Календарь

«    Февраль 2023    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728 



  Популярное





» » Антична філософія

    Антична філософія


     

    Історія філософії

     

    04. Антична філософія

         Джерела європейської культури, а також філософії, знаходяться в культурі і філософії  античній.

     

    4. "Антична філософія" –

    зміст назви, історичні  рамки існування

    4.1.а.Антична (від латинського слова "antuquus" - давній, старий, древній) філософія - це та філософська думка, що виникла і розвивалася в державах Середземного моря - в рамках Греції і Римської імперії - з кінця 7 сторіччя до нашої ери до 6 сторіччя нашої ери.

    Антична філософія виникла і сформувалася спочатку в Древній Греції, що на зорі людської історії з'явилася ще  на початку другого тисячоріччя до нашої ери - в епоху бронзового віку. За півтори тисячі років Греція пройшла величезний історичний шлях: від варварства - до цивілізації, від родоплемінних об'єднання - до державного устрою всього грецького народу, і вже в 8 сторіччі до нашої ери стала найбільш розвиненою і передовою - і в політичному, і в економічному, і в культурному відношеннях - державою того часу. І за увесь цей час  як у суспільстві, так і свідомості окремих греків єдиним світоглядом був світогляд релігійний.

     

    4.1.б. Процес відриву античної філософії від  релігійного світогляду.

    З початку 1-го тисячоліття до нашої ери наявний у греків релігійний світогляд  починає переосмислюватися з позицій міфології спочатку в художній формі (творчість Гомера)   і здорового глузду (творчість Гесіода). Правда, твори Гомера "Іліада" і "Одіссея" та Гесіода "Труди і дні" і "Теогонія» (Походження богів) відразу ж після їхньої появи були проголошені святим письмом грецької релігії - Олімпійського пантеону.

    Гомер і Гесіод поклали початок художньому і теоретичному переосмисленню релігійного світогляду. Однак філософська думка Стародавної Греції розвивалася не в руслі релігійного світогляду, як те ми бачили в Індії, і не на шляхах створення нової релігії, як те було в Китаї, а в рішучому й однозначному протиставленні себе релігії. Навіть віруючі в існування богів філософи (Ксенофан, Сократ, Платон,) нещадно критикують сучасну їм релігію, висміюють міфи Гомера і Гесіода, що незмінно свідчить, що філософія з презирством дивиться на релігійні вірування юрби.

    Творчість Гомера і Гесіода, якщо говорити в історичному плані, сприяла появі появі софістів (мудреців), які намагались, пристосовуючись до простолюдин, розповідати їм про мудрі, світоглядні, «речі». Здебільшого вони ставили перед своїми слухачами такі запистання, на які ніхто не міг відповісти. Та й самі софісти не завжди давали слушну відповідь на підняте ними питання. Згодом софісти уславилися дискусіями між собою, в процесі чого ними була створена софістика, за допомогою якої все можна було заперечувати і все можна будо стверджувати. Ця «балаканина» сприяла розвитку критичної думки і породила, справді, дотепний, а той й мудрих мислителів. Якраз з їх середовища і вийшли перші справжні філософиі. Одним з таких був родоначальник філософської думки Стародавньої Греції Фалес.

     

    2. Специфіка античної філософії

    та її місце в культурі європейських народів.

    4.2.а. Взаємини зі світоглядом релігійним;

        Філософія Стародавної Греції - це філософія, так би мовити, в  "чистому вигляді", -  філософія взагалі,  філософія  без яких би не було релігійних додатків.

    Антична філософія не тільки не загравала з релігією, а і відкрито протиставляла себе стилю релігійного мислення, релігійному світогляду. Саме цю особливість філософії мав на увазі молодий Карл Маркс, який, будучи ще гегельянцем, у зверненні до богословів писав: "Але філософія говорить про релігійні і філософські предмети інакше, аніж говорите про це ви. Ви говорите про ці предмети, не вивчивши їх; вона ж говорить про них після їх вивчення;  ви звертаєтеся до почуття, вона звертається до розуму; ви проклинаєте, вона учить; ви обіцяєте небо й увесь світ, вона не обіцяє нічого, крім істини; ви вимагаєте віри у вашу віру, вона не вимагає віри у свої висновки, вона вимагає перевірки сумнівів; ви лякаєте, вона заспокоює. І, право, філософія досить знає життя, щоб зрозуміти, що її висновки не потурають гонитві за насолодою, не догоджають егоїзму - ні небесного,  ні земного світу. < ... >  Адже вам (віруючим християнам - Е.Д.)  було сказано, що скарби ваші - не від світу цього. Якщо ж ви визнаєте, що варто віддавати кесареве  - кесарю, а боже - богу, тоді шануйте  не лише золотого тільця, але, - принаймні, до такої ж міри, - і вільний розум владарем світу; "дію вільного розуму" ми і називаємо  філософствуванням."[1]

     

    4.2.б. Широта філософської проблематики;

        Всесвітньо-історичне значення філософії Стародавної Греції полягає в тім, що саме вона заклала фундамент філософського мислення. Більш того, давньогрецька філософія відразу ж охопила всі проблеми світогляду і розпочала їх ефективно вирішувати. Фрідріх Енгельс справедливо відзначав, що в різноманітних формах грецької філософії вже в зародку, у процесі виникнення, було поставлено  питання всіх пізніших філософських шкіл Європи.[2]

     

    4.2.в. Значення  для  європейської   філософської думки.

    Грецька філософія поклала початок однієї з основних філософій світу. З неї не лише розпочинається європейська філософська думка, - вона підняла проблеми, що більш ніж на два тисячоліття визначили  тематику всієї наступної європейської філософії. Протягом двох з половиною тисяч років не було такої теми філософських дискусій, філософських розробок, джерела  яких не можна було б відшукати  в давньогрецькій філософії. У такий спосіб антична філософія запліднила собою всі напрямки філософської думки Європи, постійно була і є її невід'ємною частиною, постійно пульсує у висках  європейських філософів.

    Представники сучасного постмодернізму почали висловлювати думку, що  наприкінці 20-сторіччя  наступив кінець історії античної філософії, яку вони, постмодерністи, в узагальненому вигляді називають філософією модернізму. Нам особисто здається, що це невірні оцінки, і дарма модерністи намагаються укласти античну філософію в труну. Антична філософія і зараз жива, вони і зараз є живлющим джерелом європейського філософського світогляду і, по нашій оцінці, разом з європейською філософією перетворюється в надбання всього людства, - поширює свій вплив на індійський і китайський культурні ареали.

    *                         *                           *

     

    Розглянемо коротенько основні проблеми і типи давньогрецької філософії.

     

    4.3. Давньогрецькі гілікійці:

    4.3.а. Походження назви і головна  проблема гілікійців;

         Грецька філософія розпочала своє існування з розгляду проблеми про першооснови світу. Вона вирішувала цю проблему в дусі наївного матеріалізму, оскільки вбачала ці основи в "найпростіших  стихіях" - у найпростіших речовинах світу. Від грецького слова  "гілікі" (речовина) перші грецькі філософи й одержали назву гілікійців, чи ще -  за назвою міста Мілет[3], в якому діяли гілікійці -  Мілетської філософської школи (мілетці).

     

     

    4.3. б. Представники гілікійців.

        Засновник Мілетської школи і перший давньогрецький філософ  Фалес з Мілета (624-547 роки до нашої ери)  першоосновою світу вважав воду. "Усе з води й у воду повертається", - говорив він. Учень Фалеса Анаксимандр (610-546), автор першого в історії європейської філософської думки твору під  назвою "Про природу", основним елементом ("стихією")  світу вважав  невимірну і невидиму матерію, яку він назвав апейроном (щось невизначене). Анаксимандр першим в історії спробував пояснити походження тваринного світу. Він вважав, що першими живими істотами на землі були риби, які утворилися самі собою з мулу морського. Деякі з цих риб, говорив Анаксимандр, вибралися на землю, втратили луску, замість якої в них з'явилася вовна чи пера, і в такий спосіб   (риби) дали початок всім існуючим нині тваринам на землі.

    Учень Анаксимандра Анаксимен (588-525) першоосновою світу вважав повітря. Він вчив, що під впливом холоду повітря згущається в хмари, а потім у воду і землю, а розігріваючи, перетворюється у вогонь. У такий спосіб все існуюче виникає і живиться  повітрям. Гілікійська школа в Мілеті проіснувала до 494 року до нашої ери, - до року захоплення і руйнування міста Мілета персами.  Філософи з Мілета  змушені були тікати на захід і оселилися на узбережжях Італіїв в місті Елея, ставши згодом  засновниками пізнішої античної філософської школи елейців (елеатів, елатів), про яку буде вестися мова нижче.

