалежно від свідомості – це вже ніякий не суб'єктивний ідеалізм, навіть не ідеалізм зовсім. Це вже чистий матеріалізм.

    Кантівська теорія пізнання робить почуття людини не зв'язуючою ланкою між свідомістю й об'єктивним світом, а перепоною між ними. І Кант відчував розрив, який він підтверджував, між почуттями та розумом. Ще більший відрив від дійсності (реальності, практики) відчував Кант у своєму вченні про антиномії чистого розуму, коли перейшов до філософського аналізу проблем практичного життя у творі «Критика практичного розуму». У цьому творі Кант написав: «Я вимушений тут обмежити область чистого розуму, щоб надати місце вірі». Критики Канта, особливо марксисти-ленінці, вчепились у фразу Канта, щоб звинуватити його у відступі від сутності його критики існування Бога, що Кант мовби сам повірив у Бога. Але все це не так.

    У роботі «Критика чистого розуму» (1781 рік) Кант визнавав антиномічність усякого «Так» і «Ні» щодо ідей чистого розуму (Бога, Всесвіту, Душі, сенсу людського життя і так далі). Але в написаній пізніше «Критиці практичного розуму» він вважає доцільним і корисним сприймати частину ідей чистого розуму не розумом, а вірою. Віра в Бога, говорив він, абсолютно не спроможна з точки зору науки, знань, але в деяких аспектах ця віра може виявитися корисною в практичному житті людини і суспільства. А хіба не так? Те ж можна сказати про душу і сенс життя людини. У сфері моралі - і за Кантом, і по нашому - людина значною мірою повинна приймати загальнолюдські принципи поведінки і дотримуватися їх без будь-якого попереднього теоретичного доказу. Тим більше, допускаючи елементи віри в процес пізнання, Кант зробив першу спробу допустити в область пізнання практику. На мою думку, думка Канта про практику отримала продовження, блискучий розвиток і підтвердження саме в марксистській філософії, революційний переворот якої, за визнанням самих марксистів, полягав у введенні практики в пізнання.

    У кінці 80-х років XVIII століття у філософських поглядах Канта відбувається новий перелом. Залишаючись у цілому на позиціях критицизму він уточнює (а часом рішуче змінює) свої погляди на ряд істотних для нього проблем. У першу чергу це торкається проблеми метафізики. В «Критиці чистого розуму» питання залишилося відкритим. З одного боку, філософ переконливо показавши, що метафізика як теоретична дисципліна неможлива. З іншого - він декларував програму створення нової метафізики як науки про надчуттєві речі - бога і безсмертя душі. В 1788 році стало відомо, що Берлінська академія має намір оголосити конкурс на кращий твір за темою «Які дійсні успіхи зробила метафізика з часів Лейбніца і Вольфа». Кант у конкурсі не брав участь, хоча тричі приймався за роботу. Збережений рукопис красномовно свідчить про його ставлення до метафізики. Кант наполягає на тому, що за межами чуттєвого досвіду не може бути ніякого теоретичного пізнання. Щоб надати поняттю об’єктивності необхідно підвести під нього яке-не будь споглядання. Тому теоретично ми нічого не можемо взнати ні про бога, ні про волю, ні про душу, відділену від тіла. «Практично ми самі собі створили ці предмети», ми віримо в них і поводимо себе відповідно. Метафізика надчутєвого можлива тільки з «практично-догматичної» точки зору. А метафізику природи Кант уявляє собі лише як розробку понятійного апарату.

    1.  
      1. Людина й інші проблеми у філософії Канта.

    У пропаганді ідей чистого розуму Кант виявив себе великим гуманістом. Він говорив, що не Бог і навіть не суспільство, а Людина стоїть вище за все і, перш всього. Одним з останніх творів великого філософа було твір «Антропологія». Кант писав, з чим дослідники його творчості згодні, що тим, хто хоче вивчати його філософію, треба починати саме з Антропології, потім прочитати «Критику здібностей судження» і лише потім приступати до вивчення перших двох «Критик».

    За Кантом, Людина повинна завжди і постійно бути метою самого себе і ніколи - засобом для чого б то не було іншого (в ім'я суспільства, для служіння Богові, релігії і правителеві, начальникові). Вважаючи проблеми моралі апріорними, він для визначення моральності висунув свою Максиму (Моральна Максима Канта): «Роби так, щоб принципи твоєї поведінки могли стати принципом загальнолюдського законодавства».

    Кант одним з перших надав філософське обґрунтування необхідності мирного співіснування всіх держав і народів світу. Цю ідею він переконливіше і найяскравіше висловив в «Трактаті про світ». Будучи домосідом, він активно включився і особистим прикладом сприяв примиренню, що воювали в той час один проти одного, Німеччини і Росії; будучи підданим Пруссії, належавши усьому людству і відчував себе громадянином всієї Землі.

    Значну увагу приділяв Кант проблемам Естетики. Його ідеї до сих пір знаходяться і плідно діють у золотому фонді скарбів естетичної думки. Будучи великим філософом і великим вченим, Кант міру геніальності художників ставив вище таланту всіх інших діячів. Геніальність художників, на думку Канта, полягає в тому, що вони творять нове з нічого, зі свого духу і власного бачення. Якщо б, наприклад, Сервантес не написав «Дон-Кіхота», а Шекспір - своїх п'єс, то ніхто і ніколи не виконав би їх роботи. Що ж стосується вчених, то вони відкривають у природі лише те, що і без них могли б зробити інші.

    Естетику Кант визначав, як судження про доцільність без мети. З цієї точи зору мистецтво й по творінню й по сприйняттю («споживання») безкорисливо.

     

    1. «Науковчення» Й. Г. ФІХТЕ.

    (Передмова.

    У Програмах з філософії для нефілософських факультетів у темі про Німецьку класичну філософію не передбачено розгляд поглядів Фіхте і Шеллінга. Таким чином, досягається «ущільнення» об'ємного і невичерпного курсу. Може бути, і нам слід було б послідувати цьому прикладу. Але вся справа у тому, що історія німецької класичної філософії - це особливо специфічний етап у розвитку і завершенні філософської думки. Вона має свою внутрішню логіку, свою послідовність. Крім всього іншого вона історично як би розгорталася, розкривалася всередині самої себе. У цьому послідовному - діалектичному і генетичному одночасно - розкритті основними етапними фігурами були і залишилися неповторними, звичайно, Кант, Гегель і Маркс. Саме в їхніх особах німецька філософія і є філософією класичної і у той же час вищим рівнем європейської філософської думки, основи якої закладені ще в період античності. І для тих, хто ставив своїм завданням познайомитися з сутністю філософського світогляду та специфікою філософського мислення, необхідно читати окремо твори і Канта, і Гегеля, і Маркса. Кант, Гегель і Маркс не доповнюють філософію один одного, а представляють вам самостійні, якщо можна в даному випадку так виразитися, «види» філософії. Але як би вони не здавалися самостійними і абсолютно оригінальними, окремими їх філософії, між ними є перехідні і сполучні їх ланки. Цими єднальними, перехідними ланками є: Фіхте і Шеллінг між філософією Канта і Гегеля, а також Фейєрбах між філософією Гегеля і Маркса. Якщо людству призначено проіснувати ще кілька століть, то для наших нащадків у четвертому тисячолітті Кант, Гегель і Маркс залишаться великими філософами, а про Фіхте, Шеллінга та Фейєрбаха будуть знати лише фахівці з історії філософської думки. Але в даний час і Фіхте, і Шеллінг, і Фейєрбах продовжують хвилювати уми наших сучасників. Так, до цього часу існують всесвітні об'єднання та клуби послідовників філософської думки Фіхте, Шеллінга і Фейєрбаха, на основі їх поглядів будуються пристосовані до сучасності філософські школи, розвиваються висловлені ними думки... Філософія «перехідників» між Кантом, Гегелем і Марксом до сих пір живе й запліднює філософський світогляд сучасників.)

     

    1.  
      1. Життєвий шлях і творчість Й. Г. Фіхте.

    (19 травня 1762 - 29 січня 1814)

    Біля колиски Йоганна Готліба Фіхте, за словами Генріха Гейне, сиділи злидні. Він народився 19 травня 1762 у родині бідного ремісника села Рамменау в Південній Саксонії. (Його батько займався виготовленням різнокольорових стрічок та інших побутових прикрас.) Батьки Йоганна не могли оплачувати шкільне навчання своєї дитини, який вже в дитячому віці навчився ремеслу виготовлення стрічок і почав заробляти собі на прожиток тим, що пас своїх і сусідських гусаків. Але талановитому від народження Йоганну Готлібу Фіхте допомогли випадковий збіг щасливих для нього обставин. І він цими випадковостями плідно для розвитку своїх філософських думок скористався.

    Жителі села Рамменау звернули увагу на те, що маленький Йоганн Фіхте був дуже кмітливою дитиною, мав до того ж напрочуд міцну пам'ять. Одного разу багатий бауер (куркуль) з сусіднього села, пропустивши недільне богослужіння, не чув проповіді заїжджого знаменитого пастиря. Пастирю проповідь вдалася. Про неї всі говорили. Бауер дуже жалкував, що не почув на власні вуха заїжджого витію. Йому порадили послухати переказ проповіді від хлопчика, який пас його гусей і який у ту неділю був у кірхі. Йоганн Фіхте переказав господареві почуту проповідь від початку до кінця з усіма зупинками, зітханнями, вигуками і підстрибуваннями. Переказ Йоганна Фіхте справив на бауера приголомшливе враження, і він вирішив оплатити навчання хлопчика в школі.

    Після блискучого закінчення гімназії Фіхте вступив спочатку до Ієнського, а потім до Лейпцизького університетів, де вивчав філософію, класичну літературу і теологію. Навчання в них оплачувалося сільським благодійником Фіхте. Після несподіваної для Фіхте смерті сільського бауера майбутній філософ змушений був залишити навчання і переїхати до Цюріха на роботу домашнього вихователя дітей багатих батьків. Виховувані діти виявилися тупими, а їхні батьки - нікчемами.

    У Цюріху Фіхте познайомився з Йоганною Рагн (Rahn), дівчиною з багатої сім'ї, і заккохався в неї. При матеріальній підтримці своєї коханої вже не молодий, 28-річний, і не одружений Фіхте в 1790 році повертається в Лейпциг для завершення навчання. Тут він вперше прочитав праці Канта і став його захопленим однодумцем. У листі Йоганні Рагн він писав: «Я нарешті, придбав найбільш благородну мораль... Таким чином я отримав душевний спокій, якого я ніколи раніше не відчував, і живу дуже щасливим життям». А своїм друзям він з радістю повідомляв: «Я прочитав «Критику практичного розуму» Канта... Тепер я живу в зовсім іншому світі. Принципи, на які я до сих пір покладався, повністю викорчувані і знищені. До сих пір я вважав абсолютно неможливим поєднувати волю і моральну поведінку. Тепер усе це аподектично (безумовно, неминуче, невідворотно – Є. Д.) дозволене... Радость заполонила мене. Просто неймовірно, як багато урочистого й твердого переконання дає система Канта людству!»

    На наступний рік Фіхте їде в Пруссію, особисто знайомиться з Кантом. Кант прохолодно віднісся до ще нерозкритого таланту молодого філософа. Щоб довести свою філософську спроможність, Фіхте пише й анонімно в 1792 році публікує твір: «Спроба критики релігії одкровення». (Під «Релігією одкровення» мається на увазі християнство, яке засновано на божественнім одкровенні - на Слові Божому, на Біблії.) Виходячи із принципів філософії Канта, Фіхте писав, що єдиним виправданням існування релігії є мораль. Моральна поведінка людини заснована на волі й не повинна мати примусовості. У той же час моральна поведінка не може бути науково аргументована. У практичному же житті моральна поведінка віруючих, що становлять переважну більшість населення, гвалтується релігією, аргументується посиланням на волю Бога. У цьому сенсі, писав Фіхте, по-своєму розвиваючи думки Канта, мораль - основний і єдиний доказ існування Бога.

    Публікація першої філософської роботи Фіхте привернула до себе величезну увагу. Читачі прийняли анонімну публікацію за твір самого Канта. Але Кенігсберзький відлюдник ще тільки писав свою книгу про релігію, яка вийшла в 1798 році під назвою «Релігія в межах тільки розуму». У ній Кант залишався на колишніх позиціях теоретичного атеїзму, заперечував можливість дати розумні докази існування Бога, але вважав практично корисним вірити в Бога. Кант також заперечував існування особистого Бога, з яким можливі молитовні взаємозвертання віруючих, чудеса і так далі. Ніякого морального доказу існування Бога Кант не висував. Циркулююча дотепер думка про те, що Кант створив такий доказ виходить з невірно понятого Фіхте. Сам Фіхте, втім, теж заперечував існування особистого Бога, - Бога практичних релігій.

    Коли ж стало відомо справжнє ім'я автора анонімної публікації про релігію одкровення, Фіхте відразу став знаменитим філософом, а його твір викликав у Німеччині тривалі й завзяті публічні перепалки, які ввійшли в історію суспільної думки за назвою «Спори про атеїзм» (Der Atheismusstreit).

    У тому ж 1792 року Фіхте повертається до Цюріху і одружується з Йоганною Рагн. У Цюріху Фіхте знайомиться й заводить дружбу з видатним педагогом Песталоцци, під впливом якого захоплюється проблемами виховання й громадянства. «Діяти! Діяти! - от для чого ми прийшли в світ», - висуває гасло філософ. Він відгукнувся на події Французької буржуазної революції 1789 року брошурою «Досвід висвітлення суджень публіки про французьку революцію (1794), публікує твір «Про призначення вченого» (1794).

    В 1794 році Фіхте запрошують на посаду професора до Ієнського Університету, але через 5 років, в 1799 році, звільняють за обвинуваченням в атеїзмі. Після цього філософ у домашніх умовах займається тільки науковою філософською роботою, публікує свої основні філософські роботи й завершує створення своєї, фіхтеанської, системи філософії. В 1810 році Фіхте стає професором і першим виборним ректором Берлінського Університету. В 1814 році, у розквіті сил і свого таланту, філософ заразився холерою від дружини, що працювала сестрою милосердя в солдатському лазареті, і незабаром після її смерті помирає й сам.

     

    1. Зміст філолофсько-гносеологічних думок Й.Г. Фіхте.

    а. Власна філософія Фіхте почалася з розвитку філософських ідей Іммануіла Канта. Суб'єктивно Фіхте на початку свого філософського шляху вважав себе тільки старанним учнем Канта. Свій перший філософський твір - «Спроба критики релігії одкровення» (1792) він писав мовою Канта й відправляючись від думок самого Канта. Не випадково сучасники видану анонімно працю Фіхте вважали твором самого Канта. Але вже в цьому творі Фіхте виявив самостійність, що викликало невдоволення Канта й змусило кенігсберзького затворника привселюдно відмовитися від приписуваного йому авторства книги «Спроба критики релігії одкровення».

    У своїй творчості Фіхте намагався подолати дуалізм Канта, який розділяв непрохідною прірвою об'єктивно існуючий світ, конкретні речі (ноумена, матерію) і ідеї, що відображають цей світ (феномен, суб'єктивний світ людини). Фіхте підсилив ідеалістичну сторону філософських поглядів Канта в напрямку монізму й об'єктивного ідеалізму. Він спробував створити цільну й несуперечливу систему філософського мислення виходячи з одного принципу, - з найбільш достовірного, безсумнівно дійсного положення. Фіхте не задовольнило декартовське «Cogito ergo sum» («Я мислю, отже - я існую») Він уважав, що в знаменитому постулаті Декарта неправомірно допускається два положення: «Я» і «Існування». Фіхте відкинув існування (буття) і зупинився винятково на єдиному безсумнівному «Я» мислячому. Разом з декартовським «існуванням» Фіхте відкинув і кантівську «річ у собі» (dish an sich, ноумен). «Я» у Фіхте - це те, що проявляється у всіх актах людського мислення, відчування й волі; «Я» не може викликати в кого б то не було сумніву у своєму існуванні. Воно, «Я», є не тільки основою і єдиним пунктом людського бачення світу. «Я» - єдина сутність самого світу. Відправляючись від цього «Я» Фіхте планує створити систему наукової, абсолютно достовірної й абсолютно дієвої філософії.

    б. Перше положення свого Науковчення Фіхте сформулював так: «Я покладає самого себе». «Я» ні від чого не залежить, нічим не обумовлене. Воно створює (покладає) саме себе. Воно - є! Фіхте намагається переконати читача, що тільки філософськи незрілий індивід може не усвідомити цього положення. Індивід, по Фіхте, думає, що поза його «Я» (поза його свідомістю) існує зовнішній, незалежний від «Я» світ. Це пояснюється тим, що дух цієї людини, його «Я», не відає, що творить.

    Звідси, Друге положення свого Науковчення Фіхте сформулював так: «Я покладаає не-Я». Друге положення, як бачимо, є продовженням і антитезою першого положення й говорить про те, що зовнішній для людини світ є створенням його духу, його власного «Я». Сутність пізнання й полягає, по Фіхте, у пізнанні взаємин «Я» і « не-Я», у процесі якого досягається справжні знання   зовнішнього світу. Але на цьому щаблі пізнання й знання «Я» і «не-Я» виступають як деякі протилежності один одному, а тому вищого пізнання, пізнання самого «Я», не досягається. На цьому щаблі, пише Фіхте: «Чисте Я може бути презентовано тільки негативно, як протилежність не-Я». Для подолання цієї протилежності філософ висуває заключне, третє положення свого Науковчення. Фіхте сформулював так: «Я одночасно покладає  не-Я й самого себе». Це положення є синтезом попередніх двох положень - тези («Я вважає самого себе») і антитези («Я вважає не-Я) в нааслідок чого, по Фіхте, здійснюється перехід до розуміння абсолютного суб'єкта, абсолютного Я, як щось зовсім безумовне й нічим вищим не обумовлене.

    в. У процесі опису сходження по щаблях пізнання Я, не-Я й абсолютного Я; розвитку й самообмеження Я Фіхте вводить у свою філософію ряд категорій: кількості, взаємодії, причини й інші, які виражають собою різні сторони взаємодії Я і не-Я. На відміну від Канта, що зображував сталі сторони свідомості, Фіхте включаєте у свою філософію розвиток, говорить про протиріччя як джерело цього розвитку, іншими словами розбудовує філософську діалектику. Намагаючись охопити своїм філософським поглядом усю дійсність, створити закінчену філософську систему, Фіхте, почавши з індивіда, емпіричного Я, - почуттєвого, тимчасового, земного Я завершує Я «чистим» - надчутливим, вічним і небесним Я. Таким чином його Індивід піднімається до самосвідомості всього людства, що й становить, по Фіхте, сутність всесвітньої історії, сутність якої полягає в поступовім перетворенні необхідності у волю.

    Систему своєї філософії Фіхте назвав Науковченням. Так він назвав свій основний твір, який він усе своє життя доповнював, поліпшував; у розвиток закладених у ньому, творі «Науковчення», ідей написав додатково ряд книг і статей, частина з яких була видана вже після смерті філософа.

    Своїм Науковченням Фіхте проголошує філософію вищим видом науки, яка до того ж є теоретичною основою всіх наук про природу й суспільство, а також основою всієї людської практики. При цьому він виходить із того, що для людини й суспільства будь-який світогляд є, з однієї сторони певним синтезом усіх знань людини й суспільства, а з іншої він же, світогляд, є духовною основою мотивів людської діяльності. Слід сказати, що Фіхте ще не розуміє того, що у світогляді мають місце елементи, які ні яким чином не можуть претендувати на наукову вірогідність і примусовість (Згадаємо: «Наука нав'язує людині силою своєї доказовості й загальної переконливості».) Фіхте вважав, що науки зобов'язані керуватися виробленими філософськими принципами, але філософія може не зважати на дані тієї або іншої конкретної науки. Таке непомірне піднесення науковості філософії було беззастережно прийняте всіма наступними представниками німецької класичної філософії, у тому числі й Марксом, а звідси - і марксистами. Ми вже знаємо, що саме вираження «Науковий світогляд», «Наукова філософія», «Науковий атеїзм» і подібні поняття з погляду науковості є, щонайменше, некоректними висловлюваннями. Одначе, претензії Фіхте на створення Наукової філософії дуже й дуже стимулювали надання філософським твердженнями наукової вірогідності, сприяла розвитку самої філософії, створенню закінчених філософських систем, що видно на прикладі тієї ж німецької класичної філософії.

    3. Соціально-політичні погляди І.Г. Фіхте.

    а. Зосередившись, головним чином, на розв'язанні споконвічних для філософії онтологічних і гносеологічних проблем, Фіхте не залишав поза своєю увагою проблеми соціологічні, найактивнішим чином відгукувався на, як мовиться, «злобу дня». Ми вже говорили, що він відгукнувся на події й наслідки Французької буржуазної революції 1789 року. У період викладаацької роботи в Ієнському університеті він пише й публікує «Основи природнього права у світлі Науковчення» (1796), «Система теорії етики у світлі Науковчення» (1798), «Про призначення вченого» (1794), «Призначення людини» (1794), «Закрита торгівельна держава» (1800) та інші.

    Фіхте визначав суспільство як «доцільну спільність», певною мірою повторюючи теорію суспільного договору Жан Жака Руссо (1712 - 1778). Основне і єдине завдання суспільства - забезпечення добробуту й свободи своїм громадянам, удосконалення роду людського. У цьому плані він висловлюється на користь революції проти тиранії монархії, яка суперечить «суспільному договору». Він пише: «Усяк, що вважає себе паном інших, сам раб! Якщо він не завжди дійсно є таким, то в нього все-таки рабська душа, і перед першим, що виявився  більш сильним, який його поневолить, він буде мерзенно плазувати на колінах». Як сильно й справедливо сказано! Філософ виступав за знищення станових привілеїв, ліквідацію кріпосництва, за свободу особи й, особливо, за право на особистий світогляд, за свободу  совісті.

    б. У період окупації військами Наполеона Німеччини, приниження німецького народу, Фіхте мужньо, талановито й безжалісно виступив зі своїми «Промовами до німецької нації». Він закликав німців до об'єднання й відсічі агресору. Це був не тільки заклик, а й філософська розробка проблем особливостей національної культури і її місця в національній незалежності народу. «Промови» Фіхте буквально розбудили свідомість німецького народу, підняли його на боротьбу проти агресора, сприяли згуртуванню всього німецького народу. Фіхте став одним з найбільш видних національних героїв Німеччини.

    (Альбеерт Швейцер про Фіхте: «У Фіхтевських промовах до німецької нації національна держава зазнає суду морального розуму, довідається від останнього про необхідність підкоритися йому у всіх відношеннях, урочисто клянеться в цьому, і потім йому ставиться в обов'язок забезпечити становлення культурної держави. При цьому державі наполегливо навіюється необхідність вбачати своє головне завдання в тому, щоб опікуватися про вічно рівномірне утвердження чисто людського в нації. Національна держава повинна шукати свою велич у відстоюванні ідей, здатних принести благо всім народам. Громадянам же рекомендується демонструвати свою приналежність до націй не спрощеною, а більш високою любов'ю до батьківщини, тобто не надавати занадто великого значення зовнішній величі й силі нації, а стежити за тим, щоб вона у фундамент  своїх устремлінь поставила «розквіт Вічного й Божественного у світі» і щоб її устремління повноводною рікою влилися в загальний потік вищих цілей людства. Таким чином, національне почуття ставиться під опіку розуму, моральності й культури. Культ патріотизму, як такий, повинен уважатися проявом варварства, тому що таким він виявляє себе в безглуздих війнах, які неминуче спричиняє. - Культура й етика. Частина I-ая, розділ 3).

    Слід сказати, що боротьба за пробудження національної самосвідомості німців іноді приводила Фіхте до висловлення зневажливих суджень про інших народів і в такий спосіб була перетворена фашистами в один з історичних джерел теорії «арійської раси». Так, Фіхте вимагав нещадної боротьби з польською мовою на підвладних німцям територіях. У цьому плані він заохочував винищування польської мови у володіннях князя Бюлова: «Якщо вже народ перестав керувати самим собою, він зобов'язаний також відмовитися від своєї мови й злитися зі своїм переможцем»

    4. Заключний етап у творчості Й.Г. Фіхте.

    Дослідники, у тому числі радянські, відзначають, що після 1800 Фіхте змінює свої соціологічні й частково філософські орієнтири й переходить до захисту монархізму, соціальної реакції, до пропаганди віри в Бога. Але це не зовсім так. Після вигнання з Ієнського Університету за атеїзм і лібералізм Фіхте, просто, сприйняв для себе життєвий урок і став більш обережним у висловлюваннях. Так, критикуючи наполеонівське поневолення німців, він висловлював критичні зауваження на адресу Французької буржуазної революції, що колись восхвалялась їм; стосуючись проблем релігії, він обов'язково говорив про те, що «моральна самосвідомість - це виявлення Бога». Але при цьому він ніяк не відмовлявся від висловлених їм у період «Суперечок про атеїзм» (Der Atheismusstreit) антирелігійних думок, а самого Бога вважав тільки припустимою й терпимою деїстичною/пантеїстичною ідеєю.

    4. Фрідріх-Вільгельм-Йосип ШЕЛЛІНГ.

    [Передмова: Філософія Ф. В. І. ШЕЛЛІНГА незаслужено виключена із Програм курсу філософії для всіх нефілософських вузів. Крім усього іншого це пояснюється марксистською традицією зневажливого відношення до творчості філософа молодого Ф. Енгельса, що написав розгромний відклик про лекції Шеллінга в Берлінському Університеті в 1841 році. Щоб компенсувати цю історичну несправедливість, ми докладніше припустимого зупинимося на особистості й творчості класика німецької філософії.]

    Шеллінг – один з таких, якщо не єдиних, філософів у світі, який протягом своєї творчої роботи міняв не тільки теми, але й зміст своїх філософських поглядів. При цьому слід зауважити, що всі його роботи, незважаючи на їхню несумісність, були, насправді, вирішенням важливих філософських проблем, вплинули на історію розвитку світової філософської думки. Дотепер існує й плідно творить філософська школа шеллінгіанства – послідовників великого Шеллінга.

    Філософ усе життя залишався творчою особистістю. Він не поглиблював свої попередні думки, не приводив їх у закінчену систему, а після свіжого міркування над тією або іншою філософською проблемою переходив до нової теми, до нового стилю мислення, до нових змістовних філософських умовиводів. Він міняв теми свого дослідження й у той же час як би завершував філософські починання своїх попередників. Так, у первісний період своєї творчості він, вчитавшись у філософію Фіхте й Канта, продовжив їхні міркування й у результаті розійшовся з ними, створивши свою «Філософію Тотожності». Твір під цією назвою, дійсно, розвивав думки Канта й Фіхте й у такий спосіб підіймав німецьку класичну філософію на новий, вищий щабель. Саме ця філософія, створена 25-літнім німецьким філософським генієм, послужила відправним пунктом становлення філософії Гегеля. Саме ця частина філософської спадщини Шеллінга увійшла в курси історії розвитку німецької класичної й світової історії розвитку філософської думки, саме ця частина зазнає найбільшого аналізу/критики у всіх курсах лекцій по філософії Шеллінга.

    Можна припустити зі значною часткою правдоподібності, що Шеллінг при написанні своїх усе нових і нових філософських творів не читав/забував деталі змісту своїх попередніх творів, зміст своїх попередніх філософських думок… Читаєш черговий твір філософа й створюється враження, що це пише хоча й Шеллінг, але вже не Шеллінг. І особисте життя Шеллінга нібито би зіткане з окремих, мало залежних один від одного шматочків. А прожив класик німецької філософії довге, і на кожній його ділянці, змістовне життя.]

    1. Життєвий шлях і творчість філософа.

    Фрідріх-Вільгельм-Йосип Шеллінг народився 23 січня 1775 у Леонберге землі Баден-В'ютенберг (Leonberg, Baden-Wurtenberg) у сім'ї лютеранського пастора. Він був обдарованою від природи дитиною й, що найголовніше, не втратив цієї обдарованості протягом усього свого життя. Він блискуче закінчив Вищу підготовчу школу (Abitur) і в 1790 році (в 15 років!) поступив до Тюбингенського Університету на теологічний факультет.

    Зараз усі теологічні факультети у світі замкнені на своєму віросповідному богослов'ї. У Тюбингенському університеті з кінця XVIII-го до другої половини XIX-го сторіччя панував науковий і релігійно-ліберальний підхід до релігії взагалі й християнства зокрема. Тут була піддана сучасного рівня наукова критикаі Біблії, церковна історія, християнська догматика. Тут гриміла слава ученого богослова (не треба боятися такої комбінації: «учений богослов») К.Г.Шторра, Ричля (ричліанська школа) і Неандера. Тюбингенський університет (тюбингенці, тюбингенська школа) сприяла появі таких найбільших філософів в історії людства, як Шеллінг і Гегель; вона поклала початок історичній критиці міфу про Ісуса Христа й творчості Давида Штрауса й Бруно Бауера. Без опосередкованого й непрямого впливу Тюбингенської школи не було б ні Фейєрбаха, ні Маркса, ні Енгельса. Більше того, без Тюбингенського Університету не було б того християнського богослов'я, яке є зараз, не було б і науково-атеїстичної критики християнства, яка існує зараз. Про тюбингенську школу справедливо писав Фрідріх Енгельс, що випробував на собі її сприятливий вплив: «У критичному дослідженні вона заходить настільки далеко, наскільки це можливо для теологічної школи. Вона визнає, що всі чотири Євангелія є не оповіданнями очевидців, а пізнішими переробками загублених писань, і що з 14 послань апостола Павла справжніми є не більше чотирьох і так далі. Вона викреслює з історичного оповідання як неприйнятне всі чудеса й усі протиріччя, але з решти вона намагається врятувати те, що ще можна врятувати, і в цьому дуже ясно проявляється її характер як школи теологів. …Але у всякому разі, усе те, що Тюбингенська школа відкидає в Новому завіті як неісторичне або підроблене, можна вважати для науки остаточно усунутим» (К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори. Видання друге, том 22, стор.473).

    У Тюбингенському університеті за Шеллінгом відразу міцно закріпився ранг процвітаючого й надиво самостійно мислячого студента. Він уважався першим серед рівних (Primus inter pares) у колі своїх найближчих, на цілих 5 років старших, товаришів - у майбутньому найвизначніших діячів німецької освіти й культури: Гегеля, Гольдерліна (Holderlin) і подібних ім. Під час навчання в університеті Шеллінг написав ряд творів на богословську тему, що залишилися в рукописах, найбільш значним з яких було написане по-латинськи: «Про походження першого людського зла» (De prima malorum humanorum originе. 1792) і по-німецьки: «Про міфи» (Der Mythen. 1793). Зверніть увагу, майбутньому класику німецької й світової філософії на той час ледь здійснилося 17 років! По ступеню зрілості зазначених творів в 1792 році 17-літньому Шеллінгу був присуджений учений ступінь доктора філософії. В 1795 році він завершив своє навчання в Тюбингенському університеті, одержавши на закінчення також знання доктора богослов'я й доктора класичної філології. Ці знання Шеллінг продуктивно використовував протягом усієї своєї творчої діяльності.

    В 1795 році Шеллінг переїжджає в Лейпциг і вступає до місцевого Університету, в якому три роки вивчає математику й природничі науки. Одночасно із цим він наймається вихователем дітей багатих батьків. У цей же час він періодично їздить в Ієну слухати лекції вже відомого нам класика німецької й світової філософії Готліба Фіхте. В 1796-1797 році Шеллінг - наставник двох дорослих синів барона Эйдесель. Під час навчання в Лейпцігському університеті Шеллінг завершує написання богословсько-аналітичної праці на тему: «Листи про догматику й критику» (Briefe der Dogmatismus und Kritizismus -1797).

    Свої філософські думки Шеллінг почав записувати ще під час перебування студентом Тюбингенського університету, серед яких слід зазначити « Про науковченні Фіхте» (On Fichte's Wissenschaftslehre - 1793) і «Про можливість однієї з форм філософії» (Uber die Mоglichkeit einer Form der Philosophie.1794), «Про Я як принцип філософії» (Vom Ich als Prinzip der Philosophie - 1795).

    У Лейпцизі він написав і в 1797 році – на 22-му року свого життя - опублікував одну з основних для своєї філософії праць: «Ідеї до філософії Природи» (Ideen zu einer Philosophie der Natur). Публікація принесла її автору широку популярність і величезний аторитет, відкрила двері у кола передової й просвітницької інтелігенції Німеччини. Шеллінг прийнятий за свого в колах Гетте, Шиллера, Фіхте, Шлегеля (класик німецької поезії, романтична школа), Новалиса з якими дуже близько зійшовся.

    В Ієні, крім підготовки й читання курсу лекцій по філософії, Шеллінг інтенсивно продовжує розробляти принципи й зміст своїх власних філософських поглядів. В 1799 році він публікує «Перший начерк системи натурфілософії» і «Введення до нарисів системи натурфілософії»; в 1800 - «Система трансцендентального ідеалізму» (System des transzendentalen Idealismus) і «Загальна дедукція динамічного процесу або категорій фізики»; в 1802 - «Виклад загальної ідеї філософії взагалі й філософії природи зокрема» і «Бруно. Діалог» (Bruno, Ein Gesprach); в 1803 – «Лекції про методику академічного навчання» (Vorlesungen der die Methode des akademischen Studiums).

    В 1801 році до Шеллінга в Ієну перебрався Гегель і повністю потрапив під філософську чарівність свого геніального молодшого друга. Вони вдвох почали видавати протягом 1802-1806 років «Критичний філософський журнал» (Kritische Journal der Philosophie). Дослідники потім установили, що в журналі всі статті, що пропагують філософію Шеллінга, були, в основному, написані Гегелем.

    В Ієні Шеллінг здружився із дружиною найвизначнішого класика німецького романтизму й поета Шлегеля - найрозумнішою для того часу Кароліною, душею місцевого інтелектуального салону. Кароліна, яка була на 12 років старше Фрідріха Йосипа Шеллінга, відразу оцінила геніальність молодого друга й боготворила його. Дружба між Кароліною й Фрідріхом Йосипом незабаром не обмежилася тільки взаємним духовним замилуванням і взаємоспілкуванням… Розгорівся скандал, через який розпався шлюб поета й романтика Шлегеля зі своєю дружиною. Сам Шеллінг змушений був залишити Ієну разом з Кароліною й, одружившись на ній, виїхати у Вюрцбург (Wurzburg). Там Шеллінг протягом 1803-1806 року читав лекції по філософії в місцевому університеті. В Ієнському університеті курс лекцій по філософії замість Шеллінга почав читати Гегель.

    З 1803 по 1806 рік Шеллінг із дружиною Кароліною проживає у Вюрцбурзі й у своїх лекціях для студентів місцевого, Вюрцбурзького, університету викладає «Філософію Тотожності», що обезсмертила його ім'я, яка, по суті, є підсумком і вершиною його філософської творчості.

    В 1806 році молодий, 32-х-річний Шеллінг обирається членом Академії наук (академіком) і переїжджає на довгих 24 років, до 1830 року, на проживання в Мюнхен. Поряд з виконанням покладених по штату робіт у системі академії Наук Шеллінг читає лекції в Мюнхенському й Ерландському університеті. І пише, пише, і пише. Але ієнський скандал про інтимні зв'язки із дружиною Шлегеля й одруження з Кароліною в певній мері позначилися на особистім житті філософа. Він почуває й непохитно переносить деяке відчуження від нього його колишніх друзів.

    Не дивлячись на одержання звання академіка й ту ж невгамовну активність, слава Шеллінг на філософській ниві як би відходить у тінь, філософський блискл його нових творів як би потьмянів. Цьому «потьмянінню» значною мірою сприяла бурхлива діяльність Гегеля, який у цей час став власником дум усієї культурної Європи. Шеллінг трагічно переживає успіхи колись свого близького й «підручного» друга й послідовника. Завзятий і сухий учень явно переріс колись свого вчителя. До всього до цього в 1809 році вмирає дружина Кароліна. Шеллінг удруге одружився тільки в 1812 році на якійсь Поліні Готтер. Але й у цей важкий для нього час Шеллінг пише, пише й пише, переходячи від однієї філософської теми до іншої. Тільки по деяких філософських темах Шеллінгу вдається сказати щось нове. У цьому плані заслуговують на увагу висловлені їм ідеї по естетиці й натурфілософії.

    Усе своє життя Шеллінг не залишав проблем релігій. В 1804 році він написав велику роботу за назвою: «Філософія й релігія» (Philosophie und Religion), в 1815 – «Про божеств Самофракії. Додаток до Світобудови» (Der die Gottheiten von Samothrake - eine Beilage zur den «Weltaltern»). До кінця життя він зайнявся проблемами Одкровення й Сатанології. Деякі вважають, що в Шеллінга були досягнення в області релігієзнавства, із чим ніяк не можна погодиться.

    За зміну інтересів свого дослідження й за мінливість змісту своїх же філософських поглядів сучасники й шанувальники його таланта дають Шеллінгу прізвисько «Протея» (Згідно з міфами Прадавньої Греції бог або дух Протей відрізнявся тим, що постійно міняв свій вигляд і забарвлення). Практично, ще сповнений енергії й філософського натхнення Шеллінг залишається в забутті. В умовах розквіту гегельянства Шеллінга практично не читають, практично забувають про його існування.

    В 1830 році вмирає Гегель - головний винуватець забуття Шеллінга. Після смерті найбільшого німецького філософа його учні й послідовники з філософії свого вчителя роблять атеїстичні, антимонархічні і революційні висновки. Гегельянство стає соціально небезпечним для влади пануючих. В 1841 році прусський король Фрідріх IV запрошує 66-літнього Шеллінга читати лекції по філософії в Берлінському університеті. Малося на увазі, і Шеллінгу про це було сказано попередньо, підірвати пануючий вплив гегельянства на суспільну думку Європи.

    Слід сказати, що початок читання Шеллінгом курсу лекцій у Берлінському університеті було широко розрекламоване у всій Європі. Вступний курс лекцій Шеллінга був повністю присвячений критиці філософії Гегеля. У великих німецький виданнях дотепер 1841 рік відзначається як окремий і специфічний етап розвитку філософської думки в Німеччині. У своїй вступній лекції Шеллінг зарозуміло називав Гегеля своїм нетямущим учнем: «Тільки один з моїх учнів, - говорив він, маючи на увазі Гегеля, - мене зрозумів, так і той, на жаль, зрозумів мене невірно».

    На відкриття лекцій з'їхався весь культурний світ Європи. На ній були присутні й майбутні видатні діячі культури молоді: К'єркегор, Енгельс, Бакунін, Анненков, Огюст Конт і інші. Кожний з них потім писав про цей цикл лекцій Шеллінга. Прочитаємо один з найбільш точних і відомих у світі відгуків:

     

    Двоє старих друзів юності, товариші по кімнаті в Тюбингенській духовній семінарії, знову зустрічаються віч-на-віч через сорок років як супротивники. Один, Гегель, що вмер уже десять років тому, але живий більш ніж будь-коли у своїх учнях; інший, Шеллінг, за твердженням останніх, духовно мертвий уже протягом трьох десятиліть, нині зовсім зненацька претендує на повноту життєвої сили й вимагає визнання.

    …Значна, строката аудиторія зібралася, щоб бути свідком цієї боротьби. На чолі – університетська знать, корифеї науки, чоловіки, кожний з яких створив свій особливий напрямок; їм відведені найближчі місця близько кафедри, а за ними в строкатім безладді, як потрапить, сидять представники всіх суспільних становищ, націй і віросповідань. Серед задерикуватої молоді навколо бачиш сивобородого штабного офіцера, а поруч із ним у зовсім невимушеній позі вільновизначаючогося, який в іншім суспільстві через повагу до високого начальства не знав би, куди подітися. Старі доктори й особи духовного звання, чиї матрикули могли б незабаром святкувати свій ювілей, почувають, як усередині них починає бродити старий студентський дух, і вони знову йдуть на лекції. Євреї й мусульмани прагнуть побачити, що це за річ – християнське одкровення. Чутний змішаний гул німецького, французького, англійського, угорського, польського, російського, новогрецького й турецького мовлення, - але от лунає дзвінок, що призиває до тиші, і Шеллінг входить на кафедру.

    Чоловічок середнього росту, із сивим волоссям й світло-блакитними веселими очами, у вираженні яких більше жвавості, чим чого-небудь імпонуючого, разом з деяким уродженим аристократизмом робить враження скоріше добросердого батька сімейства, чим геніального мислителя; неблагозвучний, але сильний голос, швабо-баварський діалект із постійним «eppes» замість «etwass», - такий зовнішній вигляд Шеллінга.

    …Ніхто не довідається в старій негідній мізерії колишнього корабля який колись із прапорами, що розвіваються, вийшов у море на всіх вітрилах. Вітрила вже давно зотліли, щогли надломилися, хвилі кинулися в зяючі проломи й з кожним днем усе більш затягають піском кіль корабля.

    К. Маркс і Ф. Енгельс. З ранніх творів.

    М. 1956, стор. 386-387; 442.

     

    Після курсу лекцій про Гегеля Шеллінг три роки безуспішно читав лекції на тему: «Міфологія й Одкровення». Лекції Шеллінга в Берлінському Університеті всупереч волі їх автора були видані й, замість звичайної в минулому слави, принеси автору непоправну втрату. В 1843 році філософа звільнили від читання лекцій.

    У різноманітній і мінливій творчості Шеллінга дослідники умовно виділяють п'ять таких періодів: 1. Натурфілософський (до середини 1790-х років); 2. Трансцендентального, або естетичного, ідеалізму (до 1801 року); 3. Створення концепції філософії тотожності, - основне досягнення філософа (до 1804 року); 4. Публікації із проблем волі (до 1813 року) і останній 5 період присвячений розробці «Позитивної філософії, або «Філософії одкровення».

    Умер Шеллінг 20 серпня, 1854, у віці 79 років, у швейцарськім містечку Рагарц.

    2.Філософія тотожності як серцевина й суть філософії Шеллінга

    Фрідріх Вільгельм Йосиф ШЕЛЛІНГ був найвищою мірою творчою особистістю. Ще тільки знайомлячись із філософськими творами своїх попередників, він уже, засвоюючи їх досягнення, одночасно із цим бачив їхньої однобічності й доповнював їх. Його філософська творчість дійсно виростала на ґрунті органічно засвоєних досягнень філософської думки своїх попередників, насамперед, звичайно, німецьких мислителів: Лейбніца, Гердера, Канта, Фіхте… На формування філософських поглядів Шеллінга, безсумнівно, величезний вплив виявила філософія Канта і Фіхте, продовжувачем яких він і був. Шеллінг бачив сильні й слабкі сторони філософствування й Канта, і Фіхте, яким одночасно наслідував і яких, безсумнівно, перевершував. Він погоджувався з Кантом і Фіхте в тому, що дійсність дана людині в образах відчуттів, а осягається нею, людиною, у поняттях думки. Але Кант ставив між дійсністю й думкою людини почуття, які відгороджували пізнання людини й дійсний світ непереборною завісою. Фіхте, для подолання цього розмежування людини й світу висунув концепцію про те, що світ поза нами покладається нашим «Я», а тому ніякої непереборної перешкоди (прірви) між Я и Не-Я не існує. Шеллінг виправляє своїх попередників тим, що визнає й існування зовнішньої людині дійсності й понять про цю дійсність людиною, оголошує буття (зовнішню дійсність) і мислення тотожними. Такий підхід до гносеологічних проблем і вирішення цих проблем Шеллінг назвав Філософією Тотожності. Він затверджував, що першоосновою всього існуючого є Абсолютна тотожність буття й мислення, матерії й духу, об'єкта й суб'єкта. Дійсність, по Шеллінгу адекватно відбивається у свідомості людини; сама дійсність по своїй істоті є такою, якою вона дана в мисленні людини. На його думку, «вищий початок не може бути ні суб'єктом, ні об'єктом, ні тим і іншим одночасно, але винятково лише абсолютною тотожністю» (Система трансцендентального ідеалізму, стор. 352).

    У концепції Абсолютної тотожності Шеллінга «тотожне» немов би роздвоєно: з однієї сторони Абсолютне несвідоме, а з іншої - усвідомлення цієї Абсолютності в особистості людини. Але при всьому при цьому Абсолютна тотожність Шеллінга є первісна, а не похідна сутність. Сила, що втілена в природі, по суті, тотожна з тією силою, яка виявляється в духовному світі, з тою лише різницею, що в першому випадку в ньому домінує несвідоме реальне, а в другому випадку - свідоме ідеальне.

    Усі особливості і якості природи оголошуються філософом «відчуттями» світового духу, світової абсолютної ідеї, «усього лише розумністю, що не дозріла». В Абсолютній тотожності немає яких-небудь відмінностей, хоча їй, Абсолютній тотожності, в обох випадках властиве несвідоме бажання й активність (діяльність). У силу цього бажання й діяльності розгортається й розвивається природа в напрямку від несвідомого до свідомого. Природа розвертається й розвивається, по термінології Шеллінга, «потенціює», від одного щабля до іншого більш високого щабля й перетворює несвідоме у свідоме. Творча діяльність Абсолютної тотожності розгортає панораму життя світу, метаморфозу його форм від нижчих до вищих, що вінчається людською самосвідомістю.

    Та ж сама творчість, як тотожність теоретичної й практичної діяльності, перебуває, по Шеллінгу, у суб'єктивному інтелекті, у свідомості людини. Відчуття, писав він, знаменують собою пасивний стан свідомості. На його рівні не можна провести відмінність між об'єктом і суб'єктом. На наступному щаблі, на щаблі «споглядання, що творить» предмети природи мають бути подані у свідомості людини як існуючі поза свідомістю й незалежні від нього. І тільки на наступному, розумовому, «рефлектуючому» щаблі усвідомлюється дійсна тотожність свідомість і предмета, суб'єкта й об'єкта.

    Основним засобом збагнення істини Шеллінг вважав «інтелектуальну інтуїцію», уважаючи її неперевершеним «мистецтвом трансцендентального споглядання». Інтелектуальна інтуїція ставиться до інтелекту, що творить, до створення самого світу так, як конгеніальне відтворення до художнього твору. Не всякому дано естетичне почуття, проте, воно єдиний орган для розуміння мистецтва. Інтелектуальна інтуїція, як орган трансцендентального мислення, є духовне естетичне почуття, трансцендентальне мистецтво у відношенні до необхідних творчих актів інтелекту. У такий спосіб у філософії Шеллінга виявилися зближеними до ототожнення сфера природи й сфера мистецтва, натурфілософія й філософія мистецтва, естетика й наука.

    Шеллінг був досить начитаною людиною. Він ретельно й постійно стежив за розвитком наукових знань, глибоко знав суть новітніх для його часу наукових відкриттів. І не тільки знав.

    Із проблем філософії природознавства Шеллінг писав усе своє життя. Найбільш значні роботи із цієї теми, називану їм «Натурфілософією» (філософією природи), він написав ще в тридцятирічному віці. Фундаментальними серед них були: «Ідеї до філософії природи» (Idee zu einer Philosophie der Natur - 1797), «Про світову душу» (Von der Weltseele – 1798) і «Перший нарис системи натурфілософії» (Erster Entwurf eines Systems der Naturphilosophie - 1799). У наступних публікаціях, до речі, – публікаціях у сугубо наукових журналах, філософ розбудовував і аргументував свої наукові погляди й концепції. Рівень наукових знань свого часу він філософськи глибоко осмислював, додавав до системи своєї філософії тотожності й намагався зробити висновки, що випереджають наукові відкриття. І це йому в безлічі випадків вдавалося.

    Так, філософськи осмислюючи, наприклад, проблеми геометрії, він оголошував крапку рівновагою протилежних сил. Крапка перебуває в абсолютному спокої; вона перебуває в певному просторі, але самого простору не займає. Крапка тільки визначає місце в просторі. Через наявність в абсолютній тотожності несвідомого бажання до діяльності, філософствував Шеллінг у дусі своєї філософії тотожності, крапка схильна до руху. Рух крапки утворює лінію, рух лінії – площина (поверхня), рух площини (поверхні) – обсяг… Слід сказати, що філософські міркування Шеллінга про геометрію відкрили математикам шлях до математичного конструювання багатомірних просторів. Наш простір, у якім ми живемо – простір тривимірний, який теоретично утворюється рухом площини, цей простір у якім до однієї крапки можна поставити три взаємні перпендикуляри. Але якщо уявити подальший, по Шеллінгу, геометричний рух обсягу перпендикулярно самому собі, тобто уявити простір, у якім до однієї крапки можна буде поставити чотири перпендикуляри, то це й буде чотиривимірний простір. Цей простір віртуальний, але з математичної точки зору він вкладається в рамки логічного синтетичного мислення й математики дуже плідно попрацювали в цій області, сконструювавши не тільки чотиривимірне, але й п'яти-, семи- десятимірні простори. Ці віртуальні простори виявилися дуже ефективними для опису процесів, що відбуваються на рівні мікросвіту (світ елементарних часток і хвиль) і мегасвіту (світу метагалактик і всього Всесвіту).

    Виходячи із системи й принципів своєї філософії тотожності, Шеллінг рішуче заперечував панівну на той час серед учених помилкову думку про існування прірви між неорганічним і органічним світом, обґрунтовував їхню спільність і діалектику переходу від першого до другого. Слід сказати також, що Шеллінг провісницьки й філософськи аргументовано відкинув існування флогістону й світлороду; електричну й магнітну (у дусі магнетизму й месмеризму) «невагомі матерії», буквально передбачив відкриття органічного зв'язку між електрикою й магнетизмом (На науково-експериментальному рівні цей зв'язок в 1820 році встановив Ерстед). Натурфілософські погляди Шеллінга отримали широке розповсюдження у всій Європі, у тому числі й у Росії. У руслі натурфілософських ідей Шеллінга починали свою діяльність і досяглися значних успіхів такі видні німецькі натуралісти XIX сторіччя, як Окен, Тревиранус, Карус, Бурхард і інші.

    Разом з тим, слід сказати, що Шеллінг був заручником свого чисто спекулятивного, філософсько-абстрактного підходу до осягнення безлічі конкретних явищ. Він, наприклад, доводив, що за допомогою створеної їм «умоглядної фізики» можна чисто логічним шляхом, апріорно, вивести всі закони природи, розкрити сутність усіх явищ. Цей підхід відкидав діалектика Шеллінга на позиції редукціонізму й дозволяв йому зводити, наприклад, психічне до фізичного й спроб описати психіку людини законами фізики. У силу цього ж він розглядав світло, як самоспоглядання абсолютного духу, вагу – як споглядання, звернене на зовні поза. Він помилково навіть для свого часу говорив, що всяке хімічне перетворення повинне на виході кінцевим продуктом дати нам воду; що залізо містить у собі все різноманіття тіл природи.

    Виходячи з ознайомлення з філософією класика німецької філософії Ф.-В.-Й. Шеллінга, ми бачимо, що він стояв на позиціях раціоналізму; що в розвитку ідей раціонального пізнання він зробив великий внесок своїм вченням про тотожність думки (поняття, духу) і матерії (буття); що він став одним із творців діалектичної методології пізнання. Що ж стосується його натурфілософських поглядів, то вони найяскравішим образом засвідчили одночасно силу й неміч спроб апріорного, логічного, чисто філософського пізнання реальної дійсності. Сутність цієї двоїстої оцінки дуже вдало виразив молодий Фрідріх Енгельс відразу ж після прослуховування лекцій Шеллінга в 1841 році. Він писав: «Набагато легше разом з недоумкуватою посередністю, на зразок Карла Фогта (вульгарного матеріаліста – Є.Д.) накидатися на стару натурфілософію, чим оцінити її історичне значення. У ній багато безглуздостей і фантастики, але не більше, чим у сучасних їй нефілософських теоріях натуралістів-емпіриків, а що вона містить у собі багато осмисленого й розумного, це починають розуміти з тих пір, як стала поширюватися теорія еволюції» ( З ранніх творів, М., 1956, стор. 442).

    1. Г.-В.-Ф. ГЕГЕЛЬ

    1. Декілька вступних слів

    Творчість Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля належить до найбільших досягнень світової філософської думки. Уособлючи в собі вищу точку в розвитку німецької класичної філософії, гегельянство по своїй історичній значимості перевершує всі попередні системи, навіть такі, як творчість Аристотеля й усієї його школи, філософської системи стоїцизму й неоплатонізму разом узятими. Гегель не відкидає, а розбудовує й узагальнює - «знімає» - наробітку всіх попередніх античних і європейських мислителів від давньогрецьких гиликійців до Шеллінга, і в такий спосіб підводить риску під двома з половиною тисячами років історії філософської думки. Він сам небезпідставно претендував на абсолютність своєї системи, на останнє слово в історії філософської думки.

    Гегель вплинув на наступний розвиток філософської, соціологічної й наукової думки. Нерідко поза контекстом з гегелівською філософією не можна повністю й адекватно зрозуміти зміст творів ряду видатних філософів другої половини XIX, усього XX і початку XXI сторіччя. Так, читаючи твір Гегеля «Наука Логіки», Ленін написав: «Не можна цілком зрозуміти «Капіталу» Маркса, ... не зрозумівши всієї Логіки Гегеля. Отже, ніхто з марксистів не зрозумів Маркса протягом 1/2 століття!!» (Вибрані праці. Том 5, частина 2. Філософські зошити. М., 1986, стор. 139). А польський дослідник П. Козловський, наприклад, причини й результат протистояння капіталізму й соціалізму в «холодній війні» розглядає як «велике протистояння Сходу й Заходу…» «… по питанню інтерпретації філософії історії Гегеля» (Козловський П. Культура постмодернізму. М., 1997, с.33).

    Філософія Гегеля, особливо його твору про релігію, й дотепер впливає на богослов'я всього християнського світу. Він поклав початок філософському осяягненню євангельської постаті Ісуса Христа. Діалектичне богослов'я, богослов'я «Мертвого Бога» і так звані «богослов'я родового відмінка», просто, немислимі й не зрозумілі поза філософією Гегеля. Філософія й твори Гегеля на релігійну тему, однієї стороною, смертельно перелякали російське православне богослов'я, а з іншого – сіяли надію на таке перетворення православної віри, яка підкорить собі, у крайньому випадку, увесь християнський світ. Видний ідеолог слов'янофільства Ю. Ф. Самарін (1819-1885) писав: «Вивчення Православ'я... привело мене до висновку, що Православ'я з'явиться тим, чим воно може бути, і восторжествує тільки тоді, коли його виправдає наука, що питання про церкву залежить від питання філософського, і що доля Церкви тісно, нерозривно пов'язана з долею Гегеля» (Самарін Ю.Ф. Вибрані твори. М., 1996, с.6).

    У межвх вузівського курсу ми не маємо можливості розглянути всі сторони філософської діяльності й філософської спадщини Гегеля. Нам досить було вказати й загострити увагу на його винятковість в історії розвитку філософської думки. Більш докладно ми ж тут зупинимося на розгляді онтолого-гносеологічних проблем у філософії Гегеля. Але спочатку кілька слів з біографії класика німецької й світової філософії.

    2. Сторінки біографії.

    Георг Вільгельм Фрідріх ГЕГЕЛЬ народився 27 серпня 1770 року у кварталі Бад-Вюртенберг (Bad Wurtenberg) міста Штутгарта в сім'ї юриста. Після закінчення місцевої гімназії він вступив на богословський факультет Тюбингенського університету, де два роки (1788-1790 рр.) вивчав філософію й три роки (1790-1793 рр.) – богослов'я. Тут мовчазний Георг Вільгельм Фрідріх дуже близько зійшовся з майбутнім класиком німецької літератури, поетом Гольдерингом (Höldering) і майбутнім класиком світової філософії Шеллінгом.

    Гегель і його друзі були настроєні досить волелюбно й прогресивно. На честь здійснення французької буржуазної революції (1789 року) вони організували мітинг і в парку університету посадили Дерево Волі. Вони із захватом зустрічали вторгнення французьких військ у Німеччину, а самого Наполеона вважали втіленням Світового Духа Волі. Пізніше, з Ієни, у листі своїм друзям Гегель повідомляв: «Уночі 13 жовтня 1806 року за межами свого навчального закладу я спостерігав залпи наполеонівських окупаційних сил. А наступного дня мені пощастило бачити Світового Духа (Weltseele), що проїжджає верхи на коні через місто Ієну».

    Після закінчення університету Гегель в 1793 році відправився в Берн і, як це було тоді заведено, найнявся вихователем дітей сім'ї місцевого аристократа. Попутньо він брав посильну участь у політичному житті, виконував окремі доручення міської влади. В 1797 році він переїжджає у Франкфурт, ближче до свого університетського друга Гольдеринга, що вже став широко відомим, і знову займається вихованням дітей місцевого аристократа. Тут Гегель, підбадьорений успіхами Гольдеринга, написав і опублікував кілька незрозумілих статей, про зміст яких ніколи пізніше сам особисто не згадував. Після цього він засів за дослідження проблем християнства, і пише ряд робот на теми: «Дух християнства і його доля», «Життя Ісуса», «Позитивність християнської релігії», які були опубліковані посмертно.

    В 1801 році він переїжджає в Ієну, де, після вигнання Фіхте, кафедрою філософії завідував Шеллінг. За підтримки свого близького однокашника й друга, Шеллінга, Гегель був прикріплений до кафедри філософії для «габілітації» (підвищення кваліфікації й одержання права на викладацьку роботу в Університеті), яку, «габілітацію», незабаром одержав і став приват-доцентом (приват-доценти оплачувалися винятково студентами, які висловлювали бажання вчитися в даного викладача). В 1802 році Гегель публікує свою першу філософську роботу за назвою «Відмінність між системою філософії Фіхте й Шеллінга», у якій усіляко звеличує свого завідувача кафедри. Втім, звеличує справедливо, висловлюючи при цьому ряд своїх власних, гегелівських, думок, від яких не відмовлявся за все своє творче життя. Гегель вшановує налеежне обом класикам німецької й світової філософії, але показує, що філософія Фіхте схиляється до суб'єктивного ідеалізму, а філософія Шеллінга є філософією ідеалізму об'єктивного й у теж час філософією тотожності об'єктивного й суб'єктивного, конкретно-почуттєвого й абстрактного, матеріального й духовного. З філософії Шеллінга, а також зі свого першого публічного трактування філософії свого друга, Гегель запозичив і утримав багато й багато того, що дозволяє розглядати його, Гегеля, власну філософію, як плідне продовження, завершення й, звичайно, захист від критики філософії Шеллінга. Тут же, в Ієні, Шеллінг і Гегель протягом 1802-1806 року спільно видають «Критичний філософський журнал» (Kritische Journal der Philosophie). Дослідники потім установили, що в журналі всі статті, що пропагують філософію Шеллінга, були, в основному, написані Гегелем. Під своїм іменем Гегель опублікував велику статтю: «Віра й Розум» (Glauben und Wissen), яка зайняла повний випуск першої частини другого тому журналу. В 1803 році Шеллінг залишає Ієну, а Гегель стає його визнаним спадкоємцем на кафедрі й професором Ієнського університету. Після окупації Ієни «Світовим Духом», тобто Наполеоном, і закриттям Ієнського Університету, Гегель перебирається до Бамбергу, де видає газету. Тут же Гегель закінчив написання, ретельно відредагував і в 1807 році опублікувала свою заголовну філософську працю - «Феноменологія Духа» (Phanomenologie des Gesites). Це було й знаменням нового явища в історії філософської думки, і стислий виклад філософії Гегеля, і розгорнутий проспект усіх його майбутніх публікацій. У своїх наступних працях Гегель як би розвертав у книгу, курс лекцій, в окрему публікацію розділи й параграфи своєї «Феноменології Духа».

    В 1808 році Гегеля, що став відомим, запрошують у Нюрнберг на посаду директора жіночої гімназії й професора філософії в ній. Для шляхетних дівчаток 13-16 років Гегель читає свою знамениту «Філософську пропедевтику». Читаючи зараз цей твір, слід поспівчувати старанним дівчинкам, які  навряд чи юзрозуміли все сказане їм професором, але після смерті свого вчителя по своїх конспектах видали його знамениту працю. За вісім років перебування в Нюрнбергзі Гегель написав і опублікував два свої основних філософських твори: «Наука Логіки» (Wissenschaft der Logik, 1816) і тритомну «Енциклопедію філософських наук» (Encyklopadie der philosophischen Wissenschaften, 1817). Тут, у Нюрнбергзі Гегель одружився.

    Особисте життя Гегеля було непомітним. Дослідники творчості Гегеля майже не пишуть про нього. Відомо тільки, що сімейне життя ні з якої сторони не привеетрало уваги майбутнього сухого філософа. Відомо тільки, що в період своїх «глибоких філософських роздумів» він утішався в спілкуванні з якоюсь молодою дівчиною, у якої від нього народилася дочка. Гегель визнав батьківство дочки, їй і матері надавав матеріальну підтримку, але не оформив свої відносини законним шлюбом. Із цього приводу висловлюються різні припущення: можливо Гегель не любив своєї наложниці, можливо - не прагнув зв'язувати плановану їм свою майбутню долю з дівчиною низького соціального стану, а можливо й щось інше. Втім, це все, що нам відомо з особистого життя одного з найбільших філософів світу.

    В 1816 році Гегеля запрошують ординарним (повним) професором філософії в Гейдельберзький Університет, а в 1818 році – у Берлінський Університет. Усі свої сили Гегель віддає написанню конспектів і читанню по них лекцій по історії, філософії, по релігії, по філософії права, філософії природи й по темах тих книг, які їм уже були написані. Після смерті філософа його шанувальниками були зібрані студентські конспекти лекцій учителя, звірені з рукописними конспектами самого Гегеля й включено в багатотомне (27 томів) видання його творів. У Берлінський період своєї творчості Гегель написав і опублікував, якщо не вважати статей, тільки одну велику й ґрунтовну філософську роботу – «Основи філософії права» (Grundlinien der Philosophie des Rechts - 1827).

    Восени 1831 року в Берліні вибухнула епідемія холери. Філософ Артур Шопенгауэр (1788 – 1860), проповідник песимізму, волюнтаризму й презирства до життя, що дихав чорною заздрістю й привселюдно демонстрованою злістю до Гегеля; що читав антигегелівські лекції в сусідній з Гегелем аудиторії того ж Берлінського університету, почувши про холеру, відразу втік в Італію - і вижив. А пропагандист оптимізму, детермінізму й життєлюбства Гегель не дерзнув кидати виклик невблаганній долі й залишився в Берліні. Через три дні після зараження холерою, 14 листопада 1831 року, на 62 році свого життя великого філософа не стало.

    Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (Hegel) – найбільша особистість в історії розвитку європейської й світової філософської думки. У Середньовіччя замість імені «Аристотель» писалося просто - «Філософ» з великої букви. Зараз таким Філософом з великої букви є Гегель.

    3. Онтологія, Гносеологія й Діалектика  у філософії Гегеля.

    Гегель називав філософію «епохою, схопленою в думці». Це визначення філософії в найбільшій мірі стосується філософії самого Гегеля. У його творчості в найбільшій мірі відбите, «схоплене», вище досягнення культури того часу, у якім жив класик німецької й світової культури. Але сказаного недостатньо для оцінки всієї філософської спадщини Гегеля. У його творчості підведений підсумок розвитку європейської філософської думки за минулі дві з половиною тисяч років. І не тільки підведені підсумки, але й піддані всебічній науковій критиці, узагальнені досягнення й заповнені прогалині в змісті цієї думки. Свою філософію він назвав філософією Абсолютного Ідеалізму, яку вже не треба розбудовувати, а належить тільки вірнопіддано коментувати. У самооцінках самого Гегеля, його філософія завершила розвиток філософської думки; він залишив нащадкам філософію, яка, мовляв, досягла свого вищого, абсолютного, розвитку й всеосяжного, абсолютного, охоплення.

    І ще одна особливість філософії Гегеля. Основне кредо філософа викладено в наступних його трьох філософських творах: «Феноменологія Духа», «Наука Логіки» і «Енциклопедія філософських наук». Інші твори великого німця тільки більш детально розкривають викладені тут положення, або присвячені вузьким проблемам, або ж, як, наприклад, його лекції по історії філософії, філософії історії, філософії релігії, філософії права, філософії духу і так далі є тільки конспектами, які посмертно були видані його учнями. Отож. в основних філософських творах у Гегеля, як у жодного філософа до або після нього, основні філософські проблеми: Онтологія, Гносеологія й Методологія, викладені в такій нерозривній єдності, що вичленувати одну з них від інших ніяк неможливо. Ленін, читаючи «Енциклопедію філософських наук» і ще тільки навчаючись філософії (Відомо, що В.І. Ленін не був філософом, а був «кримінальником» - юристом - по освіті, про що ми скажемо нижче), наприклад, ніяк не міг вичленувати в Гегеля потрібну йому, Леніну, для написання «Матеріалізму й емпіріокритицизму» окремо Діалектику, окремо Логіку й окремо Гносеологію й з роздратуванням написав: «Не треба трьох слів. Це – одне й теж». Втім, радянські марксисти потім установили, що це все-таки «не одне й теж» (Див.: І.Д. Андрєєв. Діалектична Логіка. Москва, «Вища школа», глава III, §2).

    І ще одне, можливо, останнє застереження. Філософія Гегеля дуже важка для запам'ятовування, іноді – і для розуміння. Той же розумник Ленін, читаючи окремі сторінки «Науки Логіки» Гегеля, нерідко записував: «Це місце в Гегеля – засіб для викликання головного болю». А оскільки це дійсно так, то багато авторів творів про Гегеля й, головним чином, професори, спрощували Гегеля, знижували його до свого рівня або до рівня студентського сприйняття. У силу цього, Гегеля, як ніякого іншого філософа у світі, спрощували й перетлумачували до невпізнанності, нерідко приписували йому те, чого в того й у думці не було, чого ніяк не можна безпосередньо вичитати в його творах. Це зауваження потрібно віднести не тільки до інших професорів і до рівня розуміння студентів. Це стосуєуться, хто зараз перебуває в цій аудиторії. Адекватному розумінню філософії Гегеля в країнах колишнього Радянського Союзу особливо багато перешкодили марксистські «друзі» і «вороги» гегельянства. В історії філософської думки в СРСР були часи, коли спочатку супротивників Гегеля, «механіцистів», саджали у в'язницю, а потім туди ж почали поставляти занадто великих друзів Гегеля, «деборинців».

    4. Система Абсолютного ідеалізму Гегеля:

    а. Місце категорій у філософській системі Гегеля

    В основу викладу змісту Системи своїх філософських поглядів Гегель покладає світоглядні категорії, сукупність яких він називає «Світовим Духом». Розкриття сутності цього Світового Духа створює систему Логічних категорій. Природа, реальна матеріальна дійсність, повторює Гегель, є нічим іншим, як відчуженням - інобуттям, матеріалізованою, а тому «чужою», формою - Духа. Свідомість людини - це не що інше, як самопізнання Духа (У людській свідомості Дух пізнає самого себе.)

    Виходчяи з оцінок Гегеля Фейєрбахом, а через Фейєрбаха - і Леніним, у марксистській літературі (і не тільки в марксистській!) наполегливо проводиться думка, що Гегель вважав Ідеї-Категорії (Складові Світового Духа) самостійними сутностями, істотами, а самого Світового Духа - «витонченою формою Бога». Але це не так. Гегель дивився на ідеї, філософські категорії, і на Світового, Абсолютного Духа як на абстракції людського мислення; абстракції, у яких схоплена тотожня, адекватна сутність речей і явищ. Він вважав, що тільки абстрактне, воістину філософське мислення вірно відображує дійсність - і в цьому плані настійно повторював про тотожність буття й мислення. (Під буттям Гегель мав на увазі всю дійсність, а не тільки матерію).

    Правда, оскільки Гегель у своїй філософії перевагу й першість віддавав духу (філософському мисленню) над матерією, то його справедливо називають ідеалістом; а оскільки він заперечував погляди суб'єктивних ідеалістів і вважав, що в мисленні людини адекватно (тотожно) відбивається об'єктивна дійсність, то його справедливо слід назвати ідеалістом об'єктивним. (Об'єктивний ідеаліст). Систему свого світогляду Гегель зображує у вигляді розвитку Світового (Абсолютного) Духа, який здійснюється на трьох рівнях: у Логіці, у Природі й у Мисленні. У стислому виді ця система викладена їм у тритомній «Енциклопедії філософських наук», яка була видана ще в 1817 році.

    б. Логіка Гегеля: Буття, Сутність, Поняття

    У першій частині своєї філософської системи Гегель показує розвиток Світового Духа в «стихії чистого розуму», - у системі логічних категорій. При цьому Гегель критикує «Метафізичну» (формальну) логіку, протиставляючи їй свою Логіку - Логіку діалектичну. Логіка Гегеля складається із трьох розділів: Буття, Сутність і Поняття.

    У розділі про Буття він висвітлює категорії Якості, Кількості й Міри. При цьому він розбудовує своє вчення про взаємоперехід кількості і якості, про процес становлення, про стрибки в процесах розвитку, - вчення, без якого неможливо ні пізнавати дійсність, ні взаємопристосовуватися з нею. У розділі, як і у всіх своїх творах, Гегель намагається філософськи відтворити дійсність у всій її суперечливості й змінюваності. При цьому причину всіх змін і розвитку він знаходить у самих предметах і явищах. У кожному розглянутому їм положенні він знаходить спочатку його стійку форму (тезис, твердження). Потім указує на наявність у ньому руйнуючих факторів (антитезиси , заперечення). Боротьба між протиріччями веде до об'єднання протилежних сторін і створенню нового стану (синтез, об'єднання), який у свою чергу теж починає рух, розвиток за схемою: тезис - антитезис - синтез; тезис - антитезис - синтез, плюс - мінус - рівняння... Так створюються знамениті тріади категорій у філософській системі Гегеля.

    У розділі про Сутність Гегель розглядає зміст категорії Сутність саму по собі (як тезис) і як єдність у ній Явища й Дійсності. На противагу кантівському протиставленню феномена й ноумена Гегель доводить, що «Сутність явдяється, а явище – сутністне». У завершення розділу він розглядає логічний зміст і взаємоперехід категорій: випадковість і необхідність; можливість і дійсність; причина, наслідок і взаємодія; випадковість і закономірність. Проблемі Логіки Гегель присвятив окремий твір «Наука Логіки», який ввійшов в історію філософської думки за назвою «Велика Логіка Гегеля». Слід також сказати, що аспекти висвітлення й трактування окремих категорій в «Науці Логіки» і в «Енциклопедії філософських наук» трохи відрізняються між собою, що свідчить про розвиток уточнення змісту категорій самим класиком німецької філософії.

    У заключному, третьому, розділі про Поняття Гегель розглядає категорії Суб'єктивного (Поняття, Судження, Умовивід), Об'єктивного (Механізм, хімізм і телеологія) і Абсолютного (Мистецтво, Релігія, Філософія). Згодом Гегель проблемам Об'єктивного й Абсолютного понять присвятив ряд окремих творів.

    в. Природа, як інобуття Духа

    Крім першого розділу, присвяченого проблемам Логіки, у систему «Енциклопедії філософських наук», входить другий розділ, який Гегель присвятив розгляду філософії природи, так і назвавши його - «Філософія природи». Він підходить до Природи не як натураліст, а як філософ, і намагається охопити всю її в системі, виявити в ній найбільш загальні ознаки й закономірності. Для нього природа є, насамперед «ідея у формі інобуття». Іншими словами, для ідеаліста Гегеля Природа є антитезисом (відчуженням і протиставленням) Духа. Дух - ідеальний, а Природа - матеріальна. Не дивлячись на таку протилежність Духа й Природи, між ними існує діалектична взаємодія. Дух проявляється й пізнає Природу, а «предмети природи не мислять і не є уявами або думками». У цьому розумінні Дух для нас є реальним, а Природа - потойбічною.

    Розгляд природи Гегель починає з визначення найбільш абстрактних її категорій - Простору, Часу й Руху.

    У відповідності зі своїми «Тріадами», Гегель у природі вбачає три її сторони: Механіку, Фізику й Органіку. Кожна із цих розділів роботи має потрійну структуру. Так, органічне життя (у Гегеля - «Органічна фізика») містить у собі: Геологічну природу, Рослинний світ і Тваринний світ.

    З погляду наукового рівня сучасного природознавства (і рівня сучасних філософських знань - теж!) погляди Гегеля - це погляди високоосвіченої людину початку XIX століття. У багатьох відношеннях вони застаріли. Але не можна умовчати про те, що Гегель у своїй роботі висловив ряд геніальних здогадок, справедливість яких була підтверджена наступним розвитком наукових знань. І що найбільше важливо - для майбутнього природознавства Гегель запропонував діалектичний метод дослідження предметів і явищ Природи, той метод, без якого була б неможлива сучасна наука й науковий аналіз суспільних явищ.

    г. Філософія Духа

    Третя частина філософської системи Гегеля присвячена Світовому Духу, який від сфери Природи повертається до самопізнання самого себе, тобто - до осягнення себе у свідомості людини й суспільства. Третя частина «Енциклопедії філософських наук» називається «Філософія Духа». Тут Гегель говорить, що Абсолютна істина Абсолютного духу проявляється в релігії у вигляді міфів, потім у мистецтві - у художніх образах і, зрештою, найбільше адекватно «у сфері чистого (абстрактного, категоріального) мислення» - у філософії, зокрема - у гегелівській філософії Абсолютного Ідеалізму. Проблемам Світового Духа самого в собі Гегель присвятив ряд робіт, серед яких слід указати такі як: «Філософія права», «Філософія історії», «Історія філософії», «Лекції по історії релігії», «Естетика» і інші.

    У своїх роботах Гегель намагався до всіх проблем підходити, як говориться, з погляду вічності - з погляду філософа, який стоїть на позиціях неупередженої вічної істини. Втім, Філософ не був позбавлений ні особистих, ні політичних, ні соціальних і історичних пристрастей. Для нього, приміром, втіленням неперевершеного ідеалу громадському життя є Прусська монархія, релігії - християнство в його лютеранському вигляді. Явно упереджено ставиться Гегель до філософії матеріалізму – зокрема, до філософії французьких матеріалістів XVIII сторіччя - і до метафізичної філософської системи Християна Вольфа.

     

    5. Гносеологія в системі філософських поглядів Гегеля

    Викладу свого розуміння проблеми гносеології і її окремих питань у Гегеля як завєжді, завжди предуує аналіз і критику гносеології своїх філософських попередників. Так, він критикує, насамперед своїх безпосередніх, німецьких, попередників. Він виступає проти суб'єктивізму Канта й Фіхте й доводить, що Природа існує незалежно від людини, а людське пізнання має об'єктивний зміст. Гегель різко критикує Шеллінга за недооцінку останнім ролі логічного мислення й логіки взагалі; за інтуїтивізм, який в остаточному підсумку, уже після смерті Гегеля, привів Шеллінга до відвертого ірраціоналізму. Він не замовчує чисто логічного підходу до пізнання дійсності Готліба Лейбніца, Християна Вольфа (1679-1754) і Александера Готліба Баумгартена (1714-1762), нещадно критикує й, буквально, знущається з їхньої метафізики. Він виражає своє замилування й здивування іманентною філософією свого співвітчизника Фрідріха Генріха Якоби (1743-1819); не замовчує велич і порочність філософії Аристотеля, Платона, Декарта, Спінози й інших своїх попередників.

     

    5.1. Оптимізм гносеологічних поглядів Гегеля.

    У філософії знецінення пізнавальних можливостей людини приййнято називати гносеологічним песимізмом, а визнання незаперечної сили й вірогідності людського пізнання – гносеологічним оптимізмом. По цій класифікації Гегеля слід віднести до гносеологічних оптимістів найвищого рівня. Він вважав, що пізнання дійсності є покликанням, потребою й сенсом життя людини. «Наше покликання й наша справа полягає в тому, щоб працювати над філософським розвитком… Сама серйозна потреба є потреба пізнання істини» (Гегель. Енциклопедія філософських наук. Том 1. Наука Логики. Москва, «Місль» 1974, стр. 81). Песимістичні гносеологічні погляди він презирливо називав нікчемними: «Що ми не знаємо істини й що нам дано знати одні випадкові й минущі, тобто ьізерні, явища, - ось те мізерне навчання, яке робило й робить найбільший шум і яке панує тепер у філософії» (Там же, стор. 82). «Я смію бажати й сподіватися, - говорив він у своїй промові від 22 жовтня 1818 року при відкритті читання філософського курсу в Берлінському університеті, - що мені вдасться придбати й заслужити вашу довіру на тому шляху, на який ми вступаємо. Поки я можу вимагати від вас тільки того, щоб ви принесли із собою довіру до науки, віру в розум, довіру до самих себе й віру в самих себе. Відвага в пошуках істини, віра в могутність розуму є перша умова філософських занять. Людина повинна поважати саму себе й визнати себе гідною найвищого. Якої б високої думки ми не були про велич і могутність духу, вона все-таки буде недостатньо високою. Прихована сутність Всесвіту не має в собі силу, яка була б у стані вчинити опір відвазі пізнання. Вона повинна перед ним відкритися, розгорнути перед його очами багатства й глибини своєї природи й дати йому насолоджуватися ними». У своїх «Лекціях по історії філософії» Гегель повторив цю думку з посиланням на слова євангельського Ісуса Христа: «На цьому камені створю церкву мою й врата пекла її не здолають» (Матфея, 16:18), сказавши, що перед людським розумом не встоять навіть врата пекла (Гегель. Твори, том IX, стор.5).

    Серед усіх форм пізнання Гегель над усе ставив філософське пізнання. Він пише: «Філософія повинна насамперед довести нашій повсякденній свідомості, що існує потреба у власно філософському способі пізнання або навіть повинна розбудити таку потребу. Але стосовно предметів релігії, стосовно істини взагалі вона повинна показати, що вона сама здатна їх пізнати. По відношенню же до виявленій відмінності від релігійних уявлень, вона повинна виправдати свої, відмінні від останніх, визначення» (Гегель. Енциклопедія філософських наук, §4). Тут же Гегель дуже переконливо й дотепно доводить, що для оволодіння філософським мисленням потрібний відповідний талант і підготовка. «Ця наука, - пише він, - часто випробовує на собі таке зневажливе відношення, що навіть ті, хто не займався нею, уявляють, що без усякого вивчення вони розуміють, як іде справа з філософією, і що, одержавши звичайну освіту і опираючись особливо на релігійне почуття, вони можуть філософствувати й судити про філософію. Щодо інших наук уважається, що потрібне вивчення для того, щоб знати їх, і що лише знання надає право судити про них. Погоджуються також, що для того, щоб виготовити черевик, потрібно вивчити шевську справу й вправлятися в ній, хоча кожний має у своїй нозі мірку для цього, має руки й завдяки ним необхідну для даної справи природну спритність. Тільки для філософствування не потрібно такого роду вивчення й праці. Ця зручна думка в новітній час утвердилася завдяки вченню про безпосереднє знання – знання за допомогою лише одного споглядання» (Там же, §5).

     

    5.2. Від живого споглядання – до абстрактного мислення, а від нього – до діалектичної логіки.

    Гегель визнавав існування поза й незалежно від нашої свідомості Природи, матерії. Наше пізнання, говорив філософ, починається з відчуттєвого сприйняття (А) - цієї незалежної від нашої свідомості дійсності. У почуттях предмет представляється нам «як безпосередній, сущий, даний»; «безпосередньо-одиничний»; як «гола вірогідність», «являє собою матеріал свідомості». Але в цьому сприйнятті предмет представляється нам тільки в явищі, поверхово(1). «Філософія, навпаки, - пише Гегель, - повинна по суті розрізняти поняття істини від голої вірогідності, тому що вірогідність є ще щось неістинне». Почуття дають можливість нашому розуму скласти уявлення(2) про предмет. Дійсне ж пізнання сприймаючого почуттями предмета може бути досягнуте тільки на рівні розуму: «Ця мета вже передчувається розумом, що вірить у себе самого, але досягається вона тільки знанням розуму, пізнаванням у поняттях» (Енциклопедія філософських наук, том 2, §414-421).

    Шлях від конкретно-почуттєвого уяввлення про предмети до знання істини про саму дійсноість йде спочатку, говорить Гегель, через розум. Оперуючи конкретно-почуттєвими уявами, розум створює про них поняття (Б). Але розумові поняття – це не вся істина, а тільки шлях до неї. «Мислення як розум, - пише він, - не йде далі нерухливої визначеності й відмінності від інших певностей; таку обмежену абстракцію це, розумове, мислення вважає таким, що володіє самостійним існуванням. Додаток: Коли мова йде про мислення взагалі або, точніше, про осягнення в поняттях, то часто мають при цьому на увазі лише діяльність розуму. Але хоча мислення є безпосередньо (zunachst) розумове мислення, воно, однак, на цьому не зупиняється, і поняття вже не є визначенням розуму. Діяльність розуму полягає взагалі в тому, щоб надати змісту форму загальності; правда, загальне, що покладається розумом, є деяке абстрактне загальне, яке як таке фіксується на противагу особливому й завдяки цьому самому у свою чергу також виявляється особливим» (тому 1, §80).

     

    5.3. Істина як тотожність дійсності з ідеєю.

    Оскільки поняття є продуктом рефлектуючого розуму, рефлектуючого за законами метафізичної, формальної, логіки, то вона не може дати нам знання справжньої істини. У зв'язку із цим Гегель піддає нищівної критики логіку метафізики, показує неспроможність, порожнечу, її основних законів. Для адекватного відбиття у свідомості, у дусі, діалектичної, суперечливої, дійсності потрібна принципово нова Логіка й новий метод дослідження. І Гегель створює таку логіку, яка, на його думку, тільки й може осягтися, «схопити» істину у всій її повноті й конкретності. І тут слід сказати, що Гегель уперше в історії філософської думки спробував досліджувати «саморух духу» у процесі наближення до істини. Він показує, що не тільки дійсність розвивається діалектично, але що ця диалектичність властива самій думці. Причому, оскільки тільки в думці осягається істина, то Гегель у сукупному процесі збагнення істини перевагу віддає думці, свідомості, духу, логіці, а не зовнішній дійсності, матерії. «Оскільки логічне є абсолютна форма істини, оскільки воно, більш того, саме є чиста істина, воно являє собою щось зовсім інше, чим тільки корисне. Але тому що найкраще, найбільш вільне й самостійне є одночасно й найбільш корисне, то можна розглядати логіку також і із цієї сторони», - писав він (тому 1, §XIX). Таке відношення до проблеми співвідношення духу й матерії дає підставу вважати Гегеля ідеалістом. А оскільки дух, ідеї для нього існують у самій дійсності й не залежать від суб'єктивності людини, його називають ідеалістом об'єктивним. Сам Гегель свою філософію називав філософією Абсолютного ідеалізму.

    Зрозуміти й прийняти дійсність у сукупності всієї її суперечливості й конкретності може тільки розум, який охоплює її, дійсність уже не в поняттях, а в ідеях. В ідеї збігається дух і матерія, світ представлений у тотожності буття й свідомості. «Ідея, - пише Гегель, - є істина в собі й для себе, абсолютна єдність поняття й об'єктивності Її ідеальний зміст є не що інше, як поняття у визначеннях. Її реальний зміст є лише розкриття самого поняття у формі зовнішнього наявного буття, і, замикаючи цю форму (Gestalt – завішена, цілісна форма) у своїй ідеальності, ідея втримує її у своїй владі, зберігаючи в такий спосіб себе в ній. Примітка: Дефініція абсолютного, згідно з якою воно є ідея, сама абсолютна, Ідея є істина, тому що істина полягає у відповідності об'єктивності поняттю, а не у відповідності зовнішніх предметів моїм уявам; останнє є лише правильна уява, яку я, дана особа, становлю собі. В ідеї не йде справа ні про «це», ні про уяви, ні про зовнішні предмети. Але також усе дійсне, оскільки воно є дійсне, є ідея й володіє своєю істинністю за допомогою й у силу ідеї. …Одиничне, узяте для себе, не відповідає своєму поняттю; ця обмеженість його наявного буття становить його кінцівку й веде до його загибелі» (том 1, §213).

    Твердження Гегеля про тотожність духу й матерії, свідомості й буття ґрунтується на тому, що в правильних філософських ідеях відбивається те, що є закономірним і загальним у речах і явищах дійсності. Коли Гегелю зробили зауваження про те, що система його Абсолютного ідеалізму суперечить деяким фактам, він відповів: «Тим гірше для фактів». І насправді, так. Факти і явища в природі й у житті суспільства або людини, які не йдуть у руслі загальності й закономірності, осуджені на загибель. У цьому плані Гегель у своїй «Філософії права» писав: «Усе, що розумно, те дійсно, і що дійсно, те розумно» (Гегель. Твори, том VII, стор. 15-16. Див. також «Енциклопедія філософських наук, том 1, стор. 89-90). Під розумним він в обох випадках розумів правильно, філософськи збагнену істину.

    Знайомлячись із гносеологічною концепцією Гегеля можна подумати, що він видумує або, інакше кажучи, логічно витягає зміст своїх ідей. У цьому є частка правди, але тільки частка. Свої філософські ідеї Гегель намагався органічно зв'язати з об'єктивною й суб'єктивною дійсністю. Суб'єктивне й об'єктивне у філософії Гегеля виступає в органічній єдності, яку він називає тотожністю. «Ідея як єдність суб'єктивної й об'єктивної ідеї, - пише він, - є поняття ідеї, для якої ідея як така є предмет, об'єкт, що охоплює собою всі визначення. Ця єдність є, отже, абсолютна й повна істина, ідея, що мислить сама себе, а саме, що мислить себе в якості мислячої, логічної ідеї. Додаток: Абсолютна ідея є, насамперед, єдність практичної й теоретичної ідеї й, отже, разом з тим єдність ідеї життя й ідеї пізнання. У пізнанні перед нами виступала ідея у формі відмінності, і процес пізнання, як ми довідалися, являє собою подолання цієї відмінності й відновлення вищевказаної єдності, яка як таке й у своїй безпосередності є найближчим образом ідея життя. Недолік життя полягає в тому, що воно поки є тільки в собі суща ідея; пізнання, навпаки, є настільки ж односторонньо лише для себе суща ідея. Єдність і істина їх обох є в собі й для себе суща, отже, абсолютна ідея».

    Гегель уважав, що тільки в його філософії Абсолютна ідея вперше за дві з половиною тисячі років знайшла своє тотожне, адекватне своєї суті, вираження.. «До цього пункту дійшов світовий дух; кожний щабель має свою особливу форму в дійсній системі філософії: ніщо не загублене, усі принципи збережені, так остання філософія є сукупність усіх форм. Ця конкретна ідея як результат зусиль духу зробитися об'єктом для самого себе, пізнати самого себе шляхом самої серйозної праці, що тривала майже дві з половиною тисячі років: стільки труда було розуму пізнати самого себе».

    («Відвага шукання істини, віра в могутність розуму є перша умова філософських знань. Людина повинна поважати саму себе й визнати себе гідною найвищого. Якої високої думки ми не були б про велич і могутність духу, воно все-таки буде недостатньо високим. Схована сутність всесвіту не має в собі сили, яка була б у стані вчинити опір відвазі пізнання, вона повинна перед ним відкритися, розгорнути перед його очами багатства й глибини своєї природи й дати йому насолоджуватися ними».) (1) Гегель Г.В.Ф. Твори. М.; Л., 1929. Т. 1.4. 1. С. 16.

    (1).

    (Істина, говорив М. Гегель, є велике слово й ще більш великий предмет. Якщо дух і душа людини ще здорові, то в нього при звуках цього слова повинна вище здійматися грудь)).- Енциклопедія… том 1, стор. 108. Додаток 1)

     

    6. Діалектична логіка Гегеля як метод пізнання й

    викладу змісту філософії

    У філософській системі Гегеля, а значить і в його поглядах на пізнання, місце що першенствує займає його діалектичний метод вирішення філософських проблем. «Метод, - писав він, - є не зовнішня форма, а душа й поняття змісту, від якого він відрізняється лише остільки, оскільки моменти поняття також і в собі самих приходять у своїй визначеності до того, щоб виявитися як тотальність поняття», тобто, оскільки крім методу важливі ще й проміжні результати, отримані з його допомогою (том 1, §243).

    У цілому, метод філософствування Гегеля строго дедуктивний. Він бере поняття, категорію, «розвертає» її таким чином, щоб з неї дедуктивним методом іти далі й приходити до нових істин. У нього одні поняття породжують інші більш змістовні поняття. Але тут перед ним виникає проблема: із чого ж такого безсумнівного й логічно доказового почати, щоб усі наступні строго дедуктивні висновки були вірогідно дійсними. Очевидно, для нього повинне існувати якесь первинне поняття, категорія, з якої можна було б послідовно вивести всі інші категорії і яка в той же час сама вже не була б опосередкована, визначена нічим іншим. Такою категорією для Гегеля є буття. Ні вірогідність, ні абсолютна істина й ніякі інші подібні «форми» не можуть виступати в якості початку філософії, оскільки вони припускають зіставлення чогось із чимсь іншим, у той час як початок повинний бути єдиним й залежати тільки від самого себе. Початок не може мати визначень, тому що ще немає нічого, через що його можна було б визначити, немає ніякого іншого. Це повна відсутність визначень, «чиста думка» — абсолютна абстракція, «сукупність усіх реальностей», абстрагування від усього, із втратою всілякого конкретного, особливого — це і є те, що розуміється під чистим буттям (§86). Із чистого буття, фактично з порожнечі (перше ж рух думки виявляє, що чисте буття є ніщо) Гегель починає рух свого методу, у процесі якого буде послідовно породжене все багатство філософської теорії й, широке квітуче різноманіття усього універсума.

    Як нам уже відомо, дедуктивні умовиводи звужують обсяг і розбавляють, розріджують, зміст вихідних логічних посилок. Але в Гегеля все йде навпаки: починаючи з порожніх, хоча й всеосяжних, понять/категорій зміст філософської думки усе більш і більш збагачується змістом, істина стає усе більш і більш конкретною. Це досягається завдяки методу діалектичної логіки, яка, практично, створена Гегелем. Він говорить, що діалектика — це частина (точніше, момент) логіки, яка полягає в «знятті... кінцевими визначеннями самих себе і їх переході у свою протилежність» (§81). У цій якості діалектика Гегеля протиставляється розумовому мисленню, заснованому на формальній, аристотелевській, логіці, але результати цього заперечення закріплюються все-таки спекуляцією; саме спекуляція «осягає єдність визначень у їхній протилежності, то стверджувальне, яке втримується в їхньому дозволі й переході» (§82). Незважаючи на це, гегелівський метод може бути названий і діалектичним методом, як це звичайно й робиться, тому що діалектика є ядром спекуляції, тим, що становить у ній крок уперед у порівнянні з формальною логікою.

    Першоджерело гегелівської діалектики — буття — абсолютно чисте від яких-небудь визначень. Однак, воно ж у силу своєї природи містить у собі неявно всі можливі визначення. Виявлення, розкриття окремих моментів буття, а потім і тих категорій, які будуть із нього отримані, положення цих моментів як самостійних понять становить рушійну пружину гегелівського методу: «Увесь рух філософії як методичний, тобто необхідний, рух, є не що інше, як положення того, що вже втримується в понятті» (§88). Не тільки будь-який реально існуючий предмет, але й практично будь-яке логічне поняття являє собою тотальність, те, що може бути адекватно виражене тільки сумою нескінченного числа визначень, і як таке воно здатне, розкриваючи свій зміст, самозаглиблюючись, породити нескінченне різноманіття інших понять.

    Своїй Логіці, діалектичному методу філософствування, Гегель надає чітку систематичну форму, визначаючи, що породження понять повинне будуватися за принципом тріади. У кожному предметі виділяються три моменти: перший — безпосередня, суцільна єдність розглянутого об'єкта (предмет у собі); другий — об'єкт як складність, як безліч, розчленованість, як рефлексія (предмет для себе); третій — відтворена єдність, у якій не губляться внутрішні відмінності, виявлена істина (предмет у собі й для себе). Кожний із цих моментів (тезис – аналіз – синтез) покладається в якості самостійного поняття (предмет у собі), у процесі «діалектичного руху» проходить через результат проміжного аналізу (предмет для себе) і завершується результатом завершальним (предмет у собі й для себе, синтез). Потім цей же предмет у собі й для себе, синтез, покладається предметом у собі (тезисом) і знову зазнає тріадичного дослідження й збагачення змістом.

    У ході свого дослідження Гегель відкриває ряд основних принципів (співвідношення сутності і явища, форми й змісту, абстрактного й конкретного, необхідності й випадковості, можливості й дійсності, історичного й логічного й інші) і законів діалектики, серед яких наступною філософською думкою виділили три: 1. Закон єдності й боротьби протилежностей; 2. Закон переходу кількісних змін у якісні й навпаки; 3. Закон заперечення заперечення. Гегель показав, що ці принципи й закони діють у всіх сферах дійсності: у природі, у суспільстві й в мисленні.

     

    д. Історичні долі філософії Гегеля

     

    Гегель був авторитарною людиною у філософії. Довкола нього не було ні учнів, ні послідовників, ні однодумців. Філософ розробляв і поширював своє навчання сам. Оточення ж вірнопіддано слухало й неухильно сприймало навчання свого Мудреця.

    Після раптової смерті Гегеля його шанувальники оголосили себе його учнями й стражами його філософської думки. Одна частина таких шанувальників намагалася не тільки на століття законсервувати вчення Гегеля, але також повністю пристосувати його до буденного життя Прусської монархії, до християнської релігії, заперечення матеріалізму. Серед таких були Гинріхс, Габлер, Гершель, Михелет і інші, які назвали себе старогегельянцями. Заслуга останніх полягає в тому, що вони видали повні зібрання творів Гегеля, включивши в них рукописну спадщину філософа й конспекти прочитаних їм лекцій. Старогегельянцям протистояли молодогегельянці, які намагалися розвивати вчення Гегеля далі - до атеїзму, революційного демократизму. Серед таких були відомі критики біблійного тексту й дослідники первісного християнства (Бруно Бауэр), міфу про Ісуса Христа (Давід Штраус), родоначальники анархізму (Макс Штирнер). До них також замолоду примикали Людвіг Фейєрбах, Карл Маркс і Фрідріх Енгельс.

    Незабаром гегельянство зійшло з арени філософської думки XIX століття й на початку XX століття відродилося в перекрученому виді за назвою неогегельянства, про що можна авторитетно говорити тільки в окремому курсі про німецьку класичну філософію.

    6. Філософські погляди Людвіга Фейербаха

    1. Життєвий шлях і творчість філософа

     Людвіг Андреас Фейєрбах народився 28 липня 1804 року в баварському містечку Ландгут у передовій і антифеодально налаштованій родині відомого і дуже освіченого криміналіста. Після закінчення місцевої гімназії він в 1823 році вступив на богословський факультет Гейдельберзького університету. Скоро остаточно розчарувавшись у теології він на наступний же рік кидає навчання в Гейдельберзькому університеті і вступає на філософський факультет Берлінського університету, де із захватом слухає лекції і вивчає Гегеля. Про своє сприйняття філософії обожнюваного вчителя він пише своєму батькові: «Дорогий батьку! Хоча я всього місяць слухав тут лекції, але вони мені були винятково корисними. Що для мене було темно і незрозуміло, ...  то в результаті небагатьох лекцій, які я до теперішнього часу прослухав у Гегеля, стало мені ясним і зрозумілим у своєму необхідному зв'язку. Те, що в мені тліло, як труть, тепер освітилося для мене яскравим полум'ям. Цілком природно, що ... досвідчена в умогляді людина, приходячи до Гегеля, вже протягом небагатьох годин починає відчувати потужний вплив глибини і багатства його думки. До того ж Гегель у своїх лекціях зовсім не так темний, як у своїх писання.; Навпаки, він - ясний і зрозумілий, оскільки він дуже зважає на здатністю засвоєння своїх слухачів. Але найкраще в ньому - те, що, коли він і не розвиває поняття певного предмета суворо філософськи, а переходить до звичайних уявленням, він незмінно потрапляє до центру»(Людвіг Фейєрбах. Избранніе философские произведения, том 1. Москва, 1955, стр 241-242).  Через два роки він у тому ж дусі писав батькові: «Тепер я покінчив з Гегелем; за винятком «Естетики », я прослухав усі його лекції, а його «Логіку »- двічі. Але «Логіка» Гегеля - як би звід законів, це Пандекти філософії; вона містить умоглядні принципи всієї філософії - як античної, так і нової; крім того всього вона - виклад його методу. А найголовніше - опанувати не лише змістом, але і методом відомої філософії »(Там же, стор 243).

     Після закінчення Берлінського університету Людвіг Фейєрбах з 1828 року починає читати лекції в якості приват-доцента в Ерлангенському університеті. Після смерті Гегеля він залишається одним з провідних і вірних старогегельянців, а потім разом з Бруно Бауером і Фрідріхом Штраусом переходить на позиції младогегельянства.

     У 1830 році Фейєрбах анонімно опублікував свій перший філософський твір "Думки про смерть і безсмертя", в якому з позицій гегельянства піддав нищівній критиці християнську релігійну віру в душу. Анонімність автора незабаром була розкрита - і філософа вигнали з викладацької посади в Ерлангенському університеті і ніде більше не приймали на викладацьку роботу.  Ображений Фейєрбах в 1837 році переселився в далеке і всіма забуте село Брукберг в Тюрінгії, в якому безвиїзно прожив усі 25 років. Там же, у селі, він написав всі свої головні філософські твори . Про свою творчу біографію Людвіг Андреас  Фейєрбах писав: "Моєю першою думкою був Бог (Фейєрбах у молодості був віруючою людиною - Є.Д.) потім - розум (в університеті він був щирим послідовником філософії Гегеля - О.Д.) і, врешті-решт, моєю останньою думкою стала людина "(усе творче життя він розвивав свою філософію матеріалістичного антропологізму - Є. Д.).

     Будучи вже на самоті, Фейєрбах в 1841 році опублікував під своїм власним ім'ям свій головний філософський твір "Сутність християнства". Книжка відразу ж опинилася в центрі уваги світової громадськості, відразу ж була видана на всіх європейських мовах. Після десятиліть панування у німецькій і світовій громадській думці ідеалізму (від Канта до Гегеля включно)  Фейєрбах запропонував читачам філософію матеріалізму (1), полум'яну повагу до людини (2) і глибоко аргументований атеїзм (З). Ім'я Фейєрбаха і викладені ним філософські погляди змусили європейців на певний час забути всіх філософів, у тому числі і Гегеля.

     Протягом свого життя Фейєрбах опублікував 10 великих томів філософських творів з проблем матеріалізму, атеїзму, історії філософської думки. З Фейєрбахом перебували в листуванні майже всі його видатні європейські сучасники, в тому числі Карл Маркс і Фрідріх Енгельс. Під кінець свого життя філософ вступив у марксистську соціал-демократичну партію. Помер Фейєрбах 13 вересня 1872 і похований у Нюрнберзі.

     

    2. Місце філософії Фейєрбаха в історії філософської думки

      Філософські погляди Фейєрбаха справили величезний вплив на сучасників. Під впливом Фейєрбаха Маркс і Енгельс відійшли від гегельянства, а згодом включили його погляди до складу своїх філософських думок. Під впливом Фейєрбаха формувався світогляд росіян (Бєлінський, Чернишевський, Добролюбов, Писарєв) і українських (Т. Г. Шевченко, Іван Франко, Леся Українка) революційних демократів. Значний позитивний вплив справила філософія Фейєрбаха на світогляд вчених, особливо на найвеличніших біологів другої половини 19 століття (Чарльз Дарвін, Йоган Мюллер, Дюбуа Раймонд, Гельмгольц, Ілля Мечников, Томас Гекслі).

     

    3.Спеціфіка матеріалістичних поглядів Фейєрбаха

     Фейєрбах - послідовний і войовничий матеріаліст, хоча він вважав за краще називати себе антропологістом, а матерію - природою. «Під природою я, - писав він, - розумію сукупність всіх чуттєвих сил, речей і істот, які людина відрізняє від себе як нелюдське ...  Або, беручи слово практично, природа є все те, що для людини - незалежно від надприродних навіювань теїстичної віри - уявляється безпосередньо, чуттєво, як основа і предмет його життя. Природа є світло, електрика, магнетизм, повітря, вода, вогонь, земля, тварина, рослина, людина, оскільки він є істотою, мимоволі і несвідомо діючим. Під словом «Природа» я не розумію нічого містичного, нічого туманного, нічого теологічного »(2, стор 590-591; Лекції про сутність релігії. Лекція 11).

     Для нього у світі існує лише одне буття - матерія. Для нього "Матерія" і "Буття" поняття тотожні, і він часто вживає одне поняття замість іншого. Існування незалежного від матерії або поряд з матерією духу він не визнавав. «Дійсне відношення мислення до буття таке: буття - суб'єкт, мислення - предикат», - писав він (т.1, стр128). «Темою всіх моїх пізніших, після 1839 року, творів є людина як суб'єкт мислення, тоді як раніше мислення саме було для мене суб'єктом і розглядалося мною як щось самодостатнє »(т. 2, стор 881).

     Від Фейєрбаха в марксизм увійшло знаменна: "Буття - первинно, свідомість - вториннеп"; "Суспільне буття зумовлює суспільну свідомість". Філософ був засновником антропологічного принципу у філософії, який потім плідно використовувався у найрізноманітніших філософських школах 19-20 століть. Фейєрбах вважає, що всі філософські проблеми слід вирішувати через людину, ставлячи в центр людину. А тому матеріалізм Фейєрбаха точніше було б назвати матеріалізмом антропологічним.

     Фейєрбах - крайній критик філософії Гегеля. (Психологічно він ставився до Гегеля так, як останній до Християна Вольфа). Він безпідставно оголошує ідеалістичну систему Гегеля богослов'ям, витонченої релігією, а його філософські категорії - істотами. Цю невірну й несправедливу оцінку філософської системи Гегеля Ленін запозичив у Фейєрбаха і вніс її в марксизм.

     Фейєрбах піддав ґрунтовній критиці і висміюванню діалектичні "тріади" Гегеля, але він не заперечував самої діалектики, як методу філософського осягнення істини. Проте в подальшому марксизм звинуватив Фейєрбаха в запереченні діалектики, в гріхах "споглядального матеріалізму", що не завжди справедливо. Відомо, що філософ публічно відгороджувався від поглядів сучасних йому примітивних, дійсно метафізичних, "вульгарних" матеріалістів Бюхнера і Молешотта. Останні, "розвиваючи" філософські погляди Фейєрбаха про тотожність буття і матерії і про перевагу матерії над духом, дійшли до того, що взагалі заперечували існування духовних явищ. Вони, наприклад, твердили, що і думка матеріальна, тому що вона "виділяється" мозком так, як нирками виділяється сеча.

    4. Проблеми релігії у творчості Фейєрбаха

     Проблеми релігії завжди займали центральне місце в творчості Фейєрбаха. "Не зважаючи на розмаїття тем моїх творів, - писав про самого себе філософ, - всі вони, строго кажучи, мають одну мету, одну волю і думку, одну тему. Ця тема є саме релігія і теологія і все, що пов'язано з ними ... У всіх моїх творах я ніколи не випускав з поля зору проблеми релігії і теології; вони завжди були головним предметом моїх думок і мого життя ".

     Причину походження релігії Фейєрбах вбачав в страху і залежності людини від природи і законів суспільного життя. Релігія, за Фейербахом, породжується тими земними умовами, в яких знаходиться людина. «Релігія - це сон людського духу, але й уві сні людина перебуває не на небі, а на землі», - писав він.

     Релігійна людина, вчив Фейєрбах, вірою в Бога, в небесне царство компенсує недоліки свого земного реального життя. У бідних віруючих багаті небесні покровителі. У релігійних ідеях, писав філософ-атеїст, людина обоготворяє свої найкращі риси та прагнення; переносить на небо здійснення тих ідеалів, яких він не досяг і не може досягти на землі.

    5. Гносеологічні погляди Людвіга Фейєрбаха.

     Теорія пізнання Фейєрбаха органічно була пов'язана з його онтологічними матеріалістичними поглядами (матерія завжди - первинна, свідомість завжди - лише вторинна), і як би розтлумачували його матеріалізм. «Що для мене, або суб'єктивно, є чисто духовний, нечуттєвий акт, то само по собі, або об'єктивно, є матеріал, чуттєвий акт», - писав він (1,213-214). Вихідний пункт гносеології Фейєрбаха прямо слідуує з його онтологічних матеріалістичних поглядів. «Споглядайте ж природу, споглядайте людину! Тут перед вашими очима ви маєте всі містерії філософії », - закликав він (Т.1, стор 129).  Він, звичайно, визнавав, що думка за своєю якістю щось вище ніж фізична матерія, нежива природа, світ живих істот або психологія тварин. Але сама думка приходить у світ, тільки йдучи знизу - Вгору. «Йти від відсутності думки до розуму - це шлях життєвої мудрості; йти ж від відсутності розуму до відсутності розуму - це шлях до божевільні теології. Не давати духу опори в природі і, навпаки, зводити природу до духу - це значить не голову ставити над черевом, а черево над головою. Вище передбачає нижче, а не останнє - перше ". Вища і є вищим тільки тому, що воно будується і стоїть на нижчому (Людвіг Фейєрбах. Сутність християнства. § 14). «Насправді, де все відбуваається лише тільки природним порядком, копія слід за оригіналом, образ - за річчю, думка за предметом». Але не навпаки, як то разом з теологами стверджують філософи ідеалісти. (Там же, § 24).

     У теорії пізнання Фейербах твердо і беззастережно стояв на позиціях емпіризму і сенсуалізму, з ідеологами якого відкрито висловлював свою солідарність. «Цілком законно, - пише він, - емпіризм вбачає джерело наших ідей у почуттях »(том 1, стор 190). «Перш за все, я стверджую чуттєве як безпосередньо достовірне, на противагу філософів, що відокремлюють себе від почуттів» (Том 1, стр.269-270). Він заявляє, що не хоче нічого спільного мати з тими філософами, які закривають або виколюють собі очі, щоб легше було мислити. Фейєрбах вважає, що для пізнання дійсності в людини цілком достатньо почуттів: «У людини як раз стільки почуттів, скільки саме необхідно, щоб сприймати світ у його цілісності, в його сукупності» (том 2, стор 633).

     Звичайно, Фейєрбах відмінно розумів, що почуття дають тільки вихідний, достовірний, добротний матеріал для пізнання істини, але сама істина безпосередньо в почуттях не присутня. Якщо б істина приходила до людини виключно тільки через відчуття, тоді і тварини були б вченими фізиками. «Почуттями читаємо ми книгу природи, але розуміємо її не почуттями», - неодноразово заявляє він (том 1, стор 271). Розуміння і істина відкриваються людині тільки на рівні мислення і в процесі мислення: «Я виставляю почуття як критерій, тобто ознаки і основи ... Зрозуміло, не тварини, а людські почуття; не почуття для себе, не почуття без голови, без розуму і мислення, бо мислення потрібно навіть для чистого зору »(том 1, стор 270).

    Свої гносеологічні положення Фейєрбах постійно ілюструє прикладами та їх тлумаченням. Наведемо один з таких, на нашу думку, вдалих прикладів фейєрбахівського філософствування на гносеологічну тему:  «Сонце з точки зору астрономії є щось зовсім інше, ніж сонце з точки зору чуттєвості; одне - принаймні відносно- нерухомо, інше - рухливо; одне - куля, інше - круг; одне - величезні величини, інше - мізерно малі; одне - предмет розуму, інше предмет почуття, одне - істинне, інше - здається сонцем. Якщо прийняти таке протиставлення в сирому вигляді, то звідси випливає висновок: відчуття дає мені тільки видимість, а мислення, розум - істину; значить, чуттєва істота - тільки уявна істота, розумна істота - істинна. Однак хоча справжнє сонце - для мене, або тільки суб'єктивно, предмет інтелекту, уявна сутність, все ж сама по собі, або об'єктивно, вона - чуттєва сутність. Уявне, духовне сонце, сонце як об'єкт розуму, тобто не самостійна істота, не самоціль, він тільки засіб, тільки terminus medium (середній термін) між гаданим чуттєвим і істинним чуттєвим сонцем. Розум є висновок, але саме тому як посилки, так і висновки цього заключення мають характер чуттєвої сутності; справа розуму тільки посередницька між ними, пов'язувати, приставляти зв'язок до сутності, а не створювати сутність.  «Почуттями читаємо ми книгу природи, але розуміємо її не почуттями». Абсолютно вірно, але розумом ми не вкладаємо в природу будь-який сенс вперше; ми тільки перекладаємо і тлумачимо книгу природи; слова, які ми вичитуємо в ній своїми почуттями, - не порожні довільні знаки. Так око уявляє сонце абсолютно згідно істині: на такій відстані ти не можеш бачити сонце більшим, ніж показує тобі твоє око.  Але якщо ти звідси негайно виведеш, що сонце в дійсності не більше, ніж яким ти його бачиш, то вина за цей помилковий висновок падає не на око, а на тебе самого, який ізолював це явище, не привів його в зв'язок з іншими надзвичайно ясними й виразними показаннями твоїх почуттів, які вчать тебе розрізняти між справжньою і вдаваною величиною предмета. Почуття говорять все, але, щоб зрозуміти їх вислови, необхідно пов'язати їх. Зв'язно читати євангеліє почуттів - значить мислити »(том 1, стор 237-238).

     У процесі пізнання, пише Фейєрбах, почуття і розум людини органічно пов'язані між собою, діють синхронно, але кожен у своїй галузі і кожен по-своєму. «Я не можу бачити, якщо не роблю чого-небудь предметом своєї уваги, якщо я не відокремлюю чого-небудь від навколишніх предметів і не фіксую його для самого себе. Але подібно до того як почуття без мислення не являє собою чогось, так і мислення, розум не представляють собою чого-небудь без почуттів, бо тільки почуття дають мені реальні справжні предмети і істоти ...  Книга природи складається не з хаосу, вздовж і навскіс нагромаджених букв і літер, так що тільки розум вносить порядок і взаємний зв'язок в цей хаос, а сам зв'язок цих букв в одну зрозумілу пропозицію ніби то є зв'язком, створеним розумом довільно і суб'єктивно. Ні, ми розрізняємо і пов'язуємо речі за допомогою розуму, але на основі ознак розрізнення і з'єднання, даних нам за допомогою почуттів. Ми поділяємо те, що розділила природа; пов'язуємо те, що зв'язала вона; складаємо явища і речі природи один з одним у відношенні підстав та наслідків, причини і дії тільки тому, що й речі, фактично, чуттєво, предметно, дійсно знаходяться в такому ж самому відношенні один до одного »(том 1, стор 272).

     Як бачимо, Фейєрбах в питаннях гносеології був послідовним сенсуалістоь. Не заперечуючи роль розуму в пізнанні, він все ж віддавав першість почуттям. «Я мислю за допомогою почуттів, - говорить він, - Головним чином зору, - засновуючи свої судження на матеріалах, пізнаваних нами за допомогою зовнішніх почуттів; виробляю не предмети від думки, а думки від предмета. Предметом же є тільки те, що існує поза моєю головою »(том 2, стор.17-18).

     

     

    7. Карл Маркс, марксизм, місце і сутність гносеології в їх філософській системі

     

    1. Місце Карла Маркса в історії філософської думки.

    2. Еволюція світоглядних і філософських поглядів Карла Маркса.

    3. Основоположні філософські твори марксизму.

    4. Основні риси і зміст марксистсько-ленінської філософії.

    5. Історичні долі марксистської філософії.

    6.Гносеологія як зворотна сторона основного питання філософії.

     

    1. Місце Карла Маркса в історії філософської думки.

     Філософія Карла Маркса - це, по-перше, вищий рівень і завершення німецької класичної філософії, а звідси - вершина і кінець тієї європейської філософської думки, яка була розпочата в античності. Після Маркса і в особі Маркса європейська філософська думка розриває рамки своєї, так би мовити, європейськості, і виходить на арену світової філософської думки. Будучи породженням специфіки античної філософії, філософія Маркса стала приналежністю світової філософської думки.  Філософія Маркса виявилася здатною органічно втілитися у філософські та культурні традиції не європейської культури, розвиватися в нових для неї умовах (в Індо-Китаї, на Близькому Сході, серед тюркських народів і т.п.) і в той же час залишатися самою собою. Для людства, яке починало жити глобально, найбільш придатною філософією виявилася саме та філософія, основи якої були закладені Карлом Марксом. За аналогією можна сказати, що в середовищі філософії марксизм є тим, чим в середовищі релігій є християнство. Це - по-перше.

     По-друге - Маркс вивів свою філософію за рамки чистого теоретизування та органічно пов'язав її з потребами життя, практикою. Метод викладу світоглядної думки Гегелем він називає "Фехтувальним мистецтвом" (З ранніх творів, стор 12) і робить для себе висновок: "Філософи лише по різному пояснювали світ, а справа полягає в тому, щоб його змінити" ("Тези про Фейєрбаха", Соч., т. 42, стор 266). Зміни світу Маркс пізніше і на все життя пов'яже з революційним перетворенням, яке має здійснити пролетаріат.  А тому місію своєї філософії Маркс вбачав у тому, щоб вона підготувала і спонукала робочий клас до революції. "Ідеї стають матеріальною силою, коли вони опановують масами", - писав він. Для оволодіння масами філософські ідеї належало зробити доступними для цих мас. Виходячи з цього, марксистська філософія стала надбанням не вишуканою інтелігенції, не кабінетних мислителів, НЕ студентських аудиторій, а найширших верств населення, руками і думкою яких створюються абсолютно всі матеріальні і духовні блага суспільства. "Подібно до того, як філософія знаходить у пролетаріаті свою матеріальну зброю, так і пролетаріат знаходить у філософії свою духовну зброю ", - писав молодий Маркс (Тв., т. 1, стор 422).  У результаті, філософія Карла Маркса набула такого поширення в масах, якого не знала і до цього часу не знає жодна філософія в світі. Марксизм, будучи філософією і залишаючись нею, в той же час став світоглядом знедолених мас. (Видатний політичний діяч сучасної Росії Явлінський – народився у Львові - зло і влучно назвав комунізм (марксизм) педикульозом бідняків. А бідняки, які знаходяться на ьежі животіння, і зараз складають 80% населення земної кулі - понад 4 млрд. чоловік. Отже, у філософії Маркса було, є і ще довго буде живильне середовище в масах.)

     Філософія Карла Маркса, по-третє, продуктивно-критична до всієї філософської спадщини. Марксизм зробив органічною складовою частиною свого світогляду всі ті досягнення чужої філософської думки, які збігалися з його принципами і піддав нещадній критиці все те, що суперечило цим принципам. У цьому плані Маркс - і особливо його послідовники! - знадходили і знадходяться пропорційно відносинам Ісуса Христа до свого Бога Отця: "Вся, єліко іметь Отец, моя суть ... І моя вся - твоя суть, і твоя - моя" (Євангеліє від Іоанна, 16:15; 17:10).  З цього приводу В. І. Ленін з властивою йому гіперболізацією і пієтетом до Маркса говорив: "Все те, що було створено людською думкою, Маркс переробив, піддав критиці, перевірив на робітничому русі, і зробив ті висновки, яких обмежені буржуазними рамками або пов'язані буржуазними забобонами люди зробити не могли "(" 3адачі союзу молоді ". Твори, т. 31 р., стор. 262).

     Філософія Карла Маркса, по-четверте, виявилась відкрита до новізни і критичною до самої себе. Марксизм чуйно реагував і реагує на новітні наукові досягнення, на нові і змінні віяння в соціально-політичному житті. Наукові концепції дарвінізму, генетики, квантової фізики, кібернетики, космології і всі інші, які створювалися після появи марксизму, незмінно оголошувалися черговим підтвердженням вчення Карла Маркса. А політична кон'юнктура завжди домінувала в практичній діяльності марксистської партії. При черговій ломці букви марксизму І. В. Сталін говорив: "Марксизм - не догма, а керівництво до дії". Таким чином, марксизм має можливість залишатися самим собою і одночасно з цим бути постійно сучасним. (Як співалося у пісні: "Не розлучуся з комсомолом, буду вічно молодим ".)

     Філософія Карла Маркса, нарешті - по-п'яте, в історичних реаліях не завжди досягала тих кардинально відмінних від попередніх філософій особливостей, які були закладені в її фундамент самим засновником. Як то спостерігається в будь-якому напрямку (школі послідовників), філософія Карла Маркса не уникла догматизації, епігонства, вульгаризації, ревізіонізму. Причому всі ці відхилення в марксизмі стали проявлятися ще за життя і активної творчої діяльності самого Карла Маркса, що одного разу дало йому підстави в серцях заявити: "Я - Маркс, але не марксист". Пізніше Енгельс, Каутський, Плеханов, Ленін називали не по розуму старанних і тупих марксистів "попами марксистського приходу".

     

     2. Еволюція світоглядних і філософських поглядів Карла Маркса.

    Карл Маркс народився 5 травня 1818 року у Трієрі в чистокровній єврейській сім'ї і виховувався в дусі іудаїзму. Ціле покоління предків Карла Маркса з боку матері і батька з незапам'ятних предків аж до обох дідів включно були рабинами. Рідний брат батько Карла Маркса отримав у спадок посаду рабина і був ним до самої смерті. Батько Карла Маркса, Гершель (Гершко) Маркс змушений був шукати собі іншу професію і став юристом. У 1816 році Гершель Маркс приймає християнство і стає лютеранином. Таким чином, Карл Маркс народився у християнській родині, але був охрещений лише в 1824 році.

     Карл Маркс з дитинства виховувався в релігійному дусі і був віруючим, про що свідчить твір, який він написав після закінчення навчання в Трірській гімназії. Молодий гімназист благочестиво тлумачить в ньому слова Христа: "Аз єсмь лоза, ви ж - грона ... Без мене не можете творити нічого ж" (Євангеліє від Іоанна, 15:5). Берлінський університет Карл Маркс закінчив переконаним гегельянцем. Під впливом "Сутності християнства" став полум'яним послідовником Фейєрбаха і лише після цього прийшов до висновку про необхідність викладу своїх власних філософських поглядів. Повну філософську зрілість Маркса слід було б віднести до його 30-річного віку - часу написання разом з Енгельсом "Маніфесту комуністичної партії".

     

    3. Основоположні філософські твори марксизму.

    Окрім "Маніфесту", філософські основи Карла Маркса викладені в його творах: "До критики гегелівської філософії права", "Німецька ідеологія", "Тези про Фейєрбаха", "До критики політичної економії. Вступ" і, безумовно, "Капітал". Спеціального філософського твору, в якому б викладалася виключно сутність і система його філософської думки, Маркс не написав, хоча і мав намір зробити це текстом в 4 друкованих аркуша (близько 100 машинописних сторінок).  Сутність філософії Карла Маркса в певній системі і повноті виклав Фрідріх Енгельс у творах "Анти-Дюрінг" і "Діалектика природи". Осучаснили філософію марксизму і певним чином догматизувати її Ленін ("Матеріалізм і емпіріокритицизм", "Три джерела і три складові частини марксизму", "Про значення войовничого матеріалізму") і Сталін ("Питання ленінізму", "Про діалектичний та історичній матеріалізмі "," Економічні проблеми соціалізму в СРСР "," Марксизм і питання мовознавства "). Згідно з традицією до творів, які "розвивали далі" марксизм, комуністи, не маючи на те достатніх підстав, відносили виступи своїх Генеральних Секретарів ЦК компартій різних країн. Серед таких слід назвати Мао Дзедуна ("Щодо практики"), Хрущова, Пальміро Тольятті і навіть зруйнувавшого марксизм Горбачова.  Але і зазначені твори слід вважати тими наріжними каменями, на підставі яких добудовувалася вся струнка система філософії марксизму. Будівельниками є ціла когорта вчених-марксистів, головним чином - філософів Радянського Союзу, які своїми працями завершили зведення того, що отримало назву марксистсько-ленінської філософії.

     

     4. Основні риси і зміст марксистсько-ленінської філософії.

    А. На сьогоднішній день марксистська філософія є завершеною і внутрішньо гармонійної системою світоглядних теоретичних знань. Забігаючи наперед, В. І. Ленін писав: "Вчення Маркса всесильне, тому що воно вірне. Воно завершене і струнке, даючи людям цілісний світогляд, яке непримиренний  до будь-яких забобонів, до будь-якої реакції або захисту буржуазного гноблення".

    У наявній марксистській літературі можна знайти відповідь на всі проблеми філософських знань, на всі проблеми світогляду людини і суспільства.  Подібної філософії ніколи не було в минулому, немає її поза марксизму і зараз. Це зовсім не означає, що все поза-марксистської філософії і світогляду є помилковими. Як ми вже знаємо з курсу Філософської пропедевтики, вихідні позиції кожного світогляду беруться як дані (Суб'єктивний ідеалізм: "Світ дається людині лише в його відчуттях». Матеріалістичний монізм: "Існує тільки матерія та її прояви або продукти ". Агностицизм:" Ми не знаємо, на скільки наші знання відповідають реальному стану речей і чи відповідають взагалі ". Скептицизм:" Щоб не помилитися, потрібно все піддавати сумніву ". Знамените Декарта:" Cogito, ergo, sum "...) і ніяким чином не можуть бути теоретично, філософськи, доведені. Тому рівне теоретичне право на існування мають і матеріалізм, і ідеалізм, і теїзм, і атеїзм ...  і Бог там знає ще що. Тим не менш, ні одне з них не має такого міцного практичного і завершеного теоретичного фундаменту, як марксизм. Це пояснюється, перш за все, тим, що на користь марксизму за умов необмеженої соціально-політичної підтримки працювала величезна кількість дипломованих і талановитих філософів останнього, найбільш розумного 20-го століття. Це той випадок, коли щодо успіхів філософської школи доречно згадати відоме гасло Сталіна і сучасних бізнесменів Японії: "Кадри вирішують все!" Велике значення мала також націленість марксизму на науку, науково-технічний прогрес і соціальний розвиток. У цих умовах марксизм став "просто світоглядом, який може знайти собі підтвердження і проявити себе не в якійсь особливої ​​науці наук, а в реальних науках "(Фрідріх Енгельс. Анти-Дюрінг, стор 130).

     Б. Основною складовою частиною змісту марксистської філософії є ​​Діалектичний матеріалізм. Сутність його полягає в тому, що "його підхід до явищ природи, його метод вивчення явищ природи, його метод пізнання є діалектичним, а його тлумачення явищ природи, його розуміння явищ природи, його теорія - матеріалістичним ", - писав Й. В. Сталін (Короткий курс історії ВКП (б), стор 99-100).

     Як справедливо відзначає той же Сталін, Маркс і Енгельс "раціональне зерно" для своєї діалектики взяли у Гегеля і пристосували її до своєї філософії, надавши цій діалектиці "сучасний науковий вид "(там же, стор 100). Що ж стосується матеріалізму, то за справедливими словами того ж Сталіна," Маркс і Енгельс взяли з матеріалізму Фейєрбаха його "основне зерно", розвинули його далі в науково-філософську теорію матеріалізму "(там же).

     В. Історичний матеріалізм зараз варто було б назвати марксистською соціологією. Видатні автори марксистської філософії вважають, що історичний матеріалізм - це застосування принципів діалектичного матеріалізму для осягнення явищ суспільного життя. Процеси, що відбуваються в суспільстві, вони пояснюють причинами матеріальними і в той же час причини змін - діалектикою протиріч, які існують у суспільному житті.

     Г. Марксизм пов'язав свою філософію з практикою перетворення світу, з революційними діями пролетаріату. Марксизм ввів також практику у святая святих філософії - в область гносеології. Домарксистські філософи у що б то не стало намагалися довести світоглядну істину шляхом чистого мислення. Маркс відкинув такий підхід і заявив, що проблема істини - це не теоретичне, а практичне питання. "На практиці людина повинна довести істинність, тобто дійсність і могутність, поцейбічність свого мислення" ("Тези про Фейєрбаха": стор.1) Потім ця думка використовувалася, повторювалася і розвивалася на всі лади марксистами великими і малими.

     Д. Партійність - одна з найістотніших рис марксистської філософії; настільки істотних, що марксисти відкидали геть будь-яку можливість існування філософії безпартійної. Партійність філософії означає, що вона, філософія, завжди стоїть на точці зору певного соціального класу, виражає і захищає інтереси останнього. Згідно марксизму виходило, що в минулому всі філософи ідеалісти й метафізики завжди стояли на боці реакційних класів, а матеріалісти і діалектики - на боці класів прогресивних. Під час же існування марксистської філософії всі немарксистські філософії оголошувалися реакційними, гальмом прогресу і наділялися іншими негативними рисами. А в цьому марксизм і відносно минулого і щодо сучасного знаходиться далеко і далеко від об'єктивної правди.

     Е. Марксистська філософія входить до складу більш широкої ідеологічної освіти, яка називається Марксизмом. У системі марксизму філософія утворює його теоретичне ядро, теоретичний фундамент. Крім філософії, складовою частиною марксизму є його політекономія і вчення про комунізм. Між трьома частинами марксизму існує тісний, органічний зв'язок і курси марксистських філософії, політекономії та наукового комунізму часто ідентично розробляють низку спільних проблем. Ті, хто будуть читати чи вивчати для себе марксизм, побачать, що ряд соціологічних, футурологічних, історіософських проблем просто повторюються в курсах марксистської і філософії, і соціології, і політичної економії.

    5. Історична доля марксистської філософії.

    Як філософська і суспільно-політична течія марксизм існує вже понад  півтора століття. За цей час йому випала доля показати всю свою велич і виявити свої недоліки. Не слід думати, що з розпадом Радянського Союзу настав крах і марксизму. Автори підручника з філософії (Під редакцією І. Ф. Надольного) справедливо підкреслюють, що зв'язки марксизму з побудовою соціалізму в СРСР та інших країнах "вимагають спеціального і неупередженого аналізу" (стор. 109). Звичайно, марксизм не вичерпав своїх можливостей і його майбутнє як філософії багато в чому залежить від рівня талановитості тих, хто ще повинен прийти до його школи. У всякому разі, на сьогодні можна впевнено заявити, що за змістом свого філософського змісту і за впливом на сучасне людство у марксизму і близько немає гідних суперників.

     

    6. Гносеологія як зворотна сторона основного питання філософії.

    Для марксизму стало азбучною істиною положення про те, що основним питанням філософії є ​​питання про співвідношенні буття і свідомості. Вихідною основою такого твердження є міркування з цього приводу Фрідріха Енгельса, який писав:

    « Велике основне питання всієї, особливо новітньої, філософії є ​​питання про відношення мислення до буття.

    Філософи розділилися на два великі табори відповідно до того, як вони відповідали на це питання. Ті, які стверджували, що дух існує перш природи, і які, отже, в кінцевому рахунку, так чи інакше визнавали створення світу, а у філософів, наприклад у Гегеля, створення світу приймає нерідко ще більш заплутаний і безглуздий вигляд, ніж у християнстві, - склали ідеалістичний табір. Ті ж, які основним початком вважали природу, примкнули до різних шкіл матеріалізму.

     Нічого іншого спочатку і не означають вирази: «ідеалізм» і «матеріалізм», і лише в цьому сенсі вони тут і вживаються. Нижче ми побачимо, яка плутанина виходить і в тих випадках, коли їм надають будь-яке інше значення.

    Але питання про відношення мислення до буття має ще й інший бік: як відносяться наші думки про навколишній світ до самого цього світу? Чи взмозі наше мислення пізнати дійсний світ, чи можемо ми в наших уявленнях і поняттях про дійсний світі скласти вірне відображення дійсності? Філософською мовою це питання називається питанням про тотожність мислення і буття. Величезна більшість філософів ствердно вирішує це питання. Так, наприклад, у Гегеля ствердну відповідь на це питання мається на увазі само собою »

    (Ф. Енгельс. Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії. (К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т.21 с. 283.)

     

     Не будемо чіплятися до Енгельса за ототожнення буття з матерією або природою, а мислення - з духом і Богом; за спірне твердження про те, що проблема співвідношення духу і матерії є основним питанням філософії. Врахуємо, що у 19 столітті ще не було такого чіткого розуміння філософських категорій, яке ми маємо зараз. Врахуємо також те, що Енгельс у філософії був самоуком, а при написанні статті знаходився під впливом Фейєрбаха, який зі своїх принципових міркувань ототожнював буття з природою (матерією). Але запам'ятаємо, що наступний марксизм прийняв за абсолютну істину положення, що основним питанням філософії завжди є вирішення питання: що первинне, а що вторинне в співвідношенні буття і свідомості, матерії і духу.  Якщо якийсь філософ минулого не займався проблемою: «що первинне, а що вдруге», то марксистські досліджували «знаходили» у нього це саме основне питання і всіх філософів обов'язково розписували по школі матеріалізму чи школі ідеалізму. Запам'ятаємо також, що марксизм майже через століття після смерті Енгельса незмінно вважав, що питання про пізнання є тільки і всього-на-всього «зворотною» (іншою, другою) стороною основного питання філософії, хоча насправді це не так. Онтологія і Гносеологія - це відносно самостійні галузі філософських знань і філософських проблем.

    Огрублення, спрощення і вульгаризації проблем гносеології в марксизмі в значній мірі сприяв І. В. Сталін, який у своїй роботі «Про діалектичний та історичний матеріалізм» написав:

     в) У протилежного ідеалізму, який заперечує можливість пізнання світу і його закономірностей, не вірить у достовірність наших знань, не визнає об'єктивної істини, і вважає, що світ сповнений «Речей в собі», які не можуть бути ніколи пізнані наукою, - марксистський філософський матеріалізм виходить з того, що світ і його закономірності цілком пізнавані, що наші знання про закони природи, перевірені досвідом, практикою, є достовірними знаннями, що мають значення об'єктивних істин, що немає в світі непізнаваних речей, а є тільки речі, ще не пізнані, які будуть розкриті і пізнані силами науки і практики.

    Історія Всесоюзної комуністичної

    партії (більшовиків). Короткий курс, с.108.

     Слід сказати, що вищесказане І. В. Сталіним знаходиться в явному протиріччі з духом і буквою Маркса і Енгельса, які не заперечували науково-пізнавального значення філософського ідеалізму. У цитованій вище статті Енгельса дається висока оцінка наукового значення діалектики Гегеля і критикується матеріаліст Фейєрбах за заперечення значення цієї діалектики. Але марксизм зміг звільнитися від тиску на свою філософію помилкових слів Сталіна тільки через два-три десятиліття після смерті цього останнього класика марксизму-ленінізму. Слід сказати, що спираючись на вихідні положення Маркса, ігноруючи деякі помилкові висловлювання Енгельса, радянський марксизм в останні 15 років ХХ століття почав розробляти проблеми гносеології на вищому науковому і філософському рівні. Особливо виділялися роботи В.А. Лекторського, Е.В. Ільєнкова, О.М. Леонтьєва, Рубінштейна, А.Г. Спіркина, П.В. Копніна, В.С. Стьопіна, («Суб'єкт, об'єкт, пізнання» та інші), Т.І. Ойзерман, В.І. Шинкарука та інших.

     Ми не будемо зараз переповідати зміст марксистської гносеології, оскільки вона всеохоплююча. Зазначимо тільки її основні особливості. Перш за все відзначимо, що вона через основоположні положення Карла Маркса виходить з філософського матеріалізму Фейєрбаха і матеріалістично зрозумілої діалектики Гегеля, взяла в них, як образно говорив І.В. Сталін, «раціональне зерно» і викинула «Лушпиння». У викладі свого змісту враховує труднощі попередньої філософської думки і дає їм своє рішення. Як вже зазначалося вище, марксизм у гносеологію ввів практику. Далі. Марксистська гносеологія вирішує свої проблеми з залученням наукових знань та їх останніх досягнень, особливо в галузі біології, фізіології, еволюційної теорії, антропології, психології та соціології.  Це дозволяє марксистам пропонувати рішення окремих гносеологічних питань на рівні достовірних наукових знань. Слід також зазначити, що в монолітному колись таборі марксистів останнім часом з'явились різноголосся в деяких аспектах рішення гносеологічних проблем, і навіть - фідеїзму, загравання з християнським богослов'ям. Можливо, останні вже не можна вважати варіантом марксистського філософствування. Нижче, у викладі нашого розуміння рішення філософських проблем ми будемо згадувати і використовувати окремі досягнення марксистської гносеології.

     Студентам пропонується уважно прочитати статтю "Теорія пізнання" з Великої Радянської Енциклдопедіі. У статті викладається марксистська версія теорії пізнання. Вона написана провідним спеціалістом по марксистській теорії пізнання, доктором філософських наук, завідувачем відділом Інституту філософії Академії наук СРСР і нині живущим, що працює в тій же установі, професором Лекторським В.А. Про достоїнства і недоліки марксистської версії теорії пізнання у нас ще буде час детально поговорити і на лекціях, і на семінарах. А зараз, читаючи статтю, зверніть увагу на те, що марксистські філософи групують теорії пізнання за принципом матеріалізму та ідеалізму, що історично і за змістом невірно. Далі, всі немарксистські теорії пізнання відкидаються з порога, в них марксисти не знаходять нічого нового, нічого корисного для себе. І нарешті, марксисти вважають, що марксизм вже вирішив всі проблеми гносеології, як і проблеми інших суспільних наук, вірно і остаточно. Втім, читайте марксистську статтю про гносеології самі.

     

    7. Кінець європейської класичної філософії.

    В особі німецької класичної філософії європейська філософія закінчила свій розвиток на тих засадах, які були закладені ще в античній філософії. Вона в цей час вичерпала свої внутрішні можливості. Це, по-перше. А по-друге, - вона зіткнулася з таким рівнем розвитку науки, ідеології та культури, принципів якої не припускала наука, ідеологія і культура античності. І, нарешті, всі парадигми духовного життя Європи другої половини 19 століття набували загальнолюдські риси.  Дослідники історії філософської думки говорять, що філософія з кінця 19 століття вступила в смугу кризи свого розвитку. Якщо це і так, то зі свого боку скажімо, що це була криза зростання і переходу європейської філософії в нову якість. Правда, ця якість набула діалектичний конфлікт з тими параметрами філософії, які існували до цих пір. Видні українські філософи І.В. Бичко та В.Г. Табачковський і інші про це пишуть так: "У цих умовах формується нова філософська парадигма з новими акцентами філософствування. Традиційно просвітницькому об'єктивізму (Тепер) протиставляється суб'єктивізм, раціоналізму - ірраціоналізм, фаталістично забарвленого детермінізму - волюнтаристський лібертизм, механічної унітарності буття - "вітальний" універсам, "життєвий порив", "підсвідомі потягу", активні "вибухи" волі "(Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник / Бичко І.В., Табачковський В.Г. та ін. - 2-е вид. - До .: Либідь, 1994. - 576 с.)

     У наше завдання не входить аналіз чи хоча б опису цієї кризи і переорієнтації європейської філософської думки. Ми це, просто, побачимо на прикладі докорінної зміни філософського змісту теорії пізнання зазначеного часу.

     Більшість філософів з кінця 19 століття і до теперішнього часу обмежують свою творчість тлумаченням філософії своїх великих попередників і нічого принципово нового в скарбницю філософської думки не вносять. Це стосується в першу чергу численних шкіл неокантіанства і неогегельянства, які нічого принципово нового не сказали, в усякому разі, в області теорії пізнання. Інші ж, почавши самостійно вирішувати проблеми гносеології, не зробили значного впливу на нове дослідження в цій області. А ще деякі, з числа значних і модних, своїм оригінальним філософським вченням про те, що світ є воля і уявлення (Шопенгауер); що філософія - це ні що інше, як життєвий порив (Анрі Бергсон);  що єдино істотним для філософії є ​​вирішення проблеми існування, екзистенції, і сенсу людського життя (екзистенціалізм) або підготувати грунт до появи надлюдини (Ніцше) взагалі знімали проблему гносеології з філософського обговорення. Великий філософ екзистенціаліст, лауреат Нобелівської премії, французький письменник і філософ Альберт Камю (Albert Camus, 1913-1960), наприклад, писав: "У світі немає остаточного і останнього сенсу ... Ми закинуті в цей світ, в цю історію, ми обмежені і смертні; на питання про мету існування, про сенс всього існуючого наука не дає якої б то не було відповіді. Не дала його і вся історія філософської думки - запропоновані нею відповіді не є раціональними доказами, але актами віри ". І ще: "Найважливіші істини щодо самого себе людина відкриває не шляхом наукового пізнання чи філософських спекуляцій, але тільки за допомогою почуттів, які як би зсередини висвітлюють його існування, буття в світі ".

     

    Рейтинг →
    Обсудить на форуме


    Другие новости по теме:

  • Теми студентских рефератів
  • Метафизика и диалектика. Черновик
  • Экзамены/зачёты по философии
  • Філософська пропедевтика. Розділ ІІ.
  • Філософська пропедевтика. Розділ 2.


    • Комментарии (0):

          Оставить комментарий:

        • Полужирный Наклонный текст Подчеркнутый текст Зачеркнутый текст | Выравнивание по левому краю По центру Выравнивание по правому краю | Вставка смайликов Выбор цвета | Скрытый текст Вставка цитаты Преобразовать выбранный текст из транслитерации в кириллицу Вставка спойлера
          • Ваше Имя:

          • Ваш E-Mail: