Календарь

«    Октябрь 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031 



  Популярное





» » Філософська пропедевтика

    Філософська пропедевтика

    17-09-2006 17:46 - duluman - Философия | Просмотров:

    Проф. Дулуман Е.К.

    ФІЛОСОФСЬКА ПРОПЕДЕВТИКА
    (Курс лекцій)

    Всякоє нинє отложім
    житєйскоє попєчєніє.

    (З Літургії Іоанна Златоуста)

    Розділ 1.
    ФІЛОСОФІЯ І СВІТОГЛЯД

    План лекції:
    1.1. Поняття про філософську пропедевтику.
    1.2. Світогляд як одна з найважливіших ознак і особливостей людини.
    1.3. Структура світоглядного бачення.
    1.4. Смисложиттєві ідеали у світогляді.
    1.5. Основні етапи еволюції світогляду.
    1.6. Функції світогляду.
    1.7. Філософія як тип світогляду і форма суспільної свідомості.
    1.8. Визначення поняття "Філософія".
    1.9. Зміст і мета вивчення курсу філософії.
    Примітки.
    Питання для закріплення теми та атестації. 
    Ключові слова: Філософія. Пропедевтика. Homo sapiens. Світогляд.
    Ідеал, ідеали. Смисложиттєві ідеали. Наївний реалізм.
    Міфологія. Релігія. Здоровий глузд. Науковий світогляд.
    Keywords: Philosophy. Propedevtica. Homo sapiens. Worldoutlook (Weltanshaung).
    Ideal. Meaning of the Life. Common Sense. Mythology. Religion. Sсіеntіfіс Worldoutlook.


    1.1. Поняття про філософську пропедевтику.

    Філософська пропедевтика (від грецького слова propedeo - випереджую, підготовляю) - це попередній цикл лекцій, що знайомлять студентів (читачів) з особливостями філософії як навчальної дисципліни; готовить їх до творчого засвоєння ними філософського курсу і до самостійного вивчення філософії. Задача філософської пропедевтики - підготувати студентів (слухачів, читачів) до переходу від рівня їхнього повсякденного світогляду до рівня світогляду теоретичного, від світогляду стихійного - до світогляду усвідомленого, від світогляду, що утримується на вірі, - до світогляду доказового, що спирається на розум.

    1.2. Світогляд як одна з найважливіших ознак і особливостей людини.

    Людина сучасного виду з’явилася 40 тисяч років тому. Перший президент Шведської Академії наук Карл Ліней (1707-1778) у своїй класифікації зарахував людини до представників тваринного світу роду гомінідів (Людиноподібних) виду Homo Sapiens (Людина Розумна). Учений справедливо враховував, що людина, як істота тваринного походження, відрізняється від всіх інших тварин тим, що вона є істотою розумною (Sapiens). Тільки людині, як такій, притаманне усвідомлення навколишнього середовища.

    Створивши людину, природа таким чином породила істоту, в особі якої усвідомила саму себе. Адже тільки завдяки людині і в особі людини природа знає1), що вона кольорова, тепла, їстівна, велична, грізна, закономірна, катастрофічна...

    До деякої міри природа "усвідомлює" себе і через істоту тварини, що теж "знає", що їй можна їсти, а від чого - отруїтися; до чого варто тулитися, а від чого тікати; чому і кому варто показуватися, а від чого і від кого треба ховатися... Але при усьому при цьому, якщо тварина і "знає", те воно не знає, що воно знає. Тільки людина не тільки знає ті чи інші сторони дійсності, вона разом з тим знає, що вона знає, тобто людина усвідомлює себе як істота знаюча. Знання людини самого себе створює собою те, що ми називаємо самосвідомістю.

    Самосвідомість містить у собі свідомість, але не є механічною сумою останнього, тому що містить у собі те, що ставить її, самосвідомість, вище свідомості. Проблему свідомості і самосвідомості ми будемо розглядати пізніше, - при вивченні філософських курсів по Теорії пізнання (Гносеології) та Філософській Антропології. А зараз тільки продовжимо нашу думку.

    Духовно-творче об'єднання свідомості і самосвідомості утворюють собою те, що ми називаємо світоглядом. Це єднання графічно можна зобразити так:

    СВІДОМІСТЬ + САМОСВІДОМІСТЬ = СВІТОГЛЯД

    Світогляд, у свою чергу, не є механічною сумою свідомості і самосвідомості. Світогляд - якісний нове, вище духовне утворення. У ньому елементи свідомості (знання навколишньої дійсності) знаходяться в систематизованому й узагальненому вигляді, а самосвідомість (усвідомлення цих знань і самого себе, свого "Я") органічно вплітаються в систему власних знань. Звідси ми можемо дати таке визначення світогляду:

    СВІТОГЛЯД -
    ЦЕ СИСТЕМА УЗАГАЛЬНЮЮЧИХ ПОГЛЯДІВ НА СВІТ
    І СВОЄ МІСЦЕ В НЬОМУ

    Світогляд кожного з нас - це те, як я бачу світ і яке своє місце бачу в цьому світі.

    Визначення світогляду можна розгорнути і деталізувати вказівкою на його головні складові. Тоді це визначення буде таким:

    СВІТОГЛЯД -
    ЦЕ СИСТЕМА УЗАГАЛЬНЮЮЧИХ ПОГЛЯДІВ НА СВІТ І СВОЄ МІСЦЕ В НЬОМУ, А ТАКОЖ ЗУМОВЛЕНЕ ЦИМИ
    ПОГЛЯДАМИ:  1. СТАВЛЕННЯ ДО ОТОЧУЮЧОЇ ДІЙСНОСТІ ТА ДО САМОГО СЕБЕ;  2. СУКУПНІСТЬ ОСНОВ ЖИТТЄВИХ ПОЗИЦИІЇ ЛЮДИНИ/ЛЮДЕЙ, ЇЇ /ЇХ ІДЕАЛИ, ПЕРЕКОНАННЯ, ПРИНЦИПИ ПІЗНАННЯ ТА ЦІННІСТНІ ОРІЄНТАЦІЇ.

    Можна ще і ще деталізувати і розшируювати це визначення, але то уже буде не визначення а опис світогляду, - саме те, чим ми будемо постійно займатися при вивиченні всіх філософських дисциплін і тем.

    1.3. Структура світоглядного бачення.

    Визначивши в наближеному вигляді світогляд, перейдемо до його змісту, точніше до складових частин змісту світогляду.

    Світоглядним баченням людина охоплює увесь світ і в цьому, охопленим світоглядом, світі вона живе і діє. Ми завжди живемо в тому і такому світі, як ми його собі уявляємо, як ми його усвідомлюємо. Люди біблійних часів жили, наприклад, на Землі під кришталевим куполом неба; у часи Коперніка - на небі, у Всесвіті єдиної Сонячної системи; часів Гершеля і Канта - у Всесвіті єдиної Галактики, а зараз - у Всесвіті (у Космосі) незліченого числа галактик з "чорними дирами". Віруюча людина живе в оточенні й у взаємодії з надприродними істотами, - богами, ангелами, духами; атеїст - у світі, у якому немає яких би то не було надприродних істот; марновірний - у світі циркулюючих забобонів: у світі зцілень, чудес, пророкувань, чаклунства.

    Увесь світ неосяжний, і своїми знаннями про нього він присутній у нашому світогляді тільки частково. Цими частковими знаннями про світ у сучасних умовах нас постачає наука. Наукові знання - найбільш доказові і непохитні елементи нашого світогляду. Поглиблення і розширення наших знань - це розширення і поглиблення нашого світогляду. Наука не тільки дає нам непохитні переконання в правдивості наших знань про світ, вона, наука, також формує в нас науковий стиль мислення, з яким ми підходимо до усіх світоглядних проблем навіть у тому випадку, коли нам заздалегідь відомо, що кардинальних проблем світогляду не можна вирішити науковим способом і не потрібно вирішувати їх науковим способом.

    Отже, повторимо, ми усього світу по-науковому не знаємо. Наука підносить нам фрагментарні знання про світ. А тому, якщо говорити з точки зору наукових знань, ми знаємо світ полосочками: “ось це” знаємо, а “ось цього” не знаємо, а що стосується "он того", то ми зараз і не припускаємо його існування. Але людина живе не винятково в тім світі, що йому науково розтлумачений. Він живе в усьому світі реальному, цільному. І діяти йому приходиться у світі, що має бути перед ним із усіма пізнаними і непізнаними сторонами. Якраз світогляд – і тільки він! - завжди дає людині бачення усього світу з усіма його для нас загадками і розгадками.

    А тому у світогляді крім дійсних наукових знань присутні і різного роду довільні уявлення про реальний стан речей. Ці стихійні чи усвідомлені, дійсні чи мнимі прогалини наших знань про світ заповнюються у світогляді припущеннями. Отже, завдяки світогляду ми знаємо те, чого насправді не знаємо. Тільки в майбутньому подальший розвиток науки може підтвердити чи спростувати наші світоглядні припущення. Але у функціонуючому світогляді світоглядні припущення для людини, а іноді - і для всього суспільства, такі ж переконливі, як переконлива таблиця множення, закони всесвітнього тяжіння, кулястість Землі... Не будемо зараз заглиблюватись в нетрі сучасних наукових гіпотез, хоча і вони годяться для ілюстрації сказаного. Візьмемо тих людей, що вірять у телепатію, віщі сни, пророкування Глоби та покійної Ванги, у заговори, приворожування, порчу і тому подібне. Наука не тільки не підтверджує вірування в телепатію, НЛО, відьом і в інші надприродні небилиці, але і багаторазово привселюдно показувала неспроможність усього цього… чортовиння, чи що? Ну, і що з цього? Для деяких людей телепатія - достовірний факт! Гадання і чаклунство - поза всяким сумнівом. При чому, серед таких людей не обов'язково неосвічені (таких тільки переважна більшість), але і люди з вищою освітою, творча інтелігенція і навіть вчені (правда, фахівців не з тих галузей знань, в яких вони допускають антинаукові припущення). Отже, у світогляді людини знання і припущення злиті в органічну амальгаму. Вони для людини рівнозначні знанню, ті ж знання.

    Ось як графічно можна зобразити структуру світоглядних знань:

    схема

    Але у світогляді присутні такі проблеми-знання, на які наука не дала і ніколи не дасть однозначної вичерпної відповіді. Ці проблеми ставити перед людиною не зовнішній світ. Вони не належать до проблем об'єктивних, незалежних від людини предметів і явищ. Вони суб'єктивні - піднімаються нами самими у відношенні до нас самих. У загальному виді - це проблеми про сенс нашого життя, нашого існування. Оскільки вирішення питань смислу нашого життя органічно пов'язано з усім світом, то виникають проблеми смислу, призначення, початку і кінця, походження і самого світу, самої природи, у якій ми живемо. Сукупність цих проблем називають смисложиттєвими проблемами.

    Світ у цілому, Природа-Матінка, не мають ніякого смислу. Вони існують - і все! Вона - природа й усе, що в ній - навіть не знає про своє існування. Це ми знаємо, що Світ існує, а Світ цього не знає, навіть не підозрює. Смислу в природі шукаємо ми, люди; смисл у своє життя й у навколишню нас дійсність вкладаємо ми самі. Ми прийшли у світ, щоб прожити осмислене життя, прожити життя зі смислом. У цьому плані нас цікавить не стільки те, яким є світ і я в ньому, а те, якими він повинний бути (яким мені і навколишньому світу слід бути).

    Відповідь на всі ці і подібні їм питання дає нам наш власний світогляд. Сукупність уявлень, понять і концепцій про належне (meaningness) утворюють собою Світ Належного у світогляді. Його ще називають світом смисложиттєвих ідеалів.

    Отже, з концептуальної точки зору у світогляді органічно поєднуються між собою три складові частини: світ знань, світ припущень і світ належного. Графічно це буде виглядіти так:

    схема

    Ми розглянули структуру світогляду з його концептуального боку, по змісту його інтелектуальних утворень, продуктів розуму. Але в духовному світі людини, окрім інтелектуальних, мають місцу також емоційні елементи, а також вольові спонукання-вирішення-дії. Вони також охоплюються світоглядом і в той же час виступають складовою частиною і формоутворюючими світогляду. І з цієї, можна сказати, психологічної точки зору світоглядом людини є не тільки те, що вона, людина, собі уявляє, що вона, людина, собі думає, чи що знає. Я, наприклад, у досконалості знаю світогляд православного християнства, але це ніяк ще не означає, що я віруючий православної церкви. Можна, наприклад, відмінно знати марксизм і не бути марксистом, бути ворогом марксистського світогляду. У світогляд особисто людини входять тільки ті знання, що її переконують, що відчуті нею як знання правильні, що заслуговують на повну довіру; тільки ті знання, якими людина керується у своєму житті і діяльності.

    З психологічної точки зору у світогляд входить наше світорозуміння, наше світовідчуття і наше світоставлення. Тільки те, що одноразово сприймається нашим розумом, нашими почуттями і нашою волею, - тільки це і складає наш справжній світогляд. Ми в даному випадку абстрагуємось, ухиляємось від розгляду тих протиріч, що виникають між нашими знаннями (наприклад, науковими), нашими припущеннями (наприклад, зовсім антинауковими) і концептуальним змістом наших смисложиттєвих ідеалів. Абстрагуємось також від постійного діалектичного протиріччя між розумом людини, його почуттями і волею. Для того, щоб вивчати будь-яке явище треба спочатку подивитися на нього в ідеалі, у відриві від привхідних елементів.

    Узагальнимо сказане. У концептуальному плані структуру світогляду утворюють світ знань, світ припущень і світ належного; а в плані психологічному - світорозуміння, світовідчуття і світоставлення. Психологічну структуру світогляду графічно можна зобразити приблизно таким чином і співвідношенням:

    схема
    Духовний світ людини

    1.4. Смисложиттєві ідеали у світогляді.

    У світогляді людини мається безліч елементів. Головні і домінуючі серед них прийнято називати ідеалами. Ідеали - це опорні пункти світогляду. Основний зміст світогляду кожної людини визначається по змісту світоглядних ідеалів. Саме формування світогляду - це формування в ньому визначених, смисложиттєвих, ідеалів. Іншими словами: світогляд виявляє себе в ідеалах і в той же час ідеали формують світогляд. Центральне ж місце у світогляді належить ідеалам смисложиттєвим. Здійснення в житті людини і суспільства смисложиттєвих ідеалів робить життєдіяльність людини і суспільства осмисленими. Сенс життя людині і суспільству надають смисложиттєві ідеали. Або іншими словами: ми приходимо в світ для того, щоб у ньому здійснилися ті чи інші наші смисложиттєві ідеали.

    Виявленням і формулюванням цих ідеалів протягом століть займалася релігія і філософія. Узагальнюючи історичні результати цих пошуків, ми можемо виділити три основні групи смисложиттєвих ідеалів: 1. Філософські смисложиттєві ідеали; 2.Смисложиттєві ідеали особистого життя; 3.Смисложиттєві ідеали життєдіяльності суспільства.

    1.4.а. Філософські смисложиттєві ідеали: Істина. Добро. Краса. Справедливість. Усі чотири смисложиттєвих ідеали вперше були названі філософом Платоном (428 - 248 року до нашої ери), після чого пропагувалися і витлумачувалися у філософській думці до наших днів. У них у концентрованому вигляді втілена сутність сенсу життя людини і суспільства. Ще в часи античності філософи доводили, що людина приходить у світ для того, щоб своїм життям утвердити (щоб у її житті утвердились) ідеали Істини, Добра, Краси і Справедливості. Ці ж самі ідеали людина шукає в навколишній його дійсності і у всьому Всесвіті.

    Ідеал Істини у філософії має не вузько науковий (відповідність наших уявлень, понять і концепцій об'єктивному стану речей), а світоглядний зміст. Істина - це правда не стільки про те, що є, а що повинно бути. Істина - це Правда з великої літери. Нею може бути і наукове відкриття, що докорінно впливає на наші світоглядні орієнтири. Такою Істиною в конкретно-історичних умовах були відкриття кулеподібності Землі, її обертання навколо своє осі і навколо Сонця; відкриття того, що не серце, як твердить Біблія, а головний мозок є центром психічної (духовної) діяльності людини; про еволюційне походження людини з тваринного світу; сучасне вчення про Великий Вибух (Big Bang) і походження Всесвіту. Таким же є наукове вчення про єдине і не повторне житті людини, про виняткову унікальність особистості кожної людини. Такою же Істиною є глибоке осягнення наслідків результатів філософського дослідження проблем Онтології, Гносеології, Футурології, Антропології тощо.

    Добро - це позитивний моральний стан і оцінка поведінки (вчинку) людини чи суспільства. У нього вкладається сугубо людський і соціальний зміст. Добро - це всі те, що йде на користь збереженню роду людського, на відтворення сталого і перевіреного багатовіковою практикою образу соціального життя. Це добро може усвідомлюватися як служіння Богу, обов’язку, Вітчизні, але в основі його завжди - інтереси роду людського.

    Ідеал Краси - це ідеал гармонії, досконалості, доцільності у становищі і процесах людини, суспільства і природи. Краса завжди сприймається з точки зору інтересів, потреб і оцінок людини. І тільки – людини! Найвищою мірою гармонійний устрій бджілки нас захоплює. (Адже бджілка постачає нас медом!) А такий же ще більшого ступеня гармонійності устрій таргана (блохи, вошки, оси) нам огидно, бридко. (Адже ці паразити та кусяки приносять нам неприємності!) Сприйняття побаченої нами і збагненої краси супроводжується цілою гамою людських почуттів, що одержали назву художньої насолоди (естетичних смаків і почуттів).

    Справедливість - сукупність винагород і покарань, що повинні лягати на долю людини відповідно до її соціального стану, поведінки і вчинків.

    Перераховані ідеали знаходяться в складному діалектичному співвідношенні один з одним. Грубе порушення чи ігнорування кожного з цих ідеалів знецінює ті чи інші сторони життя людини та суспільства. Але варто підкреслити і запам'ятати, що одночасне і повне втілення всіх разом чотирьох смисложиттєвих ідеалів філософського рівня в житті людини і суспільства неможливе. Так-так, неможливе. Постійне старіння і неухильна смертність людини є Істина. А як поєднати цю Істину з ідеалом Краси, Добра і Справедливості? Чи ще. Справедливість вимагає неминучого покарання за провину, а Доброта - ставитися до провин поблажливо, "з розумінням", пробачати їх. Проповідь всепрощення узята на озброєння християнством. У Євангелії від Матвія є таке повідомлення: "Тоді приступив до Христа Петро і запитав: "Господи! Скільки ж раз треба прощати брату моєму, котрий грішить проти мене? Невже до семи разів?" Ісус відповів йому: "Я тобі говорю, що прощати треба не до семи разів, а до сімдесятьох разів по сім!” (18:21-22). У житті людини, як і в життєдіяльності суспільства, ні при яких умовах не може і не повинний панувати тільки один смисложиттєвий принцип: "Істина - вище усього!" (А як при такій домінанті бути з художніми творами, що без вимислу обійтися не можуть? А чи правильно робить лікар, коли "бреше" смертельно хворій людині про стан його здоров’я? А чи завжди потрібна кожній людині Істина про обставини свого зачаття і народження? А чи потрібно нам у похоронній мові викладати Істину про минулі непорядні вчинки небіжчика?..). Чи - "Краса врятує світ!" (А скільки зла у світі поширюється через Красу? Що, краса полячки врятувала Андрія в повісті Гоголя "Тарас Бульба"? А хіба серед жриць Стародавньої професії не було найкрасивіших облич жіночої статі? Але упаси нас, Боже, від їх "рятівної" краси. Змій, спокушаючи Єву, безсумнівно, теж блищав Красою, оперував Істиною!). Чи ще: "Нехай загине світ в ім'я торжества Справедливості!" (І де в цьому, застебнутому на останній ґудзик, справедливому світу знайде притулок Добро?) Не може - і не повинна! - жити людина і суспільство тільки під одним гаслом: "Добро, Добро, Добро - і нічого крім Добра!" Зазначені смисложиттєві ідеали можуть - і повинні! - ставати гаслами життя у визначений час, у визначених умовах, для визначеного місця й у визначеному застосуванні. А справа гармонійного (чи вибіркового у визначених умовах) сполучення Істини, Добра, Краси і Справедливості завжди покладається на відповідальність кожної людини зокрема і на те чи інше суспільство взагалі. Ми прийшли у світ для того, щоб у нашому житті втілилися Істина, Добро, Краса і Справедливість, а як саме здійснювати це втілення, - усе це покладається на плечі людини і суспільства.

    1.4.б. Особистісні смисложиттєві ідеали: Віра, Надія, Любов і Життєва мудрість (Софія); Гідність, Честь, Совість, Обов’язок; Активність, Сенс життя, Щастя.

    Ідеали Віри, Надії, Любові і Мудрості обговорювалися у філософії задовго до нашої ери, але тільки християнство підняло їх на п'єдестал смисложиттєвих Ідеалів, оголосило їх біблійними чеснотами. "Без віри не можна догодити Богу", - писав апостол Павло (До євреїв, 11:6). "Праведник живе вірою" (Авакум, 2:4; Римлянам, 1:17; Галатам, 3:11; Євреям, 10:38). "Віра рятує людину", багаторазово повторював Ісусе Христос (Матвія, 9:22; 17:20; 21:22; Марка, 5:34; 11:23; Луки, 7:50; 8:48; 17:19). Надію Біблія розуміє тільки в плані надії на Бога (Псалом 38:8; 61:6; 77:7; Діяння 24:15; 1 Іоанна,3:3; Римлянам 5:2-5; 8:19-24; 12:12). "Зараз перебуваю троє: Віра, Надія і Любов" (1 коринфянам, 13:13). "Любов покриває всі гріхи" (Притчі, 10:12). "Майте старанну любов" (1 Петра, 4:8). "Бог є Любов" (1 Іоанна, 4:8). Є Віра, Надія і Любов, але Любов більше Віри і Надії (1 коринфянам, 13:1-13). У спробах абсолютизувати ідеали Віри, Надії і Любові християнство перестаралося і перетворило ці ідеали у свою протилежність: віру - у відмовлення від розуму і прийняття за істину явно абсурдних тверджень про непорочне зачаття; про зайця, у якого є нероздвоєні копита і він жує жуйку (Левіт, 11:6; Повторення закону, 14:7); Бога, що один власне кажучи й у трьох обличчях (особах); у воскресіння вже смердючого небіжчика (Іоанна, 11:39)... Любов християнство перетворило в любов до ворогів, Надію - у безтурботність про завтрашній день і наслідування птахам небесним, яких сам Бог годує, і ліліям, яких Бог удягає гарніше одягів Соломона (Матвія, розділ 6; Якова, 4:13); впевненість у тім, що за словами віруючого гора зрушиться зі свого місця і із шумом ввергнеться в море (Матвія, 17:20-21); у чекання царства Божого і райської життя тільки в потойбічному світі.

    Варто сказати, що первісне християнство рішуче виступало проти Мудрості (грецькою мовою - Софії). Воно говорило, що мудрість - це шаленість в очах Бога (1 коринфянам, 1:19-21; 3:19). Тільки в 6 сторіччі християнство під впливом грецької філософії і самого життя, що вимагало застосовувати мирську мудрість навіть у божественних справах (писати виправдувальні трактат у захист християнства, виробляти і формулювати християнський світогляд, догмати) визнало мудрість (Софію), склавши легенду про святу Віру, Надію і Любов та про їхню матір Софії. У цій легенді побічно визнавалося, що саме мудрість є матір'ю таких біблійних чеснот, як Віра, Надія і Любов.

    Через християнське трактування Віри, Надії і Любов нехристиянська філософська думка рішуче заперечувала значення і роль ідеалів Віри, Надії і Любові в рішенні питання про сенс життя людини, усіляко протиставляли Вірі - розум і знання; Надії - завзятість і впевненість людини в досягненні поставлених цілей самотужки; Любові - здорову ненависть до ворогів і всьому той, що принижує людини ("Ударять по правій щоці - підставляйте і ліву для биття" - Матвія, 5:39; Луки, 6:29). Але це були крайності, хоча причини цих крайностей пояснити можна. Віра, Надія, Любов і Життєва Мудрість (Софія) - це ті духовні опорні пункти життєдіяльності людини і суспільства, без яких немає ні людини, ні суспільства. Але в умовах християнської ойкумени приходиться уточнювати: що таке Віра і яка Віра? яка Надія? яка Любов? і яка Софія?

    Гідність і Честь - це показники поваги і самоповаги, незаплямованості особистості людини. У цих ідеалах формується особистість, що гідна осмисленого існування. Людина ні при яких умовах не повинний терпіти приниження своєї гідності, терпіти зневаги своєю честю. Про який сенс життя можна говорити у відношенні людини, якщо їй бракує гідності, у якої відсутня честь?!

    Обов’язок (Долг) - стрижневий ідеал у житті кожної людини. Ми всі разом і кожний окремо прийшли в цей світ, щоб здійснити своє призначення, - виконати свій обов’язок (долг). Навіть утративши своє власне фізичне існування в ім'я виконання свого призначення, свого обов’язку, ми фактом смерті в ім'я обов’язку робимо своє життя осмисленим. Зневага своїм обов’язком в ім'я збереження свого життя, ми тільки спустошуємо своє життя, зводячи його зі смисложиттєвого шляху. За межами обов’язку немає в людини сенсу життя. Ми прийшли сюди, щоб виконати свій обов’язок, своє призначення!

    Щастя - це конкретний прояв сенсу життя в його суб'єктивному сприйнятті; це усвідомлення і відчування свого власного життя, як життя наповнено смислом. У чому щастя людини? - Це визначається багатьма факторами, про які ми будемо говорити в розділі про Антропологію й у розділі про Філософську Соціологію. Протягом століттям багато щасливих людей поділилися з нами своїми визначеннями й особистим розумінням щастя. Мені особисто найбільш подобатися визначення щастя, що його дав відомий радянський письменник Микола Олексійович Толстой. "Щастя, - писав він, - це почуття повноти своїх фізичних і духовних сил у їхньому суспільному застосуванні".

    Ми не зупинялися на таких Ідеалах, як Активність і Сенс Життя. Перший з них очевидний. Сенс життя - не якийсь згорнутий в лялечку метелик, що ніяк не відкривається. Сенс життя може здійснюватися тільки в активному прояві особистості кожної людини. Характер цієї активності може бути різним, але ухилитися від активного прояву особистості ніяк не можна. Якщо я прийнявся утверджувати себе усупереч всьому і вся, - я активний, я агресивний. Якщо я, подібно ченцю, послушнику, воїну вирішив відмовитися від прояву своє волі і цілком підкорити себе волі святого старця, командира, то саме життя в такому випадку буде реалізовувати не моє власне, а іншого (старця, начальника, командира) рішення, це вже не цілком моя активність. Якщо я нічого не вирішую, а пливу за течією обставин, то для мене мою долю і мій сенс життя у своїх інтересах вирішують інші. Я - для інших. Якщо я - для інших, то навіщо ж я сам? Що залишається мені самому, якщо я дістаюся іншим?..

    А ідеал Сенсу життя - невичерпний по своєму змісту, по своїй глибині, по своєму різноманіттю. У кожної людини повинне бути уявлення про своє призначення, про зміст свого власного життя. Якщо у неї немає ніяких світоглядних ідеалів про зміст свого життя, то в неї немає і власного сенсу життя взагалі. Є тільки існування без змісту цього існування. Якщо вона приходить до висновку, що життя людини взагалі і його зокрема не мають сенсу життя, то його життя і не має змісту. Сенс життя не підноситься людині на тарілочці з блакитненькою обв'язкою. Сенс життя здобувається, завойовується, створюється, здійснюється. Поза усього цього немає ніякого сенсу.

    1.4.в. Суспільні смисложиттєві ідеали - це сукупність тих ідеалів, згідно яким повинно будуватися і функціонувати суспільство; це ті ідеали, у рамках яких повинний виявляти себе в суспільстві людина. Ці ідеали не самодостатні. Їхнє значення і цінність завжди визначаються тим, на скількох вони сприяють осмисленого життя людини даного суспільства. Зміст цих ідеалом, міра їхнього застосування протягом історичного розвитку суспільства змінювалися. З вершини сьогоднішнього дня ми, з огляду на історичну спадщину і надбання, до таких ідеалів зараховуємо: Справедливість; Свободу, Рівність і Братерство; Гуманізм, Альтруїзм, Колективізм; Діяльність.

    Виходячи з духу цих ідеалів, Організація Об'єднаних Націй у 1948 році сформулювала і прийняла відповідні параграфи Декларації прав і свобод людини. Ці параграфи одержали подальший розвиток у наступних Деклараціях ряду Міжнародних і регіональних нарад.2)

    Діяльність і Справедливість - це ті неохватні складові життєдіяльності, без яких не може бути якого б то не було суспільства. Ухилення від діяльності в суспільстві (наприклад, культ усамітнення ченців; усамітнення членів деяких так званих тоталітарних сект) веде до знищення суспільства, а разом з тим - і людини. Без діяльності в суспільстві чи для суспільства людина не може реалізувати своє природне, суспільне й особистісне призначення. Суспільство реалізує себе лише у своїй внутрішній і зовнішній діяльності. Суспільство, в ідеалі, будується на елементах ідеалу Справедливості. Суспільство виступає визначальником Справедливості і саме будується за параметрами Справедливості.

    Ідеали Свободи, Рівності, і Братерства (Liberte, Egalite, Fraternite) висунуті діячами Французької буржуазної революції 1789 року. А постулати Гуманізму, Альтруїзму і Колективізму записані в останній Програмі КПРС (1982 року).

    1.5. Функції світогляду.

    1.5.а. У духовному світі людини існує багато різноманітних уявлень, понять і концепцій. На рівні світогляду вони узагальнюються і зводяться воєдино, створюючи собою те, що ми називаємо духовною основою особистості людини. У духовному плані людина є такою, якою є її світогляд. Зміна, поліпшення, погіршення світогляду є зміною, поліпшенням, погіршенням особистості людини. Біологічно і юридично людина залишається (продовжує залишатися) тією істотою-індивідом, якою вона прийшла у цей світ, у людське суспільство. Але в особистісному, духовному, плані протягом свого життя людина змінюється. Скажу, для прикладу, особисто про себе. Я був віруючою людиною. У 17 років вирішив принести на вівтар служіння Богу усе своє життя. Вступив до духовної семінарії. Закінчив духовну академію, став кандидатом богослов'я і рік працював старшим викладачем і помічником інспектора Саратовської духовної семінарії. Від служіння Богу одержував величезне задоволення. Жив Богом. Але, глибоко вивчаючи релігію, православну віру, спостерігаючи життя церкви, поводження священиків і реальне радянське життя, поступово - по крихітці, по скибочці - втрачав довіру до священиків, до святості Біблії, до церкви, до православного Бога і став не віруючою у Бога людиною. Порвав з релігією. Повернувся працювати в колгосп рідного села. Заочно закінчив 10 класів, потім - два вузи (бухгалтерський факультет Одеського кредитно-економічного інституту і філософський факультет Київського Університету), аспірантуру. Став кандидатом і доктором філософських наук, професором. По паспорту і по народженню я залишився тією ж людиною, яким був при народженні, яким був у церковному світі і яким є зараз. Але в духовному плані, як особистість, я став зовсім іншою людиною. І головне в цьому новому/старому - світогляд. Я був віруючим, а зараз є атеїстом. У мене зараз зовсім інше бачення світу і себе в цьому світі. Мій сучасний світогляд несумісний з моїм же світоглядом, що був у мене 50-55 років тому. І причина цієї несумісності полягає не в тимчасовій відмінності між старістю і молодістю (хоча і тут крім вікових змін спостерігаються й особистісні, духовні зміни), а в принциповій несумісності мого тодішнього світогляду і світогляду сьогодення.

    Неповторність особистості людини полягає в неповторності її унікального духовного світу, в унікальності його особистості. Можна, наприклад, шляхом клонування продублювати біологічний індивід людини, наприклад Лева Миколайовича Толстого. Але в духовному, особистісному, плані це буде зовсім інша, унікальна людина. І дарма було б очікувати від біологічно продубльованого Лева Миколайовича написання нових романів у дусі "Війна і мир", "Анна Каренина". Чи чекати, що цей двійник почне непримиренну боротьбу проти православної церкви та буде створювати своє безалкогольне, вегетаріанське і непротивленське толстовство. Чи ще один подібний приклад. На Туринській плащаниці, крім фарб, виявлені також залишки засохлої крові. Учені стверджують, що якщо залишки крові належали, справді, Ісусу Христу, те вони можуть виділити з цієї крові ген і відтворити людину, яка була обгорнена цією плащаницею. Допустимо, що відтворять. Але це ні в якому разі не буде відтворенням особистості Ісуса Христа, тієї людини, що називав себе Сином божим, виступив засновником нової релігії. Це буде людина 21 сторіччя і цілком ймовірно, що з цього біологічно продубльованого Ісуса Христа в сучасних умовах нічого путнього не вийде.

    У світогляді кожної людини існує свій неповторний світ, свій Всесвіт. Не дарма сучасні філософи-ексистенціалісти кажуть, що зі смертю кожної людини гине і Всесвіт, що існував в духовному світі цієї людини.

    1.5.б. Оскільки, як ми вже знаємо, світоглядні узагальнення підносять елементи нашого духовного життя на якісно новий і вищий рівень, то з цього випливає висновок, що світогляд - це синтез і вищий рівень духовного життя людини. Про рівень духовної величі людини вірогідно можна судити тільки за рівнем його світогляду, тому що вище світоглядних проблем бувають тільки світоглядні проблеми. Людина духовно росте в міру росту його світогляду.

    1.5.в. Світогляд - це основа духовних мотивів поведінки людини. Стихійна поведінка людини, як і тварини, диктується інстинктами. Інстинкти - об'єктивні спонукальні мотиви до відповідної дії. Але поведінка людини від поводження тварини відрізняється тим, що в нас крім об'єктивних (інстинктивних) є ще і суб'єктивні мотиви того чи іншого вчинку. Ми по-людськи вільно діємо тільки тоді, коли мотивуємо свою поведынку (вчинок, діяльність) ще і суб'єктивно, тобто - коли знаємо, на що йдемо. У цьому випадку людина не тільки діє, а і несе відповідальність за свою поведінку. Суб'єктивні мотиви не є чимось самодостатнім, - ні від кого і ні від чого не залежними.3) Вони своїми коренями сягають підгрунття світогляду, виростають зі світогляду. Який світогляд людини, такі і мотиви його поведінки, вчинків, діяльності. Зміна світогляду неминуче веде до зміни мотивів поведінки, вчинків і діяльності людини. Ось чому й у міжнародному масштабі, і в плані політичному так безкомпромісно йде боротьба насамперед за світогляд мас. Ці акції одержали назва "промивання мізків" (Brainwashing). Всучивши масам певні світоглядні штампи, міжнародні клани і політичні діячі милостиво надають масам "вільно" поводитися в угоду цілком означеним інтересам, жорстко запрограмовують їхнє "вільне волевиявлення". Людина ж, будучи єдиною і неповторною особистістю, кревно зацікавлена мати свій власний світогляд, що і визначатиме її власну поведінку в тих чи інших ситуаціях. Без власного, вистражданого, світогляду людина перетворюється в стихійного члена натовпу, гвинтиком юрби; використовується для досягнення чужих і нав'язаних йому цілей.

    1.5.р. Світогляд - джерело культурної творчості і серцевина культури. Усі здобутки культури: мистецтва, науки, винаходів та інше, - виходили з світобачення видатних людей, талантів і геніїв, так бі мовити, матеріалізували їх світгляд. Останні дивилися і бачили дальше, ширше і глибше, аніж решта звичайних людей. Своє бачення світу вони втілили у своїй творчості, підтвердили експериментально, виклали у вигляді законів, художніх образів, мудрих повчань. Творчість великих людей демонструє нам їхній світогляд. Вони побачили у своєму світогляді свій світ - і нам показали своє бачення. Таким чином їх бачення стало баченням всього людства; людство підійнялось на рівень бачення геніїв та мудреців.

    Серцевиною культури взагалі і кожного здобутку культури зокрема - і по її походженню, і по її змісту - є світогляд. Світогляд став джерелом культурної творчості. У здобутках культури відбитий світоглядний зміст творця культури. Прилучаючись до здобутків культури, ми збагачуємо свій світогляд світоглядом великих людей. Всі існуючі елементи людського життя, що не містять у собі світоглядного змісту (гра "у дурника", читання порожніх дефективів, "кмітливість на трьох”, бульварні розваги і пусте гаяння часу), - не мають і культурного значення.

    Тут же варто сказати, що всі здобутки культури того чи іншого виду (наукового, музичного, мальовничого, літературного тощо) доходять до нас лише через логіку слова (1), а з усіх надбань культури нами засвоюється лише їх світоглядний зміст (2). Без словесного позначення ми не знаємо: що це таке? яка його особливість? (1) Якщо ж до нашої свідомості в чітко вираженій формі не доходить світоглядний зміст культури (2), то він, взагалі, ніяк не доходить до нас.

    Звичайно, зміст явищ культури не вичерпується словами. Слова тільки супроводжують проникнення явищ культури в нашу свідомість. Явища культури чи вибірково, чи в своєму комплексі впливають на всі сторони психіки людини: на розум, на почуття і на волю. Але для розуміння світоглядного значення потрібні слова, концептуальна інформація. Тільки в цьому випадку ми збагачуємо себе культурно, тільки в цьому випадку бачення великої людини стає і моїм власним баченням. Лише за таких умов я в змозі бачити світ так, як його бачив Ейнштейн і Ньютон, Шекспір і Пушкін, Моцарт і Чайковський, Леонардо да Вінчі й Ілля Рєпін, Фідій і Вучетич, Ісідора Дункан і Майя Плесецька.

    1.6. Основні етапи історичного розвитку світогляду.

    1.6.а. Вийшовши з тваринного стану, людина, як і тварини, пізнавала світ органами відчуття. Різниця між людиною і твариною в той час полягала тільки в тім, що людина усвідомлювала світ, що сприймався його відчуттями. Людина того часу осягала світ таким, яким вона його бачила, чула, обмацувала, їла тощо. Тип світогляд, що зображує світ таким, яким він дається нам у відчуттях, називається наївним реалізмом. "Наївним" - тому що по-дитячому, наївно, сприймає за дійсність світ, який йому ввижається; "Реалізм" – тому, що наші почуття ще у тваринному світі пройшли перевірку практикою і виявилися ефективними, правдивими.. Якби почуття в усьому спотворювали дійсність (реальність) і кардинальним образом уводили нас в омани, то ні тварини, ні людина не могли б пристосуватися до навколишнього середовища і неминуче б загинули.

    Сучасне людство вийшло зі свого первісного, у всім ще тваринного способу життя. Але наївний реалізм і зараз міцно сидить у нашій свідомості й у нашому побутовому світогляді. Наївний реалізм, як та сорочка, що завжди ближче до тіла, завжди при нас. Так, людство вже кілька сторіч знає, а кожний з нас десь з першого-другого класу глибоко переконаний, що схід Сонця відбувається від того, що Земля обертається навколо своєї осі і "ходить" навколо Сонця, а Сонце стосовно Землі стоїть на місці. Нас цього навчили і постійно учать астрономи. Астрономи для нас і календаря складають. А прочитайте листочок календаря. Там просто написано: "Схід Сонця...", "Захід Сонця..." Але це тільки для наших почуттів Сонце сходить і заходить, а справді, - по-науковому, - воно не сходить і не заходить, а стоїть на своєму на місці. От тобі і наївний реалізм, от тобі і ненаукові погляди!..

    1.6.б. Наступним етапом розвитку світогляду стала міфологія. Вона історично і логічно проросла на ґрунті наївного реалізму, але уже відрізняється від нього тим, що вона відривається від безпосереднього ("тваринного") сприйняття дійсності, тому що намагається якось пояснити собі її. Через відсутність знань міфологія усе пояснює по-наївному, абсолютно неспроможними (з погляду рівня наших знань) вигадками. Як і наївний реалізм, міфологія бачить у світі якісно різноманітні і не зв'язані один з одним речі і явища. А тому в міфології кожен предмет і кожне явище знаходити своє "пояснення" і своє розуміння, із приводу кожного з них придумується окремий, правдоподібний в очах ще дикуна, міф. На більш пізніх етапах розвитку людини та її світогляду елементи навколишньої дійсності уявляються живими й уособленими істотами, про які складалися розповіді у вигляді легенд і міфів4).

    1.6.в. 20-15 тисяч років тому розпочинає формуватися світогляд релігійний. Він був історичним і логічним продовженням світогляду міфологічного. До цього часу людина встигла населити навколишній його світ міфічними істотами (водяниками, лісовиками, русалками, домовиками і подібної їм доброю і поганою силою), а тепер поступово переходила до того, щоб налагодити з цими істотами зв'язок, заручиться їхньою підтримкою в боротьбі за своє виживання. Цим міфічним істотам виражають особливу повагу (кланяються, бажають їм усього найкращого); розважають їх танцями, піснями; пригощають (жертвоприношення). Так поступово міфічний світогляд доповнюється культом, переплітається з почуттями, - починає формуватися комплекс такого соціально-історичного феномена, як релігія. У релігії міфічні, створеною уявою, істоти поступово відриваються від природних явищ і предметів, відокремлюються і стають над людиною і громадським життям. Релігія - це світогляд, в основі якого лежить віра в існування надприродних істот, - богів і духів.5)

    1.6.р. Уже в історичний час, 8-6 сторіччя до нашої ери, починає формуватися світогляд філософський. Він з'являється як результат тривалого історичного розвитку і дозрівання. Філософський світогляд був і назавжди залишається не продуктом і приналежністю мас, як те ми бачимо стосовно всіх попередніх видів світогляду, а творчістю окремих особистостей, - філософів (Демокріта, Платона, Арістотеля, Декарта, Канта, Гегеля, Маркса); їм володіють тільки деякі люди, у сучасних умовах - можливо, тільки незначна частина підготовленої до філософського мислення інтелігенції. Якщо попередні історичні типи світогляду можуть засвоюватися з молоком матері, то засвоєння філософського світогляду вимагає спеціальної підготовки івідповідних задатків чи хоча б схильностей.6) Зі світоглядом видатних філософів ми познайомимося при вивчення курсу Історії філософії. Зараз тільки мимохіть відзначимо, що філософія - це останній етап розвитку світогляду і його вищий рівень.

    На філософському рівні проблеми світогляду знаходять свою доказовість. При цьому філософія апелює не до віри, а до розуму. Філософія вперше представляє нам світогляд, що містить у собі всі його три концептуальні складові частини: світ знання, світ припущень і світ належного.

    1.6.р. При вивченні історії розвитку світогляду можна зустріти твердження, що існують ще такі типи світогляду як науковий світогляд і здоровий глузд. Висловимо декілька своїх власних суджень на адресу таких тверджень.

    В середині 19 сторіччя частина філософів (наприклад, Огюст Конт і його послідовники, - позитивісти) і частина вчених (німецький біолог Гельмгольц, російський медик Ілля Мечников, наш перший президент Української Академії наук В.И.Вернадський) намагалися науковими методами вирішити всі проблеми світогляду. Створюване в такий спосіб духовне утворення вони називали науковими світоглядом. Варто також сказати, що радянськими філософами науковим світогляд був проголошений марксизм. На нашу думку, "Науковий світогляд" - це щось непомірно звеличуюче науку і принижуюче філософію. Для науки в області світогляду завжди існує і буде існувати вічно невичерпний нею залишок.

    Що ж стосується світогляду здорового глузду, те це не якийсь особливий тип світогляду. Здоровий глузд - це такий світогляд, що дивиться на світ очима раціонально мислячої людини. От що писав про здоровий глузд великий французький філософ Рене Декарт: “Здоровий глузд є річ, що розподілена справедливіше всього; кожний вважає себе настільки наділеним ним, що навіть ті, кого усього сутужніше задовольнити в якому-небудь іншому відношенні, звичайно не прагнуть мати здорового глузду більше, ніж у них є. При цьому неймовірно, щоб усі помилялися. Це свідчить скоріше про те, що здатність правильно міркувати і відрізняти істину від омани - що, власне, і складає, як прийнято висловлюватися, розсудливість, чи розум (raison),- від природи однакова у всіх людей” (Міркування про метод. Частина перша). Але зміст здорового глузду визначається не тільки стилем раціонального мислення, але також часом і суспільством тієї чи іншої людини. Так, здоровий глузд людини 21 сторіччя докорінно відрізняється від здорового глузду людини 15 сторіччя; здоровий глузд людини освіченої від здорового глузду людини неосвіченого; здоровий глузд, приміром, жителя Півночі від здорового глузду жителя Екваторіальної Африки.

    1.7. Філософія як тип світогляду і форма суспільної свідомості.

    1.7а.( Походження і вживання слова “Філософія”).

    Слово “Філософія” – грецького походження (від “« philein » - любити і « sophia » - мудрість) і дослівно означає “Любов до мудрості”[1]. В творчості стародавніх греків це слово появилось задовго до появи самої філософії. Первоначально воно, слово “Філософія”, “Шанування мудрості”, “Любування мудрістю” . До змісту цієї філософії спочатку відносили і схильність до пізнання., і володіння наявними знаннями, і релігійну міфологію і просто житєву мудрість. Дослідники установили, що в письмовій формі саме в такому розумінні називав філософію, а себе філософом уже Піфагор (580-500 роки до н.е.). Для нього філософією була “чиста” і “абсолютна” Істина. Такою для нього булаі теорема про квадрат гіпотенузи, що дорівнює сумі квадратів катетів, і вчення про нескінчено малі величини, і релігійне езотерична (приховане, доступлне лише для посвящених) вчення, і здогад про кулясну форму Землі... Ні у Піфагора, ні до нього, ще не було розрізнення власне філософских роздумів, він науковіх знань чи від житєйскьої мудрості. Саме в такому широкому і не вичленованому розумінні вживають слово “філософія” батько історичної науки Геродот (490-425 до н.е.)[2], а також його молодший сучасник історик Фукідід (460-400 до н.е.)[3]. Згодом, уже в часи формування грецьких філософських шкіл та грецьої філософії взагалі, що почалося власе з софістів філософами називали шановних старців, що навчали молодь мудрості (Софії) чи ставили перед ними питання, відповідь на який вимагав виявляти мудрість. Прикладом саме такого філософа були софісти: Алкідам, Фалес, Протагор, Горгій, Крітій, а найкращому разі - Сократ (469 - 399 роки до нашої ери). І лише учень Сократа Платон (428 - 348 до нашої ери) став першим, по всім правилам, філософом і слову "Філософія" надав того значення, з яким воно увійшло в сучасну загальнолюдську культуру.

    Проте ще довгий і довгий час після Платона в поняття філософії вкладали різне значення і, навпаки, суть самої філософії визначали по-різному. Так, Епікур (341-270 до н.е.) і його школа вважали, що зімстом філософії є моральне вчення і погляди на смисл життя людини. Стоик Сенека (4 до н.ен. – 64 н.е.) писав: «Philosophia studium summae virtutis»[4] (Філософія вивчає сукупну сутність доброчесття). Неоплатоніки і гностики[5] вчили, що філософія, як найвища мудрість, - це все те, що можна досягти в містичному екстазі. Інколи філософією вважали такі знання, вище яких бути не може. Так родоначальник західноєвропейскьої схоластики алглосакс Алкуин (730-803) писав, що філософія - це “таке дослідження речей людських и речей божествених, на якого (в найвищій, граничній мірі) може досягти людина” («naturarum inquisitio, rerum humanarum divinarumque cognitio quantum homini possibile est aestimare»[6]). А взагалі, средньовічні філофи, як і їх попередники Отці та Вчителі церкви, філософію не жалували і в своїх творах уникали вживати слово “Філософія”. Так, найбільш відатний і шанованій церквою філософ і богослов середньовіччя святий Фома Аквінський (1225-1274) замість філософії вживав латинське слово Аквинский (1225-1274), например, предпочитал называть философиию латинским словом “Sapientia”, то есть – мудрость.(от греческого - “София”). Він писав: “Сапієнція – це наука, яка досліджує Первісні і Вторинні Всесвіту; сапієнція досліджує першопричини всього” (Sapientia est scientia quae considerat causas primas et universales causas; sapientia causas primas omnium causarum considerat).[7]

    Вживання слова “філософія” в его платонівсько-арістотелівськомуу розумінні було запозичено і збереглося в арабській філософії, а з часів Відродження розпочалося поступово входити в західноєвропейську філософію. Але майже кожнен великий там філософ давав свою тлумачення суті і змісту філософії. Так, Декарт (1596-1650) писав: “Словом філософія ми позначаємо вивчення мудрості («Philosophiae voce sapientiae studium denotamus»)[8]; філософія – це пізнання істини через її самопричину” (cognitio veritatis per primas suas causas» (познание истины через их первую причину).[9] Для Локка (1632-1704) філософія – це істині знання про навколішні речі та явища реальної дійсності; для ірландського єпископа і філософа Джона Беркли (1685-1753) - «the study of wisdom and truth» (вивчення мудрості та істини). Імануїл Кант та наступні за ним класики німецької та світової філософської думки звели було філософію до методологічних проблем знання і осягнення найвищих об’єктів пізнання. Для Фіхте, Гегеля, Шелінга, Шопенгауера та інших філософія стала «Wissenschaftslehre», або, в розвернутому вігляді - «Wissenschaft von den letzten Zwecken der menschlichen Vernunft» (Науковченням; Наукою вищого знання, що досягається в останній інстанції).

    Ряд видатних вчених і пересічних філософів XIX-XX століть вважали філософію синтезом теоретичних і експериментальних знань. Так, видатний английских соціолог, релігієзнавець і філософ-позитивист Герберт Спенсер (1920-1903) писав: «Філософія – це комплексне узагальнення знань”. Його точку зору поділяв видатний німецький хімік і “філософ енергетизму” Визьгельм Фридрих Оствальд (1853-1932), фого співвітчизняник, фізіолог, психолог і філософ-неокантіанець Вільгельм Макс Вундт (1832-1920) писав, що філософія – це «Gewinnung einer allgemeinen Welt -- und Lebensanschauung, welche die Forderungen unserer Vernunft und die Bedurfnisse unseres Gemüths befriedigen soll» (пошуки таких загальнтх концепцій про світ і про життя, які, концепціі, змогли і задовільнити вимогливі запити ума та потреби серця. Поняття про філософію, як науку про цшнності поділяли видатний німецкий знавець історії філософії Вильгельм Віндельбанд (1848-1915), філософ еклектик Євгеній Дюрінг (1833-1921) та інші.

    Дослідивши різноманіітні спробі визначити поняття і суть філософії, віддавши налеежни авторам таких визначень, автори Католицької Єнциклопедії, єлектронна верся якої опублікована в 1998 році, вважають, що подібне визначення під силу лише неотомістам – сучасним послідовникам Фоми Аквінського. Приклад такого визначення вони вбачають у визначенні філософії французьким неотомістом, богословом Мерсье, який писав: “Філдософія – це фундаментальні знання про устрій Всесвіту; про обов’язки, який цей устрій покладає на людину і про сутність тих знань, які людина здобуває внаслідок набуття таких знань” (« La connaissance approfondie de l'ordre universel, des devoirs qui en résultent pour l'homme et de la science que l'homme acquiert de la rémite".[10]

    Ми, з свого боку, не будемо спішити давати таке визначення філософії, яке б звело до одної думки всіх філософів. З вивчення курсу філософії, особливо курсу з Історіїї філософії, ми довідаємось, чому різнними філософами поняття і суть філософії вбачались в різному. Сподівась, що ніхто з філософів, ніхто з присутніх в аудиторії студентів не сумніваються в тому, що філософія – це світогляд, а точніше – певній тип світоглядк, до рогляду якого ми і приступаємо.

    1.7.б. Філософія - це, насамперед, теоретичний тип світогляду.

    Як і всякий світогляд, вона, філософія, містить у собі Знання, Припущення і концепції про Належне; вона, філософія, є сукупністю Світорозуміння, Світовідчуття і Світоставлення. Однак, будучи теоретичним видом світогляду, філософія усім своїм складовим елементам надає теоретичного, тобто - раціонального змісту. Філософія всі складові світогляду пояснює, намагається зробити їх зрозумілими, доступними для розуму, доказовими і переконливими. Філософський світогляд - завжди продукт діяльності розуму, хоча в ньому може знайти своє відображення почуття і воля філософа. Філософський світогляд призначається винятково для розумового споживання.

    Філософія покликана вирішити людині, суспільству і всьому людству проблеми їхніх світоглядних потреб, вирішити раціональним теоретичним образом, знаходити, як сказано в Біблії, «відповіді на всякі запитування» (1-оі послання Петра, 3:15). Звідси, філософські запитування ті ж, що і світоглядні запитування людини, суспільства і людства взагалі. Без відповіді на пекучі питання світогляду людина і суспільство втрачають духовну рівновагу: гостре питання є, гостре питання коле і ріже, а відповіді на це гостре і світоглядне питання, що колеться, немає. Людина займається світоглядними міркуваннями в першу чергу для того, щоб прийти в повну рівновагу, тому що стан хитання, невідомості, як правило, неприємний і болісний для нормальної людини. А тому, по-перше, наші світоглядні, філософські знання потрібні в першу чергу нам самим. А по-друге, людське пізнання, як приватна форма встановлення духовної рівноваги, це природний для людини процес і уникати його протиприродно.

    Ототожнюючи по змісту функції світогляду взагалі з функціями філософського світогляду зокрема, варто підкреслити, що свої світоглядні функції філософія виконує на своєму специфічному, - на найвищому рівні. Так, якщо сітогляд взагалі виступає в ролі загального інтегратора духовного життя людини і суспільства, то філософія інтегрує собою і в собі лише найвищі досягнення цього духу. А найвищі для філософії це ті духовні явища, що являються продуктом розуму, роздумів, духовної творчості, а не духовного традиції чи духовного споживання. Так, філософія завжди була, є і буде єдиним єлементом духовного життя, на грунті якої, засобами якої і в рамках якої усвідомлено синтезуються (в даному випадку узагальнюються і приводятся до взаємного узгодження) досягення в галузі всіх сфер творчої духовної діяльності особи і суспільства, себто – досягнення в галузі всіх форм суспільной свідомості: моралі, науки, релігії, політики, права, і мистецтва. Ось що про місце і значення філософії в узагальненні і розвитку наукових знань перший президент Академії наук України В.І. Вернадський в одному з листів до своєї дружини писав:

    Я дивлюся на значення філософії в розвитку знання зовсім інакше, чим більшість натуралістів, і додаю їй величезне плідне значення. Мені здається, це сторони (філософія і наука – Є.Д.) одного і того ж процесу – сторони зовсім нерозривні в просторі і часі. Вони відокремлюються тільки в нашому розумі. Якби одна з них згасла, припинився б живий зріст і іншої. Розвиток наукової думки ніколи не йде лише шляхом логічної дедукції чи індукції– він мусить мати свої корені в області більш повної поезії і сободи духу: це чи буде сфера життя, чи сфера мистецтва, чи зовсім не зв’язана з точною дедукцією чи індукцією – раціоналістичними процесами, - сфера філософії. Філософія завжди закладає початки і основи, передбачає сфери майбутнього розвитку науки, і тільки завдяки одночасній роботі людського розуму в цій галузі створюється достовірна і плідна критика неминуче схематичних побудов науки. В історії розвитку наукової думки можна ясно і точно простежити саме таке значення філософії, як коренів життєвої атмосфери наукового мислення.

    Саме філософія покликана знаходити відповіді на світоглядні запитування за допомогою розуму: теоретично і доказово. Вона покликана знайти Істину в галузі світогляду. А значення істини у світогляд те ж, що і значення істини в науці, у науково-технічному прогресі, у цілеспрямованій (трудовий, художньої, моральної і так далі) життєдіяльності людини. Філософія, як і світогляд, – це життєва потреба людини, суспільства і людства.

    Звичайно, людина, суспільство і людство так само розбірливе у світогляді, як воно розбірливо в їжі, у взаємоспілкуванні, праці, відпочинку і так далі. Звідси, у кожної людини, суспільства та й у всього людства в різні історичні періоди – різні потреби на філософське осмислення різних (трагічних, оптимістичних, трудових, національних, екологічних та інше) проблем. Звідси різнобій у філософській творчості, різнобій навіть у розумінні причин і змісту філософського мислення. У похмуре Середньовіччя і філософія була похмурою. У період оптимістичного Відродження і філософія ставала оптимістичною. У період колективізму радянських людей і філософія була колективістською, а в країнах сучасному СРСР капіталізму домінувала філософія індивідуалізму. У період дійсної загальнолюдської кризи виник попит на кризову, абсурдну, філософію. У відповідь на такі запити і з’явилися, увійшли в моду філософський ірраціоналізм, песимізм, абсурдизм, філософська містика, постмодернізм... Колишні видні філософи часів СРСР зараз почали писати про те, що сама філософія породжується винятково... міркуваннями про смерть. (Прочитайте, приміром, початок одного з кращих у даний час підручників по філософії: Алексеев П.В., Панин Ф.В. Философия. Учебник. Москва, 2000. Глава І). Інший, теж один з талановитих філософ



    Другие новости по теме:

  • Філософська пропедевтика. Розділ І.
  • Теми студентских рефератів
  • Філософська пропедевтика
  • Экзамены/зачёты по философии
  • Реферат студента


    • Комментарии (1):

      #1 Написал: socyst (Гости | 0/0) - 4 декабря 2006 13:47
        Дякую авторові за цікавий курс лекцій!

        Повідомляю, що цитата з цього курсу була використана на форумі Домівки для відкриття дискусії не тему: 4.11. б. Роль християнства у знищенні античної філософії.

        Джерело: http://forum.domivka.net/showthread.php?t=6712 .

            Оставить комментарий:

          • Полужирный Наклонный текст Подчеркнутый текст Зачеркнутый текст | Выравнивание по левому краю По центру Выравнивание по правому краю | Вставка смайликов Выбор цвета | Скрытый текст Вставка цитаты Преобразовать выбранный текст из транслитерации в кириллицу Вставка спойлера
            • Ваше Имя:

            • Ваш E-Mail: