Проф. Дулуман Є.К.,

 

 

 

ФІЛОСОФСЬКА   ПРОПЕДЕВТИКА

(Курс лекцій

для студентів Київського політехнічного інституту)

 

Всякоє нинє отложім

 житєйскоє попєчєніє.

(З Літургії Іоанна Златоуста)

 

« Жизнь подобна игрищам:

некоторые приходят на них соревноваться,

некоторые торговать, а самые счастливые – смотреть .

Т ак и в жизни : некоторые, подобные рабам,

рождаются жадными к славе и наживе,

между тем как философы - к одной   только истине ».

Пифагор

 

" Образованный народ без метафизики - нечто вроде храма,
в общем-то, разнообразно украшенного, но без святыни".
Г. Гегель

 

Розділ  І.

ФІЛОСОФІЯ  І  СВІТОГЛЯД

       План лекції:

1.1. Поняття про філософську пропедевтику.                          

1.2. Світогляд  як одна з найважливіших ознак і особливостей людини       

1.3. Структура світоглядного бачення.                       

1.4. Смисложиттєві ідеали у світогляді.                 

1.5. Основні етапи еволюції світогляду.                    

1.6. Функції світогляду.                                                  

1.7. Філософія як тип світогляду і форма суспільної свідомості

1.8. Визначення поняття "Філософія".                               

1.9. Зміст і мета вивчення курсу філософії.              

Примітки                                                      

Питання для закріплення теми та атестації.            

 

Ключові слова: Філософія. Пропедевтика. Homo sapiens. Світогляд.

    Ідеал, ідеали. Смисложиттєві ідеали. Наївний реалізм.

    Міфологія. Релігія. Здоровий глузд. Науковий світогляд.

Keywords: Philosophy.  Propedevtica. Homo sapiens. Worldoutlook (Weltanshaung). Ideal. Meaning of the Life. Common Sense. Mythology. Religion. Sсіеntіfіс Worldoutlook.            

 

1.1.  Поняття про філософську пропедевтику.

Філософська пропедевтика (від грецького слова  propedeo - випереджую, підготовляю) - це попередній цикл лекцій, що знайомлять студентів (читачів) з особливостями філософії як навчальної дисципліни; готовить їх до творчого засвоєння ними філософського курсу і до самостійного вивчення філософії. Задача філософської пропедевтики - підготувати студентів (слухачів, читачів)  до переходу від рівня їхнього повсякденного світогляду до рівня  світогляду теоретичного, від світогляду стихійного - до світогляду усвідомленого, від світогляду, що утримується на вірі, - до світогляду доказового, що спирається на розум.

 

 

 

1.2. Світогляд  як одна з найважливіших ознак і особливостей людини.        

Людина сучасного виду з’явилася 40 тисяч років тому. Перший президент  Шведської Академії наук Карл Ліней (1707-1778) у своїй класифікації  зарахував людини до представників тваринного світу роду гомінідів (Людиноподібних) виду  Homo Sapiens (Людина Розумна). Учений справедливо враховував, що людина, як істота тваринного походження, відрізняється від всіх інших тварин тим, що вона є істотою розумною (Sapiens). Тільки людині, як такій, притаманне усвідомлення навколишнього середовища.

Створивши людину, природа  таким чином породила  істоту, в особі якої усвідомила саму себе. Адже тільки завдяки людині і в особі людини природа  знає¹⁾, що вона кольорова, тепла, їстівна, велична, грізна, закономірна, катастрофічна... 

До деякої міри природа "усвідомлює" себе і через істоту тварини, що теж "знає", що їй можна їсти, а від чого - отруїтися; до чого варто тулитися, а від чого тікати; чому і кому варто показуватися, а від чого і від кого треба ховатися... Але при усьому при цьому, якщо тварина і "знає", те воно не знає, що воно знає. Тільки людина не тільки знає ті чи інші сторони дійсності, вона разом з тим знає, що вона знає, тобто людина усвідомлює себе як істота знаюча. Знання людини самого себе створює собою те, що ми називаємо самосвідомістю.

Самосвідомість містить у собі свідомість, але не є механічною сумою останнього, тому що містить у собі те, що ставить  її, самосвідомість, вище свідомості. Проблему свідомості і самосвідомості ми будемо розглядати пізніше, - при вивченні філософських курсів по  Теорії пізнання (Гносеології) та  Філософській Антропології. А зараз тільки продовжимо  нашу думку.

Духовно-творче об'єднання свідомості і самосвідомості  утворюють собою те, що ми називаємо світоглядом. Це єднання   графічно можна зобразити так:

 

СВІДОМІСТЬ  +  САМОСВІДОМІСТЬ  =  СВІТОГЛЯД.

 

Світогляд, у свою чергу, не є механічною сумою свідомості і самосвідомості. Світогляд - якісний нове, вище духовне утворення. У ньому елементи свідомості (знання навколишньої дійсності) знаходяться в систематизованому й узагальненому вигляді, а самосвідомість (усвідомлення цих знань і самого себе, свого "Я") органічно вплітаються в систему власних знань. Звідси ми можемо дати таке визначення світогляду:

 

СВІТОГЛЯД -

ЦЕ СИСТЕМА УЗАГАЛЬНЮЮЧИХ ПОГЛЯДІВ НА СВІТ

І СВОЄ МІСЦЕ В НЬОМУ.

 

 

 

Світогляд кожного з нас - це те, як я бачу  світ і яке своє місце бачу в  цьому світі.

Визначення світогляду можна розгорнути і  деталізувати вказівкою на його головні складові. Тоді це визначення буде таким:

 

СВІТОГЛЯД -

ЦЕ СИСТЕМА УЗАГАЛЬНЮЮЧИХ ПОГЛЯДІВ НА СВІТ  І СВОЄ МІСЦЕ В НЬОМУ, А ТАКОЖ ЗУМОВЛЕНЕ ЦИМИ ПОГЯДАМИ: 1. СТАВЛЕННЯ ДО ОТОЧУЮЧОЇ  ДІЙСНОСТІ ТА ДО САМОГО СЕБЕ; 2. СУКУПНІСТЬ ОСНОВ ЖИТТЄВИХ ПОЗИЦИІЇ ЛЮДИНИ/ЛЮДЕЙ, ЇЇ /ЇХ ІДЕАЛИ, ПЕРЕКОНАННЯ, ПРИНЦИПИ ПІЗНАННЯ ТА ЦІННІСТНІ ОРІЄНТАЦІЇ.

 

Можна ще і ще деталізувати і розширювати це визначення, але то уже буде не визначення а опис світогляду, - саме те, чим ми будемо постійно займатися при вивиченні всіх філософських дисциплін і тем.

 

 

1.3. Структура світоглядного бачення.

Визначивши в наближеному вигляді світогляд, перейдемо до його змісту, точніше до складових частин змісту світогляду.

Світоглядним баченням людина охоплює увесь світ і в цьому, охопленим світоглядом, світі вона живе і діє. Ми завжди живемо в тому і такому світі, як ми його собі уявляємо, як ми його усвідомлюємо. Люди біблійних часів жили, наприклад, на Землі під кришталевим куполом неба; у часи Коперника - на небі, у Всесвіті єдиної Сонячної системи; часів Гершеля і Канта - у Всесвіті єдиної Галактики, а зараз - у Всесвіті (у Космосі) незліченого числа галактик з "чорними дірками". Віруюча людина живе в оточенні й у взаємодії з надприродними істотами, - богами, ангелами, духами; атеїст - у світі, у якому немає яких би то не було надприродних істот; марновірний - у світі циркулюючих забобонів:  у світі зцілень, чудес, пророкувань, чаклунства.

Увесь світ неосяжний, і своїми знаннями про нього він присутній у нашому світогляді тільки частково. Цими частковими знаннями про світ у сучасних умовах нас постачає наука. Наукові знання - найбільш доказові і непохитні елементи  нашого світогляду. Поглиблення і розширення наших знань - це розширення і поглиблення нашого світогляду. Наука не тільки дає нам непохитні переконання в правдивості наших знань про світ, вона, наука, також формує в нас науковий стиль мислення, з яким ми підходимо до усіх світоглядних проблем навіть у тому випадку, коли нам заздалегідь відомо, що кардинальних проблем світогляду не можна вирішити науковим способом і не потрібно вирішувати їх науковим способом.

Отже, повторимо, ми усього світу по-науковому не знаємо. Наука підносить нам фрагментарні знання про світ. А тому, якщо говорити з точки зору  наукових знань, ми знаємо світ шматочками: “ось це” знаємо, а “ось цього” не знаємо, а що стосується "он того", то ми зараз і не припускаємо його існування. Але людина живе не винятково в тім світі, що йому науково розтлумачений. Він живе в усьому світі реальному, цільному. І діяти йому приходиться у світі, що має бути перед ним із  усіма пізнаними і непізнаними сторонами. Якраз світогляд – і тільки він! - завжди дає людині бачення усього світу з усіма його для нас загадками і розгадками.

А тому у світогляді крім дійсних наукових знань присутні і різного роду довільні уявлення   про реальний стан речей. Ці стихійні чи усвідомлені,  дійсні чи мнимі прогалини  наших знань про світ заповнюються у світогляді припущеннями. Отже, завдяки світогляду ми знаємо те, чого  насправді не знаємо. Тільки в майбутньому подальший розвиток науки може підтвердити чи спростувати наші світоглядні припущення. Але у функціонуючому світогляді світоглядні припущення  для людини, а іноді - і для всього суспільства, такі ж переконливі, як переконлива таблиця множення, закони всесвітнього тяжіння, кулястість Землі... Не будемо зараз заглиблюватись  в нетрі сучасних наукових гіпотез, хоча і вони годяться для ілюстрації сказаного. Візьмемо тих людей, що вірять у телепатію, віщі сни, пророкування Глоби та покійної Ванги, у заговори, приворожування, порчу і тому подібне. Наука не тільки не підтверджує вірування в телепатію, НЛО, відьом і в інші надприродні небилиці, але і багаторазово привселюдно показувала неспроможність усього цього… чортовиння, чи що? Ну, і що з цього? Для деяких людей телепатія - достовірний факт! Гадання і чаклунство - поза всяким сумнівом. При чому, серед таких людей  не обов'язково неосвічені (таких тільки переважна більшість), але і люди з вищою освітою, творча інтелігенція і навіть вчені (правда, фахівців не з тих галузей знань, в яких вони допускають антинаукові припущення). Отже, у світогляді людини знання і припущення злиті в органічну амальгаму. Вони для людини рівнозначні знанню, ті ж знання.

 Ось як графічно можна зобразити структуру світоглядних знань:

 

 

С  В  І  Т

 

 

            СВІТ  ЗНАНЬ

 

 

             П Р И П У Щ Е Н Ь

 

 

Але у світогляді присутні такі проблеми-знання, на які наука не дала і ніколи не дасть однозначної вичерпної відповіді. Ці проблеми ставити перед людиною не зовнішній світ. Вони не належать до проблем об'єктивних, незалежних від людини предметів і явищ. Вони суб'єктивні - піднімаються нами самими у відношенні до нас самих. У загальному виді - це проблеми про сенс нашого життя, нашого існування. Оскільки вирішення питань смислу  нашого життя органічно пов'язано з усім світом, то виникають проблеми смислу, призначення, початку і кінця, походження і самого світу, самої природи, у якій ми живемо. Сукупність цих проблем називають смисложиттєвими проблемами. 

Світ у цілому, Природа-Матінка, не мають ніякого смислу. Вони існують  - і все! Вона - природа й усе, що в ній -  навіть не знає про своє існування. Це ми знаємо, що Світ існує, а Світ цього не знає, навіть не підозрює. Смислу в природі шукаємо ми, люди; смисл  у своє життя й у навколишню нас дійсність вкладаємо ми самі. Ми прийшли у світ, щоб прожити осмислене життя, прожити життя зі смислом. У цьому плані нас цікавить не стільки те, яким є світ і я в ньому, а те, якими він повинний бути (яким мені і навколишньому світу слід бути).

Відповідь на всі ці і подібні їм питання дає нам наш власний світогляд. Сукупність уявлень, понять і концепцій про належне (meaningness)  утворюють собою Світ Належного у світогляді. Його ще називають світом смисложиттєвих ідеалів.

Отже, з концептуальної точки зору у світогляді органічно поєднуються між собою три складові частини: світ знань, світ припущень і світ належного. Графічно це буде виглядіти так:

 

 

С   В   І   Т 

 

 

С В І Т

 

      СВІТ   ЗНАНЬ

 

         ПРИПУЩЕНЬ

 

 

           Н  А  Л  Е  Ж  Н  О  Г  О

 

 

 

Ми розглянули структуру світогляду з його концептуального боку, по змісту   його інтелектуальних утворень, продуктів  розуму. Але в духовному світі людини, окрім інтелектуальних, мають місце також емоційні елементи, а також вольові спонукання-вирішення-дії. Вони також охоплюються світоглядом  і в той же час виступають складовою частиною і формоутворюючими світогляду. І з цієї, можна сказати, психологічної точки зору світоглядом людини є не тільки те, що вона, людина, собі уявляє, що вона, людина, собі думає, чи що знає. Я, наприклад, у досконалості знаю світогляд православного християнства, але це ніяк ще не означає, що я віруючий православної церкви. Можна, наприклад, відмінно знати марксизм і не бути марксистом, бути ворогом марксистського світогляду. У світогляд особисто людини входять тільки ті знання, що  її переконують, що відчуті нею як знання правильні, що заслуговують на повну довіру; тільки ті знання, якими людина керується у своєму житті  і діяльності.

З психологічної точки зору у світогляд входить наше світорозуміння, наше світовідчуття і наше світоставлення. Тільки те, що одноразово сприймається нашим розумом, нашими почуттями і нашою волею, - тільки це і складає наш справжній світогляд.  Ми в даному випадку абстрагуємось, ухиляємось від розгляду тих протиріч, що виникають між нашими знаннями (наприклад, науковими), нашими припущеннями (наприклад, зовсім антинауковими) і концептуальним змістом наших  смисложиттєвих ідеалів. Абстрагуємось також  від постійного діалектичного протиріччя між розумом людини, його почуттями і волею. Для того, щоб вивчати будь-яке явище треба спочатку подивитися на нього в ідеалі, у відриві від привхідних елементів.

Узагальнимо сказане.  У концептуальному плані структуру світогляду  утворюють світ знань, світ припущень і світ належного; а в плані психологічному - світорозуміння, світовідчуття  і світоставлення. Психологічну структуру світогляду графічно можна зобразити приблизно таким чином і співвідношенням:

 

РОЗУМ

 

 

ПОЧУТТЯ

ДУХОВНИЙ

ДУХОВНИЙ

СВІТ

СВІТ

ЛЮДИНИ

ЛЮДИНИ

 

ВОЛЯ

 

 

 

 

1.4. Смисложиттєві ідеали у світогляді.

У світогляді людини мається  безліч елементів. Головні і домінуючі серед них прийнято називати ідеалами. Ідеали - це опорні пункти світогляду. Основний  зміст світогляду кожної людини визначається по змісту світоглядних ідеалів. Саме формування світогляду - це формування в ньому  визначених, смисложиттєвих, ідеалів. Іншими словами: світогляд виявляє  себе в ідеалах і в той же час ідеали формують світогляд. Центральне ж місце у світогляді належить  ідеалам смисложиттєвим. Здійснення в житті людини і суспільства смисложиттєвих ідеалів робить життєдіяльність  людини і суспільства осмисленими. Сенс життя людині і суспільству надають смисложиттєві ідеали. Або іншими словами: ми приходимо в світ для того, щоб у ньому здійснилися ті чи інші наші смисложиттєві ідеали.

 Виявленням і формулюванням цих ідеалів протягом століть займалася релігія і філософія. Узагальнюючи історичні результати цих пошуків, ми можемо виділити три основні групи смисложиттєвих ідеалів: 1. Філософські смисложиттєві ідеали; 2.Смисложиттєві ідеали особистого життя; 3.Смисложиттєві ідеали життєдіяльності суспільства.

 

1.4.а. Філософські смисложиттєві ідеали: Істина. Добро. Краса. Справедливість. Усі чотири смисложиттєвих ідеали вперше були названі  філософом Платоном (428 - 248 року до нашої ери), після чого пропагувалися і витлумачувалися  у філософській думці до наших днів. У них у концентрованому вигляді втілена сутність сенсу життя людини і суспільства. Ще в часи  античності філософи доводили, що людина приходить у світ для того, щоб своїм життям утвердити (щоб у її житті утвердились) ідеали  Істини, Добра, Краси  і Справедливості. Ці ж самі ідеали людина шукає в навколишній його дійсності і у всьому Всесвіті.

Ідеал Істини у філософії має не вузько науковий (відповідність наших уявлень, понять і концепцій об'єктивному стану речей),  а світоглядний зміст. Істина - це правда не стільки  про те, що є, а що повинно бути. Істина - це Правда з великої літери. Нею може бути і наукове відкриття, що докорінно впливає на наші світоглядні орієнтири. Такою Істиною в конкретно-історичних умовах були відкриття кулеподібності Землі, її обертання навколо своє осі і навколо Сонця; відкриття того, що не серце, як твердить Біблія, а головний мозок є центром психічної (духовної) діяльності людини; про еволюційне  походження людини з тваринного світу; сучасне вчення про Великий Вибух (Big Bang) і походження Всесвіту. Таким же є наукове вчення про єдине і не повторне житті людини, про виняткову унікальність особистості кожної людини. Такою же Істиною є глибоке осягнення наслідків результатів філософського дослідження проблем Онтології, Гносеології, Футурології, Антропології тощо.

Добро - це позитивний моральний стан і оцінка поведінки (вчинку) людини чи суспільства. У нього вкладається сугубо людський і соціальний  зміст. Добро - це всі те, що йде на користь збереженню роду людського, на відтворення сталого і перевіреного багатовіковою практикою образу соціального життя. Це добро може усвідомлюватися як служіння Богу,  обов’язку, Вітчизні, але в основі його завжди - інтереси роду людського.

Ідеал Краси  - це  ідеал гармонії, досконалості, доцільності  у становищі  і процесах людини, суспільства і природи. Краса завжди сприймається з точки зору інтересів, потреб і оцінок людини. І тільки – людини! Найвищою мірою гармонійний устрій бджілки нас захоплює. (Адже бджілка постачає нас медом!) А такий же ще більшого ступеня гармонійності устрій таргана (блохи, вошки, оси) нам огидно, бридко. (Адже ці паразити та кусяки приносять нам неприємності!) Сприйняття побаченої нами і збагненої краси супроводжується цілою гамою людських почуттів, що одержали назву  художньої насолоди (естетичних смаків і почуттів).

Справедливість - сукупність винагород і покарань, що повинні лягати на долю людини відповідно до її соціального стану, поведінки і вчинків.

Перераховані ідеали знаходяться в складному діалектичному співвідношенні один з одним. Грубе порушення чи ігнорування кожного з цих ідеалів знецінює ті чи інші сторони життя людини та суспільства. Але варто підкреслити і запам'ятати, що одночасне і повне втілення всіх разом чотирьох смисложиттєвих ідеалів філософського рівня в житті людини і суспільства неможливе. Так-так, неможливе. Постійне старіння і неухильна  смертність людини є Істина. А як поєднати цю Істину з  ідеалом Краси,  Добра і Справедливості? Чи ще. Справедливість вимагає неминучого покарання за провину, а Доброта - ставитися до провин поблажливо, "з розумінням", пробачати їх. Проповідь всепрощення узята на озброєння християнством. У Євангелії від Матвія є таке повідомлення: "Тоді приступив до Христа Петро і запитав: "Господи! Скільки ж раз треба прощати брату моєму, котрий грішить проти мене? Невже до семи разів?" Ісус відповів йому: "Я тобі говорю, що прощати треба не до семи разів, а до сімдесятьох разів по сім!” (18:21-22). У житті людини, як і в життєдіяльності суспільства, ні при яких умовах не може і не повинний панувати тільки один смисложиттєвий принцип: "Істина - вище усього!" (А як при такій домінанті бути з художніми творами, що без вимислу обійтися не можуть?  А чи правильно робить лікар, коли "бреше" смертельно хворій людині про стан його здоров’я?   А чи завжди потрібна  кожній людині Істина про обставини свого зачаття і народження? А чи потрібно нам у похоронній мові викладати Істину про минулі непорядні  вчинки небіжчика?..). Чи - "Краса врятує світ!" (А скільки зла у світі поширюється через Красу? Що, краса полячки врятувала Андрія в повісті Гоголя "Тарас Бульба"? А хіба серед жриць Стародавньої професії не було найкрасивіших облич жіночої статі? Але спаси нас, Боже, від їх "рятівної" краси. Змій, спокушаючи Єву, безсумнівно, теж блищав Красою, оперував Істиною!). Чи ще: "Нехай загине світ в ім'я торжества Справедливості!" (І де в цьому, застебнутому на останній ґудзик,  справедливому світу знайде притулок Добро?) Не може - і не повинна! - жити людина і суспільство тільки під одним гаслом: "Добро, Добро, Добро - і нічого крім Добра!"  Зазначені смисложиттєві ідеали можуть - і повинні! - ставати гаслами життя у визначений час, у визначених умовах, для визначеного місця  й у визначеному застосуванні. А справа гармонійного (чи вибіркового у визначених умовах) сполучення  Істини, Добра, Краси і Справедливості завжди покладається на відповідальність кожної людини зокрема і на те чи інше суспільство взагалі. Ми прийшли у світ для того, щоб у нашому житті втілилися Істина, Добро, Краса і Справедливість, а як саме здійснювати це втілення, - усе це покладається на плечі людини і суспільства.

1.4.б. Особистісні смисложиттєві ідеали: Віра, Надія, Любов і Життєва мудрість (Софія); Гідність, Честь, Совість, Обов’язок; Активність, Сенс життя, Щастя.

Ідеали Віри, Надії, Любові і Мудрості обговорювалися у  філософії задовго до нашої ери, але тільки християнство підняло їх на п'єдестал смисложиттєвих Ідеалів, оголосило їх біблійними чеснотами. "Без віри не можна догодити Богу", - писав апостол Павло (До євреїв, 11:6). "Праведник живе вірою" (Авакум, 2:4; Римлянам, 1:17; Галатам, 3:11; Євреям, 10:38). "Віра рятує людину", багаторазово повторював Ісусе Христос (Матвія, 9:22; 17:20; 21:22; Марка, 5:34; 11:23; Луки, 7:50; 8:48; 17:19). Надію Біблія розуміє тільки в плані надії на Бога (Псалом 38:8; 61:6; 77:7; Діяння 24:15; 1 Іоанна,3:3; Римлянам 5:2-5; 8:19-24; 12:12). "Зараз перебуваю троє: Віра, Надія і Любов" (1 коринфянам, 13:13). "Любов покриває всі гріхи" (Притчі, 10:12). "Майте старанну любов" (1 Петра, 4:8). "Бог є Любов" (1 Іоанна, 4:8). Є Віра, Надія і Любов, але Любов більше Віри і Надії (1 коринфянам, 13:1-13). У спробах абсолютизувати ідеали Віри, Надії і Любові християнство перестаралося і перетворило ці ідеали у свою протилежність: віру -  у відмовлення від розуму і прийняття за істину явно абсурдних тверджень про непорочне зачаття; про зайця, у якого є нероздвоєні копита і він жує жуйку (Левіт, 11:6; Повторення закону, 14:7); Бога, що один власне кажучи й у трьох обличчях (особах); у воскресіння вже смердючого небіжчика (Іоанна, 11:39)... Любов християнство перетворило в любов до ворогів, Надію -  у безтурботність про завтрашній день і наслідування птахам небесним, яких сам Бог годує, і ліліям, яких Бог удягає гарніше одягів Соломона (Матвія, розділ 6; Якова, 4:13); впевненість у тім, що за словами віруючого гора зрушиться зі свого місця і із шумом ввергнеться в море (Матвія, 17:20-21); у чекання царства Божого і райської життя тільки в потойбічному світі.

Варто сказати, що первісне християнство рішуче виступало проти Мудрості (грецькою мовою - Софії). Воно говорило, що мудрість - це шаленість в очах Бога (1 коринфянам, 1:19-21; 3:19). Тільки в 6 сторіччі християнство під впливом грецької філософії і самого життя, що вимагало застосовувати мирську мудрість навіть у божественних справах (писати виправдувальні трактат у захист християнства, виробляти і формулювати християнський світогляд, догмати) визнало мудрість (Софію), склавши легенду про святу Віру, Надію і Любов та про їхню матір Софії. У цій легенді побічно визнавалося, що саме мудрість є матір'ю таких біблійних чеснот, як Віра, Надія і Любов.

Через християнське трактування Віри, Надії і Любов нехристиянська філософська думка рішуче заперечувала значення і роль ідеалів Віри, Надії і Любові в рішенні питання про сенс життя людини, усіляко протиставляли Вірі - розум і знання; Надії - завзятість і впевненість людини в досягненні поставлених цілей самотужки; Любові - здорову ненависть до ворогів і всьому той, що принижує людини ("Ударять по правій щоці - підставляйте і ліву для биття" - Матвія, 5:39; Луки, 6:29). Але це були крайності, хоча причини цих крайностей пояснити можна. Віра, Надія, Любов і Життєва Мудрість (Софія) - це ті духовні опорні пункти життєдіяльності людини і суспільства, без яких немає ні людини, ні суспільства. Але в умовах християнської ойкумени приходиться уточнювати: що таке Віра і яка Віра? яка Надія? яка Любов? і яка Софія?

Гідність і Честь - це показники поваги і самоповаги, незаплямованості особистості людини. У цих ідеалах формується особистість, що гідна осмисленого існування. Людина ні при яких умовах не повинний терпіти приниження своєї гідності, терпіти зневаги своєю честю. Про який сенс життя можна говорити у відношенні людини, якщо їй бракує гідності, у якої відсутня честь?!

Обов’язок (Долг) - стрижневий ідеал у житті кожної людини. Ми всі разом і кожний окремо прийшли в цей світ, щоб здійснити своє призначення, - виконати свій обов’язок (долг). Навіть утративши своє власне фізичне існування в ім'я виконання свого призначення, свого обов’язку, ми фактом  смерті в ім'я обов’язку робимо своє життя осмисленим.  Зневага своїм  обов’язком в ім'я збереження свого життя, ми тільки спустошуємо своє життя, зводячи його зі смисложиттєвого шляху. За межами обов’язку немає в людини сенсу життя. Ми прийшли сюди, щоб виконати свій обов’язок, своє призначення!

Щастя - це конкретний прояв сенсу життя в його суб'єктивному сприйнятті; це усвідомлення і відчування свого власного життя, як життя наповнено смислом. У чому щастя людини? - Це визначається багатьма факторами, про які ми будемо говорити в розділі про Антропологію й у розділі про Філософську Соціологію. Протягом століттям багато щасливих людей поділилися  з нами своїми визначеннями й особистим розумінням щастя. Мені особисто найбільш подобатися визначення щастя, що його дав відомий радянський письменник Микола Олексійович Толстой. "Щастя, - писав він, - це почуття повноти своїх фізичних і духовних сил у їхньому суспільному застосуванні".

Ми не зупинялися на таких Ідеалах,  як Активність і Сенс Життя. Перший з них очевидний. Сенс життя - не якийсь згорнутий в лялечку метелик, що ніяк не відкривається. Сенс життя може здійснюватися тільки в активному прояві  особистості кожної людини. Характер цієї активності може бути різним, але ухилитися  від активного прояву особистості ніяк не можна. Якщо я прийнявся утверджувати себе усупереч всьому і вся,  - я активний, я агресивний. Якщо я, подібно ченцю, послушнику, воїну вирішив відмовитися від прояву своє волі і цілком підкорити себе волі святого старця, командира, то саме життя в такому випадку буде реалізовувати не моє власне, а іншого (старця, начальника, командира) рішення, це вже не цілком моя активність. Якщо я нічого не вирішую, а пливу за течією обставин, то для мене мою долю і мій сенс життя у своїх інтересах вирішують інші. Я - для інших. Якщо я - для інших, то навіщо ж я сам? Що залишається мені самому, якщо я дістаюся іншим?..

А ідеал Сенсу життя - невичерпний по своєму змісту, по своїй глибині, по своєму різноманіттю. У кожної людини повинне бути уявлення  про своє призначення, про зміст свого власного життя. Якщо у неї немає ніяких світоглядних ідеалів про зміст свого життя, то в неї немає і власного сенсу життя взагалі. Є тільки існування без змісту цього існування. Якщо вона приходить до висновку, що життя людини взагалі і його зокрема не мають сенсу життя, то його життя і не має змісту. Сенс життя не підноситься людині на тарілочці з блакитненькою обв'язкою. Сенс життя здобувається, завойовується, створюється, здійснюється. Поза усього цього немає ніякого сенсу.

1.4.в. Суспільні смисложиттєві ідеали - це сукупність тих ідеалів, згідно яким повинно будуватися і функціонувати суспільство; це ті ідеали, у рамках яких повинний виявляти себе в суспільстві людина. Ці ідеали не самодостатні. Їхнє значення і цінність завжди визначаються тим, на скількох вони сприяють осмисленого життя людини даного суспільства. Зміст цих ідеалом, міра їхнього застосування протягом історичного розвитку суспільства змінювалися. З вершини сьогоднішнього дня ми, з огляду на історичну спадщину і надбання,  до таких ідеалів зараховуємо: Справедливість; Свободу, Рівність і Братерство; Гуманізм, Альтруїзм, Колективізм; Діяльність.

Виходячи з духу цих ідеалів, Організація Об'єднаних Націй у 1948 році сформулювала і прийняла відповідні параграфи Декларації прав і свобод людини. Ці параграфи одержали подальший розвиток у наступних  Деклараціях  ряду Міжнародних і регіональних нарад.²⁾

Діяльність і Справедливість - це ті неохватні складові життєдіяльності, без яких не може бути якого б то не було суспільства. Ухилення від діяльності в суспільстві (наприклад, культ усамітнення ченців; усамітнення членів деяких так званих тоталітарних сект) веде до знищення суспільства, а разом з тим  - і людини. Без діяльності в  суспільстві чи для суспільства людина не може реалізувати своє природне, суспільне й особистісне призначення. Суспільство реалізує себе лише  у своїй внутрішній і зовнішній діяльності. Суспільство, в ідеалі, будується на елементах ідеалу Справедливості. Суспільство виступає чинником Справедливості і саме будується за параметрами Справедливості.

Ідеали Свободи, Рівності, і Братерства (Liberte, Egalite, Fraternite) висунуті діячами Французької буржуазної революції 1789 року. А постулати Гуманізму, Альтруїзму і Колективізму записані в останній Програмі КПРС (1982 року).

 

1.5. Функції світогляду.

1.5.а.  У духовному світі людини існує багато різноманітних уявлень, понять і концепцій. На рівні світогляду вони узагальнюються і зводяться воєдино, створюючи собою те, що ми називаємо духовною основою особистості людини. У духовному плані людина є такою, якою є її світогляд. Зміна, поліпшення, погіршення світогляду є зміною, поліпшенням, погіршенням особистості людини. Біологічно і юридично  людина залишається (продовжує залишатися) тією істотою-індивідом, якою вона прийшла у цей світ, у людське суспільство. Але в особистісному, духовному, плані протягом свого життя людина змінюється. Скажу, для прикладу, особисто про себе. Я  був віруючою людиною. У 17 років вирішив принести на вівтар служіння Богу усе своє життя. Вступив до духовної семінарії. Закінчив духовну академію, став кандидатом богослов'я і рік працював старшим викладачем і помічником інспектора Саратовської духовної семінарії. Від служіння Богу одержував  величезне задоволення. Жив  Богом. Але, глибоко вивчаючи релігію, православну віру, спостерігаючи життя церкви, поводження священиків і реальне радянське життя, поступово - по крихітці, по скибочці - втрачав довіру до священиків, до святості Біблії, до церкви, до православного Бога  і став не віруючою  у Бога людиною. Порвав з релігією. Повернувся працювати в колгосп рідного села. Заочно закінчив 10 класів, потім - два вузи (бухгалтерський факультет Одеського кредитно-економічного інституту і філософський факультет Київського Університету), аспірантуру. Став кандидатом  і доктором філософських наук, професором. По паспорту і по народженню я залишився тією ж людиною, яким був при народженні, яким був у церковному світі і яким є зараз. Але в духовному плані, як особистість, я став зовсім іншою людиною. І головне в цьому новому/старому - світогляд. Я  був віруючим, а зараз є атеїстом.  У мене зараз зовсім інше бачення світу і себе в цьому світі. Мій сучасний світогляд  несумісний з моїм же світоглядом, що був у мене  50-55 років тому.  І причина цієї несумісності полягає не в тимчасовій відмінності між старістю і молодістю (хоча і тут крім вікових змін спостерігаються й особистісні, духовні зміни), а в принциповій несумісності мого тодішнього світогляду і світогляду сьогодення.

Неповторність особистості людини полягає в неповторності її унікального духовного світу, в унікальності його особистості. Можна, наприклад, шляхом клонування продублювати біологічний індивід людини, наприклад Лева Миколайовича Толстого. Але в духовному, особистісному, плані це буде зовсім інша, унікальна людина. І дарма було б очікувати від біологічно продубльованого Лева Миколайовича написання нових романів у дусі "Війна і мир", "Анна Кареніна". Чи чекати, що цей двійник почне непримиренну боротьбу проти православної церкви та буде створювати своє безалкогольне, вегетаріанське і непротивленське толстовство. Чи ще один подібний приклад. На Туринській плащаниці, крім фарб, виявлені також залишки засохлої крові. Учені стверджують, що якщо залишки крові належали,  справді, Ісусу Христу, те вони можуть виділити з цієї крові ген і відтворити людину, яка  була обгорнена цією плащаницею. Допустимо, що відтворять. Але це ні в якому разі не буде відтворенням особистості Ісуса Христа,  тієї людини, що називав себе Сином божим, виступив засновником нової релігії. Це буде людина 21 сторіччя і цілком ймовірно, що з цього біологічно продубльованого Ісуса Христа в сучасних умовах нічого путнього  не вийде.

У світогляді  кожної людини існує свій неповторний світ, свій  Всесвіт. Не дарма сучасні філософи-ексистенціалісти кажуть, що зі смертю кожної людини гине і Всесвіт, що існував в духовному світі цієї людини.

1.5.б.   Оскільки, як ми вже знаємо,  світоглядні узагальнення підносять елементи нашого духовного життя на якісно новий і вищий рівень, то з цього випливає висновок, що світогляд - це синтез і вищий рівень  духовного життя людини. Про рівень духовної величі людини вірогідно можна судити тільки за рівнем його світогляду, тому що вище світоглядних проблем бувають тільки світоглядні проблеми. Людина духовно росте в міру росту його світогляду.

1.5.в.   Світогляд - це основа духовних мотивів поведінки людини. Стихійна поведінка людини, як і тварини, диктується інстинктами. Інстинкти - об'єктивні спонукальні мотиви до відповідної дії. Але поведінка людини від поводження тварини відрізняється тим, що в нас крім об'єктивних (інстинктивних) є ще і суб'єктивні мотиви того чи іншого вчинку. Ми по-людськи вільно діємо тільки тоді, коли мотивуємо свою поведінку (вчинок, діяльність) ще і суб'єктивно, тобто -  коли знаємо, на що йдемо. У цьому випадку людина не тільки діє, а і несе відповідальність за свою поведінку. Суб'єктивні мотиви не є чимось самодостатнім, - ні від кого і ні від чого не залежними.³⁾ Вони своїми коренями сягають підгрунття світогляду, виростають зі світогляду. Який світогляд людини, такі і мотиви його поведінки, вчинків, діяльності. Зміна світогляду неминуче веде до зміни мотивів поведінки, вчинків і діяльності людини. Ось чому й у міжнародному масштабі, і в плані політичному так безкомпромісно йде боротьба насамперед за світогляд мас.  Ці акції одержали назва "промивання мізків" (Brainwashing). Всучивши  масам певні світоглядні штампи, міжнародні клани і політичні діячі милостиво надають масам "вільно" поводитися в угоду цілком означеним інтересам, жорстко запрограмовують їхнє "вільне волевиявлення".  Людина ж, будучи єдиною і неповторною особистістю, кревно зацікавлена мати свій власний світогляд, що і визначатиме її  власну поведінку в тих чи інших ситуаціях. Без власного, вистражданого, світогляду людина перетворюється в стихійного члена натовпу, гвинтиком юрби; використовується для досягнення чужих і  нав'язаних йому цілей.

1.5.р.  Світогляд - джерело культурної творчості і серцевина культури. Усі здобутки культури: мистецтва, науки, винаходів та інше, - виходили з світобачення видатних людей, талантів і геніїв, так бі мовити, матеріалізували їх світогляд. Останні дивилися і бачили дальше, ширше і глибше, аніж решта звичайних  людей. Своє бачення світу вони втілили у своїй творчості, підтвердили експериментально, виклали у вигляді законів, художніх образів, мудрих повчань. Творчість великих людей демонструє нам їхній світогляд. Вони побачили у своєму світогляді свій світ - і нам показали своє бачення. Таким чином їх бачення стало баченням всього людства; людство підійнялось на рівень бачення геніїв та мудреців.

 Серцевиною культури взагалі і кожного здобутку культури зокрема - і по її походженню, і по її змісту - є світогляд. Світогляд став джерелом культурної творчості. У здобутках культури  відбитий світоглядний зміст творця культури. Прилучаючись до здобутків культури, ми збагачуємо свій світогляд світоглядом великих людей. Всі існуючі елементи людського життя, що не містять у собі світоглядного змісту (гра "у дурника", читання порожніх дефективів, "кмітливість на трьох”, бульварні розваги і пусте гаяння часу), - не мають і культурного значення.

Тут же варто сказати, що всі здобутки культури того чи іншого виду (наукового, музичного,  мальовничого,  літературного тощо) доходять до нас лише через логіку слова (1), а  з усіх надбань  культури нами засвоюється лише їх світоглядний зміст (2). Без словесного позначення ми не знаємо: що це таке? яка його особливість? (1)  Якщо ж до нашої свідомості в чітко вираженій формі  не доходить світоглядний зміст культури (2), то він, взагалі, ніяк  не доходить до нас.

Звичайно, зміст явищ культури не вичерпується словами. Слова тільки супроводжують проникнення явищ культури в нашу свідомість. Явища  культури чи вибірково, чи  в своєму комплексі впливають на всі сторони психіки людини: на розум, на почуття і на волю. Але для розуміння світоглядного значення потрібні слова, концептуальна інформація. Тільки в цьому випадку ми збагачуємо себе культурно, тільки в цьому випадку бачення великої людини стає і моїм власним баченням. Лише за таких умов я в змозі бачити світ так, як його бачив Ейнштейн і Ньютон, Шекспір і Пушкін, Моцарт і Чайковський, Леонардо да Вінчі й Ілля Рєпін, Фідій і  Вучетич, Ісідора Дункан і Майя Плесецька.

 

1.6. Основні етапи історичного розвитку світогляду.

1.6.а. Вийшовши з тваринного стану, людина, як і тварини, пізнавала світ  органами відчуття. Різниця між людиною і твариною в той час полягала тільки в тім, що людина усвідомлювала світ, що сприймався його відчуттями. Людина того часу осягала світ таким, яким вона його бачила, чула, обмацувала, їла тощо. Тип світогляд, що зображує світ таким, яким він дається нам у відчуттях, називається наївним реалізмом. "Наївним" - тому що по-дитячому, наївно, сприймає за дійсність світ, який йому ввижається; "Реалізм" – тому, що наші почуття ще у тваринному світі пройшли перевірку практикою і виявилися ефективними, правдивими..  Якби почуття в усьому спотворювали дійсність (реальність) і кардинальним образом уводили нас в омани, то ні тварини, ні людина не могли б пристосуватися до навколишнього середовища і неминуче б загинули.

Сучасне людство вийшло зі свого первісного, у всім ще тваринного способу життя. Але наївний реалізм і зараз міцно сидить у нашій свідомості й у нашому побутовому світогляді.  Наївний реалізм, як та сорочка, що завжди ближче до тіла, завжди при нас. Так, людство вже кілька сторіч знає, а кожний з нас десь з першого-другого класу глибоко переконаний, що схід Сонця відбувається від того, що Земля обертається навколо своєї осі і "ходить" навколо Сонця, а Сонце стосовно Землі стоїть на місці. Нас цього навчили і постійно учать астрономи. Астрономи для нас і календаря складають. А прочитайте листочок календаря. Там просто написано: "Схід Сонця...",  "Захід Сонця..." Але це тільки для наших почуттів Сонце сходить і заходить, а справді, - по-науковому, - воно не сходить і не заходить, а стоїть на своєму  на місці.  От тобі і наївний реалізм, от тобі і ненаукові погляди!..

1.6.б.  Наступним етапом розвитку світогляду стала міфологія. Вона історично і логічно проросла на ґрунті наївного реалізму, але уже відрізняється від нього тим, що вона відривається від безпосереднього ("тваринного") сприйняття дійсності, тому що намагається якось пояснити собі її. Через відсутність знань міфологія усе пояснює по-наївному, абсолютно неспроможними (з погляду рівня наших знань) вигадками. Як і наївний реалізм, міфологія бачить у світі якісно різноманітні  і не зв'язані один з одним речі і явища. А тому в міфології кожен предмет і кожне явище знаходити своє "пояснення" і своє розуміння, із приводу кожного з них придумується окремий, правдоподібний в очах ще дикуна, міф. На більш пізніх етапах розвитку людини та її світогляду елементи навколишньої дійсності уявляються  живими й уособленими істотами, про які складалися розповіді у вигляді  легенд і міфів⁴⁾.

1.6.в. 20-15 тисяч років тому розпочинає формуватися світогляд релігійний. Він був історичним і логічним продовженням світогляду міфологічного. До цього часу людина встигла населити навколишній його світ міфічними істотами (водяниками, лісовиками, русалками, домовиками і подібної їм доброю і поганою силою), а тепер поступово переходила до того, щоб налагодити з цими істотами зв'язок, заручиться їхньою підтримкою в боротьбі за своє виживання. Цим міфічним істотам виражають особливу повагу (кланяються, бажають їм усього найкращого); розважають їх танцями, піснями; пригощають (жертвоприношення). Так поступово міфічний світогляд доповнюється культом, переплітається з почуттями, - починає формуватися комплекс такого соціально-історичного феномена, як релігія. У релігії міфічні, створеною уявою, істоти поступово відриваються від природних явищ і предметів,  відокремлюються  і стають над людиною і громадським життям. Релігія - це світогляд, в основі якого лежить віра в існування надприродних  істот, -  богів  і  духів.⁵⁾

1.6.р.   Уже в історичний час, 8-6 сторіччя до нашої ери, починає формуватися світогляд філософський. Він з'являється як результат тривалого історичного розвитку і дозрівання. Філософський світогляд був і назавжди залишається  не продуктом і приналежністю мас, як те ми бачимо стосовно всіх попередніх видів світогляду, а творчістю окремих особистостей, - філософів (Демокріта, Платона, Арістотеля, Декарта, Канта, Гегеля, Маркса); їм володіють тільки деякі люди, у сучасних умовах - можливо, тільки незначна частина підготовленої до філософського мислення інтелігенції. Якщо попередні історичні типи світогляду можуть засвоюватися з молоком матері, то засвоєння філософського світогляду вимагає  спеціальної підготовки і відповідних задатків чи хоча б схильностей.⁶⁾ Зі світоглядом видатних філософів ми познайомимося при вивчення курсу Історії філософії. Зараз тільки мимохіть відзначимо, що філософія - це останній етап розвитку світогляду і його вищий  рівень. 

На філософському рівні проблеми світогляду знаходять свою доказовість. При цьому філософія апелює не до віри, а до розуму. Філософія вперше представляє нам світогляд, що містить у собі всі його три концептуальні складові частини: світ знання, світ припущень і світ належного.

1.6.р.  При вивченні історії розвитку світогляду можна зустріти твердження, що існують ще такі типи світогляду як науковий світогляд і здоровий глузд. Висловимо декілька своїх  власних  суджень на адресу таких тверджень.

В середині 19 сторіччя   частина філософів (наприклад, Огюст Конт і його послідовники, - позитивісти) і частина вчених (німецький біолог Гельмгольц, російський медик Ілля Мечников, наш перший президент Української Академії наук В.И.Вернадський) намагалися науковими методами вирішити всі проблеми світогляду. Створюване в такий спосіб духовне утворення вони називали науковими світоглядом. Варто також сказати, що радянськими філософами науковим світогляд був проголошений марксизм. На нашу  думку, "Науковий світогляд" - це щось непомірно звеличуюче науку і принижуюче філософію. Для науки в області світогляду завжди існує і буде існувати вічно невичерпний нею залишок.

Що ж стосується світогляду здорового глузду, те це не якийсь особливий тип світогляду. Здоровий глузд  - це такий світогляд, що дивиться на світ очима раціонально мислячої людини. От що писав про здоровий глузд великий французький філософ Рене Декарт: “Здоровий глузд є річ, що розподілена справедливіше всього; кожний вважає себе настільки наділеним ним, що навіть ті, кого усього сутужніше задовольнити в якому-небудь іншому відношенні, звичайно не прагнуть мати здорового глузду більше, ніж у них є. При цьому неймовірно, щоб усі помилялися. Це свідчить скоріше про те, що здатність правильно міркувати і відрізняти істину від омани - що, власне, і складає, як прийнято висловлюватися, розсудливість, чи розум (raison),- від природи однакова у всіх людей” (Міркування про метод. Частина перша). Але зміст здорового глузду визначається не тільки стилем раціонального мислення, але також часом і суспільством тієї чи іншої людини. Так, здоровий глузд людини 21 сторіччя докорінно відрізняється від здорового глузду людини 15 сторіччя; здоровий глузд людини освіченої від здорового глузду людини неосвіченого; здоровий глузд, приміром, жителя Півночі від здорового глузду жителя Екваторіальної Африки.

 

1.7. Філософія як тип світогляду і форма суспільної свідомості.

 

 

1.7а.(Походження і вживання слова “Філософія”).

Слово “Філософія” – грецького походження (від “«philein» - любити і «sophia» - мудрість) і дослівно означає “Любов до мудрості”[1]. В творчості стародавніх греків це слово появилось задовго до появи самої філософії. Спочатку воно, слово “Філософія”, означало “Шанування мудрості”, “Любування мудрістю” . До змісту цієї філософії спочатку відносили і схильність до пізнання., і володіння наявними знаннями, і релігійну міфологію і просто життєву мудрість. Дослідники установили, що в письмовій формі саме в такому розумінні називав філософію, а себе філософом  уже  Піфагор (580-500 роки до н.е.). Для нього філософією була “чиста” і “абсолютна” Істина. Такою для нього була і теорема про квадрат гіпотенузи, що дорівнює сумі квадратів катетів, і вчення про нескінченно малі величини, і  релігійне езотерична (приховане, доступне лише для посвячених) вчення, і здогад про кулясну форму Землі...  Ні у Піфагора, ні до нього, ще не було розрізнення власне філософських роздумів, він наукових знань чи від життєвої мудрості. Саме в такому широкому і не вичленованому розумінні вживають слово  “філософія” батько історичної науки  Геродот (490-425 до н.е.)[2], а також його молодший сучасник історик  Фукідід (460-400 до н.е.)[3]. Згодом, уже в часи формування грецьких філософських шкіл та грецької філософії взагалі, що почалося власе з софістів філософами називали шановних старців, що навчали  молодь мудрості (Софії) чи ставили перед ними питання, відповідь на який вимагав виявляти мудрість. Прикладом саме такого філософа були софісти: Алкідам, Фалес, Протагор, Горгій, Крітій, а найкращому разі - Сократ (469 - 399 роки до нашої ери). І лише учень  Сократа Платон (428 - 348 до нашої ери) став першим, по всім правилам,  філософом і слову "Філософія" надав того значення, з яким воно увійшло в сучасну загальнолюдську культуру.

Проте ще довгий і довгий час після Платона в поняття філософії вкладали різне значення і, навпаки, суть самої філософії визначали по-різному. Так, Епікур (341-270 до н.е.) і його школа вважали, що змістом філософії є моральне вчення і погляди на смисл життя людини. Стоїк Сенека (4 до н. ер. – 64 н.е.)  писав: «Philosophia studium summae virtutis»[4] (Філософія вивчає сукупну  сутність доброчесття). Неоплатоніки і гностики[5] вчили, що філософія, як найвища  мудрість, - це все те, що можна досягти в містичному екстазі. Інколи філософією вважали такі знання, вище яких бути не може. Так родоначальник західноєвропейської схоластики англосакс Алкуин (730-803) писав, що філософія  - це  “таке дослідження речей людських и речей божествених, на якого (в найвищій, граничній мірі) може досягти  людина” («naturarum inquisitio, rerum humanarum divinarumque cognitio quantum homini possibile est aestimare»[6]). А взагалі, средньовічні філофи, як і їх попередники Отці та Вчителі церкви, філософію не жалували і в своїх творах уникали вживати слово “Філософія”. Так, найбільш відатний і шанованій церквою філософ і богослов середньовіччя святий Фома Аквінський (1225-1274)  замість філософії вживав латинське слово Аквинский (1225-1274), например, здебільшого називав філософію латинським “Sapientia”, тобто – мудрість. (від грецького - “Софія).  Він писав: “Сапієнція – це наука, яка досліджує Первинні та Вторинні сутності Всесвіту; сапієнція  досліджує першопричини всього” (Sapientia est scientia quae considerat causas primas et universales causas; sapientia causas primas omnium causarum considerat).[7]

Вживання слова “філософія” в его платонівсько-арістотелівськомуу розумінні було запозичене і збереглося в арабській філософії, а з часів Відродження розпочалося поступово входити в західноєвропейську філософію. Але майже кожен великий там філософ давав свою тлумачення суті і змісту філософії. Так, Декарт (1596-1650) писав: “Словом філософія ми позначаємо вивчення мудрості («Philosophiae voce sapientiae studium denotamus»)[8]; філософія – це пізнання істини через її самопричину” (cognitio veritatis per primas suas causas» (познание истины через их первую причину).[9] Для Локка (1632-1704) філософія – це  істині знання про навколишні речі та явища реальної дійсності; для ірландського єпископа і філософа Джона Беркли (1685-1753)  - «the study of wisdom and truth» (вивчення мудрості та істини). Імануїл Кант та наступні за ним класики німецької та світової філософської думки звели було філософію до методологічних проблем знання і осягнення найвищих об’єктів пізнання. Для Фіхте, Гегеля, Шелінга, Шопенгауера та інших філософія стала «Wissenschaftslehre», або, в розвернутому вігляді - «Wissenschaft von den letzten Zwecken der menschlichen Vernunft» (Науковченням; Наукою вищого знання, що досягається в останній інстанції).

Ряд видатних вчених і пересічних філософів XIX-XX століть вважали  філософію синтезом теоретичних і експериментальних знань. Так, видатний  англійський  соціолог, релігієзнавець і філософ-позитивист Герберт Спенсер (1920-1903) писав: «Філософія – це комплексне узагальнення знань”.  Його точку зору поділяв видатний німецький хімік і “філософ енергетизму” Визьгельм  Фридрих Оствальд (1853-1932), його співвітчизник, фізіолог, психолог і філософ-неокантіанець  Вільгельм Макс Вундт (1832-1920) писав, що філософія –  це «Gewinnung einer allgemeinen Welt -- und Lebensanschauung, welche die Forderungen unserer Vernunft und die Bedurfnisse unseres Gemüths befriedigen soll» (пошуки таких загальних концепцій про світ і про життя, які, концепції, змогли і задовільними вимогливі запити ума та потреби серця. Поняття про філософію, як науку про цінності поділяли видатний німецький знавець історії філософії Вільгельм Віндельбанд (1848-1915), філософ-еклектик Євгеній Дюрінг (1833-1921) та інші.

Дослідивши різноманітні спробі визначити поняття і суть філософії, віддавши належне авторам таких визначень, автори Католицької Енциклопедії, електронна версія якої опублікована в 1998 році, вважають, що подібне визначення під силу лише неотомістам – сучасним послідовникам Фоми Аквінського. Приклад такого визначення вони вбачають у визначенні філософії французьким неотомістом, богословом Мерсье, який писав:  “Філософія – це фундаментальні знання про устрій Всесвіту; про обов’язки, який цей устрій покладає на людину і про сутність тих знань, які людина здобуває внаслідок набуття таких знань” (« La connaissance approfondie de l'ordre universel, des devoirs qui en résultent pour l'homme et de la science que l'homme acquiert de la rémite".[10]

Ми, з свого боку, не будемо спішити давати таке визначення філософії, яке б звело до одної думки всіх філософів. З вивчення курсу філософії, особливо курсу з Історії філософії, ми довідаємось, чому різними філософами поняття і суть філософії вбачались в різному. Сподіваюсь, що ніхто з філософів, ніхто з присутніх в аудиторії студентів не сумніваються в тому, що філософія – це світогляд, а точніше – певній тип світогляду, до розгляду якого ми і приступаємо.

1.7.б.    Філософія - це, насамперед, теоретичний тип світогляду.

Як і всякий світогляд, вона, філософія, містить  у собі Знання, Припущення і концепції про Належне; вона, філософія, є   сукупністю Світорозуміння,  Світовідчуття і Світоставлення. Однак, будучи теоретичним видом світогляду, філософія усім своїм складовим елементам надає теоретичного, тобто - раціонального змісту. Філософія всі складові світогляду пояснює, намагається зробити їх зрозумілими, доступними для розуму, доказовими і переконливими. Філософський світогляд - завжди продукт діяльності розуму, хоча в ньому може знайти своє відображення почуття і воля філософа. Філософський світогляд призначається винятково для розумового споживання.

Філософія покликана вирішити людині, суспільству і всьому людству проблеми їхніх світоглядних потреб, вирішити раціональним теоретичним образом, знаходити, як сказано в Біблії, «відповіді на всякі запитування» (1-оі послання Петра, 3:15). Звідси, філософські запитування ті ж, що і світоглядні запитування людини, суспільства і людства взагалі. Без відповіді на пекучі питання світогляду людина і суспільство втрачають  духовну рівновагу: гостре питання є, гостре питання коле і ріже, а відповіді на це гостре і світоглядне питання, що колеться,  немає. Людина займається світоглядними міркуваннями в першу чергу для того, щоб прийти в повну  рівновагу, тому що стан хитання, невідомості, як правило, неприємний і болісний для нормальної  людини. А тому, по-перше, наші світоглядні, філософські знання потрібні в першу чергу нам самим. А по-друге, людське пізнання, як приватна форма встановлення духовної рівноваги, це природний для людини процес і уникати його протиприродно.

Ототожнюючи по змісту функції світогляду взагалі з функціями філософського світогляду зокрема, варто підкреслити, що свої світоглядні функції філософія виконує на своєму специфічному, - на  найвищому рівні. Так, якщо світогляд взагалі виступає в ролі загального інтегратора духовного життя людини і суспільства, то філософія інтегрує собою і в собі лише найвищі досягнення цього духу. А найвищі для філософії це ті духовні явища, що являються продуктом розуму, роздумів, духовної творчості, а не духовного традиції чи духовного споживання. Так, філософія  завжди була, є і буде  єдиним елементом духовного життя, на ґрунті якої, засобами якої і в рамках якої усвідомлено синтезуються (в даному випадку узагальнюються і приводяться до взаємного узгодження) досягнення в галузі всіх сфер творчої духовної діяльності особи і суспільства, себто – досягнення в галузі всіх форм суспільної свідомості: моралі, науки, релігії, політики, права,  і мистецтва. Ось що про місце і значення філософії в узагальненні і розвитку наукових знань  перший президент Академії наук України В.І. Вернадський в одному з листів до своєї дружини писав:

Я дивлюся на значення філософії в розвитку знання зовсім інакше, чим більшість натуралістів, і додаю їй величезне плідне значення. Мені здається, це сторони (філософія і наука – Є.Д.) одного  і того ж процесу – сторони зовсім нерозривні в просторі і часі. Вони відокремлюються тільки в нашому розумі. Якби одна з них згасла, припинився б живий зріст і іншої. Розвиток наукової думки ніколи не йде  лише шляхом  логічної  дедукції чи індукції – він мусить  мати свої корені в області більш повної поезії і свободи духу: це чи буде сфера життя, чи  сфера мистецтва, чи зовсім не зв’язана   з точною  дедукцією чи індукцією – раціоналістичними процесами, - сфера  філософії. Філософія завжди закладає початки і основи, передбачає  сфери майбутнього розвитку науки, і тільки завдяки одночасній роботі людського розуму в цій галузі створюється достовірна  і плідна  критика неминуче схематичних побудов науки. В історії розвитку наукової думки можна ясно і точно простежити саме таке значення філософії, як коренів життєвої атмосфери наукового мислення.

 

Саме  філософія покликана знаходити відповіді на світоглядні запитування за допомогою розуму: теоретично і  доказово. Вона покликана знайти Істину в галузі світогляду. А значення істини у світогляд те ж, що і значення істини в науці, у науково-технічному прогресі, у цілеспрямованій (трудовий, художньої, моральної і так далі) життєдіяльності людини.  Філософія, як і світогляд, – це життєва потреба людини, суспільства і людства.

Звичайно, людина, суспільство і людство так само розбірливе у світогляді, як воно розбірливо в їжі, у взаємоспілкуванні, праці, відпочинку і так далі. Звідси, у кожної людини, суспільства та й у всього людства в різні історичні періоди – різні потреби на філософське осмислення різних (трагічних, оптимістичних, трудових, національних, екологічних та інше) проблем. Звідси різнобій у філософській творчості, різнобій навіть у розумінні причин і змісту філософського мислення. У похмуре Середньовіччя і філософія була похмурою. У період оптимістичного Відродження і філософія ставала оптимістичною. У період колективізму радянських людей і філософія була колективістською, а в країнах сучасному СРСР капіталізму домінувала філософія індивідуалізму. У період дійсної загальнолюдської кризи виник попит на кризову, абсурдну,  філософію. У відповідь на такі запити і з’явилися, увійшли в моду філософський ірраціоналізм, песимізм, абсурдизм,  філософська містика, постмодернізм...  Колишні видні філософи часів СРСР зараз почали писати про те, що сама філософія  породжується винятково... міркуваннями про смерть. (Прочитайте, приміром, початок  одного з кращих у даний час підручників по філософії: Алексеев П.В., Панин Ф.В. Философия. Учебник. Москва, 2000. Глава І). Інший,  теж один з талановитих філософів часів радянських, М. Аркад’єв намагається зараз довести, що філософія взагалі є філософією лише  в тому випадку, якщо вона нічого не доводить, а допомагає  людині “зависнути над безоднею”. Утім, давайте прочитаємо разом цього філософського нєтовця і страшилу:

«Філософія, може дати, звичайно, відповіді, але такі, котрі припускають неминучість нових запитань, при чому, фундаментальних. При аналізі стає ясно, що філософія, яка дає ОСТАТОЧНІ відповіді - це просто субститут релігії. І в цьому змісті релігія виявляється більш чесною за свого  субститута. Чесність же філософствування, як мені здається, у відкритості запитування - у "знанні про незнання" Сократа, у "вченому незнанні" Кузанського, у фундаментальному сумніві Декарта, в антиноміях Канта, у "безпідставності" Шестова, у "жаху"(die Angst) зустрічі з Ніщо Хайдеггера, у деконструкції Дерріди і т.д. Причому мета і любов - "філо" тут - не одержання відповідей, а саме стояння, вірніше, пронизлива спроба у-стояння в крапці запитання, що і є позначкою крапки трансценденції. Тут зустріч із трансцендентним, з тим самим Світлом Божества(Gottheit Мейстера Еккарта, що він відважно протиставляв особистому Богу, за що і поплатився в Авіньоні), чим і може тільки бути – абсолютним прощанням і невловимістю.   …Для мене філософствування не є засібом чи шляхом до остаточних відповідей, будь то в релігійній, науковій, чи будь-якій іншій формі. Я вважаю справжнім, що захоплює, і самим важливим саме зависання над безоднею запитувальності, що я вважаю структурою самого людського буття. …Філософія, як любов до мудрості, не є ніяким іншим знанням, крім як знанням про незнання, і це саме важке знання, і його культивування не так просте». М. Аркадьєв. Безпідставність і вислизання,  чи "що таке філософія?" (Повна стаття мається на компакт-диску кафедри філософії)

 

Загальновідомо, що читання філософської літератури, вивчення філософії – заняття  важке, а іноді, будемо відвертими, нудотне і марудне. Загальноприйнято, що філософську думку великих мислителів важко схопити отак зразу. Тому, хто  приступає  до філософії чи хоче зануритися в  неї, необхідно мати поводиря, необхідна допомогу уже навченого філософією хоча б викладача, у задачу якого входить “розжовувати” круто зварені філософські премудрості. Але іноді, - і досить часто – трапляється так, що саме пояснення не стільки проясняє, скільки затемнює справжній зміст і самої філософії і думок великих філософів. Подібний  стан взаємоспілкування професора філософії зі студентами добре відбито у здивуванні, що йде із середньовіччя від тодішніх спудеїв, які запитують: “Професоре! Ти нам пояснюєш  філософію. А хто нам пояснить твоє пояснення?”. Причому, ці слова з чистою совістю можуть вимовляти і сучасні студенти, що длубаються над конспектами своїх викладачів філософії. Будемо відвертими: адже  ряд викладачів філософії, авторів статей про філософію нерідко навмисне ускладнюють – чим   навмисне затемнюють - виклад своїх думок для того, щоб  “убити” слухачів і читачів  своєю порожньою глибокодумністю. Наведу самий свіжий приклад. Так, Фролова М.А., філософ за професією, у своїй статті: “Аналіз основ концепцій походження  філософії” на питання, що таке філософія, відповідає так:

 

Філософія є спосіб актуально бути присутнім  думкою в бутті. Але що таке сама думка? Як вона можлива? І яким образом вона може початися? Як вона трапляється вперше? Уперше – завжди вже в історії. У даному випадку - в історії філософії. Але що таке сама ця історія? І якщо це – походження чого-небудь як безупинний процес, то як можна взагалі помислити початок безперервності? Як розуміти походження думки? З чого? Крім того, історія - це те, що вже в минулому. Але якщо думка - це спосіб неодмінної присутності в бутті, то як можна помислити його минуле? Або думка - тримання предмета, знання про нього, і історія думки - прогрес знань. Але тоді навіщо пам'ятати минуле, якщо його запас знань у порівнянні з нашим недосконалий? Початок філософії, її історичне "уперше" прив'язано до визначеного часу і місця. Що це - чи причини умови? І якщо філософія була тоді і є зараз, то що загального між умовами того і цього часу? І т.д. і т.п. Таким чином, ми намітили той клубок проблем, що згорнуті у питанні про виникнення філософії, і тепер починаємо розуміти, що ми вплуталися аж ніяк не в приватну історико-філософську проблему. (Повний текст статті мається на Компакт-диску  кафедри філософії)

З відповіді автора статті ви зрозуміли, що таке філософія? Ви можете простежити логіку ходу думки й уловити її зміст? Якщо ви все-таки щось зрозуміли,  то вважайте, що ви вже розпочали ставати філософами.

Звичайно, труднощі філософської мови і важка для засвоєння глибока думка філософа, явище загальновідоме. Для читання і розуміння філософської літератури потрібно знати зміст філософських категорій, понять і термінів, без вживання яких  не може бути викладений філософський зміст.  Глибина філософських думок, справді, може бути викладена тільки спеціальною, філософською, мовою, якій треба навчиться, зробити її звичною для себе. Для стимулювання  першокурсників, майбутніх філософів, до навчання і самонавчання філософії я дозволю собі навести текст згустку філософського міркування класика німецької філософії  Імануїла Канта про Бога, про філософську  Ідею Бога і про докази існування  Бога.  У своїй знаменитій “Критиці чистого розуму”  він пише:

Далеко не те саме, чи дано що-небудь моєму розуму як предмет абсолютного чи воно дано тільки як предмет в ідеї. У першому випадку мої поняття мають на меті визначити предмет,  а в другому ми маємо справу в дійсності тільки зі схемою, для якої прямо не дано якогось предмету, і яка (схема – Є.Д.) служить тільки для того, щоб представляти нам інші предмети в їхній систематичній єдності за допомогою відношення до цієї ідеї, отже – непрямим образом. Так, я стверджую, що поняття Вищого мислячого суб'єкта (Бога – Є.Д.) є тільки ідея, тобто об'єктивна реальність цього поняття повинна полягати  не в тому, що вона прямо пов’язана з чимось існуючим, з, так би мовити, предметом (тому що в такому розумінні ми могли б обґрунтувати його об'єктивну значимість); вона (Ідея Бога –Є.Д.) є лише тим, що упорядковується відповідно до умов найбільшої  єдності розумом схеми поняття речі взагалі, що служить тільки для того, щоб одержати найбільш систематичну єдність в емпіричному застосуванні нашого розуму, тому що ми як би виводимо предмет досвіду з уявлюваного предмета цієї ідеї як з його основи чи причини. Так, наприклад, говориться, що речі у світі повинні розглядатися так, ніби вони одержали своє існування від Вищої мислячої істоти. Таким чином, ідея є, власне, тільки евристичне, а не вказівне (ostensiver) поняття. Вона не показує нам, якими властивостями  володіє предмет, а вказує, як ми повинні, керуючись ідеєю, виявляти властивості і зв'язки предметів досвіду взагалі. Отже, якщо можна показати, що троїстого роду трансцендентальні ідеї (психологічна, космологічна і теологічна) хоча і не відносяться прямо ні до якого відповідному їм  предмету  чи визначенню предмета, проте при допущенні такого предмету в ідеї приводять усі правила емпіричного застосування розуму до систематичної єдності і завжди розширюють досвідне знання, ніколи не суперечачи йому, то діяти відповідно до таких ідей є необхідна максима розуму. У цьому і полягає трансцендентальна дедукція всіх ідей спекулятивного розуму не як конститутивних принципів поширення нашого знання на більше  число предметів, чим може дати досвід, а як регулятивних принципів систематичної єдності різноманітного  [змісту] емпіричного пізнання взагалі, які завдяки цьому стають у своїх власних межах більш розробленими і витонченими, чим це можна було б досягти без таких ідей за допомогою одного лише застосування основоположень розуму. Я поясню це.  Слідуючи  цим ідеям як принципам, ми повинні, по-перше, (у психології) намагатися, щоб наша душа у всіх своїх проявах, діях і сприйняттях керувалася внутрішнім досвідом так, ніби вона є простою субстанцією, що, володіючи особистою тотожністю, існує постійно (принаймні протягом життя) тим часом, як стан її, у відношенні до  стану тіла сприймається як  лише  зовнішні умови, що постійно змінюються. (Далі Імануїл Кант розвиває своє поняття душі, що як і Бог, існують тільки в ідеї. – Є.Д.) Далі, ніщо не заважає нам приймати ці ідеї (Ідею Бога й Ідею душі – Е.Д.) за об'єктивні і гіпостазувати (уособлювати, вважати істотами чи предметами – Е.Д.) їх, за винятком лише космологічної ідеї, у якій розум впадає в антиномії, якщо він хоче здійснити її (психологічна і теологічна ідеї не містять у собі антиномій).  Дійсно, протиріч у них немає; так яким же чином міг би хто-небудь заперечувати їхню об'єктивну реальність, якщо ті, що заперечують  таке, знають про них (Бога і душу – Є.Д.) так само мало, як і ті, хто вірить в їх реальне існування!  Одначе, для того щоб щось приймати за існуюче, ще не досить не зустрічати ніяких інтелектуальних  перешкод; і нам не може бути дозволено виводити в якості дійсних і визначених предметів за межі всіх наших понять, хоча і не суперечні їм, фікції, ґрунтуючись тільки на довірі до спекулятивного розуму, що прагне завершити свою теоретичну роботу. Отже, самі по собі вони не повинні бути прийняті за правдиве існування, а повинні мати реальну значимість тільки як схеми регулятивного принципу систематичної єдності всіх знань природи, отже, вони повинні бути покладені в основу тільки як аналог дійсним речам, а не як дійсні речі в собі.  <…> …Таким чином, трансцендентне і єдине визначене поняття про Бога, що дає нам чисто спекулятивний розум, є в самому точному змісті слова деїстичне поняття, тобто розум не затверджує навіть об'єктивної значимості такого поняття, він дає лише ідею чогось, на чому ґрунтується Вище, і необхідну теоретичну єдність всієї емпіричної реальності і що ми можемо мислити не інакше як за аналогією з дійсною субстанцією – згідної з законами розуму причиною всіх речей, - якщо ми хочемо шукати цю причину як особливий предмет і не бажаємо зневажити завершенням всіх умов мислення як надмірним для людського розуму, а задовольнятимуся лише ідеєю регулятивного принципу розуму, що, однак, несумісне з прагненням до зробленої систематичної єдності в наших знаннях, якому розум, у всякому разі, не встановлює ніяких меж. Імануїл Кант. Твори в шести томах. М. 1964. Том 3, стор. 570 - 574

 

 

1.7.б.   На відміну від інших типів світогляду філософія включає  в сферу свого бачення не деталі навколишньої дійсності, а світ у цілому; шукає відповіді не на поверхневі, минущі, а на глибинні, кардинальні проблеми цього світу. Філософія дивиться на світ у цілому і на  складові частини цього світу Sub specie aeternitatis (З погляду вічності), охоплює світ у всьому його просторі і часі. Для розгляду світу в цілому у філософії немає меж, немає нічого забороненого.

Філософія, осягаючи світ в цілому, нічим себе не обмежує, для її розгляду, взагалі немає ніяких меж.  Їй до всього того, що є, що може бути або повинно бути, є справи. А тому, якщо узагальнювати і в той же називати  конкретно, то змістом всіх загалом    філософських роздумів є три такі об’ємні теми: 1. Світ (Природа). 2. Людина і 3. Бог; їх суть та співвідношення і стосунки між ними. В рамки цих трьох тем вкладається  вся філософія від її перших кроків і до сьогоднішнього дня.

В “Енциклопедії Британніка” за 2002 рік в статьи “Історія філософії”  (History of Philisiphy) про всеохопність та різноманітність змісту філософської думки сказано так:

Історія західноєвропейської філософі досить довга за часом свого існування і досить різноманітна за своїм змістом. Частина філософів були мудрецями з проблем смислу життя людини; інші намагалися розказати про світ в цілому; або про моральні засаді та соціальну відповідальність людини;  прикладали зусилля, щоб зрозуміти божественні наміри і місце людина в системі цих намірів; віднайти підгрунття наукових пошуків; провести  чіткий аналіз походження, обсягу та достовірності людських ідей;  виявити  місце волі і свідомості у Всесвіті; показати  вартість Істини, Добра і Красі в життєдіяльності людини і суспільства; докладали зусилля для вироблення правил людського мислення з метою поширення раціоналізму і чіткого мислення (to promote rationality and the extension of clear thinking). Але цей перелік не вичерпує всього того, що накопичено в філософії, хоча і дає деяку можливість уявити  комплекс і багатобічність її змісту. Серед складових філософського змісту важко визначити який-небудь один елемент, який послужив би вихідним і незаперечним показником визначення філософії взагалі. Одною з перших вдалих спроб в цьому напрямку  може бути визначення філософія як “роздуми про багатоманітність людського досвіду“ (“a reflection upon the varieties of human experience”) чи “раціональне, методологічне и систематичне роздумування над тими проблемами, що в найбільшій мірі зачіпають людину” (“the rational, methodical, and systematic consideration of those topics that are of greatest concern to man”). Не дивлячись на деяку розпливчасть і неоковирність зазначених визначень, вони все ж таки  дають можливість підкреслити два безумовних факті самого філософствування. Воно, філософствування, по-перше, є  рефлексивним (reflective)[11], або – медитативним (зосередженим, глибокодумним – Є.Д.), і активним, а по-друге – воно не замкнуто на одному якомусь предметі чи одній якійсь темі, а може обирати собі будь-який предмет та будь-яку тему. Таким чином, в рамках філософії хоча ї є поділ на окремі з довго переліку – як-от: Логіка, Етика, Гносеологія, Онтологія тощо - чітко окреслені теми  рефлексування і навіть, в учбовому викладі, окремі філософські  дисципліни, їх поділ і розрізнення між ними  краще всього виражено родовим відмінком: кого або чого філософія? Наприклад: Філософія природи (Натурфілософія), Філософія духа, Філософія права, Філософія мистецтва (Естетика), Філософія релігії, Філософія моралі (Етика) і так далі. Різноголосиця у визначенні філософії здебільшого пояснюється тим,  що різні філософи до визначення філософії підходять з різних сторін, з різними інтересами і концепціями, головне тим, що той чи інший філософ розробляють різі часткові філоські теми і таким чином мають звужений та однобокий підхід до філософії взагалі. Так, Фома Аквінський (домініканський монах 13 століття), Джордж Беркли (єпископ ірландської реформаторської церкви 18 століття) і Сорен К’єркегор (датський богослов 19 століття), - всі одностайно дивилися на філософію, як на засіб виправдання і утвердження християнського релігійного світогляду и спростування матеріалістичних та раціоналістичних помилок відносно релігій. Піфагор в стародавній південній Італії, Рене Декарт в добу пізнього Відродження і Бертран Рассел в 20 столітті були перш за все математиками, математичні концепції яких та їх дедуктивне мислення  справили визначальний вплив на зміст їх філософських рефлексій про Всесвіт та сутність людського пізнання.  А такі філософи, як Платон (Стародавня Греція 4-го століття), Томас Гоббс (Англія 17 століття) і Джон Стюарт Мілль (Англія 19 століття) займалися проблемами політичного устрою і соціального життя і всіляко прагнули своєю філософською творчістю не лише зрозуміти політику і суспільство, але також стимулювати певні зміни в політичній та суспільній поведінці людей. Або ще. Мілетці (перші філософи Греції), Френсіс Бекон і його сучасники епохи Єлизавети Першої (16 століття), а в 20 столітті англійський філософ Альфред Норф Уайтхєд (Alfred North Whitehead) – творець філософі процесу – всі вони розпочали з того, що зайнялись вивченням фізичних складових природного світу, в силу чого їх філософствування було ближче до наукового узагальнення фізичних знань, аніж до  філософія релігії чи філософської соціології

 

У даному випадку ми говоримо про філософію в цілому, про філософію, що охоплює весь світогляд. Але в історії розвитку філософської думки були філософи, - і філософи  досить визначні, -  які сутність і зміст усієї філософії зводили до пошуків відповіді на одне якесь світоглядне питання. Достоєвський, наприклад, вважав, що людину цікавить тільки одне світоглядне питання: «Для чого я живу? У чому смисл мого життя?» А Володимир Соловйов виправдання  самої філософії бачив у тім, щоб вона відповіла нам на питання про добро, допомогла нам жити в ім'я добра.

«Філософське мислення, при усій своїй формальній самостійності, - писав він, -  власне кажучи, підлягає життєвому інтересу чистої волі, що прагне до добра і жадає від розуму чіткіше  і повніше з'ясувати, у чому суть справжнього добра на відміну від усього того, що здається чи вважається добром, не будучи ним насправді»  Соловьев В.С. Сочинения в 2 т. М., Мысль, 1988. Т.1. с.757)

Охоплюючи світ у цілому, філософія відрізняється від науки тим, що наука вивчає світ у його окремих  проявах, у його часткових галузях. Але світ у цілому розглядає і релігія. На відміну від релігії філософія показує нам світ очима розуму, спирається при цьому на науку (використовує науку, науковий метод доказів), а не на сліпу віру і «загальнонародну» традицію. Про взаємини Релігії, Науки і Філософії образно писав Бертран Рассел так:

“Філософія" — слово, що вживалося в багатьох значеннях, більш-менш широких чи вузьких. Я пропоную вживати це слово в самому широкому значенні, що і спробую тепер пояснити. Філософія, як я буду розуміти це слово, є чимось проміжним між теологією і наукою. Подібно теології, вона викладає  спекуляції з приводу предметів, щодо яких точне знання виявлялося дотепер недосяжним; але, подібно науці, вона звертається скоріше до людського розуму, чим до авторитету, будь то авторитет традиції чи одкровення. Усе конкретне знання, на мою думку, належить до науки; усі догми, оскільки вони виходять за межі знання, належать до теології. Але між теологією і наукою існує Нічийна Земля, відкрита для атак з обох боків; ця Нічийна Земля і є філософія. Майже всі питання, що більше всього цікавлять спекулятивний розум, такі, що наука на них не може відповісти, а самовпевнені відповіді теологів більш не здаються настільки ж переконливими, як у попередні сторіччя. Чи розділений світ на дух і матерію, а якщо так, то що таке дух і що таке матерія? Чи підлеглий дух матерії чи він незалежний від неї? Чи має Всесвіт яку-небудь єдність чи ціль? Чи розвивається Всесвіт у напрямку до деякої мети? Чи дійсно існують закони природи чи ми, просто, віримо в них завдяки лише властивій нам схильності до порядку? Чи є людина тим, чим він здається астроному, — малюсінькою грудочкою суміші вуглецю і води, що безсило копошиться на маленькій і другорядній планеті? Чи ж людина є тим, чим вона уявляється  Гамлетові? А може бути, вона одноразово є і тим і іншим ? Чи існують піднесені або спустошливі способи життя чи ж усі способи життя є тільки марнотою? Якщо ж існує спосіб життя, що є піднесеним, то в чому його зміст і як ми його можемо досягти? Чи потрібно  добру бути вічним, щоб заслужити високі оцінки, чи ж до добра потрібно прагнути, навіть якщо Всесвіт неминуче рухається до загибелі? Чи існує така річ, як мудрість, чи ж те, що уявляється  таким  — просто максимально рафінована дурість? На такі питання не можна знайти відповіді в лабораторії. Теологи претендували на те, щоб дати на ці питання відповіді і до того ж майже вичерпні, але сама вичерпність їхніх відповідей змушує сучасний розум ставитися до них з підозрою. Досліджувати ці питання, якщо не відповідати на них, — справа філософії». Бертран Рассел. История западной философии. Предисловие.

 

1.7.в.  Філософія не тільки викладає зміст свого світогляду, але разом з тим перетворює сам світогляд у головний предмет свого дослідження. Усі попередні історичні типи світогляду обмежують себе тільки викладом сутності свого світогляду. Але в даний час філософія не тільки пропонує нам теоретичний тип світогляду, але і займається науковим вивченням самого світогляду. Виявилося, що філософія – єдина наука, що може вивчати світогляд, вивчати саму себе.

Утім, самими філософами не завжди усвідомлювалося, не завжди пропагувалася думка, що  філософія – світогляд і що метою філософії є також вивчення цього світогляду.

Спочатку, в умовах Стародавньої Греції  філософія усвідомлювалася, як універсальна наука, як сукупність і зосередження всіх наукових знань. Так, у творчості Піфагора і його школи математика і музика були органічними частинами їхньої філософії. Уся філософська, наукова і соціологічна творчість Арістотеля вважалося  - філософією. В філософії пізнього еллінізму, точніше - у філософії стоїцизму, філософія розумілася і самоусвідомлювалася, насамперед, як навчання про правильний спосіб життя . У період Середньовіччя філософія розумілася як служниця богослов'я і була такою. Лейбніц вважав, що філософія – це вчення про загальне, Гегель – як наука розуму, що себе осягає, Бертран Рассел  - як критика пізнання (гносеологія) і так далі.

Варто також сказати про те, що від первісної філософії, що містила в собі всю науку, з розвитком суспільства і знань поступово відгалужувалися ті чи інші проблеми філософських знань і формувалися в галузь окремих наукових знань. Як тільки та чи інша, розроблювальною філософією, проблема одержують наукове вирішення, вона зразу ж  випадає зі сфери філософських знань. Приміром, ще півтора сторіччя тому назад  Логіка і Психологія  були предметами філософського, а не наукового вивчення. Методологія наукових знань дотепер знаходиться в сферах і філософського і наукового дослідження. А в умовах СРСР філософія діалектичного матеріалізму, філософія марксизму-ленінізму, декларувалася як єдина методологія наукових дослідження у всіх областях знання про природу, суспільство, людину  і  мислення (дух).

В міру розвитку наукових знань, що, як ми вже знаємо, мають примусовий характер, мінявся зміст самої філософії. Розвиток наукових знань не вів до відриву філософії від науки (хоча у творчості окремих філософів таке і траплялося), але встановлював між наукою і філософією нові взаємини. Філософія стала займатися проблемами співвіднесеності різних наукових знань, виявленням єдності і гармонії між, здавалося б, зовсім різними і несумісними елементами наукових знань, і тим самим піднімалася над всіма науками,  сама перетворюючи у своєрідну метанауку (сверхнауку, наднауку). Тут же варто сказати, що у вирішенні своїх власних проблем філософія все частіше і все наполегливіше аргументує свої положення даними науки і по-науковому. При цьому при всіх історичних змінах філософія була і залишається теоретичним світоглядом і наукою про світогляд.

1.7.р. Філософія - це особливий стиль мислення й особливий метод дослідження. У філософії  для викладу змісту своїх поглядів, як і для дослідження самої себе, немає і не може бути ніякого іншого інструменту, крім міркування. Справді, якими такими інструментами можна провести експеримент із усією дійсністю? Яким таким апаратом можна проникнути в  область самого світогляду людини і зробити там які-небудь виміри? Філософія предмет свого дослідження може охопити і вивчити тільки думкою й у процесі мислення. Філософія, за словами Гегеля, - це «світ, схоплений у думці».

Видатні філософи визначали процес мислення, як "оперування мовними об'єктами" (Гегель), тобто - оперування словами. Але не всі мовні чи другого виду зафіксовані слова-поняття придатні для дослідження світу в цілому, його глибинних основ і самого світогляду. Для цього потрібні такі слова, що у змозі охопити і виразити предмет філософського дослідження.  Такими "мовними об'єктами" стали у філософії специфічні терміни, що одержали назву категорій. Філософські категорії - це абстрактні поняття найвищого рівня  логічного узагальнення. Логічний обсяг більшості філософських категорій (Форма, Зміст; Кількість, Якість, Міра; Простір, Час, Рух; Початок, Кінець і так далі) на стільки широкий, що вони знаходять своє застосування  майже у всіх областях наукових знань. Без вживання категорій немає ніякої філософії, зміст якої не можливо передати звичайними словами.

Звідси, для розуміння філософії, а тим більше – для самостійного філософствування, потрібно, насамперед, засвоїти собі звід філософських категорій і понять.  Категорії і поняття найвищого порядку – це  природний словниковий запас, мова філософії. Без знання цих слів ви ніколи не зрозумієте змісту філософської думки, як без знання російських, японських, англійських, бушменських слів ви не зрозумієте рідної мови росіянина, японця, англійця, бушмена. Правда, знання філософських категорій ще не дає нам знань самої філософі, як знання словникового запасу того чи іншого народу не дає нам знання змісту духовної культури цих народів.  Але, чого гріха таїти, деякі філософи не тільки в силу необхідності, а раз-по-раз понад цю необхідність зловживають непотрібним жонглюванням філософськими термінами, категоріями та навмисним вживанням запаморочливих зворотів мови. А деякі з молодих так ранніх філософів намагаються весь зміст філософії звести до створення якогось нового, небаченого досі, філософського терміна чи, як тут прийнято, «концепту». Так популярні французькі філософи кінця 20-го сторіччя Жіль Делез і Фелікс Гваттарі пишуть:

«філософія -  це мистецтво формувати, винаходити, виготовляти концепти.»;…«саме греки остаточно зафіксували смерть Мудреця і замінили його філософами, друзями мудрості, що шукають її, але формально нею не володіють. Однак між філософом і мудрецем розходження не просте в ступені, немов по деякій шкалі: скоріше справа в тім, що древній східний мудрець мислив Фігурами, філософ же винайшов Концепти і почав мислити ними. Уся мудрість сильно змінилася.»; «Філософ -- друг концепту, він знаходиться в потенційній залежності від концепту. Це значить, що філософія  - не просто мистецтво формувати, винаходити чи ж виготовляти концепти, тому що концепти - це не обов'язково форми, знахідки чи продукти. Точніше буде сказати, що філософія - дисципліна, що складається у творчості концептів» Жиль Делез, Феликс Гваттари. Что такое философия?   Изд-во “АЛЕТЕИЯ”. СПб, 1998.

 

Слід сказати, що автори тільки що наведених думок дещо карикатурно, хоча і справедливо, вказують на особливість стилю філософського мислення – створення концептів, тобто категорій, і мислення концептами, тобто мисленням категоріями.  Самі ж автори, Жіль Делез і Фелікс Гваттарі,намагаються дискредитувати  філософію саме тому, що вона за своїм стилем є категоріальним мисленням. Вони вважать, що  якраз через категоріальне мислення (створення і мислення концептами) філософія   “забула”, що вона є світоглядом, що її завдання – з’ясовувати, розвивати і доносити до всіх верств начелення вирішення актуальних світоглядних проблем. А такому поширенню філософських знань якраз, заважає категоріальне (за їх словами – концептуальне) мислення. Скажемо також, що Ж.Делез і Ф. Граттарі являються ведучими представниками сучасного постмодернізму, що виступає проти філософії і культурі, яка з часів Відродження формувалась в Європі (фактично – в християнізованих країнах) на засадах модернізму – тобто, на засадах раціоналізму, гуманізму, науки, атеїзму. Постмодерністи виступають, за їх словами, проти традиційної філософії, а фактично проти філософії взагалі і пропонують замінити філософію художньою літературою, міфотворчістю, літературною критикою, я б сказав – трамвайними балачками про ті чи інші світоглядні питання. Засновником постмодернізму вважаються французький “філософ” Ж. Деріда. Але найбільш популярним з посеред постмодерністів є американський професор Ричард Рорті. Його книжками і статтям зараз зачитується всі: від вишуканої інтелігенції - до шанувальників анекдотів і детективів. Про те, якою повинна бути філософія, Рорті пише (викладаємо в переказі своїми словами):

Філософія – це не стільки відповідь на питання про смисл життя, як, просто, розмова про смисл життя. “Філософія, - зазначає він, - є справою не  episteme, а лише – phronesis”, тобто справою не пошуками істини (episteme), а лише розмовами (phronesis) про неї. “Вбачати в підтримуванні розмови самодостатню мету філософії означає вбачати смисл мудрості, а також бачити в людських істотах генераторів нових ідей, гідних для опису, а не філософів, від яких чекають точного викладу істини”. Переорієнтацію “Істини” на розмову, запевняє Рорті, створить основі для зміни обліку філософії і утвердження в житті нової філософської ідеології, що побудована не на “Об’єктивності”, а на “Солідарності”[12].

 

Постмодерністи праві в своїй критиці до тої міри, до якої вони мають на увазі забавку категоріями і концептами, що має місце в деяких буцімто філософських творах. Але не слід зводити філософію до створення якихось нових концепцій. Правда, без категорій і концепцій філософія, як і всяка наука і теорія, обійтися не може.  Проте, справді, одного вживання філософських категорій зовсім не досить для того, щоб нашу мову зарахувати до філософії. На питання: "Що значить філософствувати?" великий філософ Гегель відповів: "Філософствувати - це означає: засобами руху категорій показувати необхідність становлення речі чи явища". Філософське мислення має своєю метою з науковою вірогідністю, доказовістю і переконливістю повторювати і відтворювати в собі глибинний стан світу в цілому, наповняти змістом світоглядні ідеали людини.

1.7.д.   Серед проблем, розглядати які покликана філософія, є проблеми головні і другорядні, центральні і маргінальні (на узбіччі), обов'язкові і тільки бажані, необхідні і випадкові. В історії філософської думки тільки одиниці філософів у своїй творчості могли торкнутися більш-менш всіх проблеми філософського світогляду. Серед подібних в історії європейської філософської думки можна назвати хіба що Платона, Арістотеля, Декарта, Канта, Гегеля. Марксизм. У переважній своїй більшості філософи минулого прославилися тим, що  у свій час поставили і розглянули частину головних проблем філософського світогляду. Серед таких варто назвати Геракліта, Демокрита, Августина, Френсіса Бекона, Спінозу, Юма, Дідро, Фейєрбаха, Ніцше і багато інших, із творчістю яких ми познайомимося в процесі вивчення різних філософських   курсів.

Зусиллями найвидатніших  філософів минулого  розроблені всі головні проблеми філософського світогляду. Деякі з цих проблем оформилися в окремі галузі філософських знань, в окремі філософські дисципліни, частина з яких вивчаються у вузах. Серед  цих галузей філософських знань і філософських дисциплін варто назвати такі: Онтологія, Гносеологія, Діалектика, Метафізика, Натурфілософія, Філософська антропологія, Етика, Естетика, Філософія релігії, Атеїзм, Історія філософії, Аксіологія, Футурологія та інші. Основні теми філософського світогляду будуть предметами вивчення на нашому філософському факультеті.

 

1.8. Про логічне визначення поняття "Філософія".

У філософії - неосяжний предмет дослідження. Нові покоління філософів неминуче будуть уточнювати і доповнювати зміст філософських знань. Але самі  творці філософських знань дотримуються своїх особистих, відмінних від інших,  поглядів на філософію. Нерідко ці погляди різко розходяться з поглядами інших філософів. Немає єдності навіть у визначенні сутності самої філософії, приблизно загальної відповіді на питання: "Що таке філософія?" Для того, щоб переконатися в цьому, досить заглянути в кілька філософських словників, енциклопедій так у підручники по філософії. Деякі автори взагалі уникають давати визначення філософії.

У пошуках єдності звернемося до Логіки, за правилами якої і даються визначення понять і категорій. Логіка довела, що визначення понять можна робити різними способами: перерахуванням їх істотних сторін і ознак; вказівкою на рід і видову відмінність; описом утворення поняття, а то і просто - указати пальцем. З врахуванням  сказаного ми довідаємося, що таке філософія, вивчивши курс філософії. Але для попереднього визначення суті філософії звернемося до найбільш використовуваного в науці дедуктивного логічного визначення: визначення поняття через найближчий рід і видову відмінність ("Definicio fit per genus proximum et differenciam specificam"). Таке визначення ми можемо дати, виходячи з отриманих знань у темі про філософську пропедевтику. Найближчим родовим поняттям для філософії буде світогляд, а відмінність філософії від споріднених йому світогляду наївного реалізму, міфології і релігії буде те, що вона є світоглядом теоретичним. Звідси, запишемо і запам'ятаємо:

 

 

Філософія  -  це  теоретичний вид світогляду

 

 

 

Філософію можна також віднести до такого родового для неї поняття, як "Форма суспільної свідомості".  До цього ж родового поняття поряд з філософією відносяться ще шість явищ духовного життя, кожне з який ми будемо розглядати в темі: "Духовне життя суспільства". А зараз, трохи забігаючи вперед, дамо і це дедуктивне визначення філософії. Запишіть і запам'ятаєте:

 

 

Філософія -

це форма суспільної свідомості,

яка засобами категоріального мислення

світоглядно відображує дійсність

 

 

 

1.9.Зміст і мету вивчення курсу філософії у вузах

 доцільно буде викласти у вигляді короткої Анотації:

І.    Курс філософії викладається і вивчається як наука про світогляд і в той же час як вищий рівень вирішення світоглядних проблем.  В усіх темах і проблемах філософія шукає відповіді на питання про світ у цілому, про місце людини в цьому світі, про смисл всього існуючих, про смисл життя людини, про зміст пізнання, про початок і кінцеву долю речей і явищ, про основи і принципи стійкості і  мінливості всього існуючого... Читанню курсу передують лекції і семінарські заняття з Філософської пропедевтики, що готує студентів до слухання і самостійного вивчення філософських проблем. Після вивчення короткого викладу історії становлення і розвитку філософської думки від моменту її зародження до наших днів студенти будуть вивчати такі кардинальні аспекти філософських знань: Онтологія, Гносеологія, Діалектика, Метафізика, Натурфілософія, Філософія людини, Філософія суспільства, Духовне життя суспільства, Філософія релігії Аксіологія і Футурологія. ІІ. Засвоївши програмний матеріал навчальної дисципліни, студенти опанують системою базових знань по філософії, їм буде відомим  зміст основних аспектів плюралістичного рішення філософією (філософськими школами) тих чи інших світоглядних проблем. ІІІ. Знання випускникам вузів програмного курсу філософських дисциплін  допоможуть їм, випускникам,  раціонально по змісту і науково за духом розбиратися в сутності світогляду взагалі, формувати свій власний світогляд. Ці знання покликані готувати з фахівців вищої кваліфікації також інтелігентів - людей високої культури й у той же час творців нових елементів культури. Крім вузькопрофесійних знань у них повинні сформуватися дерзання - здатність виходити за рамки своїх професійних знань і рухати ці знання далі; здатність приймати принципово нові рішення і нести за них відповідальність. Такі дерзання виростають тільки на ґрунті сублімованих професійних і світоглядних знань інтелігента.

 

 

Примітки:

1.  Про характер і зміст справжнього, людського, знання ми будемо говорити пізніше, у темі про Гносеологію.

 

2."Європейська  Конвенція про захист  прав людини й основних свобод" (Підписано 4 листопада 1950 року). "Міжнародний Пакт  про  економічні, соціальні і   культурні права" (Прийнято Генеральною Асамблеєю ООН  16 грудня 1966 року і відкрито для підписання в січні-березні  1976 року). "Заключний Акт Наради по безпеці та співробітництву в Європі" (Хельсінкі, 1 серпня 1975 року). "Декларація про ліквідацію усіх форм нетерпимості і дискримінації через чи релігію переконань. (Резолюція № 36/55 Генеральної Асамблеї ООН від 25 листопада  1981 року.) "Підсумковий документ  Віденської зустрічі" (Прийнято 15 січня 1989 року). "Паризька Хартія Нової Європи" (Підписано керівниками  32 країн Європи 21 листопада 1990 року).

 

3.  А.М. Горький у свій час говорив, що ми можемо пізнавати спосіб життя людини до глибини пізнання його мотивів, тому що за мотивами вже нічого немає. Але ця глибока думка письменника не до кінця справедлива.

 

4. "Міф" слово грецьке (mythos) і дослівно означає "Переказ". У період Стародавньої  Греції міфами називали сказання про походження богів і боротьбу між ними,  про створення світу, про втручання богів в історичні події й особисте життя греків. Основні міфи були оброблені в 8-7 сторіччі до нашої ери рапсодом і поетом Гомером ("Іліада" і "Одіссея") і мудрецем Гесіодом ("Теогонія", "Праці і дні"). Твори Гомера і Гесіода були визнані святим письмом грецької релігії. За прикладом грецької релігії і християнство має  свій Священний Переказ і канонізований текст Святого Письма (Біблія).

 

5. Більш докладно про релігію мова вестиметься в розділі "Духовне життя суспільства", при аналізі форм суспільної свідомості.

 

6.  Для філософської творчості потрібні такі ж таланти від природи, як і для музики, живопису, поетичної творчості. Можливо, - це деяке перебільшення. Але, безумовно, філософу потрібно не менше таланта "від Бога", як і відповідного таланта математику, великому вченому  масштабу Ньютона, Дарвіна, Менделєєва, Ейнштейна.

 

Питання для закріплення теми й атестації:

1. Що таке  "Філософська пропедевтика"?

2. Що таке  "Світогляд"?

3. Яка різниця між свідомістю тварини і свідомістю людини?

4. Яка структура світогляду за його концептуальними складовими?

5. Яка структура світогляду за психологічними показниками?

6. Яке місце і роль ідеалів у світогляді?

7. Що таке  смисложиттєві ідеали?

8. Які ви знаєте групи смисложиттєвих ідеалів?

9. Перерахуйте філософські смисложиттєві ідеали.

10. Перерахуйте особистісні смисложиттєві ідеали.

11. Перерахуйте смисложиттєві ідеали громадського життя.

12. Які основні функції виконує світогляд у життєдіяльності

                  особистості і суспільства.

13. Назвіть основні етапи  розвитку  світогляду.

14. Які особливості  світогляду наївного реалізму?

15. Які особливості  світогляду міфологічного?

16. Які особливості світогляду релігійного?

17. Які особливості світогляду філософського?

18. Що таке філософія?

19. Що такий науковий світогляд?

20. Що такий світогляд здорового глузду?

21. Яка мета і задачі вивчення курсу філософії?

 

Знайдіть у Словниках, Енциклопедіях, підручниках по філософії Ключові слова теми і законспектуйте їх зі своїми зауваженнями.

У кого схильність до філософського мислення, хто  хоче глибше і ширше вивчити програму курсу, тим  рекомендується прочитати твір Гегеля "Філософська Пропедевтика".

В Інтернеті на Веб-сторінках у вільному доступі є ряд  солідних філософських Енциклопедій, Словників, окремих статей по філософії. Найкраще виходити на них через Броузэр Alta Vista.  У віконечку запиту написати  "Philosopy"   чи     "Encyclopedia" - і знаходити потрібне з числа запропонованих текстів. Є багато матеріалу по філософії також на російських пошукових системах: Yandex.ru, Narod.ru та інших. Тут замовлення на потрібну вам філософську літературу слід записувати у віконці замовлення російською мовою: “Философия», «Философська пропедевтика», «Онтология», «История философии» тощо.

---

[1] В царські Росії аж до 19 середини 19 століття філософію називали “Любомудріє”. Так вона означається і в творчості Григорія Савовича Сковороди.

[2] См. Herodotus: I, xxx

[3] См. Thucydides: II, xl.

[4] Сенека. Пісьма, lxxxix, 7.

[5] Про гностиків та неоплатоників мове вестиметься нижче.

[6] Akc uin. P.L., CI, 952.

[7] Фома Аквинский. Метафизика, I, lekt.ii.

[8] Декарт. Принципы философии. Передисловие.

[9] Та же.

[10] Mercier, "Logique", 1904, p. 23.

 

[11] Від латинського слова reflexus – реакція на зовнішню дію6  відлуння звуку, відбиття променя від зеркала; відображення. В філософії Джона Локка  “Рефлексія” - оперування розумом сформованними на рівні відчуттів загальними уявленнями; другий і вторинний, вищий за відчуття, рівень пізнання і освоення світу. В філософії – роздуми, міркування.

[12] Див. Н.С.Юлина. Ричард Рорти: разговор “через эпохи”, “в эпохе” и историография философии (Презентация философии Рорти как историографическая проблема). – Електронна версія.