    До числа гілікійців певним чином варто зарахувати  і  філософа Геракліт з Ефеса (520-460), що теж був зайнятий пошуками першооснови світу і вбачав її у вогні. По його, Геракліта, словам, все утворюється завдяки охолодженню й отвердінню вогню: земля, розігріваючи вогнем-теплом, стає водою, вода, розігріваючись - повітрям, повітря запалюючись - вогнем. "Світ - єдиний з усього, не створювався ніким з богів чи людей, але був, є і залишається вічно живим вогнем, що закономірно спалахує  і закономірно загасає", писав він.

     

    4.3.в. Вчення  про "Стихії".

            Підсумовуючи своїх попередників,  філософ Емпедокл (483-423) чітко виклав вчення про те, що увесь світ утворений шляхом з'єднання чотирьох самостійних першооснов світу, стихій: землі (твердої речовини), води (рідини), повітря (газів)  і вогню. "Стихії" Емпедокла і

    вчення  Геракліта про вогонь, що спалахує і згасає, увійшли органічною частиною у віровчення  християнського Нового завіту про кінцеві долі світу[4]. 4 стихії в європейській філософській думці протрималися  аж до 17 сторіччя, - до початку формування такої науки, як хімія. Власне вже європейська філософська і наукова думка до чотирьох стихій давньогрецької філософії додала ще одину, п'яту - ефір.  Поняття ефіру в науку й у філософію було введено ще Піфагором (580-500), який  ефіром називав найтоншу речовину, що складається з одних променів і заповнює собою порожній простір між твердими частинками матерії. У такий спосіб світ  як би огортався ефіром і купався в ньому. У філософській, науковій і художній літературі європейської культури уявлення про ефір утримувалася аж до часів  генія 20-го сторіччя Альберта Ейнштейна, що теоретично й експериментально довів відсутність ефіру.

     

    4.4. Піфагор, піфагорейський союз і піфагорейство.

    В рамках формування філософії, а то і поза нею, у Древній Греції бурхливо розвивалося наукове пізнання світу. Найбільш помітною фігурою  цього розвитку був  аристократ з  острова Самоса  Піфагор (570 - 497 року до нашої ери). Після встановлення тиранії Полікарпа Самоського Піфагор зі своїми учнями та в юрбі самоських аристократів втекли до Південної Італії ("Велика Греція") і оселилися в місті Кротон серед грецьких колоністов-дорійців. Навколо Піфагора об'єдналися скривджені місцеві і вигнані із Самоси аристократи, створивши піфагорейський союз, що потім поширив свій вплив на всю Грецію. Крім реакційної політичної діяльності Піфагор організував у Кротоні школу  для хлопчиків і дівчинок з аристократів. У школі навчалися наукам, релігії і моралі. Діти в школі було розподілено і відокремлено по інтересам і по талантам. Заняття в школі були наповнені містикою, огорнені таємницями й аристократичним снобізмом. Обурені кротонці в 497 році зруйнували будинок школи, а її вчителів розігнали. Піфагор втік до берегів Чорного моря де і помер вигнанцем та втікачем.

    Піфагор був найвидатнішим вченим не тільки свого часу, але і по наших мірках. Він є автором геометричної теореми, що носить його ім'я  і оголошує, що квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів. Він уперше довів, що сума кутів будь-якого трикутника дорівнює 1800 (2d). Він уже знав про нескінченно малі і нескінченно великі величини. І цьому усьому він учив своїх  учнів.

    Піфагор не був філософом, але і він, як сучасні йому гілікійці, цікавився проблемою першооснов  і основ світу. Цю філософську проблему він намагався вирішити по науковому. Будучи насамперед великим математиком, він вважав: "Оскільки усе у світі можна зважувати, зводити до чисел, то сутністю усього світу і є Число". Але оскільки Піфагор, не будучи ще філософом, знаходився в полоні релігійного світогляду, то його погляди на Число набували  "божественного", містичного характеру.

    Початком і кінцем усього світу Піфагор проголошував Одиницю. Вона в нього - початкова, всемогутня, безмежна  і  всеосяжна; з неї усе починається і нею усе і закінчується. Усі числа Піфагор поділяє на непарні і парні. Непарним він віддає перевагу, першість. Вони означають активність, рух, життя, радість, успіх. Парні числа, за Піфагором - це обмеження, застій. Кожне число він наділяв певними значеннями. Ведучими  він вважав числа: 1,2,3,4. Одиниця для нього - це крапка, Дві - лінії, Три - квадрат, Чотири - куб. Вони органічно зв'язані один з одним і в русі взаємодіють один з одним. Крапка, рухаючись, створює лінію, рух лінії створює площину, рух площини - об’єм.  Крім того, одиниця в Піфагора означає Мораль, Три - Справедливості, 7 - Здоров'я, 8 - любов і так далі. Священним числом у Піфагора було  число 10, оскільки воно є сумою перших чотирьох ведучих  чисел. Влада 10 поширюється на Всесвіт, що за Піфагором, влаштована в такий спосіб: увесь світ рухається навколо Вогню. (Пізніші піфагорійці цим вогнем вважали Сонце.)  Рух  навколо вогню планет  створює наступні десять небесних орбіт-сфер: Меркурія, Венери, Марса, Юпітера, Сатурна, Сонця, Місяця, Землі, Молочного шляху і... протоземлі. (Протоземля потрібна була Піфагорові для повного десятка небесних сфер.) Шум руху небесних сфер створює музику, гармонію. Піфагор визначив висоту тону звучної струни  шляхом виміру її довжини і увів відомих нам сім музичних нот. Будучи в полоні релігійного світогляду, Піфагор в систему свого вчення включав і релігійні вірування. Його система навчання  органічно містила в собі мораль, науку і релігію. Піфагор поділяв і по-своєму обґрунтовував віру в безсмертя душі, доводив реальність переселення душ (метемпсихоз), жадав від своїх послідовників виконання релігійних обрядів, уводив свої елементи культу.  Система Піфагора складалася з двох частин: екзотеричної й езотеричної. Перша була відкритої і  доступна для усіх. Друга, езотерична, - тільки для посвячених.

    До нас не дійшли справжні твори Піфагора. Деякі дослідники доводять, що таких творів Піфагор і не створював, а учив тільки усно. Але після смерті вчителя його безпосередні учні (насамперед - Філолай, а також Архіт, Евдокс) почали писати свої твори від імені Піфагора . Ця традиція зберігалася протягом всієї історії піфагорійства . Учні обожили свого Вчителя і для підтвердження істинності своїх тверджень говорили: "Сам так сказав". В наслідок цього до початку нашої ери  утворилася велика бібліотека творів, зміст яких Піфагор "Сам так сказав".

    На закінчення слід сказати, що піфагорійство завжди існувало на задвірках грецької філософії. Якщо не рахувати самого Піфагора, то його послідовники, піфагорійці, нічим не збагатили ні філософію, ні наукову думку Стародавньої Греції. Вони увесь час трималися на грані релігійних вірувань і спроб теоретичного осмислення цих вірувань. А все це, як нам уже відомо, ні в якій мері не може бути філософією. Піфагорійство втрутилось в історію філософської думки тільки в період занепаду античності філософської думки і стало  показником і фактором цього занепаду, про що  ми скажемо трохи нижче.

     

    5. Діалектика і метафізика в античній філософії:

    4.5.а.  Геракліт -  найвидатніший діалектик античності.

      Першим послідовним і видатним діалектиком був  давньогрецький філософ Геракліт Ефеський (540-480).  До нас дійшли великі фрагменти з його творів, головним з який була написана у віршах поема "Про природу"  (Peri Physeos). Не дивлячись на віршовану форму, твори Геракліта з величезним трудом читалися його сучасниками. За складність проблем і труднощі розуміння думок, що викладаються Гераклітом, його прозвали Темним[5] .

     Все існуюче, учив він,  постійно змінюється, переходить з одного стану в інше. "Усе тече, усе змінюється" (Panta Rei) - говорив він. -  "Усе є обмін протилежностями"; "В одну ріку не можна увійти двічі" (оскільки в других раз і ріка стала іншою, і я не залишився таким, яким був при першому заході в ріку). Але в цьому "Панта реї" Геракліт вбачав і момент стійкості. Зміни у світі і у всіх його складових частинах, відповідно до вчення видатного діалектика,  відбуваються відповідно до Логосу - вищого і загального закону. Задача філософії при цьому полягає в тім, щоб знайти в досліджуваному предметі Логос і вказати на нього, говорити від його імені. Філософ любив часто повторювати: "Не до мене, але до Логосу прислуховуйтесь";  "Мудро  буде визнати, що все у світі єдино; все є обміном протилежностей". "Боротьба є законом світу; вона мати і розпорядниця всіх речей"; “Війна - мати усіх речей і причина їх”.

    Геракліт учив про кругообіг (повторення)  світу і всіх явищ у ньому. Він вважав, що світ розвивається вверх, коли земля, нагріваючи, перетворюється в воду, вода - у повітря, а повітря у вогонь. Спахнувши, світ починає рухатися в зворотному напрямку: вогонь - повітря - вода - земля. Тривалість повного циклу кругообертання змін у природі послідовники Геракліта визначили в 36.000 років.

    Геракліт був гілозоїстом, тобто вважав усю природу і її елементи живими  істотами, у крайньому випадку, здатними відтворювати життя. Душу людини уявляв у вигляді вогню, що разом з усім світом здійснює кругообіг і систематично повертається у свій первинний стан чистого полум’я.

    У Геракліта було мало послідовників. Це можна пояснити високим рівнем  його філософської думки. Його послідовники часто  не те, що не могли розвивати його думки, вони найчастіше були не здатними адекватно зрозуміти свого великого вчителя. А деякі з таких учнів явно спрощували й огрубляли діалектику Геракліта. Так, уже безпосередній і, говорять, єдиний учень  Геракліта Кратил діалектику свого вчителя довів до крайностей і тим зіпсував її. Оскільки все  тече, все змінюється ("Панта реї"), міркував Кратіл, то в ріку не можна ввійти навіть один раз, тому що і ріка і я увесь час стаємо іншими й іншими. Звідси Кратіл робив висновок, що нічого у світі пізнати не можна; найбільш точне визначення предмета - указати на нього пальцем.

     

    4.5.б. Метафізика школи елейців.

     На противагу діалектичним поглядам Геракліта філософи елейської школи   -  елеати: Ксенофан, Парменід, Зенон, Горгій і їхні послідовники - вчили, що Буття - єдине, незмінне і нерухоме. Усе що рухається, що змінюються елейці назвали помилковим. Вищою і непохитною вічною істиною, на їх думку, є Єдине і Нерухоме Буття. У цьому плані філософи елейської школи вчили, що в думках людей про навколишні предмети немає ніякої істини. На цю тема Парменід написав навіть окрему поему, перша частина якої називалася "Думки про істину", а друга "Голос істини". В них він виклав свої думки з приводу того, що “Буття є, а Небуття – немає”. Система подібних поглядів була названа пізніше метафізикою. Елеєць Зенон, наприклад, доводив, що стріла, що летить у повітрі,... стоїть на місці у всіх крапках своєї траєкторії; що Ахілл ніколи не наздожене  черепаху, хоча біжить удвічі швидше її.

    Елейці, у цілому, витлумачували буття в ідеалістичному плані, а іноді Буття ототожнювали з нематеріальним Богом. Але серед них було немало і послідовних матеріалістів, найбільш відомим серед яких був Меліс Самоський (середина 5 сторіччя до нашої ери). Розвиваючи метафізичні положення елейців про те, що Буття єдине, що Буття є, а Небуття немає, Меліс далі міркував так: "Порожнечі немає зовсім, тому що порожнеча - ніщо. А те, що є, ніяк існувати не може, немає руху. А тому існуючому Буттю нікуди відступати, оскільки воно заповнює собою все. Справді, якби існувала порожнеча, то суще відступало б у порожній простір. Але раз порожнечі немає, то йому (Буттю) нікуди піти".

    Не дивлячись на метафізичність і показне милування міркуваннями, філософія елеатів значною мірою сприяла розвитку саме діалектики, тому що підводила до питання: яким чином засобами логічного мислення "уловити" і "утримати" діалектику предметів і явищ?  Так, згодом було з'ясовано, що рух логічно можна визначити, як прибуття тіла, що рухається, в дану точку і одночасно з цим вибуття з неї; що Ахілл усе-таки наздожене черепаху, оскільки простір, що розділяє Ахілла і черепаху можна, зупинившись, поділяти на два до нескінченності, але час (время) цим діленням зупинити  не  можна, оскільки він  рухається невпинно й у такий спосіб "перетягує" Ахілла через черепаху.

     

    4.6. Античний  матеріалізм  та  ідеалізм:

    У Стародавній Греції  покладено початок - і відразу ж у завершеній, класичній формі! - таким типам філософських шкіл,  як  матеріалізм та ідеалізм.

     

    4.6.а. Матеріалістичні погляди  Демокріта і його послідовників;

          Уже філософи мілетської школи, як те ми вже бачили, стояли на позиціях стихійного матеріалізму.  Один з найбільших знавців античної філософії, німецький професор Е. Целлер (E.Zeller)[1814-1908], установив, що "9/10  усіх філософів античності були матеріалістами і тільки  1/10 з них поділяли погляди платонівського спіритуалізму" (ідеалізму)”.

    Найбільш чітко й випукло матеріалістичний світогляд викладено у творчості Демокріта з Абдер (460 - 370). Для всього періоду Стародавної Греції Демокріт був найбільш освіченою людиною. Гегель і Маркс називали його енциклопедичним розумом Греції.

    Демокріт учив, що увесь світ, всі його предмети і явища складаються з атомів і порожнечі. З'єднання атомів веде до  появи (народження), а їхній  розпад  - до зникнення (смерті)  предметів. Атоми - вічні, неподільні[6], незмінні; найдрібніші елементи матерії. Демокрітове розуміння атомів проіснувало більше двох тисячоліть, аргументувалося науковим авторитетом Ісака Ньютона і дійшло аж до Менделєєва й Ейнштейна, а у філософському плані - до В.І. Леніна.

    Матеріалістичні ідеї Демокріта плідно розробляв його молодший співвітчизник Епікур (341-270), а також послідовник двох  великих греків  римський філософ Лукрецій Кар (99 - 50). Вся історія розвитку філософського матеріалізму не випадково називається історією розвитку "лінії Демокріта у філософії".

     

    4.6.б. Ідеалістичні погляди Платона і його послідовників.

    Філософський ідеалізм - також у найбільш досконалій, класичній формі - представлений у творчості афінського аристократа Платона (427-347). "Лінією Платона у філософії" дотепер називають школи філософського ідеалізму, головним чином - об'єктивного ідеалізму.

    Платон вважав, що ідеї, поняття й інші духовні (розумові) утворення існують самі по собі у відриві від матерії; що саме ідеї є тією істиною, що лежить в основі всього існуючого. А матеріальні предмети і явища, за Платоном, є лише  похідними від ідей; матеріальне буття - буття неістинне, неіснуюче, міонічне[7].

    Філософські погляди, як і уся творчість Платона, справили величезний вплив на історію філософської думки, на європейську культуру взагалі. Кризові ситуації в соціально-політичному і культурному житті європейських народів завжди народжували попит на ідеї Платона, вихід із кризи завжди вбачався в розвитку і застосуванні  ідей Платона до вирішення злободенних проблем. Зародження і твердження християнства, революційні рухи Середньовіччя, Відродження, Протестантизм, Гуманізм, Французька буржуазна революція значною мірою надихалися платонізмом, рухалися в руслі ідей Платона.

    Вирішення самих важких проблем світогляду Платонові удавалося викладати на найвищому філософському рівні й у той же час популярно. Для досягнення останнього Платон використовує існуючі міфи, створює свої, викладає своє вчення у формі діалогу, ілюструє  повсякденними прикладами. Ось один із прикладів філософського міркування Платона:

    - Як, по-твоєму, Сіммій, справедливість сама по собі є чимось чи вона - ніщо?

    - Клянуся Зевсом, Справедливість - це щось.

    - А чи не те саме варто сказати про Красу і Добро?

    - А хіба ні?!

    - А чи бачив ти коли-небудь усе це (Справедливість, Красу і Добро - Е.Д.) своїми очима?

    -Ніколи, - зізнався Сіммій.

    - А чи торкався ти коли-небудь усього цього іншими тілесними органами почуттів?.. Чи ми за допомогою тілесних органів пізнаємо те, що є вищою мірою Істини? А можливо тут відбувається наступне: той з нас, хто щонайкраще підготувався міркувати про все те, що йому належить досліджувати, той ближче усього підійде до пізнання окремої проблеми.

    - Саме так, - погодився Сіммій.

    - А чи не виконає цю задачу найбільше чисто той, хто до кожної   пізнаваної речі підійде шляхом міркування про неї?  І при такім міркуванні не буде користуватися органами відчуттів? Хто шляхом самого по собі чистого міркування постарається уловити чисту сутність кожної речі самої по собі і при цьому зовсім звільниться від допомоги очей, ушей і всього того, що є тілесним, тому що воно є таким, що збуджує душу і не дає їй можливостей досягти істини шляхом міркування. Якщо комусь можливо досягти істини, то чи не такій саме людині?

    - Твої слова, Сократ, найчистіша правда, - погодився Сіммій[8].

     

     

     Філософська спадщина Платона складається з 34 великих Діалогів, "Апології Сократа",  численних листів, епіграм  і його головного, можна навіть сказати – підсумкового твору - "Держава"

    Окрім діалогічного викладу Платон, для дохідливості своїх філософських поглядів, використовував релігійні легенди, звертався до художніх образів, сам створював міфи. В історію філософської думки, у науку, у релігійні вірування ввійшли створені давньогрецьким філософом-ідеалістом міф про складові частини психіки людини[9] про процес і сутність пізнання людиною світу (Міф про печеру, до глибинної стінки який ланцюгами прикуті люди), про світ Ідей і їх зв'язки зі світом матеріальним. Платонові ж належить перша концепція про комунізм, що описаний у міфі про Атлантиду. Платонові також належить введення у філософську думку вже розглянутих нами смисложиттєвих ідеалів Істини, Добра, Краси і Справедливості. До поглядів Платона ми ще будемо неодноразово звертатися при вивченні інших розділів філософського курсу.

     

    4.7. Арістотель – найвидатніший  філософ античності.

    На розвиток європейської філософії і культури Арістотель зробив такий ж вплив, як усі філософи античності разом узяті. Він створив і відшліфував той стиль мислення, що одержав назву аристотелізму, і який постійно домінував і дотепер  домінує в європейській культурі, філософії і науці.

    4.7.а. Життєвий шлях і творчість  Арістотеля;

        Арістотель народився в 384 році до нашої ери у  Фракії - на території сучасної Болгарії.  Після прибуття в Афіни він учився в Академії Платона; потім розійшовся в поглядах зі своїм вчителем[10] і заснував  свою школу, що відразу одержала назву Ліцею[11]. Прогулюючи по алеях Ліцею, Арістотель передавав  знання своїм учням.  Звідси учнів Арістотеля і послідовників його філософії називають перипатетиками[12].  Авторитет Арістотеля був на стільки великий, що його аж до  Френсіса Бекона (1561 - 1626)  називали "Філософом з великої літери", а при цитуванні говорили: "Як сказав Філософ".

    Арістотель розкритикував теорію анамнезісу Платона. Він, Арістотель, був переконаний, що в почуттях людини відображуються конкретні речі і явища, хоча справжню істину про них можна виразити тільки в поняттях - безпосередніх продуктах не почуттів, а розуму.

    Визнаючи вічність матерії, Арістотель вважав її інертним, пасивним елементом Всесвіту, у рух яку приводить форма. Формою усіх форм, Першорушієм Всесвіту, він визнавав Нерухомого Бога.

    4.7.б. Внесок Арістотеля у розвиток філософських і наукових знань.

    Підводячи підсумок розвитку філософії свого часу, Арістотель уперше систематизує філософські категорії, 10 з який проголошує основними і необхідними для будь-якої філософської думки. Цими категоріями він визнавав: Субстанцію, Кількість, Якість, Положення, Відношення, Простір, Час, Властивості, Пасивність і Активність. При вичленовуванні категорій Арістотель виходив з особливостей структури грецької мови, у якому обов'язково повинно бути Підмет (Субстанція), про який можна сказати у вимірах  кількості, якості, відносин, його перебуванні в часі і просторі,  наявних властивостях і його пасивну чи активну форму. Не обов'язково, щоб у кожному реченні були присутні всі зазначені параметри опису предмета чи явища, але поза цими категоріями нічого грецькою мовою сказати неможливо. Правда, у творах Арістотеля зустрічаються й інші філософські категорії, (форма і зміст, сутність і інші), але вони не вважалися ним категоріями основними і необхідними[13].

    Категорії Арістотеля - велике завоювання в історії розвитку філософської думки. Протягом двох тисячоліть вони служили розвитку, чіткому викладу й аналізу філософської думки. На основі своїх категорій Арістотель створює науку - Логіку, без якої не можна собі уявити ні науку, ні філософію, ні європейську культуру взагалі. Логіка у свою чергу дозволила Арістотелю  узагальнити попередні йому досягнення і закласти основи ряду конкретних наук. Значні особисті заслуги Арістотеля в створенні фізики, математики, астрономії, зоології, медицини, педагогіки (Арістотель був вихователем Олександра Македонського), політології. Він був родоначальником юриспруденції, зібравши і проаналізувавши правові закони Греції, порівнюючи їх із законами навколишніх держав.

     Протягом століть ніхто не допускав собі такої крамольної думки, що Арістотель міг  у чому-небудь помилитися. Навіть очевидні помилки Філософа догматизувалися. Так, Арістотелем створена наука зоологія, у якій ним особисто зроблена класифікація усього тваринного світу й описано понад 500 видів комах, птахів і тварин. Аж до середини 18 сторіччя Арістотель залишався непохитним авторитетом із усіх наукових проблем зоології. Так, при класифікації комах Філософ справедливо зарахував кімнатну муху до восьминогих і помилково приписав їй... вісім ніг! Виходячи зі слів Арістотеля професора у своїх лекціях, а студенти у своїх рефератах наділяли муху парою зайвих ніг, хоча в неї ніг - всього 6. Тільки Карл Ліней (1707-1778) у своїй класифікації тваринного світу позбавив муху її зайвої пари ніг,  замість яких віддав їй пару крил. Чи ще. Християнська церква, що, у цілому,  люто ненавиділа Арістотеля, канонізувала ще одну його помилку - вчення про геоцентризм, відповідно до якого в центрі Всесвіту знаходиться Земля, навколо якої рухаються Сонце,  Місяць, планети і зірки .

    Геній  Арістотеля виявив себе у всіх сферах духовного життя античності. У нього було багато прихованих ворогів серед філософів і політичних діячів. Але ніхто не псував нерви  Філософу, і він міг вільно виявляти свої таланти і віддавати усі свої сили натхненній і плідній праці. Вирішальним фактором у всьому цьому було непохитне заступництво спочатку Пилипа Македонського, а потім  і  особливо його великого і всемогутнього вихованця - Олександра Македонського. Після раптової і таємничої смерті Володаря всесвітньої грецької імперії почалося цькування, що залишився беззахисним, Арістотеля. Великий Філософ не міг знести принижень і в розквіті фізичних і духовних сил на 63 році життя покінчив життя самогубством, прийнявши смертельну дозу отрути.

     

    4.8. Проблема Бога в античній філософії

     

    4.8а. Пантеїстичні та деїстичні ідеї в античній філософії

    Виникненню античної філософії передував досить розвинений, усно жерцями і рапсодами поширений, в художній формі Гомером зафіксований, в теологічних трактатах Гесіода розписаний політеїстичний світогляд Стародавньої Греції. Сама антична філософія хоча, як ми вже бачили, і відштовхувалася від світогляду релігійного, але ще значній час розвивалася як паралельно з світоглядом релігійним, так і ще в рамках його.  Відомий грекам релігійний світогляд обертався, як йому і годиться, навколо віри в надприродне, а тому з самого початку свого існування і ще довго потім філософія змушена була розпочати і вести мову саме про надприродне. Без цієї мови філософія не змогла б показати свою відмінність від релігійного світобачення, не могла б стати відмінним від релігії - вищим типом - світогляду.

    Своє відокремлення, можна сказати – відштовхування, від релігії філософія Стародавньої Греції, як свідчить історія, розпочала з розгляду саме центрального пункту релігійного світобачення, а саме – з філософського розгляду уявлення/ідеї Бога. Цьому сприяло близьке знайомство, близькі практичні стосунки філософів з релігійним світоглядом. Не кажучи вже про те, що населення тогочасної Греції було поголовно релігійним, беззастережно вірило в існування богів, самі ж філософи також були не тільки віруючими, але й офіційними жерцями, професіоналами практичної релігії. Так, як відомо, видатний філософ, засновник діалектики Геракліт сам був жерцем в Ефесі. Піфагор, поза всякими сумнівами, був людиною віруючою, філософськими очима дивився на світ скрізь призму релігійного світобачення. Правда, серед перших філософів немало було і таких, хто заперечував існування богів. Але в своїх запереченнях вони мали справу саме з богами, існування яких заперечували. “Коли я заперечую китайські коси, - кажуть англійці та німці, - то я маю справу саме з ними, з цими китайськими косами, існування яких  заперечую”.

    Торкаючись уявлення/ідеї Бога античні філософи поклали суттєвий початок розвитку всіх видів теоретичного тлумачення і розуміння Бога самого в собі та в його стосунках з, будемо говорити так, матеріальним світом. Таким чином в античній філософії можна знайти всі види концепцій Бога, а саме: теїзм, деїзм, пантеїзм, агностицизм і атеїзм. Можна також знайти самі витончені описи образу і суті божества починаючи з катафатичних (стверджувальних, що приписують божеству ті чи інші конкретні ознаки, вважають його доступним для осягнення людським розумом) до апофатичних (таких, що заперечують наявність у Бога чи богів будь яких конкретно-відчуттєвих ознак і заперечують збагненність його/їх людською уявою чи розумом). Античні філософі поклали початок формуванню всіх теоретично-богословських доказів існування божества, а також спростуванню цих доказів. В їх творах наявна постановка всіх тих проблем, які до цього часу вирішуються в сучасній європейській філософії релігії[14][1].  Слід  також зауважити, що в античній філософії закладені теоретичні основі всього того, що складає суть змісту поняття Бога в сучасному богослов’ї авраамічних релігій[15][2] та Ідеї Бога у всій історії європейської філософської думки.

    Проілюструємо сказане вище лише окремими, на нашу думку, найбільш яскравими прикладами.

    Філософи античності, в цілому виступали проти грубої релігії “натовпу”, тобто проти тої релігії, яка на буденному рівні та офіціально поділялася греками. Так, засновник елейської школи Ксенофан (580 – 570 роки до нашої ери) зверхньо, як то і личить філософу, говорив: “Смертні думають, начебто боги народжуються, мають одяг, голос, тілесний образ, як і вони”[16][3]. “Все, що є у людей безчесним, приписали богам Гомер та Гесіод”[17][4]. Проте, сам філософ Ксенофан не виступав проти існування Бога. Але Бог у нього був не релігійною істотою, а філософською ідеєю. Ідея Бога з почину Ксенофана відіграла в філософії шонайважливішу роль. Увесь наступний період історії філософської думки ідея Бога в філософії втілювала в собі  те, що стоїть вище всього, що охоплювало всю дійсніть, що оглошувалось причиною всього існуючого.

    Розвиток ідеі Бога в наступній філософській думці Європі приводив різних філософів, як ми вже знаємо, до деїстичниї, пантеїстичних, теїстичних та атеїстичних виснеовків. З цієї точки зору Ксенофана з усіма підставами можно вважати засновником пантеїзму. Християнський богослов і єретик 4 століття, плодовитий письменник Аетій писав: «За Ксенофаном, світ не народжений, вічний і незнищимий»[18][5]. За словами Арістотеля, «Ксенофан називав Богом всеєдине»[19][6]. “Охопивши поглядом світ в цілому, Ксенофан заявляв, що єдине всеохоплююче – ось що таке Бог”[20][7].  За словами Секста Эмпирика, у Ксенофана «бог зрісся з усім». Свою філософську думку про Бога Ксенофан розгортав за прикладом ледве що не нарівні європейських видатних пантеїстів: матеріаліста  Джордано Бруно та Спінози, містика Якова Бьоме, сучасних теософів. Симплицій  наводить такі міркування Ксенофана: «Те, що Бог на народжвався, він доводив це на основі того, що якощо щось появляється, то воно появляється з чогось подібного, чи не подібного до нього. Але подібне, каже він,  не народжується подібним[21][8]. Отже, подібне точно так же не може народжувати подібного, як і самому народжуватися від подібного. А якби воно виникало з неподібного, то виходило б, що суще походить від несущого. Ось яким чином від доводив, що Бог не народжений, а вічний»[22][9].  Псевдо-Плутарх наводиться ще такі міркування: «Ксенофан… не визнавав ні виникнення, ні знищення, але каже, що Всесвіт завджи залишається тотожнім самому собі. А саме, каже він, якби він виник, то до виникнення його, Всесвіту, не було. Отже Всесвіт був не-сущим. …А не-суще не може ні виникнути, ні створити що-небудь. Від не-сущого нічого народитися не може»[23][10]. За Ксенофаном Бог, або Єдине, – тілесний і подібний до необмеженої кулі.

    Подібні пантеїстичні думки про Бога розвивав найбільш видатний представик школи елатів Парменід – друг і учень Ксенофана.  Парменід ототожнював Бога з Природой. “Єдине – ось що таке Бог”, - говорив він.

    Більш широке і глибоке обгрунтування пантеїзму, а в пізніх роботах - теїзму знаходимо у Платона. Думки про Бога філософ органічно пов’язував з усією системою свого об’єктивного ідеалізму.

    Початок філософії Платона розпочинається з роздумів про співвідношення предметів і загальних понять про них, з співставлення  речей та їх ідей, матерії та духу. Мінливому та скороминучому матеріальному відчуттєвому світу він протиставляє незмінний світ духовних сутностей – ідей. Ідеї в філософії Платона  - первинні, а конкретні речі, як і увесь матеріальний світ, - вторинні, похідні від перших. Ідеї незалежні від матеріального світу, існують самі по собі. Вони вічні, незмінні, у всій своїй сукупоності існують поза цим світом. Ось якими словами описує Платон в своєму діалозі “Пир” (Вогонь) ідею Прекрасного.

    Прекрасне існує вічно. Воно не виникає, не зникає, не змінюється, не збільшуються. Про нього не можна сказати, що воно прекрасне тут, а огидне там; що воно то буває прекрасним, то перестає бути ним;  що воно в одному відношенні прекрасне, а в іншому - непрекрасне; що воно в одному  місці прекрасне, а  в іншому не є ним;  що воно для одного прекрасне, а для другого - непрекрасне. Прекрасне не ввиявляє себе перед нами у вигляді якогось образу, чи то руки, чи іншої частини тіла, чи у вигляді якоїсь промови, чи науки, чи у вигляді чогось існуючого в іншому, чи подібно до живої істоти на землі, на небі чи в якомусь ще предметі

    Ідеї різняться між собою різники ознаками. Найвищою серед ідей є ідея Блага, яку Платон наділяє ознаками, що підносять її на рівень всеохоплюючого доброго Бога.

     Ідея, втілюючись в матерільні речі, стають душами цих речей. Душі є у людей, тварин, рослин та явищ і предметів природи. Небесні тіла для Платона – це видимі боги, що мають тіло та душу. Єдність всього матеріального світу зумовлена тим, що в ньому втілена душа всесвіту, яка створена деміургом. Світова душа рухає Всесвітом так же, як людиною і твариною рухають їх душі. Оскільки в світі є зло і добро, то відповідно до цього є Бог Зла і Бог Добра. Світ, за Платоном створено Богом Добра. В своєму найбільш зрілому творі “Закони” (Політика) причину створення світу Платон описує з такою філософською майстерністю, що його до цього часу в аналогічних випадках використовують християнські, мусульманські та іудейські богослови. Так, в своєму діалозі “Тімей” він пише:

    Давайте з’ясуємо, з якої причини Будівник влаштував походження речей і всього цього. Він – Добрий. А у Добра ні до чого немає заздрощів. Так ось. Будучи не-заздрісним, Він забажав, щоб все  - по можливості, як і він сам - стало існувати. Мудрі люди вчили, що саме це було докорінною причиною початку походження речей і всього космосу. А той, хто прийняв би від них це вчення, вчинив би вельми правильно. Забажавши, щоб все було добрим і нічого поганого не було б, Бог таким чином все те, що знаходилось в стані хаосу, злагодив, бо вважав, що порядок краще безпорядку. Адже найвищій істоті як до цього, так і після цього, не пристало творити щось інше, окрім прекрасного. Роздумуючи з приводу баченого ним в (неживій) природі, Він дійшов висновку, що створене нерозумним ніколи не буде краще того, що має розум. Але розум не може існувати без душі. Ідучи за цією думкою, він розум помістив в душу, а душу – в тіло. В наслідок Він приступив творити  щось таке по своїй природі прекрасне, яке стало зовсім досконалим. Ось чому в пошуках відповіді  варто обмежити себе ймовірною кількістю пояснень і пристати на те, що космос промислом Божим одержав існування як жива тварина і одарений розумом.

    Вчення про идеї в системі філософії Платона органічно пов’язне його вченням про пізнання і про бессмертну душу. Клубку цих проблем філософ присвятив свої найбільш зрілі і досконалі діалоги: “Федр”, “Федон”, “Теетет”, а також заключний в його творчості твір “Закони”. Безсмертна душа, за вченням Платона, до свого втілення перебувала в світі ідей. Людина таким чином складається з 1)бессмертної душі та 2)тлінного тіла. Двускладовість людини та безсмерття душі від Платона і через неоплатоників органічною частиною увійшло в канонізоване християнською церквою віровчення.

    Платон свої вишукані, філософські, теїстичні погляди протиставляв примітивним релігійним віруванням натовпу, але на відміну від багатьох інших давнього грецьких філософів (Ксенофана, Демокрита, Епікура, Сократа, Анаксагора, Арістотеля та інших) виступав на захист панівної в суспільстві релігії. Релігію Платон визнає основою моралі і опорою держави. Він писав: «Адже надто важливо, щоб наші твердження про те, що боги існують, що вони благі і незрівнянно більше людей шанують правосуддя, набули так чи інакше деяку переконливість. Це у нас було б ледве не найкращим виступом на захист всіх законів взагалі»[24][11]. В історіх філософської та богословської думки Платон чи не одим з перших приступив до створення теоретичного доведення на користь існування монотеїстичного Бога.  Для нього Бога – це те, що володіє найвищими досконалостями, що стоїть над усім, віще і лосконаліше чого і уявити собі неможливо. Розвиваючі цю думку Платона, средньовічні схоласти (Анзельь Кертерберійський) і пізніші філософі (Декарт, Лейбній) створили одне з класичних доказівв ісснування Бога – онтологічне. Сам Платон вважавл Бога – найвищим благом.

    Платон поклав початок теоретичному і соціально-політичному обґрунтуванню необхідності боротьби з атеїзмом. Перш за все він пропонував взагалі не обоговорювати питання про природниче походження релігії, оскільки навіть балачки про це провокують бунти. “Тут для молоді в їх загальнодержавному та в приватному, сімейному, життя приховано багато згубного”, - пише він. А тому, аргументує Платон, атеїстів належить показово карати. Міра покарання має залежати від того типу атеїзму, який поділяється тим чи іншим громадянином. Класифікація  атеїстичних злочинів здійснюється за ознакою, так би мовити, ступені атеїстичності.  При цьому античний філософ  виокремлює  групу тих, хто заперечує існування богів, але не чиниться поганих в дій. До іншої групи він зараховує тих, “ в яких до переконань, що боги не існують, додається нестриманість в пошуках задоволення та заподіянні страждань, хоча такі володіють гарною пам’яттю та здібностями до науки. Спільна хвороба тих та інших полягає в тому, що вони не визнають існування богів.  В той же час перші завдають менше зла на згубу людей, аніж другі». В середовищі останніх, за словами Платона, формуються тирани, демагоги, засновники таємних культів, а також софісти, двуликі особи, яких “належить наставляти на шлях істини та вкидати до в’язниці”. 

    Послідовники класичного філософа Древньої Греції, неоплатоники, на початку нашої ері і протягом трьох століть, спираючись на богословскьо-філософські погляди свого вчителя, зайнялися проблемами осягнення Бога засобами розуму. Неоплатоніки Плотін, Прокл, Порфирій, Ямвліх створили таку концепцію єдиного і в той же час троїстого Бога, яка для християнських богословів 4-6 століть послужила вихідною теоретичною основою для написання церковних символів віри і, головне, розробки християнського вчення про Бога – одного по суті та потрійного в особах.

    Не лише цікаво, а важливо у Філософській пропедевтиці розглянути ставлення до Бога найвидатнішого філософа Античності – Аристотеля.

    В особі Аристотеля антична філософія остаточно відокремилась від релігійного світогляду. По всім світогляднім проблемам Стагіріт твердо і послідовно стояв на позиціях філософського мислення. Питання релігії Аристотель не то, що обходив, він їх ніяким чином не торкався. Питанням релігійного світогляду у Аристотеля не було місця. Проте і він не зміг остаточно позбути штампів релігійно-богословського світогляду, ухилитися від вирішення тих проблем, які притаманні кожному типу світогляду. Перш за все скажемо про богословські шампи.

    Аристотель ділив науки на теоретичні, практичні і творчі. Практичні науки дають керівні ідеї для поведінки людини і суспільства. У творчих наук “джерело творчості  знаходиться в тому, хто творить, а не в тому, що створюється. Такою творчістю є чи то мистецтво, чи то якась інша здібність. Таким чином, науки про діяльність  рух здійснюється не у виконаній справі, а скоріше – в тих, хто її здійснює”[25][12].

    Теоретичні науки Стагіріт поділяє на “першу філософію”, математику і фізику. У всій творчій діяльності Аристотеля головним і по значенню і по впливу на всю історію філософської думки була саме його “Перша філософія”, якій він присвятив 14 книг. Цей твір в сукупності всіх книг філософ назвав “Теологія” (Богослов’я), яку зараз у всіх виданнях називають “Метафізика”   Цей неологізм – “Метафізика” – виник в 1-му століття нашої ери. Його запровадив Андронік Родоський, який у всій збірці Аристотеля філософські твори розмістив останніми, після фізики, а тому і назвав їх замість “Теологія”  - “Метафізика”, що дослівно означало “Після фізики” ("ta meta thon fusin – “то, що після фізики”). Зараз теологією, богослов’ям, називаються твори, в яких викладається релігійне, конфесійне (віросповідне), вчення. Проте сам Аристотель під Теологією розумів філософське вчення про найвищі проблеми: Буття і сутності, Початок і Кінець, Початок і Кінцеву мету тощо. Всі ці філософські абстракції самого високого ґатунку Аристотель називав Богом. І не лише називав. Він створив особливу, філософську концепцію Бога, яка в історії європейської думки одержала назву деїстичної.

    Проблеми найвищої сутності, форми форм та Першодвигуна Аристотель розглядає в своєму творі “Фізика”. Він вважає матерію вічною, невизначеною і пасивною, - сукупністю такого собі інертною хаосу, про який ведеться мова в сучасній йому релігійній міфології. Лише завдяки активності форми з субстанції матерії утворюються всі предметі і речі. Тут же від доходить до думки, що повинна існувати Фома всіх форм, яка формує увесь світ в цілому[26][13].

    В дванадцятій восьмій книзі свого твору “Фізика” Аристотель зауважує, що все в світі знаходиться в русі, в той же час кожне окреме тіло приводиться в рух іншим тілом. А раз так, то повинен  існувати Перводвигун, яки надав рух всьому існуючому. Першодвигун же не одержав поштовху для свого руху ні від чого, бо в цьому разі він перестає бути Першодвигуном. Звідсіль Першодвигун, як такий – нерухомий. “Якась вічна нерухома сутність обов’язково повинна існувати”, - писав він[27][14]  В період Середньовіччя ці роздуми Аристотеля оформились в докази існування Бога, як Першодвигуна матерії.

    До опису свого розуміння Бога - Форми всіх форм і Першодвигуна, Аристотель повертається декілька раз в своїй “Теології” (Метафізиці). Будучи крайнім геоцентристом і вважаючи, що Землю оточує п’ять небесних сфер, філософ розміщував Бога аж поверх п’ятого неба. Там він знаходиться в своїй нерухомості, надає ідеального кругового руху небесам, через які рухомість доходить до світу земного. Цей Бог безпосередньо не втручається в земні справи і події, а тому і не відповідає за всі земні негаразди.

     

     

    б. Античний атеїзм:

    Античні філософи  - борці проти  релігії натовпу;

         Філософи  Стародавної Греції негативно  ставилися до релігійних вірувань своїх сучасників. Сучасники відплачували філософам тією же монеткою, обзиваючи філософів богохульниками, розпусниками, безбожниками, атеїстами. За неповагу до богів грецького Олімпу був страчений (змусили "добровільно" випити отруту) Сократ. Філософа Парменіда, Ксенофана, Анаксагора за атеїстичні висловлення присуджували до страти . Від розправи над собою філософи рятувалися втечею з Афін.

    Поряд з висловлюванням неповаги до релігії і заперечення існування богів грецького Олімпу античні філософи поклали початок науковому вивченню релігії і віри в богів, зробили значний внесок у розвиток атеїзму як одного з типів світогляду.

    Античні філософи про походження релігії;

    Найбільшу увагу грецькі філософи приділяли з’ясуванню причин походження релігії. Вони мужньо ставили, щиро шукали відповідь на таке складне і делікатне питання: "Якщо боги не існують, якщо їх взагалі немає, то як і чому люди повірили в їхнє існування?"

    Демокріт, Епікур і Лукрецій Кар походження віри в богів пояснювали відсутністю в первісних людей (їх греки називали троглодитами - печерними людьми) знань про природу і страх перед нею. Римський філософ і поет першого сторіччя нашої ери Петроній свою думку про походження релігії виразив афоризмом: "Timor primus fecit deos" (Страх створив перших богів). Евгемер (3-тє століття до нашої ери) висунув розгорнуту концепцію походження релігії, яка, концепція, потім розроблялася протягом століть і одержала в релігієзнавстві назву евгемеризму . Евгемер доводив, що релігія виникла із шанування  вождів і їх післясмертного культу. Філософ Крітій (4-е століття до нашої ери) говорив, що релігію видумали правителі для того, щоб "тримати в покірності підданих і боротися зі злочинністю"... З погляду сучасних наукових знань погляди античних атеїстів позначалися тією дитячою наївністю, крізь яку проглядала  "гола правда".

    Критика ідеї бога в античній філософії.

       Як і має бути,  в центрі релігієзнавчих пошуків античних філософів знаходилося  питання про центральну ідею в релігії - про ідею Бога. Античні філософи жили і діяли в той час, коли в суспільній свідомості панував політеїзм - віра в існування багатьох богів. А тому філософи у своїх висловленнях мали на увазі саме цих богів, - богів олімпійського пантеону.

    Найбільш видатним знавцем релігії, можна навіть сказати - родоначальником науки про релігію, був грецький філософ і рапсод Ксенофан (580-475). І це при усьому при тому, що Ксенофана по сучасних мірках не можна було б зарахувати до атеїстів. Але аналіз Ксенофаном сутності релігії, її ролі в суспільному житті, аналіз релігійних уявлень  віруючих про бога не загубили своєї актуальності й у наші дні. Придивляючись до релігії, Ксенофан дійшов висновку, що релігія у своєму майбутньому розвитку обов'язково досягне рівня абстрактного монотеїзму, - коли в релігії буде визнаватися існування тільки одного Бога і цей Бог буде позбавлений яких би те не було матеріальних і людиноподібних ознак. Ксенофан переконливо, на численних прикладах, доводив, що не боги створюють людей, а навпаки - самі люди створюють собі богів за образом своїм і за подобою своєю. В одній зі своїх рапсодій філософ співав: "Люди думають, ніби-то боги народжуються, мають одяг, голос, тілесну форму, як і вони самі. Які люди, такі в них і боги. Ефіопи говорять, що їхні боги чорні і кирпаті. Фракійці уявляють собі богів рудими і блакитноокими. Але якби бугаї, коні і леви мали руки і могли ними малювати і створювати твори мистецтва, то коні зображували б своїх богів схожими на коней, бугаї – на бугаїв, а леви - на левів". "Усе, що є в людей нечестивого і  ганебного: злодійство, розпуста, облудність, - усе це приписали богам Гомер і Гесіод", - говорив Ксенофан, критикуючи священне писання грецької релігії.

    Теоретичною критикою віри в Бога плідно займався Федір Атеїст (4-е століття до нашої ери). Його твори частково знищувалися релігійними мракобісами, а інші не переписувалися  й у такий спосіб не змогли дійти до наших днів. Але про Федора Атеїста збереглися перекази і записані свідчення про те, що він "до основ зруйнував усі виправдання віри в богів".

     

    4.9. Стоїцизм:

    В Афінах у 4-м сторіччі до нашої ери виникла і вже в умовах еллінізму - у рамках зруйнованої імперії Олександра Македонського - розвивалася філософська школа стоїцизму. Оскільки  учні цієї школи збиралися для навчання в одному з портиків Афін, то їх і назвали стоїками[28]. Засновником школи і її найбільш видатними діячами були Зенон з Кітона (336 - 264) і Хрізіпп (280-205).

    4.9.а. Стоїцизм  як перша система філософських знань;

       Стоїки вперше в історії  філософської думки поставилися до філософії, як до своєї професійно-педагогічної роботи. Вони багато зробили для збереження, систематизації, аналізу і передачі прийдешнім поколінням накопичених філософських знань. Усю суму знань того часу вони розподілили на Логіку, назвавши її огорожею філософії, Фізику - плодоносною лозою й  Етику - плодом філософії. Стоїки запропонували свою, розширену систему філософських категорій, вони розвивали ідеї Логіки Арістотеля і додали до неї новий розділ -  логіку висловлювань.

    У рамках школи стоїків трудилися філософи різних світоглядних установок. Але в цілому стоїки визнавали реальне існування фізичного матеріального світу. Вони заперечували об'єктивне існування уявлень, понять і ідей; визнавали їх лише суб'єктивними уявленнями і судженнями про світ. Але в центрі філософії стоїків знаходилися проблеми етики. Вони учили, що знання Логіки і Фізики потрібні тільки для того, щоб бути мудрим, -  знати, як жити. А жити, вчили стоїки, необхідно в згоді з природою, підкоряться її законам, як своєму призначенню і долі. "Доля веде того, хто йде, і тягне того, хто упирається", - говорили вони. Сенс життя людини, повторювали вони слова Платона, у щасті, а щастя - у звільненні  від уподобань, у спокої духу і байдужості.  Пізніше стоїки обмежили себе виголошуванням різного роду повчань, притч і афоризмів про поведінку людини в побутових, суспільних і духовних сферах.

     

    4.9.б. Вплив стоїцизму на світогляд християнства.

    Вироблені стоїками принципи моралі рабовласницького суспільства (мораль для багатих - одна, а мораль для знедолених - зовсім інша), особливо такими представниками римської, латиномовної філософії,  як Сенека, Епіктет, Марко Аврелій, вплинули на формування ідеології християнства, а через нього - на всю культуру християнізованих народів. Стоїцизм теоретично і словесно зміцнив християнський космополітизм; вчення про рівність перед Богом усіх людей, не залежно від їхньої нації і соціального стану; проповідь терпіння, необмеженої любові до ближніх, включаючи любов до своїх ворогів  тощо.

    Слід зазначити, що стоїки закликали своїх послідовників "прожити непомітно" ("Lafe biosas" - Проживи непомітно!), не втручаючись в соціально-політичні "чвари", не чіпляючись за життя. Слідуючи  своєму вченню, видні представники стоїцизму, досягши старості чи потрапляючи в скрутне становище, нерідко закінчували свій життєвий шлях самогубством. Так, засновник стоїцизму Зенон з Кітона , важко занедужавши, повісився; його учень Клеанф уморив себе голодом; Сенека, утративши підтримку свого вихованця, тирана Нерона, перерізав собі вени.

     

    10. Вульгарна філософія  греко-римського світу.

    Після утворення на руїнах імперії Олександра Македонського ряду елліністичних держав антична філософія виходить за рамки Греції. До неї, до античної філософії,  прилучаються нові народи, у неї проникають "свіжі ідеї", вона наповняється "новим" духом. Варто сказати, що в загальному виді такий стан не сприяв поліпшенню якості і збагаченню змісту античного філософського мислення. Уже стоїцизм, узагальнюючи і розвиваючи філософську думку, у ряді положень уступав рівню філософії класичного періоду Греції. "Погіршення філософії" стало ще більш помітним з 1-го сторіччя до нашої ери, - з початку політичного, економічного, культурного і морального занепаду греко-римського світу, власне - Римської імперії. Підкоривши собі елліністичні держави, Римська імперія включила в себе  грецьку культуру і цілком перейнялася нею. Саме в рамках Римської імперії і стає очевидним занепад, вульгаризації античної філософії.

    4.10.а. Поняття  про вульгарну   філософію;

     В історію  дослідження філософської думки поняття "вульгарної" філософії вніс Гегель. При цьому він виходив зі своєї власної концепції розвитку Духа. Класик німецької філософії вважав, що Абсолютний Дух у процесі пізнання дійсності підноситься все вище і вище. Таким чином, світогляд, по Гегелю, розвиваючись, проходить спочатку етап повсякденного уявлення (тобто, з того, що ми називали наївним реалізмом), потім підіймається на рівень художнього бачення (на рівень художнього осягнення дійсності), після цього - на рівень релігійної віри, і, нарешті, досягає рівня філософського світогляду. Чиста філософія (філософський світогляд, філософське осягнення світу) має справу з абстрактними ідеями, з філософськими категоріями. Задача  філософії  і полягає в тім, щоб шляхом  "руху" категорій показати необхідність становлення дійсності, найбільш адекватно відобразити цю дійсність. А вульгаризація філософії, по Гегелю, - це опускання філософського мислення (Абсолютного Духу) на нижчу ступінь -  на рівень релігійних уявлень чи художніх образів. Якщо сказати спрощено, то вульгаризація філософської думки - це наповнення її релігійними уявленнями та художніми образами (міфами).

    Вульгаризація  античної філософії в умовах греко-римського світу протягом першого сторіччя до нашої ери - 4 сторіччя нашої ери конкретно проявилася в спрощеному й зпримітизованому сприйнятті філософії минулого, у догматизації філософських постулатів, у начотництві, у відсутності новизни,  з одного боку, а з іншого боку - у поступках релігійному світогляду, у спробах "органічно" з'єднати філософські знання з релігійною вірою, у спробах теоретичного виправдання віри в Бога. В наслідок всього цього у вульгарній філософській думці починає домінувати ірраціоналізм, містицизм, вихваляння неуцтва. У цей же час як різновид вульгаризації філософської думки починає процвітати  еклектицизм - звалювання "в одну купу" різних і несумісних між собою філософських принципів, напрямків і поглядів;  прояв, так би мовити, філософської всеїдності.

    Найбільш впливовими течіями вульгарної філософії того часу  було неопіфагорейство і неоплатонізм

    4.10.б. Неопіфагорейство Апологія Тіанського;

    Неопіфагорейство було історично, організаційно й ідеологічно пов’язане з вченням, діяльністю і світоглядом  видного аристократа з острова Самоса Піфагора (571-497 року до нашої ери). Як уже зазначалося, Піфагор жив у той час, коли в Древній Греції філософія ще не усвідомила своєї власної специфіки і самостійності. Після встановленні на батьківщині  жорстокого правління тирана Полікарпа, Піфагор емігрує в італійске місто Кротон, де об’єднує навколо себе невдоволену аристократію. Так був створений Піфагорейський союз, беззаперечним главою і богом якого був визнаний Піфагор. Ось цей дофілософський напрямок думки  проіснував весь період філософського розквіту Греції, а на початку нашої ери вступив у період свого другого і  небувалого розквіту під ім'ям неопіфагорейства.

    Світогляд самого Піфагора і його пізніших послідовників, неопіфагорійців,  тримався на трьох китах: моралі, релігії і знаннях. Центральною фігурою неопіфагорійців був Аполлоній Тіанський (друга половина 1-го століття нашої ери), який  спочатку закликав поклонятися божественному Піфагорові, вважати його вчення про гармонію чисел святим письмом. Пізніше Аполлоній Тіанський проголосив  себе богом, рятівником, зцілителем душ і тілес. Подорожуючи по Римській імперії, він, справді, намагався зціляти, творити чудеса.  Аполлоній                    Тіанський учив своїх послідовників про свою божественну природу, про переселення душ, про воскресіння, про перевагу небесного духу над земною матерією. Життєпис вчення і вчинки Апологія Тіанського багато в чому співпадають з євангельськими розповідями про Ісуса Христа.  Вже в наші часи творці теософії Блаватська, Безант і Олкот багато запозичили в Аполлонія Тіанського ідей і текстів для написання своїх філософських творів.

    4.10. в.  Неоплатонізм Філона  Олександрійського і його вплив на формування християнських  вірувань.

    На початку нашого літочислення рабин Філон Олександрійський (20 до н.е - 54 роки н.е.)  зробив спробу сполучити філософське вчення Платона  з  віровченням біблійного іудаїзму. На основі філософії Платона і тексту Біблії він створив концепцію про єдиного Бога, що діє в світі через породженого ним, Богом, Логоса. Цього єдиного Бога він ототожнив з біблійним богом Ягве, а його Логос - з біблійним Ангелом бога Ягве. Творчість Філона Олександрійського, вийшовши за рамки іудаїзму й олександрійської діаспори євреїв, поклала початок утворенню філософії неоплатонізму, видними представниками якого були Амоній Саккас,  Ямвліх, Плотін, Порфирій, Прокл, імператор Юліан Відступник.

    Творчість рабина Філона Олександрійського (а пізніше і всього неоплатонізму) і стоїка Сенеки зробили вирішальний філософський вплив на формування християнського релігійного світогляду. В рамках християнства звульгаризована філософія греко-римського світу піддалася ще більшої вульгаризації в різних напрямках гностицизму[29]. - збіговиськах різного роду містиків, що свої "бачення" і "прозріння" видавали за знання найвищих і незаперечних істин. Гностики Валентин, Василід, Маркіон, Монтан і багато інших сприяли виходу християнства за національні рамки євреїв на простори народів усієї римської імперії. У той час гностицизм перестав бути філософією в прямому значенні цього слова. Головна мета гностиків, як вони самі постійно заявляли, полягала не в тім, щоб відповісти на проблеми світогляду, а в тім, щоб повідомити  людям такі знання, що допоможуть їм досягти порятунку в потойбічному світі.

     

    11. Кінець античної філософії..

     

    4.11.а. Вичерпаність і внутрішня логіка припинення існування

    античної філософії.

    Антична філософія на доступному їй науковому і соціальному рівні вирішила всі підняті нею філософські проблеми. До початку нашої ери вона по своєму змісту уже вичерпала себе. На закладеному  нею підгрунті уже нічого  було вирішувати, а ставити і вирішувати якісно нові і більш глибокі проблеми філософського світогляду в неї не було ні потреб, ні можливостей. Вульгарна філософія засвідчила занепад античної філософії. А фізично і духовно античну філософію ліквідувало  християнство.

     

    4.11. б. Роль християнства у знищенні античної філософії.

    Християнство скористалося плодами вульгаризації античної філософії для зміцнення свого світогляду. Після завоювання панівного  становища, а потім  і статусу єдиної державної релігії,  воно рішуче виступило проти язичеської античної культури.  У цих умовах антична філософія була піддана загальному приниженню. Її школи одна за однією закривалися. Найбільшу терпимість християнство виявило до філософії неоплатоніків. У цій школі одержали добогословську освіту усі творці  канонічного християнського віровчення: Климент Олександрійський, Оріген, Кирило Єрусалимський, Василь Великий, Григорій Богослов, Григорій Назіанзін,  Афанасій Великий, Августин і багато інших. Стараннями цих Батьків і Вчителів церкви філософське вчення  неоплатоніків про Трійцю, про Логос-Сина Божого, про животворящого Духа Святого, про творення  з нічого, про спокуту і  багато іншого було перенесено в рішення церковних соборів і канонізоване, як власне християнське віровчення.

    Неоплатонізм в нових історичних умовах, з одного боку, вичерпав себе, а з другого, -  його філософські запаси були вичерпані християнськими богословами.   Таким чином,  остання філософська школа античності була також приречена. У 529 році боголюбивий і святий візантійський імператор Юстиніан Великий видає спеціальний Декрет про закриття останньої, в Афінах, школи неоплатоніків, а діяльність язичницьких філософів забороняє. На цьому історія античної філософія припинила своє існування.

     



    [1] К.Маркс. Передовица в № 179 "Kolnische Zeitung".

    [2] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори. Том 20, стор. 347.

    [3] Місто Мілет знаходилося на одному з Іонійських (в Егейському морі) островів. Звідси мілетську філософську школу називають ще - іонійська. Сам Фалес був торгівцем, об'їздив усі прибережні середземноморські країни. Для свого часу Фалес був великим математиком і астрономом. Повідомляється, що він якось передбачив великий врожай оливок і розбагатів на цьому. Фалес перший в історії наперед передбачив  ( це було 6 століть до нашої ери!) сонячне затемнення.

     

    [4] У посланні апостола Петра пишеться, що під час другого  пришестя Христа, " небо із шумом пройде,  а стихії, зайнявши, зруйнуються; земля і всі діла на ній згорять" (2 Петра, 3:10); "запалені небеса руйнуватися  і спалахнувші  стихії перестануть існувати" (Там же, стих 12). Про стихії, як основи матеріального світу веде мову й апостола Павло (Колосянам, 2:8,20).

    [5] Існує переказ, що Геракліт навмисне засліпив себе, щоб очі  не заважали йому осягти суть філософських абстракцій, - звідси його іноді називають Сліпим.

     

    [6] Грецьке слово "athomos"? атомос, атом  дослівно означає - неподільний.

    [7] Від грецького слова "μi on", мі он -  не має буття; не існуюче, не істотне, не справжнє.

    [8] Діалог "Федон", 10. Переклад наш.

    [9] Нагадаємо, що Платон зображував душу (психіку) людини у виді колісниці, в якій запряжені Почуття і Розум, а візником  є Воля.

    [10]В історії філософії часто пишеться, що, залишаючи свого великого вчителя, Арістотель сказав: "Платон мені друг, але істина дорожче". Насправді близькі по змісту слова є і  у Платона на адресу Сократа. Сам афоризм сформувався сторіччями після смерті великих філософів.

    [11] Ліцеєм тоді називався гай  навколо храму Аполлона.

    [12] Від грецького слова "peripateticos" – той, що прогулюється.

    [13] Про кількість і зміст філософських категорій ми будемо говорити при вивченні окремої теми курсу  про Діалектику і Метафізику.

     

    [14][1] Дивись статью “Western Philosophical Concepts of God” в The Internet Encycloptdia of Philosophy.

     

    [15][2] Авраамічними релігіями називаються християнство, іслам та іудаїзм, оскільки всі воні визнають родоначальником богообранного народу біблійного праотця Авраама.

    [16][3] Климент Александрийский. Стромати, V, 109.

    [17][4] Секст Эмпирик. Против математиков, IX, 193

    [18][5] Аэций. Кн. II; §4, §11)

    [19][6] Метафизика, книга I, §5

    [20][7] Страбон, Эклоги. Книга І, 8: 2

    [21][8] Останнє існує саме по собі і немає в собі необхідності замінювати себе собою ж, подібне

                                         подібним. – В. І.

    [22][9] Симплиций. Физика, 22

    [23][10]  Псевдо-Плутарх. Стромати, 4

    [24][11] Платон. Полное собрание сочинений, том 14, стр. 124.

    [25][12] Арістотель. Метафізика, ХІ, 7.

    [26][13] Арістотель. Фізика. Книга І,7.

    [27][14] Там же. Книга ХІІ, 6. Цю ж думку Арістотель розвиває на філософському рівні в 12 книзі своеї  “Першої філософії” (Метафізики).

    [28] Від грецького слова  "Stoa" - портик, крита галерея.

     

    [29]  "Гностицизм", від грецького слова "gnoseo" - знаю.

     



    Другие новости по теме:

  • Філософська пропедевтика. Розділ 3.
  • Філософська пропедевтика. Розділ 2.
  • Філософська пропедевтика. Розділ 3.
  • Філософська пропедевтика. Розділ ІІ.
  • Реферат студента


    • Комментарии (0):

          Оставить комментарий:

        • Полужирный Наклонный текст Подчеркнутый текст Зачеркнутый текст | Выравнивание по левому краю По центру Выравнивание по правому краю | Вставка смайликов Выбор цвета | Скрытый текст Вставка цитаты Преобразовать выбранный текст из транслитерации в кириллицу Вставка спойлера
          • Ваше Имя:

          • Ваш E-Mail: